“Допоки я буду жива, я теж нестиму цю пам’ять”: як зберігають історію депортації кримськотатарського народу

Цьогоріч у 82-гі роковини депортації кримськотатарського народу Україна перебуває в умовах нової війни та нової окупації Криму. У травні 1944 року радянська влада за наказом з Москви примусово вивезла з півострова майже все кримськотатарське населення, звинувативши людей у співпраці з нацистами. Усього за три дні – з 18 по 20 травня – з Криму виселили близько 240 тисяч осіб.  

Сьогодні депортацію 1944 року Україна та парламенти низки держав уже визнали актом геноциду. Крізь роки пам’ять про ці події існує одночасно на кількох рівнях – політичному, культурному, родинному. Вона звучить у парламентських заявах і рішеннях міжнародних інституцій, у лекціях про кримськотатарську історію та мову, у спробах зберегти культуру після окупації Криму. Але насамперед – у сімейних історіях, які досі передаються від людей, що пережили депортацію, їхнім дітям та онукам. І поки ці історії продовжують розповідати – пам’ять про депортацію залишається живою.

“Живіть, господарі, ми побудуємо нові будинки”

Кримськотатарська фотографка Зарема Ялибойлю почала знімати свідків депортації задовго до того, як її портрети стали частиною виставок у Європі, США чи Канаді. Вона говорить, що цей проєкт “завжди був з нею” – разом з історіями дідів і бабусі, які пережили насильницьке виселення 1944 року.

“Я завжди це хотіла якось зафіксувати, але я не письменниця, не журналістка. Коли я була мала, я розуміла, що треба це зробити, зафіксувати, а як – не розуміла. І, коли я почала фотографувати, я захотіла мати якийсь архів, щоб бачити цих людей як доказ того, що це було”.

Зарема Ялибойлю. Фото: з особистого архіву фотографки

Зарема згадує, що в дитинстві навчалася в російській школі й була там єдиною кримською татаркою. Про масштаб трагедії вона спершу знала тільки з родинних розповідей. Пізніше прочитала книжку “Нитки доль людських. Сині мустанги” Айдина Шема про депортацію і вперше усвідомила, що історії її родини – частина досвіду цілого народу. Працюючи фотографкою для кримськотатарської газети Avdet, вона багато їздила селами Криму, знімала зустрічі односельців, портрети людей з різних регіонів півострова. Спочатку її цікавили обличчя й типажі, наприклад те, наскільки різними були кримські татари з півдня, півночі чи степового Криму. Але майже на кожній зустрічі були люди, які пережили депортацію і починали про неї говорити.

“Я фотографувала, фотографувала, потім мені захотілося якось це зібрати разом”.

Окремим проєкт став у 2016 чи 2017 році, коли до Зареми звернулися з проханням зробити портрети для білбордів до 18 травня – Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Тоді вона почала їздити до родин людей, які пережили депортацію, і фотографувати їх після довгих розмов про пережите.

“Оці портрети, які я знімала, вони якраз і входять у мій проєкт. Після того як вони розповідали свої історії, у них обличчя трошки змінювалося. Але я хочу, щоб люди звернули увагу на те, що вони не злі. У моїх героїв дуже добрі обличчя, і немає в них якоїсь такої образи і ненависті, незважаючи на всі пережиті страхи”.

Скриншот із сайту з фотопроєктом Зареми

Для фотографки важливо було не лише зафіксувати свідчення, а й показати людей, які після пережитого зберегли здатність жити далі. Вона каже, що під час цих зустрічей думала про те, як багато сучасникам варто вчитися в покоління депортованих.

“Я просто розуміла, що нам потрібно вчитися в цих людей, як залишатися людьми після того, що вони пережили. Щоб залишилася спрага до життя, до створення. На цих обличчях це можна побачити”.

Іноді ці зустрічі починалися зовсім не з розмов про травму, а з простого побуту. В одному з виїздів у Qızıltaş (Краснокам’янка) Ялтинського району вона з подругою ходила домівками в пошуках людей зі свідченнями про депортацію – і майже одразу опинилася за столом у геть незнайомих людей.

“Ми не встигли озирнутися, як уже сиділи в маленькій кімнаті. Навпроти нас чоловік і жінка дуже літнього віку, а перед нами суп. Вони були такі раді абсолютно невідомим дівчатам, ніби до них приїхали рідні онуки. Кажуть: “А що, історії депортації ще комусь потрібні? Так? Ну записуйте тоді”.

Такі сцени повторювалися в різних селах: спершу їжа, потім розмова, і лише потім – історія. Для Зареми це було не про дистанцію між фотографом і героєм, а про миттєве виникнення довіри, коли її сприймали як “свою”.

Окремо вона згадує, що одними з перших портретів у проєкті стали її власні бабуся й дідусь, які теж мають історію примусового виселення. Тоді ще не йшлося про великий архів – радше про спробу зафіксувати близьких.

“Я пам’ятаю, коли я їх фотографувала, – це було так близько. У мене навіть є бекстейдж, як я їх знімаю. Вони сміялися, і це було дуже живо”.

Цей досвід, за її словами, допоміг зрозуміти, як вибудовується довіра між фотографкою і людьми, які пережили депортацію. Часто вона з’являлася майже одразу і відкривала доступ до дуже різних, але завжди особистих історій. Зараз в архіві Зареми близько 50 історій кримських татар. 

Однією з таких стала розповідь про родину Пакізе Чауш, яка майже не пам’ятала саму депортацію, але все життя жила з мовчанням матері про Крим. Лише 1967 року вони змогли вперше приїхати на півострів, уже в інший, змінений простір без старих назв і звичних орієнтирів.

Пакізе Чауш. Фото: Зарема Ялибойлю

“Я пам’ятаю дорогу, я доведу із закритими очима” – так сказала мама Пакізе їй і провела до будинку доньку лісовими стежками. Коли вони знайшли рідний дім, його вже займали інші люди.

“Коли вони вперше приїхали до рідного села, з дому вийшла російська жінка – у неї наповнилися очі сльозами. Вона сказала, що до сусідів уже давно приїжджають кримські татари, які повертаються подивитися на свої будинки, а вона весь час думала, чи залишився хтось живий з родини, що жила тут раніше. Вона пустила Пакізе з мамою до хати й навіть залишила ночувати. Мама всю ніч не спала й плакала, а вранці сказала їй: “Живіть, господарі, ми побудуємо нові будинки”. Але через 20 років, коли до села приїхали вже діти родини, та сама жінка навіть не пустила їх на поріг. За цей час вона стала іншою людиною”, – переказує Зарема одну із записаних нею історій.

Сьогодні архів Зареми Ялибойлю існує як розгалужений масив портретів і свідчень, які показували в різних країнах і які продовжують використовувати у виставкових і пам’ятних проєктах. Вона підкреслює, що не тримає цей матеріал “для себе”: навпаки, він відкритий для всіх, хто працює з темою геноциду кримськотатарського народу.

“Моя ціль – щоб більше людей про це знали, щоб це залишилося, щоб це давало якусь користь”.

Після початку повномасштабної війни РФ проти України Зарема записувала історії депортованих кримських татар в інших регіонах України. Одну з таких жінок вона зустріла у Вінницькій області – та пережила депортацію ще маленькою дитиною, а 2022 року вдруге була змушена тікати з дому, цього разу з Новоолексіївки на Херсонщині. Жінка згадувала, що в дитинстві постійно питала матір, чому під час депортації та не взяла із собою прикраси, фотографії чи інші важливі речі. Мати відповідала коротко: тоді було не до цього – поруч були діти й мама, яких треба було рятувати.

Через десятиліття ця історія повторилася вже з нею самою. 24 лютого 2022 року вона прокинулася від хаосу в домі. Поки всі бігали й поспіхом збиралися, її буквально посадили в машину й вивезли до Вінниці.

“Я ні золота свого не взяла, ні прикрас, нічого не взяла – як моя мама”, – переказує Зарема історію своєї героїні. Але, додає фотографка, жінка говорила про це без жалю: “Головне, що всі мої діти поряд і всі живі”.

“Бабуся мала б усі можливості для іншого життя, якби не депортація”

Мер’єм Абдулаєва – онука Ресміє Абдулаєвої – розповідає родинну історію як живе свідчення, яке в сім’ї передається з дитинства і далі наступним поколінням. Ресміє зараз 91 рік, вона народилася 1935 року в Криму, у селі Üç Köz (нині Новокленове, Білогірський район).

Мер’єм підкреслює, що це історія, яку вона чула “із самого дитинства” і яка ніколи не існувала для неї як абстракція.

Ресміє – донька Атідже та Абдули. У родині було четверо дітей – двоє братів і дві сестри, на момент примусової депортації Ресміє було дев’ять років. Батько, Абдула, воював у радянсько-фінській війні, а потім був мобілізований у штрафбат під час Другої світової війни та зник безвісти під Севастополем. У родині до кінця життя не мали підтвердження його загибелі – і, за словами Мер’єм, бабуся “все життя трималася думки, що він може бути живий” і навіть дивилася передачі на кшталт “Жди меня”.

Ресміє. Фото: з архіву Мер’єм Абдулаєвої

Події травня 1944 року Ресміє пам’ятає як процес, який розтягнувся на кілька днів – приблизно 16–18 травня. У село зайшли люди без розпізнавальних знаків, почали обшуки й стрілянину. Мер’єм переказує її спогад про цей момент так: “вони були вдома, і раптом почали стріляти по хатах”. Під час цих подій загинув Бейтула – дядько дітей, брат батька, який перебував з родиною через вік і стан здоров’я. Вона згадує момент, коли їй здавалося, що “тече вода”, і лише потім стало зрозуміло, що це була кров дядька, яка крапала на підлогу.

Мер’єм окремо пояснює контекст депортації – що вона була не одномоментною акцією, а системним вигнанням, яке тривало кілька днів з переміщенням людей до вузлових станцій. Частину людей виводили пішки, частину збирали централізовано. За її словами, “комусь давали 15 хвилин на збори, комусь – кілька годин”, і це залежало від конкретних військових на місцях. Люди виходили з будинків майже без речей.

Далі були товарні вагони й дорога, яка тривала понад 20 днів. У вагонах було переповнення, відсутність нормальних умов, голод і смерть. Мер’єм передає родинні спогади про те, що “людей, які помирали в дорозі, не дозволяли нормально ховати”, і це залишило один з найтяжчих слідів у пам’яті Ресміє. Частина родин потрапила в Узбекистан, частина – на Урал, де кліматичні умови були значно важчими й смертність серед кримських татар у перший рік була високою.

Мер’єм і її бабуся Ресміє Абдулаєви

Ресміє разом з матір’ю Хатідже та братами опинилася в районі Коканда (Узбекистан). Там почався період виживання: діти працювали за їжу, мати шила речі, щоб обмінювати їх на мінімальні продукти. У певний момент, як і багато кримськотатарських родин, Хатідже була змушена віддати частину дітей до дитячого будинку: це розглядалося як єдиний спосіб зберегти їм життя. Ресміє провела п’ять років у дитячому будинку в Коканді. Там вона вивчила узбецьку та російську мови. Після випуску Ресміє пішла працювати на прядильно-ткацьку фабрику – виробництво, пов’язане з фарбуванням і нитками, яке Мер’єм описує як фізично шкідливе для здоров’я. Вона пропрацювала там близько 30 років, почавши ще в підлітковому віці. Повної освіти отримати не вдалося, хоча, за словами Мер’єм, “бабуся мала б всі можливості для іншого життя, якби не депортація”.

У 1986 році, у віці 46 років, вона повернулася до України разом із сім’єю. Мер’єм підкреслює, що повернення було частковим: через неможливість придбати житло в Криму родина оселилася в Генічеську, біля кордону з півостровом. За її словами, “в Криму тоді кримських татар фактично не прописували й не продавали їм житло”.

Мер’єм також описує, як бабуся до окупації Криму показувала їй місця в рідному селі – зокрема, ділянку, де стояв будинок, і колодязь, який Ресміє впізнала одразу. Тому що будинку родини там уже не було.

Колодязь на місці будинку родини. З архіву Мер’єм

Зараз бабуся Мер’єм живе в Дніпрі. У 2017 році 82-річна Ремсіє вперше поїхала до іншої країни, якщо не рахувати життя в Узбекистані. В Анталії вона разом з онуками вирішила спробувати парасейлінг і .

“У цьому всі моя бабуся. Людина, яка пережила все, яка поверталась і підіймалася не раз. І вона зберегла в собі цю жагу до життя, я її жартома кіборгом називаю в такі моменти”.

2017 рік, Анталія, Туреччина. На фото Рєсміє з онучкою Мєрʼєм і онуком Ділявером. З родинного архіву

Зараз Мер’єм розповідає, що сама займається збереженням цієї пам’яті через освіту. Вона заснувала навчальну платформу з кримськотатарської мови Qirimtatar Tili, де публікує навчальні матеріали, тексти про культуру та історію, а також блоги інших авторів. Вона підкреслює, що мова для неї є “носієм ідентичності”, без якого історія розпадається на окремі фрагменти. Мер’єм також читає лекції про кримських татар і депортацію, зокрема для студентів й в університетському середовищі. Вона говорить, що найважче в цих лекціях – це момент, коли особисту родинну історію неможливо відокремити від академічного викладу.

“Допоки я буду жива, я теж нестиму цю пам’ять”, – говорить вона. 

“Для збереження корінного народу дуже важливими є мова і культура”

Постійна представниця президента України в АР Крим Ольга Куришко говорить, що одним з головних державних етапів у питанні збереження пам’яті про депортацію став 2015 рік – тоді Верховна Рада України офіційно визнала депортацію кримськотатарського народу актом геноциду і встановила 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

За її словами, саме після цього тема депортації почала звучати не лише всередині України, а й на міжнародному рівні.

“Цей сигнал дозволив продовжувати політику визнання дій радянської влади 1944 року не тільки в Україні, а й за її межами. Після цього почалася робота з парламентами інших держав, які теж почали визнавати депортацію актом геноциду”, – говорить Куришко.

Ольга Куришко. Фото з особистого архіву Ольги

Станом на зараз, каже вона, депортацію 1944 року вже визнали вісім держав, і Україна продовжує працювати з іншими країнами. Особливо важливим це стало після окупації Криму Росією у 2014 році. Окремо Куришко згадує ухвалення 2021 року Закону “Про корінні народи України”. За її словами, документ вперше системно визначив механізми взаємодії держави з корінними народами та їхніми представницькими органами.

Після цього, каже вона, було ухвалено стратегію розвитку кримськотатарської мови та затверджено окремий план дій для державних інституцій.

“Для збереження корінного народу дуже важливими є мова і культура. Коли відбувається цілеспрямоване знищення народу, перше, що страждає, – це мова, література, культурні практики”, – говорить Куришко.

За її словами, представництво президента в Криму стало однією з перших державних інституцій, яка системно почала використовувати кримськотатарську мову у своїй роботі – в інформаційних кампаніях, відео та публічних матеріалах.

“Наші інформаційні матеріали, ролики, комунікація зараз здійснюються кримськотатарською мовою з перекладом українською”, – каже вона.

Куришко також говорить, що після ухвалення закону про корінні народи почала активніше розвиватися співпраця з університетами та академічним середовищем, зокрема за кордоном. Представництво долучилося до створення глобальної коаліції українських студій, у межах якої з’являються і кримськотатарські студії.

“Це можливість знайомити студентів і викладачів з історією та культурою кримськотатарського народу, руйнувати міфи, які роками формувала РФ”, – пояснює вона.

За словами Куришко, державна політика пам’яті сьогодні нерозривно пов’язана й із сучасними переслідуваннями кримських татар у Криму після російської окупації. Вона також наголошує, що видимість кримськотатарської культури на державному рівні поступово зростає – від офіційних заходів 18 травня до культурних і мовних ініціатив.

“Коли держава підтримує такі напрями, коли відбуваються заходи за участі президента, коли відкривається меморіал жертвам геноциду, коли проводяться спільні іфтари за участі президента України та військових кримських татар, це дає поштовх для інших інституцій і людей більше вкладати в збереження культури й мови корінного народу України”, – каже Куришко.

Один із проєктів представництва до 80-х рокових депортації. Фото: ППУ

Одним з найбільш особисто важливих проєктів для себе вона називає загальноукраїнську білборд-кампанію кримськотатарською мовою. За її словами, тоді довелося буквально пояснювати державним структурам, що кримськотатарська – це не “іноземна мова”.

“Я пам’ятаю, як юридично виписувала аргументи про те, що кримськотатарська мова – це мова корінного народу України, і для неї не можуть діяти обмеження як для іноземної мови”, – згадує вона.

Зараз, каже Куришко, подібні речі вже сприймаються значно природніше.

“Цього року ми робимо ролик, де наші герої говорять кримськотатарською мовою. І переклад потрібен не тому, що це “іноземна мова”, а тому, що люди її поки не знають. Це вже зовсім інше ставлення”, – говорить вона.