Реінтеграція дітей після повернення з окупації досі залежить від донорів та громадських організацій – експерти
Реінтеграція дітей і молоді, які повертаються з тимчасово окупованих територій та після депортації до РФ, в Україні залишається значною мірою залежною від міжнародних донорів і громадських організацій.
Попри появу державного алгоритму супроводу, громади часто не мають необхідних послуг, бракує підготовлених фахівців, а молоді люди після досягнення повноліття нерідко випадають із системи підтримки.
Про це йшлося під час публічної дискусії “Маршрут: Україна. Що означає почати життя заново для дітей і молоді з окупації чи депортації?”, яка відбулася 8 червня в межах 23-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, повідомляє ZMINA.
Фото: ZMINAНа дискусії була присутня підлітка Альона, яка повернулася на підконтрольну Україні територію два місяці тому. Зараз дівчина готується до вступу в університет, але процес адаптації описує як збирання складного пазла.
“Для мене цей період – як складання пазла, тому що я ніби збираю своє життя заново. Це оформлення документів, вступ до університету та багато інших речей. З одного боку, я дуже рада, що повернулася додому, в Україну, і зустріла родичів, яких давно не бачила. Але водночас я ще звикаю до нового побуту. Коли я їхала, то розуміла, що це буде складний період, тому що все доведеться починати заново. Але разом із цим я відчула свободу”, – розповіла дівчина.
Процес реінтеграції суттєво змінився порівняно з початком війни у 2014 році, зазначає Дар’я Касьянова, голова правління Української мережі за права дитини та програмна директорка благодійної організації “СОС Дитячі Містечка в Україні”. Наразі держава й громадські організації стикаються з новими викликами.
“Сьогодні ми допомагаємо повертатися дітям, які народилися у 2014–2015 роках. Вони ніколи не були на підконтрольній території України, вони виросли в умовах окупації. Це нова для нас група дітей, і тривалий час держава уникала системної роботи з ними”, – зазначає Касьянова.
Додатково ситуація ускладнюється тим, що класична реінтеграція передбачає повернення дитини в біологічну родину. Проте зараз трапляються випадки, коли дітей вивозять з окупації, а повертати їх уже немає до кого – батьки померли або зв’язок втрачено. Тоді фахівцям доводиться шукати нові сімейні форми виховання та інтегрувати дитину у зовсім нову для неї громаду.
Також експертка вказує на певний перекіс в наданні допомоги: діти, які повернулися з депортації або окупації, отримують підвищену увагу з боку організацій і донорів – тоді як діти з прифронтових територій, діти загиблих або полонених нерідко залишаються без порівнянного рівня підтримки.
“Якщо дитина повернулася з депортації, всі організації хочуть їй допомогти: її відправляють у три табори поспіль, везуть за кордон, дарують ноутбуки. Але інші категорії – діти з прифронтових територій, діти, чиї батьки в полоні або загинули, – часто не отримують і мінімуму необхідного”.
Експертка наголошує, що реінтеграція потребує довготривалої соціальної роботи, участі державних структур, громадських організацій, шкіл і місцевих громад.
“Усі, хто займається поверненням дітей, розуміють, наскільки це складний процес. Ми маємо подбати про кожну дитину, яка хоче або хоча б замислюється над тим, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію” – говорить експертка.
У 2024 році в Україні було ухвалено постанову №551, яка встановлює алгоритм дій з моменту перетину кордону дитиною або молодою людиною. Документ передбачає оцінку потреб, індивідуальний план підтримки та залучення соціальних служб.
Водночас більшість програм поки що значною мірою фінансуються міжнародними партнерами. Тому одним із ключових завдань залишається перетворення реінтеграції на повноцінну державну соціальну послугу з визначеними стандартами та гарантованим фінансуванням.
Галина Скіпальська, директорка Представництва HealthRight в Україні та виконавча директорка МБФ “Українська фундація громадського здоров’я” структурною проблемою вважає брак кваліфікованих спеціалістів – зокрема психологів із досвідом роботи з травмою та підлітками. За словами Скіпальської, навіть в обласних центрах знайти таких фахівців складно, у менших містах і громадах – фактично неможливо.
“Як правило, діти повертаються до великих міст, а згодом вступають до закладів освіти або переїжджають до родичів у громади. І саме там часто бракує фахівців та послуг, які могли б забезпечити їм необхідну підтримку”, – говорить Скіпальська.
Одним із напрямів підтримки молоді 18–24 років стали соціальні квартири. Перша квартира для юнаків запрацювала в Києві, нещодавно відкрилася для дівчат. Тут молоді люди отримують тимчасове житло, допомогу з відновленням документів, доступ до освіти та психосоціальний супровід.
Скіпальська зазначила, що такий формат необхідно масштабувати.
“Соціальні квартири потрібні не лише в Києві, а й у Львові, Дніпрі, Харкові та інших великих містах. Після всього, що ці діти пережили, їм хочеться бути ближче до рідних людей, знайомих місць і середовища, де вони можуть отримати підтримку. Тому такі квартири мають з’являтися і в містах, наближених до тих територій, звідки вони виїхали”, – зазначає експертка.
Вона наголошує, що підхід у квартирах ґрунтується на партнерстві: без жорсткого розпорядку, з індивідуальним темпом і правом молодої людини брати участь у прийнятті рішень щодо власного життя.
Наталя Гуменюк, кейс-менеджерка Української мережі за права дитини, вказала на прогалину у правовому захисті молоді, яка повертається після досягнення 18 років.
Для дітей до 18 років законодавство передбачає фігуру відповідальної дорослої особи – наставника, опікуна або прийомного батька. Для тих, хто щойно перетнув цей вік, таких механізмів значно менше, хоча психологічно та соціально вони перебувають у такому ж становищі.
Постанова № 551 у новій редакції включила молодих людей до категорії отримувачів державної допомоги – але системного законодавчого розв’язання питання їхнього соціального захисту ще немає.
Гуменюк звернула увагу на ризик “зникнення” дитини або молодої людини зі системи підтримки вже через рік-два після повернення – коли початковий етап завершується. Базові потреби нібито закриті, але якщо громада не має відповідних послуг – проблеми виникають знову, і звернутися вже нікуди.
“Що робити студентці під час канікул, коли гуртожиток роз’їхався, а їй нікуди їхати? Вона залишилася сама – і в університеті ніхто не звернув уваги”, – навела вона приклад.
На думку Гуменюк, необхідний громадоцентричний підхід до реінтеграції: громади мають завчасно готуватися до прийому дітей і молоді, мати у своєму складі фахівців і доступні послуги для тривалого супроводу. Особливо це актуально для дітей з інвалідністю та тих, чиї опікуни самі потребують підтримки й не можуть самостійно забезпечити всі потреби дитини.
Нагадаємо, 23-й міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA проходить у Києві з 5-го по 12 червня 2026 року. ZMINA публікувала короткий гід правозахисною програмою фестивалю.
