Ціна антикорупційних викриттів: як зростання впливу розслідувальної журналістики провокує тиск

Розслідувальна журналістика в Україні ніколи не існувала в комфортних умовах. Вона завжди працювала на межі – між суспільним інтересом і політичним тиском, між викриттями і спробами їх зупинити. Журналісти, які бралися за теми, пов’язані з розкриттям корупційних схем, завжди чимось ризикували – доступом до інформації, репутацією, а іноді й безпекою.

Упродовж багатьох років цей тиск мав відносно зрозумілі форми. Редакціям телефонували з “проханнями” не висвітлювати тему, власників медіа намагалися переконати зняти матеріал з сайту, а самих журналістів – ізолювати від джерел або дискредитувати через формальні приводи. Це була система неформального впливу, яка працювала кулуарно і часто залишалася поза публічною увагою.

Однак останні кілька років показали, що ця модель змінюється. Тиск більше не обмежується розмовами у кабінетах чи телефонними дзвінками з попередженнями. Він виходить назовні – у публічний простір, у цифрове середовище, у приватне життя журналістів. У той самий час він стає значно агресивнішим та технологічнішим.

Сьогодні мішенню стає не лише матеріал, а й людина, яка його створює. Замість спроб вплинути на редакційну політику з’являються стеження, втручання в особисте життя, зливи записів і цілеспрямовані кампанії з дискредитації. Журналістів намагаються не просто зупинити, а підірвати довіру до них як до професіоналів.

Ця трансформація означає принципову зміну правил гри. Переслідування стає персоналізованим, багаторівневим і часто менш помітним на перший погляд, але значно небезпечнішим за своїми наслідками. У цьому контексті ZMINA проаналізувала кейси останніх років, що показують, як саме змінюється тиск на розслідувальну журналістику в Україні.

Що вважати переслідуванням?

Перш ніж аналізувати конкретні кейси, важливо окреслити, що саме вважати переслідуванням журналістів-розслідувачів, оскільки у професійній і правозахисній площині йдеться не лише про пряме насильство. Переслідування охоплює ширший спектр дій – від фізичного тиску і погроз до стеження, втручання в приватне життя та системних кампаній дискредитації.

Фізичний тиск залишається найбільш очевидною формою. Йдеться про напади, пошкодження майна, блокування роботи на місці зйомки або прямі погрози. Такі інциденти легко ідентифікувати, однак вони є не єдиним і навіть не завжди основним інструментом впливу. 

Значно складніше фіксувати приховані форми переслідування – насамперед стеження. Воно може включати зовнішнє спостереження, збір інформації про пересування журналістів, їхні контакти, а також використання технічних засобів для прослуховування чи відеофіксації. Саме ці практики дедалі частіше фігурують у резонансних справах останніх років.

Окрему категорію становить втручання в приватне життя. Йдеться про збирання і публікацію персональних даних, фото- чи відеоматеріалів, які не мають прямого стосунку до журналістської діяльності, але використовуються для тиску. Така тактика зміщує фокус з розслідування на особистість журналіста і створює додаткові ризики – як професійні, так і безпекові.

Не менш поширеним інструментом є дискредитаційні кампанії. Вони зазвичай розгортаються в інформаційному просторі – через анонімні телеграм-канали, підконтрольні фігурантам розслідування або їх партнерам медіа або скоординовані атаки в соцмережах. Їхня мета – не спростувати факти, викладені в розслідуванні, а підірвати довіру до автора, поставити під сумнів його мотивацію чи доброчесність.

У цьому контексті важливо відрізняти переслідування від звичайного конфлікту між журналістом і владою чи іншими фігурантами розслідувань. Конфлікт сам по собі є природною частиною роботи розслідувачів: публікації викликають реакцію, заперечення або навіть судові позови. Водночас системний тиск відрізняється масштабом, повторюваністю та використанням непрямих або прихованих інструментів впливу.

Ключовою ознакою переслідування є саме системність. Якщо різні форми тиску – інформаційні атаки, стеження, втручання в особисте життя – поєднуються і повторюються, це свідчить про цілеспрямовану кампанію. У таких випадках йдеться вже не про реакцію на окремий матеріал, а про спробу обмежити діяльність розслідувача в цілому.

Крім того, сьогодні тиск стає більш гібридним: до “традиційних” інструментів додаються цифрові технології, інформаційні операції та втручання в приватну сферу. Він менш помітний на старті, але значно ширший за охопленням і наслідками. 

Денис Бігус і Bihus.Info: перехід до тотального стеження

Історія зі стеженням за командою Bihus.Info стала однією з найгучніших і водночас показових у контексті тиску на розслідувальну журналістику в Україні. Вона продемонструвала не лише сам факт втручання, а й нову якість цього втручання – добре продуману, системну і спрямовану на особисте життя журналістів.

Скандал вибухнув у січні 2024 року, коли в мережі з’явилося відео з новорічного корпоративу редакції. На записах – фрагменти приватного відпочинку співробітників, зняті прихованими камерами, а також уривки телефонних розмов. Денис Бігус публічно підтвердив: частина відео справжня, але наголосив – сам факт появи цих матеріалів є наслідком масштабного незаконного стеження. 

Після цього редакція оприлюднила власне розслідування, яке показало: операція зі збору інформації про редакцію була складною і багаторівневою. За даними журналістів, невідома група заздалегідь підготувала локацію – заміський комплекс, де мала відбутися зустріч команди. Агенти зі стеження під виглядом “корпоративу” заїхали туди раніше, оглянули приміщення і встановили техніку для спостереження.

Розслідувачі виявили докази встановлення прихованих камер щонайменше у восьми номерах, де жили журналісти, і навіть у сауні. Їх маскували під побутові предмети, зокрема вішаки для одягу. Водночас, за свідченнями членів команди, оприлюднені у “зливі” розмови відбувались за кілька місяців або навіть за рік до публікації, тобто прослуховування телефонів тривало досить тривалий час. 

Редакція припускає, що до операції могли бути залучені десятки людей. Частина з них залишалася на території комплексу під час перебування команди, ведучи зовнішнє спостереження.

Ключовим моментом стала не лише сама наявність стеження, а його мета. Зібрані матеріали не стосувалися журналістських розслідувань як таких. Натомість вони фіксували приватне життя – відпочинок, розмови, неформальну поведінку. Після цього ці матеріали “злили” у публічний простір, ймовірно, для того, щоб підірвати репутацію команди розслідувачів. 

За словами Дениса Бігуса, йдеться про новий рівень тиску, коли об’єктом стає не робота журналіста, а його особисте життя і приватність. У такій логіці розслідування вже не намагаються зупинити напряму – натомість намагаються знищити довіру до тих, хто їх робить. 

Окремий вимір цієї історії – ймовірна причетність державних структур. У своєму розслідуванні журналісти заявили, що за операцією міг стояти департамент захисту національної державності Служби безпеки України. У самій СБУ це пояснили “операцією з протидії наркозлочинності”, зазначивши, що серед фігурантів були окремі співробітники медіа. 

Утім, така аргументація не зняла ключових питань. Зокрема – чи було законним встановлення камер у приватних приміщеннях і як записи з оперативних матеріалів потрапили у відкритий доступ. Також попри те, що  провадження щодо стеження за журналістами Bihus.Info з метою впливу на професійну діяльність та порушення їхнього права на приватність взялися розслідувати і СБУ, і Нацполція і ДБР, замовники досі не названі. 

Михайло Ткач і “Українська правда”: тиск через оточення

Кейс журналіста-розслідувача Михайла Ткача демонструє іншу, здавалося б, менш очевидну, але дедалі поширенішу форму тиску – вплив не безпосередньо на журналіста, а через його оточення. Це тактика, яка дозволяє створювати атмосферу постійної загрози, водночас ускладнюючи доведення самого факту переслідування.

Сам Ткач протягом останніх років неодноразово стикався з різними інцидентами – від відкритих нападів до прихованих спроб залякування.

Особливо показовими є ті епізоди, де тиск набуває непрямого характеру. Один із таких випадків стався ще у жовтні 2022 року, коли невідомі прийшли додому до водія знімальної групи Ткача. Вони розпитували його родину про роботу, зв’язок із журналістом і місце розташування редакції.

За словами самого журналіста, ці люди діяли організовано: частина була у військовій формі, один із них представився поліціянтом. Візит супроводжувався вигаданою історією про нібито ДТП, але справжня ціль була іншою – зібрати інформацію про журналіста через його найближче професійне коло.

Тож показово, що у цьому випадку “адресатом” тиску фактично стала не сама публічна особа, а людина з її оточення – менш захищена, менш публічна і потенційно більш вразлива. Такий підхід дозволяє чинити психологічний тиск, не залишаючи очевидних слідів прямого переслідування.

За деякий час, у листопаді 2023 року, стався інший інцидент – на журналіста напали під час зйомки на Київщині: охоронці заблокували автомобіль медійників, пошкодили техніку і застосували фізичну силу. Це класичний приклад прямого тиску, який легко ідентифікувати. Обвинувачені, до слова, отримали умовні терміни. 

Окрім цього, на початку 2024 року фіксувалися і цифрові атаки. Невідомі намагалися отримати доступ до особистих акаунтів журналіста – банківських сервісів, що супроводжувалося хвилею дзвінків і SMS із кодами авторизації.

Після публікації розслідувань Ткач також неодноразово отримував анонімні дзвінки, погрози та інші сигнали тиску. У травні 2024 року, після виходу матеріалу про так званих “непридатних”, ситуація загострилася: журналісту надійшли повідомлення, зокрема з пропозицією “вирішити питання” за гроші. 

Повідомлення містили недвозначні формулювання – зокрема натяки на можливі наслідки у разі відмови. Паралельно схожі листи отримали й інші співробітники редакції, що свідчить про спробу тиску не лише на автора, а й на весь колектив. 

Реакція держави в окремих випадках була формальною: після публічних заяв редакції правоохоронці відкривали кримінальні провадження за статтями про перешкоджання журналістській діяльності та погрози. Але очевидно, що це не завжди означає швидке чи ефективне розслідування. Наразі ж Михайло Ткач є потерпілим у 12 кримінальних провадженнях щодо перешкоджання журналістській діяльності. 

У підсумку ці епізоди складаються у цілісну картину. Якщо раніше тиск на журналістів здебільшого мав прямий характер – напади, блокування, судові позови – то у випадку Ткача він дедалі частіше проявляється через непрямі канали.

Тиск через водія, колег або навіть цифрову інфраструктуру створює ефект постійної невизначеності. Журналіст не завжди може точно встановити джерело загрози або довести її зв’язок із професійною діяльністю. Саме це і є ключовою особливістю нової моделі переслідування.

Такі методи мають ще одну важливу рису – вони розмивають межу відповідальності. Формально кожен інцидент може виглядати як випадковість або окрема ситуація. Однак у сукупності вони формують системний тиск, спрямований на те, щоб змусити журналіста знизити активність або взагалі відмовитися від розслідувань.

Юрій Ніколов і “Наші гроші”: інформаційні атаки і дискредитація

Юрій Ніколов – один із найбільш впливових журналістів у сфері державних закупівель і оборонного сектору. Його розслідування, зокрема про завищені ціни на харчі для армії, викликали значний суспільний резонанс і призводили до кадрових рішень у владі. Водночас саме після таких публікацій журналіст почав фіксувати хвилі тиску, які виходили за межі звичайної публічної критики.

Один із епізодів стався у січні 2024 року. Невідомі прийшли до будинку журналіста, намагалися потрапити до квартири, голосно кричали і обклеювали двері папірцями з провокативними написами. Самого Ніколова вдома не було, але в квартирі перебувала його мати, яку ці дії серйозно налякали.

Формально цей інцидент виглядав як хуліганство або спроба залякування. Проте у професійному середовищі його розцінили як частину ширшої кампанії тиску. Сам журналіст пов’язував це зі своєю роботою і припускав, що такі дії могли бути замовлені впливовими особами, яких зачепили його розслідування. 

Уже за 15 хвилин після інциденту телеграм-канал “Карточный Офис” у дописі заявив, що до медійника нібито приходили військові, які “приїхали з нуля на ротацію, щоб передати повістку”. Подібні провокативні повідомлення майже одночасно з’явилися також у телеграм-каналах “Вертикаль” та “Джокер”.

Через два роки після цього правоохоронці повідомили, що встановили виконавців нападу, однак і досі перевіряють можливих організаторів злочину.

Тимчасова слідча комісія Верховної Ради з питань розслідування можливих протиправних дій  встановила можливий зв’язок акаунту, який координував дії нападників, з політтехнологом і блогером Володимиром Петровим, якого нині підозрюють, зокрема у державній зраді.

Раніше у Нацполіції зазначали, що не вважають пов’язаними між собою злочин щодо журналіста Юрія Ніколова та прослуховування команди розслідувачів Bihus.Info. Разом з тим, правоохоронці обіцяли об’єктивно розслідувати обидва випадки й установити, чи відбувалися вони на чиєсь замовлення і чи причетні до цього правоохоронці.

Досьє на детективів, посадовців і журналістів у фігурантів справи “Мідас”: що коїться у великих антикорупційних кейсах

Справа, відома як операція “Мідас”, стала однією з найгучніших антикорупційних історій останніх років, але у той самий час показала, як великі кримінальні розслідування можуть перетворюватися на зону підвищеного ризику для журналістів. Йдеться не лише про корупцію в енергетиці, а й про новий рівень конфлікту довкола оприлюдненої інформації.

За версією слідства, антикорупційні органи викрили масштабну злочинну організацію, яка діяла у сфері енергетики, зокрема навколо державного підприємства “Енергоатом”. Учасники схеми системно отримували неправомірну вигоду, впливали на контракти і відмивали кошти через мережу компаній. 

Йдеться про десятки мільйонів доларів збитків і складну інфраструктуру – від “бек-офісів”, де узгоджувалися рішення, до фінансових каналів, які забезпечували рух грошей. Саме масштаб і рівень залучених осіб зробили цю справу політично чутливою з самого початку.

Фігурантами справи є ексміністр енергетики Герман Галущенко (під псевдонімом “Сигізмунд”) та бізнесмен Тімур Міндіч.

Ключову роль у розвитку подій відіграли так звані плівки Міндіча – записи розмов фігурантів, які оприлюднювали у межах розслідування. Вони містили деталі домовленостей, впливу на посадовців і розподілу коштів. Саме ці записи стали точкою входу для широкої медійної уваги, але водночас і джерелом нових ризиків.

На початку 2026 року правоохоронці відкрили кримінальне провадження щодо можливого незаконного стеження за журналістами у межах цієї справи. За даними керівника підрозділу детективів НАБУ Олександра Абакумова, фігуранти або пов’язані з ними особи могли збирати так звані папки на журналістів – досьє з персональною інформацією.

Це стало принципово новим елементом. Якщо раніше журналісти ризикували через свої публікації, то в цьому випадку під ризиком опинився сам факт роботи з матеріалами справи. Фактично це є своєрідним сигналом того, що доступ до чутливої інформації може мати персональні наслідки.

Ще один вимір – витоки інформації. У межах внутрішніх перевірок фіксували позапроцесуальні контакти між представниками правоохоронних органів і фігурантами справи. І хоча прямий витік матеріалів не був доведений, сама можливість таких контактів підсилила атмосферу недовіри.

Для журналістів це створює складну дилему. З одного боку – доступ до унікальних даних, зокрема записів прослуховування, які дозволяють викривати корупцію. З іншого – ризик опинитися в епіцентрі конфлікту, де інформація стає інструментом боротьби.

Робота з такими матеріалами завжди балансує на межі. Журналісти використовують дані, отримані від джерел, але не повністю контролюють їх походження чи мотиви передачі. У великих антикорупційних кейсах це особливо відчутно: кожен витік може бути частиною ширшої гри.

Саме тому справа “Мідас” швидко вийшла за межі кримінального провадження і перетворилася на політичний кейс. У ній переплелися інтереси бізнесу, правоохоронних органів, політиків і медіа. 

Чому все це відбувається і до чого це веде

Усі випадки, описані в цій статті, є свідченням того, що посилення тиску на журналістів-розслідувачів не є випадковим явищем – воно прямо пов’язане зі зростанням впливу самої розслідувальної журналістики. За останнє десятиліття вона стала одним із ключових інструментів громадського контролю в Україні. Саме журналістські викриття неодноразово запускали кримінальні провадження, призводили до відставок і формували порядок денний для антикорупційних органів.

Чим відчутнішим стає цей вплив, тим вищою є ціна таких публікацій для фігурантів розслідувань. У результаті зростає і мотивація фігурантів не лише реагувати на матеріали, а й запобігати їх появі або мінімізувати їхній ефект. Це природно веде до ескалації інструментів тиску – від прямих до більш складних і прихованих.

Крім того, війна також значно змінює баланс між безпекою і свободою, посилює роль державних інституцій і концентрує повноваження. У таких умовах зростає спокуса використовувати інструменти контролю не лише для захисту держави, а й для впливу на інформаційне поле.

Це створює додаткові ризики для журналістів, особливо тих, хто працює з темами оборони, державних закупівель або діяльності силових структур. Будь-яке розслідування у цих сферах автоматично опиняється в зоні підвищеної чутливості, де критика може сприйматися як загроза, а не як елемент демократичного контролю.

Ще один важливий чинник – безкарність окремих випадків тиску. Попри резонанс і публічні заяви, далеко не всі інциденти отримують належну правову оцінку. Розслідування затягуються, відповідальних не завжди вдається встановити, а системні висновки робляться рідко. Це формує відчуття, що подібні дії можуть залишитися без наслідків.

У сукупності ці фактори створюють середовище, у якому тиск стає – як би це жахливо не звучало – частиною професійної реальності. І це безпосередньо впливає на стан свободи слова в країні. 

До чого це зрештою може призвести? Одним із головних ризиків є самоцензура. Журналісти можуть свідомо уникати певних тем або пом’якшувати формулювання, розуміючи потенційні наслідки. Це не завжди помітний процес, але він поступово звужує поле для критичної журналістики.

Паралельно відбувається інший процес – підрив довіри до самих журналістів. Кампанії дискредитації, “зливи”, маніпуляції в інформаційному просторі створюють шум, у якому складніше відрізнити факти від суджень. У результаті аудиторія може почати сумніватися не лише в окремих матеріалах, а й у розслідувальній журналістиці як такій.

Але згадані виклики мають і зворотний ефект. У відповідь на тиск зростає солідарність у медіаспільноті. Редакції публічно підтримують одна одну, правозахисні організації оперативніше реагують на інциденти, а резонансні кейси отримують ширше висвітлення. Це створює додатковий рівень захисту – хоча й не завжди достатній.

У підсумку Україна, попри все, зберігає сильну і впливову розслідувальну журналістику, яка продовжує виконувати свою функцію навіть у складних умовах війни. Вона залишається одним із ключових інструментів контролю за владою і боротьби з корупцією. Однак очевидним є те, що методи тиску еволюціонують швидше, ніж механізми захисту. Переслідування стає більш технологічним, непрямим і системним, тоді як інституційна реакція часто відстає.