Фабрика недовіри: як формується дискредитація Центру протидії корупції і Віталія Шабуніна
Більшість інформаційних атак мають схожі сценарії: різка заява, підхоплення в соцмережах, хвиля публікацій – і за кілька годин формується нова “версія реальності”. У центрі таких кампаній в Україні не раз опинявся Віталій Шабунін – голова правління Центру протидії корупції. Його публічна діяльність, спрямована на викриття корупції та критику рішень влади, регулярно стає приводом для хвиль дискредитації. Але якщо придивитися уважніше, ці історії мають спільну логіку і повторювані елементи.
Найгучніші епізоди переслідування Шабуніна розгортаються за подібним сценарієм. У 2017 році конфлікт із проросійським блогером Всеволодом Філімоненком, який тоді називав себе журналістом, переріс у кримінальне провадження проти самого активіста – фокус уваги швидко змістився з причин конфлікту на його персональну відповідальність. У 2025 році проти нього відкрили справу щодо нібито ухилення від військової служби – цей кейс активно обговорювали медіа і політики, підсилюючи сумніви в його доброчесності. До та після цього були хвилі публічних звинувачень, інформаційні вкиди та атаки в анонімних телеграм-каналах, які щоразу відтворювали схожі меседжі.
Кожен із цих випадків виглядає як окремий конфлікт, але механіка все ж повторюється: спершу з’являється привід, далі – швидке формування негативного наративу, потім його масштабування через медіа і політичні заяви. Зрештою, саме так формується образ “незручного” або “суперечливого” активіста, якому складніше довіряти.
ZMINA спробувала дослідити те, як працює ця модель тиску. Про те, хто і як запускає інформаційні атаки, як вони закріплюються в публічному просторі і чому їхній ефект часто довший за будь-яке спростування, – далі у матеріалі.
Чим сильніший антикорупційний рух – тим більший спротив
Після Революції гідності антикорупційний сектор в Україні швидко перетворився з маргінального середовища на один із ключових драйверів змін. Саме тоді з’являються нові інституції – НАБУ, САП, НАЗК – і паралельно формується сильне громадянське суспільство, яке не просто підтримує реформи, а тисне на владу, щоб вони проводились. Тоді ж Центр протидії корупції стає одним із найпомітніших і активних учасників процесу.
ЦПК працює на перетині адвокації, розслідувань і публічного тиску. Організація просуває законодавчі зміни, контролює конкурси на ключові посади в антикорупційних органах і регулярно виносить у публічний простір кейси, які стосуються топпосадовців. Її підхід простий: корупція має конкретні імена і рішення – і їх потрібно називати прямо.
За роки роботи Шабунін і його команда були залучені до ключових антикорупційних процесів: від створення нових органів до боротьби за незалежність уже існуючих. Вони критикували зриви конкурсів, зокрема в антикорупційній прокуратурі, порушували питання політичного впливу на слідчі органи, а також реагували на резонансні корупційні скандали, включно з держзакупівлями під час війни.
Антикорупційні активісти працюють з темами, де завжди є політична і фінансова ціна. Вони втручаються в процеси, які традиційно залишалися закритими – кадрові призначення, доступ до ресурсів, контроль над правоохоронними органами. За оцінками самого ЦПК, їхня діяльність неодноразово викликала спротив з боку політиків, правоохоронців і представників судової системи, яких напряму зачіпали ці зміни.
Але чим більший вплив має така організація, тим більше вона стає мішенню. Торік у ЦПК заявляли, що справи проти їхнього керівника – це спроба зупинити їхню діяльність і дискредитувати результати багаторічної роботи. Подібні заяви з’являлися і раніше – ще у 2016 році організація говорила про тиск з боку Генеральної прокуратури через свою участь у реформуванні правоохоронної системи.
Водночас атаки не обмежуються лише кримінальними провадженнями. Публічна риторика довкола ЦПК часто будується на делегітимізації: від звинувачень у неефективності до прямих тверджень, що їхня діяльність нібито шкодить державі. Такі заяви лунають від політиків і колишніх чиновників, підсилюючи загальний наратив недовіри.
Це пояснює, чому антикорупційні активісти стають “незручними”: вони не лише критикують, а й створюють ризики для тих, хто ухвалює рішення або отримує вигоду від непрозорих процесів. У системі, де значна частина впливу будується на неформальних зв’язках, така діяльність сприймається як пряма загроза.
Після 2014 року саме громадський сектор став одним із ключових факторів, який утримує антикорупційну реформу від згортання. Часто саме завдяки публічному тиску вдається зберігати незалежність інституцій або повертати до порядку денного питання, які намагаються “тихо” закрити. Але цей же фактор робить активістів більш уразливими – вони діють відкрито і персоналізовано.
Врешті-решт формується певний парадокс: чим ефективніша антикорупційна діяльність, тим більше вона провокує спротив. І цей спротив дедалі частіше виходить за межі професійної дискусії – переходить у площину персональних атак і кампаній дискредитації.
Від критики до кримінальних справ: еволюція конфліктів довкола ЦПК і Шабуніна
Історія протистояння довкола Шабуніна і Центру протидії корупції не виглядає як один затяжний конфлікт. Вона складається з окремих епізодів, розкиданих у часі, але якщо зібрати їх разом, проступає чітка лінія з повторюваними сценаріями, однаковими інструментами і передбачуваними наслідками. Кожен новий виток починається з конкретного приводу, але розвивається за знайомою логікою: загострення, персоналізація, інформаційне розширення.
Публічна критика високопосадовців, зокрема з оточення тодішньої влади, ставала тригером для перших атак: з’являлися звинувачення у зловживанні грантовими коштами, а також спроби поставити під сумнів доброчесність самого активіста.
“Протягом діяльності наша організація часто ставала об’єктом маніпуляційних звинувачень щодо буцімто фінансових зловживань. З цього приводу навіть порушувалися кримінальні провадження правоохоронцями, які надалі закривалися через відсутність складу злочину. Організація щороку проходить численні аудити проєктів, а також організаційні аудити, без яких не мала б можливості надалі отримувати фінансування”, – розповіла адвокатка Шабуніна Олена Щербан.
Один із перших гучних скандалів за участі голови правління ЦПК стався у 2017 році. Тоді конфлікт із проросійським блогером і коментатором Всеволодом Філімоненком і переріс у кримінальну справу проти Віталія Шабуніна – його звинуватили у нанесенні тілесних ушкоджень Філімоненку.
Сам інцидент відбувався на тлі публічного протистояння і провокацій, однак у медійному полі його швидко звели до простого формулювання, мовляв, “активіст побив журналіста”. Паралельно з юридичним процесом розгорталася інформаційна кампанія, яка підсилювала цей образ і витісняла контекст конфлікту.
У цей же період виникли і перші масштабні спроби делегітимізації організації. У публічному просторі поширювалися твердження про нібито нецільове використання коштів Центр протидії корупції і “особисте збагачення” його керівництва. Ці звинувачення підкріплювалися політичними заявами і судовими процесами, що створювало ефект накопичення підозр: навіть без доведених фактів формувався стійкий негативний фон.
Другий скандал припав на 2020 рік – але вже в іншій площині. У липні невідомі підпалили будинок Шабуніна під Києвом, а наприкінці року вибухові пристрої виявили біля житла його родичів. Ці події викликали міжнародну реакцію і стали сигналом: тиск виходив за межі інформаційного простору і переходив у фізичну площину. При цьому розслідування нападів не дали відчутних результатів, що лише посилило відчуття безкарності.
“Справа практично знаходиться в глухому куті. Розслідування не дало жодних результатів. Усі спроби захисту Віталія у вигляді численних клопотань якось активізувати розслідування були відхилені. З початком повномасштабного вторгнення РФ слідчі взагалі перестали будь-що розслідувати в цій справі”, – поділилася адвокатка Щербан.
Після цього конфлікт перейшов у складнішу фазу – з поєднанням політичної критики та медійного тиску. У 2019–2021 роках Шабунін активно критикував нову владу, зокрема президента Володимира Зеленського, за рішення у сфері антикорупційної політики. У відповідь посилювалася риторика проти самого активіста: його звинувачували у політичній заангажованості, а діяльність ЦПК дедалі частіше подавали як частину “політичної гри”.
Третій і найбільш масштабний скандал розпочався після початку повномасштабного вторгнення і особливо загострився у 2024–2025 роках. Попри те, що Шабунін мобілізувався до війська у 2022 році, проти нього відкрили кримінальні провадження. Слідство стверджувало, що він нібито не проходив службу належним чином і отримував зарплату, перебуваючи поза частиною.
У липні 2025 року Державне бюро розслідувань оголосило йому підозру в ухиленні від служби та шахрайстві. Паралельно відбувалися обшуки і вилучення техніки, а сама справа швидко стала центральною темою новин. Її активно коментували політики, експерти і медіа, що створювало масштабний інформаційний резонанс і поляризувало суспільство.
Далі почався етап масштабування. У серпні 2025 року слідство завершили і передали справу до суду, після чого вона перейшла у довготривалий публічний процес. Кожне нове засідання, заява чи витік інформації ставали приводом для нової хвилі публікацій. У результаті справа перестала бути лише юридичною і перетворилася на постійний інформаційний сюжет, часом – із недолуго зрежисованими поворотами. Наприклад, у грудні 2025 року в соцмережі “злили” інтимні фото Шабуніна, отримані під час обшуку з його особистого телефона. Сам активіст вважає, що це – справа рук Державного бюро розслідувань та Офісу генерального прокурора, яка є відповіддю на публікацію Центру протидії корупції “Чиїми руками нищать НАБУ і САП?”, де був оприлюднений перелік силовиків, які знищували антикорупційні органи.
“Розслідування у кримінальному провадженні за фактом зливу персональних даних Віталія розпочали лише після суспільного розголосу та направлення скарг на бездіяльність генпрокурора Кравченка до суду”, – зауважила Олена Щербан.
За її словами, протягом тривалого часу сторона обвинувачення фактично не вчиняла жодних слідчих чи процесуальних дій. Захист неодноразово ініціював допит Шабуніна як потерпілого, однак ці клопотання спочатку залишали без відповіді, а згодом прямо відхилили. Зрештою, команді захисту довелося подавати скарги на бездіяльність прокурора та окремо оскаржувати рішення слідчого, який відмовляв у допиті, вважаючи його “передчасним”.
Щербан наголосила, що допит заявника є базовою і першочерговою процесуальною дією в таких провадженнях. Той факт, що його провели лише після скарг, на її думку, свідчить про неналежну якість роботи слідства.
Крім того, захист неодноразово заявляв про затягування процесу та проблеми з доступом до матеріалів справи. Зокрема, у квітні 2026 року суд навіть зобов’язав слідчого повторно розглянути скаргу щодо надання доступу до матеріалів провадження.
“Ми прагнемо активно впливати на хід розслідування та домогтися його реального результату – встановлення осіб, винних у розголошенні відомостей досудового розслідування та поширенні конфіденційних даних Віталія Шабуніна. Однак і тут ми отримали відмову. Слідство обґрунтувало її тим, що ознайомлення Шабуніна з матеріалами провадження нібито може зашкодити подальшому розслідуванню та встановленню об’єктивних обставин справи. Ми категорично не погоджуємось із такою позицією та наразі оскаржуємо це рішення слідчого”, – підкреслила адвокатка.
Станом на сьогодні представники активіста все ще не мають доступу до матеріалів досудового розслідування. Водночас вони припускають, що ДБР і прокуратура уникають проведення необхідних слідчих дій і замість реальної роботи штучно затягують провадження, не забезпечуючи належного розслідування. На їхню думку, йдеться не про процесуальні помилки, а про системну бездіяльність.
“Ми також направили до прокуратури комплексну заяву про кримінальні правопорушення, вчинені безпосередньо слідчими та прокурорами щодо Шабуніна. Йдеться про окремі порушення, зокрема недотримання порядку проведення обшуку та неналежне зберігання вилученого майна, що, як ми вважаємо, безпосередньо призвело до витоку його персональних даних.
Показово, що навіть попри судове рішення, яким прокуратуру зобов’язали внести відомості до ЄРДР і розпочати досудове розслідування, ці вимоги фактично ігнорують. Розслідування за цією заявою так і не розпочато, а нам повторно відмовили у його ініціюванні”, – додала Щербан.
Якщо подивитися на цю хронологію цілісно, то стає видно не хаотичний набір конфліктів, а послідовну модель. Кожен етап має свою функцію: спочатку – пошук чи створення приводу, далі – персоналізація через кримінальні або публічні звинувачення, потім – масштабування через інформаційні канали і закріплення у вигляді довготривалого наративу. І головне – кожен новий скандал не виникає з нуля, а спирається на попередні, поступово формуючи стійкий образ, який живе довше за самі події.
Чим обертаються такі системні кампанії?
Наслідки багаторічного тиску на Віталія Шабуніна і організацію, яку він очолює, виходять далеко за межі окремих справ чи публічних конфліктів. Йдеться не про суто персональні ризики або репутаційні втрати, а про ширший ефект – зміну сприйняття антикорупційної діяльності в Україні.
Для самого Шабуніна ключовими є репутаційні та юридичні ризики. Кримінальні провадження, які відкривалися проти нього у різні роки, незалежно від їхнього результату, створюють постійний тиск і формують образ людини, що перебуває під підозрою. Сама наявність справи часто стає інформаційним фактом, який живе окремо від судових рішень. Паралельно з цим публічні кампанії – від звинувачень у політичній заангажованості до критики особистих дій – підсилюють цей ефект і впливають на довіру частини аудиторії.
Окремий вимір – безпековий. Підпал будинку Шабуніна, який отримав широкий розголос і викликав реакцію правозахисних організацій, показав, що тиск може виходити за межі інформаційного поля. Відсутність швидких і переконливих результатів розслідування лише посилила відчуття вразливості і безкарності.
Для ЦПК як організації наслідки проявляються у постійному тиску і спробах делегітимізації. У публічному просторі періодично з’являються звинувачення щодо діяльності організації – від питань фінансування (ну, а кому зараз не закидають “грантожерство?”) до оцінок її ролі в політичних процесах. Навіть коли такі твердження не мають доведеного підтвердження, вони створюють фон недовіри. Це ускладнює комунікацію з частиною суспільства і змушує витрачати ресурси не лише на основну діяльність, а й на постійне спростування цих закидів.
Водночас тиск може впливати і на операційну роботу організації. Кримінальні провадження, обшуки або інформаційні кампанії гальмують увагу команди, створюють додаткові юридичні ризики і можуть впливати на партнерства. У відкритих заявах представники ЦПК неодноразово говорили, що розглядають такі дії як спробу обмежити їхню ефективність, знизити вплив на процеси ухвалення рішень та навіть знищити організацію.
На рівні суспільства наслідки виглядають менш очевидними, але є не менш важливими. Один із ключових ефектів – підрив довіри до антикорупційного сектору загалом. Коли публічний дискурс постійно фокусується на конфліктах, підозрах і звинуваченнях, це формує у частини аудиторії уявлення, що “всі однакові” або що антикорупційна діяльність є “замовною”.
Ще один наслідок – зміщення фокусу з системних проблем на персональні історії. Замість обговорення конкретних корупційних кейсів, реформ або рішень, увага переключається на самих активістів: їхні дії, мотиви, особисті конфлікти. Це змінює порядок денний і розмиває суть дискусії – корупція як проблема відходить на другий план.
У довшій перспективі це може впливати і на готовність суспільства підтримувати антикорупційні ініціативи. Якщо довіра до ключових організацій і діячів падає, знижується і сприйняття їхніх аргументів. Це створює сприятливе середовище для відкладання реформ або їхнього перегляду без значного суспільного спротиву.
Разом з тим, важливо зазначити, що цей ефект не є однозначним. Частина аудиторії, навпаки, сприймає тиск як підтвердження того, що діяльність активістів зачіпає впливові інтереси. Це створює поляризацію: одні втрачають довіру, інші – посилюють підтримку. Але сама наявність такої поляризації вже впливає на якість публічної дискусії.
“Інструкція” з дискредитації активістів
Дискредитація антикорупційників, як показує досвід ЦПК і його голови, зазвичай не обмежується окремими заявами чи критикою. Вона радше виглядає як набір інструментів, які працюють одночасно і підсилюють один одного. Так, йдеться не лише про зміст повідомлень, а про спосіб їх подачі, масштабування і повторення. Саме це створює довготривалий ефект – навіть тоді, коли окремі звинувачення не підтверджуються або справи не мають завершення.
Один із ключових інструментів – персоналізація атаки. Замість обговорення ініціатив або рішень ЦПК фокус системно зміщується на особу Шабуніна: його поведінку, стиль комунікації, особисті якості. Такий підхід дозволяє спростити складну тему до персонального конфлікту – і зробити її емоційно зрозумілою для ширшої аудиторії.
Інший поширений інструмент – маніпуляції фактами або виривання їх із контексту. Приміром, у публічних обговореннях окремі деталі справ або заяв подаються без повної картини: акцент робиться на фрагментах, які підтверджують потрібний наратив, тоді як інші аспекти ігноруються. У випадку зі справами проти Шабуніна це проявлялося у фокусі на формальних звинуваченнях без пояснення обставин їх появи або позиції захисту, що створює викривлене уявлення про ситуацію.
Тісно пов’язане з цим і змішування фактів та оцінок. У медіа і публічних заявах твердження про конкретні події часто подаються разом із суб’єктивними висновками – без чіткого розмежування. У результаті аудиторія отримує практично готову інтерпретацію. Наприклад, повідомлення про слідчі дії або підозри можуть одразу супроводжуватися твердженнями про “вину”, “зловживання” або “політичну заангажованість”, хоча ці оцінки не є встановленими фактами.
Окрему роль відіграють так звані “зливи” та напівінсайди. Інформація, яка не має офіційного підтвердження або походить з анонімних джерел (зокрема “у правоохоронних органах”), часто з’являється першою – ще до публічних заяв або документів. У подальшому вона підхоплюється медіа або обговорюється в соцмережах, створюючи відчуття, що “щось відбувається”, навіть якщо деталей бракує. Такий механізм дозволяє формувати наратив до того, як з’являється повна перевірена інформація.
Суттєву роль у цьому процесі відіграють анонімні канали комунікації – передусім телеграм. Саме там часто з’являються перші повідомлення, які містять оцінки, припущення або неперевірені дані. Далі ці меседжі можуть переходити у ширший інформаційний простір, де вже сприймаються як частина загальної картини. Це створює ефект “первинного кадру”: перша версія подій закріплюється і впливає на подальше сприйняття.
Ще один важливий інструмент – повторюваність. Окремі меседжі, навіть якщо вони не мають нових доказів, регулярно відтворюються у різних контекстах: у новинах, коментарях, політичних заявах. З часом це створює ефект звичності – інформація починає сприйматися як загальновідома або “очевидна”. У випадку Шабуніна це проявляється у постійному поверненні до одних і тих самих звинувачень у різні періоди.
Ці інструменти рідко працюють ізольовано. Навпаки, їх поєднання створює сильніший ефект. Прикметно, що така модель не потребує доведення кожного окремого твердження. Її ефективність полягає в накопиченні – коли різні повідомлення, навіть слабко пов’язані між собою, створюють загальне враження. Це дозволяє формувати репутаційні ризики незалежно від результатів конкретних справ чи перевірок.
Проєктна менеджерка напряму захисту громадянського суспільства Центру прав людини ZMINA Ганна Чехович вважає, що кейс Віталія Шабуніна і ЦПК не є унікальним – він радше показовий для того, як в Україні працює тиск на антикорупційних активістів і розслідувачів. Схожі патерни простежуються у випадках голови “Харківського антикорупційного центру” Дмитра Булаха, журналіста-розслідувача Юрія Ніколова, команди Bihus.Info та інших представників антикорупційного середовища: після публічної діяльності, яка зачіпає інтереси впливових груп, з’являються спроби дискредитації, публічного залякування, втручання у приватне життя або прямого тиску.
“Водночас випадок Шабуніна і ЦПК вирізняється масштабом і тривалістю. Тут ідеться про багаторічну комбінацію різних інструментів: кримінальні провадження, фізичні напади, підпал будинку, атаки на родину, звинувачення в “ухиленні від служби”, витоки приватної інформації, кампанії в медіа й анонімних телеграм-каналах. Саме ця накопичувальність робить кейс ЦПК особливо показовим”, – додає вона.
Ключове у цьому процесі, за словами Ганни, – це поєднання правового й інформаційного тиску. Слідчі дії чи підозри створюють формально легітимний привід для атаки, а інформаційні кампанії закріплюють потрібну інтерпретацію ще до будь-яких рішень суду. У результаті навіть без доведених порушень формується стійкий репутаційний слід, який складно нівелювати. Подібна логіка застосовується і до антикорупційних інституцій, зокрема НАБУ, але щодо активістів вона є більш персоналізованою і часто б’є по приватному життю, родині та довірі до конкретної людини.
Хто розганяє ці скандали?
Питання про те, хто саме стоїть за атаками на Шабуніна і Центр протидії корупції, залишається відкритим у багатьох епізодах. Прямих доказів централізованого “замовника” більшості інформаційних кампаній у публічному доступі немає. Водночас сукупність фактів і публічних заяв дозволяє окреслити коло груп, які можуть бути зацікавлені в дискредитації антикорупційних активістів, а також зрозуміти логіку їхніх дій.
Передусім йдеться про політичні еліти та окремих посадовців, яких безпосередньо зачіпає діяльність ЦПК. Організація системно висвітлює процеси призначень, критикує рішення влади і піднімає теми, пов’язані з корупційними ризиками. У різні роки представники влади публічно конфліктували з ЦПК, звинувачуючи його в упередженості. Це позиції, які свідчать про наявність конфлікту, але самі по собі не доводять координацію інформаційних атак.
Окремо варто говорити про правоохоронні органи та інституції, з якими ЦПК перебував у відкритому протистоянні. Кримінальні провадження проти Шабуніна відкривали різні органи у різні періоди – від Офісу генерального прокурора до Державного бюро розслідувань. Сам факт існування цих справ є підтвердженим і задокументованим. Водночас питання про те, чи мають вони виключно правову природу чи можуть містити елементи тиску, залишається предметом дискусії і не має однозначної відповіді в публічних джерелах.
Ще одна група – це політично афілійовані медіа та публічні спікери, які активно включаються в поширення критики. У різні періоди саме через медійні майданчики відбувалося масштабування окремих кейсів: заяви, коментарі, інтерпретації швидко ставали частиною ширшого інформаційного поля. Це можна зафіксувати як факт – синхронне висвітлення теми в різних джерелах. Однак встановити, чи йдеться про координацію, чи про реакцію на “клікбейтний” інформаційний привід, складно без додаткових доказів.
Окремий сегмент – анонімні канали, насамперед у телеграмі, які регулярно публікують матеріали про антикорупційних активістів. Вони часто стають “першоджерелом” інформації (хоч і дуже сумнівним), яка згодом потрапляє в ширший медійний простір.
Зрештою, картина виглядає багаторівневою. Є різні групи з власними інтересами, які можуть перетинатися в окремих точках, але це не обов’язково означає існування єдиного сценарію. Водночас повторюваність конфліктів і схожість інструментів дозволяють говорити про сформовану практику тиску на антикорупційних активістів, зокрема й ЦПК та його голову.
Саме ця невизначеність – коли є багато ознак і мало прямих доказів – і робить тему складною для однозначних висновків. Але навіть у такому вигляді вона показує, що історія Шабуніна і ЦПК – не лише про конкретні справи, а й про ширший конфлікт інтересів між громадським контролем і тими, кого цей контроль зачіпає.
