Лук’янівське СІЗО як пастка без права на укриття під час ракетної атаки
Я зараз скажу для багатьох дуже неочікувану річ. Бо більшість вас або всі ви ніколи не думали про це так. В Україні зацементовано нову практику тримання людей замкнутими в небезпечному місці без права на укриття під час ракетних атак.
Вся моя стрічка – з фото місць на Лук’янівці, де влучили ракети РФ, зруйнованих будівель.
Але поруч там є ще одна будівля – Лук’янівське СІЗО. І люди всередині нього позбавлені навіть можливості спуститися в укриття. До доведення їхньої провини. До обвинувального чи виправдувального вироку вони заручники.
Сотні людей замкнено в камерах без можливості захистити власне життя під час обстрілів.
Лук’янівське СІЗО – це смертельна пастка.
Саме тому під час воєнного стану я категорично проти тримання під вартою, окрім дійсно невідкладних випадків. І навіть тоді держава зобов’язана забезпечити базове право людини – право на життя. Бо тільки держава має законні механізми довести провину особи.
Натомість тримання під вартою занадто часто перетворюється на “попереднє покарання” – на потіху публіці або як інструмент тиску правоохоронців. Людей без вироку утримують у місцях, де під час масованих атак вони не мають жодного шансу сховатися.
І найстрашніше – ніхто про це публічно не говорить. Це не абстрактні міркування. Це реальні щоденні ризики смерті.
Для мене станція метро “Лук’янівська” чи ТЦ “Квадрат” завжди були не просто локаціями міста. Насамперед це “найближчі” сусіди СІЗО. Бо часу в останньому адвокатам доводиться проводити більше.
Я не забуду одну свою підзахисну. Молода, сучасна, освічена жінка. Без стосунку до того, що їй намагалися “намалювати” слідчий та прокурор. Неправильна кваліфікація. Тиск правоохоронців. Вимога обмовити себе. І, як наслідок, тримання під вартою.
Я зробила сальто-мортале, щоб витягнути її звідти. Але цей шлях був до біса тяжким – на її звільнення пішло багато місяців. Коли ми шукали платну камеру, вільних місць просто не було. Ба більше, її “випадково” переводили до камер, де одночасно перебувало понад 15 (!) людей.
На суди її привозили виснажену. Вона майже не спала. На тілі були десятки укусів комах. Її життя перетворили на пекло. Без права на нормальний захист. Без права сховатися під час ракетних атак. І з “правом” таких умов, які давно не відповідають стандартам ЄСПЛ.
І це наша система. Ми її культивуємо. Ми це замовчуємо.
Прокурорам часто це ок.
Судді теж зрідка готові йти проти “прокурорського стандарту”.
У судах майже ніколи не звучить аргумент, що люди в СІЗО під час атак не мають доступу до укриття й просто чекають у камерах своєї “лотереї смерті”. І суди навіть не намагаються це оцінювати.
Та дівчина сказала мені:
“Якби я знала, через що доведеться пройти й скільки це триватиме, – можливо, я б не витримала”.
Коли ми нарешті вирвали її із СІЗО, вона плакала від радості й болю, а я від болю і сорому за систему “правової” держави. Бо в очевидних питаннях її життя та життя її близьких виявилися меншою цінністю, ніж черговий “прокурорський стандарт”.
Тому, коли я чую крики про те, що “всі повинні сидіти”, що треба ще більші застави, – у мене лише одне питання: ви точно хочете жити в правовій державі?
Провина людини повинна бути доведена чи призначена? Вам досить просто посадити людину до вироку – і не поспішати доводити її провину? Бо навіщо поспішати, якщо людина вже за ґратами?
Я дивлюся на фото Лук’янівки, де кур’єр доставлення “крутить педалі” серед руїн, бо це його спосіб виживати попри все. І це фото мене приголомшує.
Але я знаю, що за кадром є ще одна будівля. Там зачинено сотні людей.
І я точно знаю: багатьом з них там не місце. І в будь-якому разі не забезпечено їхнє право на життя, ніяк.
Багато людей без вироку в буквальному сенсі тримають як скот на ризик убою під час масових ракетних ударів без можливості спуститися в укриття. Бо право на справедливий суд втрачає сенс, коли держава не гарантує навіть права дожити до цього суду.
Тетяна Козаченко, адвокатка
