Люди “Без Дому” та люди без пауз: як волонтерська ініціатива надає допомогу тим, хто опинилися у скрутному становищі
Щосуботи о 14:00 біля київського вокзалу збираються сотні людей. Хтось приходить по гарячу їжу, хтось – по ліки, а хтось просто за можливістю поговорити без осуду. Тут немає перевірок документів чи зайвих запитань. Якщо людина прийшла – значить, їй потрібна допомога.
Саме так уже багато років працює волонтерська ініціатива “Без Дому”, яку заснували у 2019 році. Сьогодні це не лише щотижневі роздачі гарячої їжі, медикаментів і речей першої необхідності. Це також тимчасовий прихисток, виїзди на місця руйнувань після обстрілів, допомога ВПО і військовим, а також регулярні поїздки до спеціалізованих шкіл-інтернатів. Усе це тримається на десятках волонтерів і сотнях людей, які слідкують за діяльністю ініціативи у соціальних мережах та донатять на всі потреби.
В умовах повномасштабної війни ця діяльність стала ще більш напруженою і непередбачуваною. Волонтери кажуть, що їхня робота давно вийшла за межі класичного уявлення про благодійність – це щоденна координація, кризове реагування і постійна взаємодія з людьми, які живуть на межі виживання.
З нагоди Всесвітнього день боротьби із соціальною нерівністю, який відзначається 31 травня, видання ZMINA розповідає про те, як змінилася ініціатива за роки існування, з якими викликами вона стикається сьогодні та що для них означає допомога в умовах війни – коли підтримка часто вимірюється не системними рішеннями, а здатністю бути поруч.
Усе почалося зі 150 бутербродів на Подолі
Дев’ять років тому холодним січневим вечором група волонтерок поверталася з чергового візиту до дитячого будинку в Боярці. Це була одна з регулярних поїздок до дітей, зокрема й важкохворих, які зазвичай залишали по собі відчуття виснаження і потреби “перемкнутися”.
Після таких виїздів у жінок склався свій ритуал – чай, розмова і спроба зібрати думки докупи. Саме під час такої зустрічі мова зайшла про ініціативу “Допоможи бездомному”, яка тоді годувала людей на Подолі й запрошувала всіх охочих долучатися.
Ідея приєднатися виникла майже спонтанно. Волонтерки вирішили спробувати допомагати також людям на вулиці, хоча на той момент у них було радше інтуїтивне, ніж чітке розуміння того, як саме працює така допомога і що їх там чекає.
Спершу вони приходили на Поділ щосуботи, паралельно продовжуючи працювати з дітьми в інтернатах. Але дуже швидко це волонтерство стало чимось значно більшим.
“Починали ми зі 150 бутербродів із ковбасою та сиром і однієї каструлі супу. За три роки від часткової участі в роздачах ми прийшли до створення й управління абсолютно новою для себе ініціативою. Саме тут з’явився перший досвід з відновлення документів, пошуку фінансування та залучення нових волонтерів. Тут були й перші провали, перші зіткнення з реальністю – різниця між тим, як мало би бути, і тим, як усе відбувається насправді. Саме тут з’явилися перші лікарі, які надавали допомогу просто в наметі, робили перев’язки майже просто неба, і тут ми вперше побачили напад епілепсії зблизька”, – пригадує одні з волонтерок на імʼя Олена.
Поступово ця діяльність почала розширюватися. Коли стало зрозуміло, що допомоги потребують і люди на залізничному вокзалі, частина команди вирішила працювати ще й там. Це сталося 2 листопада 2019 року – тоді відбулася перша роздача допомоги на Південному вокзалі, і саме цю дату вважають “днем народження” волонтерської ініціативи “Без Дому”.
Вокзал змінив розуміння бездомності
Там, на столичному залізничному вокзалі, жінки вперше побачили дітей без дому, і це, за їхніми словами, стало одним із найважчих досвідів, адже жодного готового алгоритму дій тоді не існувало. На першу роздачу біля вокзалу прийшли близько 50 людей. Уже за місяць – утричі більше. Через пів року допомоги потребували понад 250 осіб. Частина людей навіть перейшла туди з Подолу.
За роки роботи команда побачила різні форми бездомності. Є люди, для яких життя на вулиці стало звичкою, і засновниці ініціативи визнають: не все можна змінити. Але є й ті, хто опинився без дому ситуативно – через пожежу, втрату документів, конфлікти з родичами чи шахрайство з житлом.
На вокзалі волонтери регулярно зустрічають людей, у яких вкрали документи, гроші або речі.
“Тим, хто потрапив у скрутне становище прямо на вокзалі – ми допомагаємо придбати квитки додому, купуємо продукти в дорогу тощо. Це така собі профілактика бездомності”, – розповідає Олена.
Сьогодні в чаті ініціативи – понад 160 людей, хоча постійно координують роботу шестеро волонтерок – Тетяна Щ., Олена Е., Ольга А., Марина П., Анна Я. та Тетяна К. Хтось допомагає фінансово, хтось приїжджає на роздачі, хтось організовує чергу.
Пандемія COVID-19 стала для волонтерів ініціативи окремим викликом. Через великі скупчення людей вони почали роздавати маски, рукавички й антисептики, а їжу фасували заздалегідь, щоб пришвидшити процес.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року команда змушена була поставити діяльність на паузу. Волонтери переключилися на допомогу військовим: збирали продукти, закривали конкретні запити, купували обладнання.
Та вже через три місяці ініціатива “Без Дому” повернулася до роботи. Тоді майже не залишилося волонтерів цієї ініціативи, багато хто виїхав з країни. Потрібно було відновити все з нуля: зібрати своїх волонтерів та залучити нових, знайти обладнання, термоси, посуд, організувати закупівлі. Люди, які потребували допомоги, приходили на роздачі: вперше після відновлення – близько 150 осіб, зараз – понад 500 щотижня. Так ініціатива отримала новий імпульс.
Тепер щосуботи волонтери роздають гарячу їжу, ліки, засоби гігієни та речі першої необхідності.
У команді розповідають, що вже майже чотири роки ранок для більшості з них починається однаково: з перевірки, чи всі пережили ніч, чи були обстріли і чи потрібна десь термінова допомога.
Після цього волонтери переходять до щоденних організаційних питань – підготовки до роздач, закупівель і пошуку необхідних речей. Команда постійно координує, чого бракує, що потрібно замовити або терміново знайти.
Щодня команда також перевіряє соціальні мережі: публікує звіти, обробляє поточні запити на ліки, одяг чи речі першої необхідності, відповідає на коментарі та повідомлення. Паралельно доводиться реагувати і на постійні форс-мажорні ситуації, пов’язані з війною.
З часом масштаб і потреби змінилися
Сьогодні майже на кожній роздачі команда видає медикаменти – і це окремий великий процес, який займає по 3-4 години безперервної роботи.
Поряд із ліками з’явилися й інші запити, яких раніше майже не було: засоби особистої гігієни, інтимна гігієна, спеціальні препарати для людей із хронічними захворюваннями.
Змінився не лише формат допомоги, а й самі люди, які приходять.
Якщо на початку ініціативи більшість становили люди без постійного житла – ті, хто жили на вокзалі чи на вулиці, – то з часом ситуація кардинально змінилася. Через “сарафанне радіо” на місце роздачі почали приходити літні люди, які просто не можуть вижити на свою пенсію. Сьогодні вони – більшість.
Це переважно люди старші за 80 років, багато з них мають інвалідність. Волонтери знають значну частину постійних відвідувачів роками, пам’ятають їхні історії, і в окремих випадках допомагають адресно – поза загальною роздачею.
Крім того, до черг додалися внутрішньо переміщені особи, родини, що втратили житло через війну або переїхали до Києва без жодних ресурсів.
Є й родини з дітьми – кілька з них команда підтримує регулярно, системно, з постійним контактом і допомогою. Найчастіше запити звучать як проста, але недосяжна для них реальність: дорогі ліки, вартість яких не покриває державна програма “Доступні ліки”, одяг, взуття, продукти.
З початком повномасштабної війни в цій системі з’явився ще один вимір
Після російських обстрілів у Києві частина волонтерів почала працювати на місцях руйнувань. Одним із останніх таких кейсів є робота на вулиці Білоруській, де в ніч на 24 травня були пошкоджені житлові будинки.
Там волонтери розгорнули тимчасову точку допомоги: встановили намет, організували воду, чай, каву, легкі продукти, які можна швидко передати постраждалим і тим, хто розбирає завали. Частину їжі приносили кияни та надавали бізнеси – від води й хліба до готових страв.
Окремий блок роботи – допомога безпосередньо в будинках: прибирання, закриття вибитих вікон, дрібні відновлювальні роботи. До цього долучаються й інші волонтерські команди, формуючи спільну мережу взаємодопомоги.
Для частини учасників це стало окремим напрямом діяльності, який може тривати по кілька днів поспіль.
Паралельно з цим щотижневий ритм роздач на вокзалі не припиняється. Якщо місто живе у відносній тиші – волонтери збираються щосуботи. Якщо ні – робота може розтягуватися на щоденний режим.
Межа між вибором і його відсутністю
Одна із засновниць ініціативи Ольга є волонтеркою вже понад 10 років. І за цей час питання, які її супроводжують, не стали простішими, а навпаки – загострилися.
“Чи має сенс допомагати людям, які живуть на вулиці? Чи справді вони “не хочуть змінювати життя”? І де проходить межа між вибором і відсутністю вибору? У цій розмові немає простих відповідей.
Багато людей, які сьогодні живуть без дому, починали зовсім не з вулиці. Часто їхній шлях починався з дитячих будинків або інтернатів. Після отримання освіти, ще в молодому віці, вони залишаються сам на сам без підтримки з боку держави, – наголошує вона.
Відтак у кращому випадку – бездомність як наслідок життєвого хаосу. У гіршому – тюрма, залежності, тривала ізоляція.
“Є люди, які з молодості набувають ту чи іншу шкідливу залежність. І складно звинувачувати їх у цьому, бо вони не бачили іншого життя”, – пояснює волонтерка.
Вона особисто знає історії, де дитинство фактично не залишило альтернатив: людям, що росли без сім’ї, без досвіду турботи, без уявлення про те, що може бути інакше.
Утім, у команді згадують і так звані “історії успіху”. Один із перших таких випадків стався після поширення повідомлення із закликом надати допомогу чоловіку, який жив під мостом. Завдяки опублікованому посту його змогли впізнати родичі. Зрештою вдалося з’ясувати, що чоловік нещодавно вийшов із лікарні, пережив епізод сплутаності свідомості та не зміг самостійно повернутися додому. Зрештою відбулося возз’єднання батька з донькою.
У цьому контексті важливу роль також відіграють волонтерські спільноти – як одна з небагатьох стабільних точок контакту. У столиці таких ініціатив кілька. Серед них – церковні спільноти, волонтери Спільноти Святого Егідія, які ще з часів Майдану організовували харчування для людей на вулиці, а також і “Без Дому”. Ці ініціативи часто перетинаються в роботі.
“Це не просто контакт – це довгі відносини”
Формат взаємодії з тими, хто потребує допомоги, – простий і складний одночасно: з одного боку – це роздача їжі чи речей, з іншого – це розмова, регулярна присутність і спроба не втратити людей у повній соціальній ізоляції.
“Ми знаємо багатьох з них роками. Спостерігаємо їхні історії, падіння і спроби щось змінити. Це не просто контакт – це довгі відносини”, – пояснює Ольга.
Іноді ці зв’язки нагадують майже дружбу. Іноді – щось складніше, з конфліктами, напругою, різними очікуваннями. Але в основі залишається одне – постійність.
Для багатьох учасників ініціативи шлях у волонтерство починався з іншого досвіду – допомоги дітям у дитячих будинках. Там, де є діти, легше зібрати людей, легше викликати емоційну реакцію, легше відчути миттєвий сенс допомоги.
Але робота з людьми, які роками живуть на вулиці, інша. За словами Ольги, там немає “зручної дистанції”. Є запах, зовнішній вигляд, складні історії, залежності, втома і недовіра. І саме тому, визнає вона, залучати людей до такої роботи було значно складніше.
Утім, з часом ситуація змінилася.
Сьогодні навколо ініціативи сформувалася велика спільнота постійних волонтерів. Деякі з них приходять уже роками. Вони беруть на себе окремі напрями, формують власні зв’язки з людьми, яких бачать щотижня. Хтось підтримує постійно “своїх” бабусь та дідусів. Хтось телефонує тим, хто зникає з роздач. Хтось просто залишається поруч.
І поступово, за словами волонтерки, змінюється не лише структура допомоги, а й сам погляд на тих, кому її надають. Люди, яких звикли не помічати, виявляються не “абстрактною групою”, а окремими історіями – складними, суперечливими, іноді болісними, але завжди людськими.
“Коли починаєш їх слухати, вони стають дуже цікавими людьми. Зі своїм життям, досвідом і тим, що вони пережили”, – підсумовує вона.
“Найбільший виклик – це війна”
Їжа, медикаменти, одяг. Саме ці речі залишаються базовими потребами для більшості людей, які приходять до ініціативи “Без Дому”. Але поруч із ними існують і складніші історії – передусім про документи.
Частина людей звертається з проханням відновити паспорт чи інші документи. У таких випадках команда підходить вибірково: допомога не є автоматичною. Як пояснюють волонтери, йдеться про ситуації, коли людина опинилася на вулиці через складні обставини, але намагається відновити своє життя. У таких випадках ініціатива може оплатити відновлення документів і супроводжувати процес.
Водночас існує чітке розуміння меж: допомога не надається безумовно всім підряд, а оцінюється кожна ситуація окремо.
Окремий пласт роботи – індивідуальні запити. Їх особливо багато надходить від літніх людей, які складають значну частину тих, хто приходить на роздачі. Це можуть бути дорогі ліки, засоби гігієни, взуття, одяг або продукти, які не покриваються соціальною підтримкою.
“Усіх 500 людей неможливо опитати, тому ми беремо 5–7 індивідуальних запитів і намагаємося закривати їх протягом тижня”, – пояснюють у команді.
Ці запити закриваються завдяки змішаній системі підтримки: донатам підписників у соцмережах, допомозі друзів, знайомих і самих волонтерів.
Попри масштаб роботи, у “Без Дому” не говорять про некеровані виклики всередині самої ініціативи. Навпаки – підкреслюють, що ключова сила полягає у спільноті: активному чаті волонтерів і регулярній підтримці людей, які реагують на збори.
“Складних викликів, з якими ми не можемо впоратися, у нас немає. Найбільший виклик – це війна”, – кажуть волонтери.
Саме війна змінила не лише контекст роботи, а й її ритм і ризики. Представниці ініціативи згадують ситуації, коли під час ракетних атак у Києві вже було заплановано приготування великої партії їжі – зокрема м’ясних страв у партнерських кухнях. Попри повітряну тривогу, частина команди все одно їхала готувати. Причина проста: роздача мала відбутися у визначений час, і люди чекали. Такі рішення стали частиною волонтерської буденності.
Хостел, фронт і дитбудинки
З 2023 року ініціатива “Без Дому” долучилася ще до одного напрямку – разом з ініціативою “Допоможи Бездомному” команда почала утримувати благодійний тимчасовий притулок-хостел.
Простір розрахований на 25–30 людей, за задумом він планувався саме як тимчасовий прихисток. Головна ідея – дати людині в складній ситуації паузу: можливість відпочити, відновити документи, зайнятися здоров’ям і спробувати знайти роботу та стабільність.
У реальності ця модель працює частково: частина людей справді проходить цей “перехідний етап” і рухається далі. Але є й ті, хто залишається там надовго. Серед мешканців – літні люди та люди з важкими формами інвалідності, для яких хостел фактично став постійним місцем проживання.
Паралельно з цим після початку повномасштабного вторгнення ініціатива почала системно допомагати й військовим. Це не основний напрям діяльності, але сьогодні він є пріоритетним для більшості волонтерських спільнот.
Допомога охоплює різні потреби: одяг, медикаменти, спеціалізовані запити від підрозділів і медиків на стабілізаційних пунктах. Частину допомоги волонтери доставляють особисто – “з рук у руки”. Вони регулярно їздять у зони, куди це можливо, щоб передавати речі безпосередньо військовим або лікарям.
На сторінках ініціативи – в інстаграмі та фейсбуці – також періодично з’являються збори коштів – на потреби конкретних підрозділів або знайомих військових.
Паралельно з цим “Без Дому” зберігає ще один напрям роботи, який з’явився задовго до допомоги людям на вулиці. Йдеться про поїздки до дитячих будинків і шкіл-інтернатів, які почалися ще у 2015 році в межах волонтерського руху “Мар’ям”.
Тоді це були поодинокі поїздки у заклади в Коростишеві, Кмитові та Новоград-Волинському (нині – Звягель). Згодом сформувалася регулярна опіка над дитячим будинком у Боярці, куди волонтери приїжджали щонеділі.
Команда проводила з дітьми по кілька годин: гуляли, спілкувалися, допомагали вихователям, працювали з дітьми з інвалідністю.
З початком повномасштабної війни ці поїздки, як і багато інших процесів, були зупинені. Проте восени минулого року їх відновили. Відтоді вже відбулося кілька поїздок до Коростишівської школи-інтернату та одна – до Кмитова.
Ці напрямки, як зазначають у команді, не існують окремо один від одного. Вони перетинаються – через людей, які роками залишаються в орбіті волонтерів, і через саму логіку допомоги, що поступово розширюється від вулиці до лікарні, від вокзалу до фронту і дитячих закладів.
“Чи ми можемо виміряти вплив нашої ініціативи? Вимірювання взагалі складна штука в соціальній сфері. Кажу як соціолог за освітою. Чи можна виміряти гідність людини, цінність її життя? Чи кількість витрачених ресурсів – матеріальних чи нематеріальних – може описати вплив, який спричиняють наші дії?”, – розмірковує Олена.
Але для себе вона вона визначає свою місію так: змінювати тут і зараз те, що може змінити.
“Великі прориви чи зміни дуже часто не стаються раптово – вони торуються маленькими кроками кожен день, кожен тиждень, по одній проблемі за раз, крок за кроком. Як крапля формує океан, ми формуємо майбутнє нашої країни, – те, у якому хочеться жити”, – резюмує волонтерка.
Попри чималий обсяг роботи та активностей, “Без Дому” не є організацією у класичному сенсі. Це волонтерська ініціатива без постійного штату чи формальної ієрархії. Тут немає щоденної офісної роботи як обов’язку – є спільна відповідальність і щотижневий ритм.
Усе тримається на горизонтальній структурі. Хтось координує закупівлі, хтось займається соціальними мережами, хтось приїжджає на місце і працює безпосередньо з людьми. Дві учасниці команди по черзі ведуть інстаграм-сторінку, змінюючись щотижня. Підготовка та обговорення роздач відбувається волонтерському чаті. Там же волонтери діляться фотографіями та відео, а також особистими враженнями після кожної роздачі.
Олена жартує, що раніше вважала місією ініціативи “заподіяння добра в особливо великих розмірах”. Утім, зараз, каже волонтерка, сформулювала б це значно простіше: команда намагається допомагати нужденним усім, чим може, – тут і зараз.
Зрештою, “Без Дому” залишається мережею людей, які намагаються закривати те, що не встигає закрити система – у різних точках однієї країни, яка живе в умовах війни.
Фото, надані виданню ZMINA волонтерською ініціативою “Без Дому”
