Криміналізація проявів антисемітизму: за і проти
У квітні президент України підписав ухвалений парламентом у 2022 році закон, який серед іншого додає до складу злочину 161-ї статті Кримінального кодексу “прояви антисемітизму”. Це спричинило неабияку хвилю обговорень у публічному просторі. Причини, через які ця, по суті, формальна дія стала таким потужним тригером і характер обговорення в соціальних мережах самі по собі можуть бути цікавим предметом для аналізу. Але зараз я сконцентруюся на самому законі й спробую розставити крапки над “і”, запропонувавши свою версію відповідей на кілька контроверсійних питань, які найчастіше обговорюються в цьому контексті. Спойлер: закон феєрично поганий, хоч і зовсім не через те, у чому його зазвичай викривають; але це не страшно.
Та перш ніж перейти безпосередньо до змісту закону, хочу звернути увагу на процедурний процес. Як відомо, президент зараз просто підписав закон, який Верховна Рада ухвалила ще 15 лютого 2022 року (законопроєкт № 5110). Тоді, до речі, жодного резонансу голосування за проєкт закону не викликало. Майже непомітно для широкого загалу і без резонансу пройшло й ухвалення восени 2021 року базового закону про запобігання та протидію антисемітизму, який створив рамку для внесення змін до Кримінального кодексу. А дарма, бо текст закону кричуще безграмотний, насамперед щодо визначень. Саме він створює основні проблеми, з якими будуть пов’язані спроби застосувати нову версію 161-ї статті ККУ для покарання за прояви антисемітизму. Проте не забігатиму наперед.
Оскільки голосування за законопроєкт № 5110 відбулося буквально за кілька днів до початку повномасштабного російського вторгнення, найімовірніше, президенту тоді було зовсім не до того, а потім про закон просто забули. Достовірної відповіді на запитання, чому пил з документа здули саме зараз, у мене немає. Водночас припущення, які траплялися мені в публічному просторі, не видаються переконливими й віддають теорією змов. Швидше за все, якогось особливо хитрого розрахунку й не було. Цілком імовірно, що розглядали можливість під час якогось із близькосхідних турне відвідати й Ізраїль, де криміналізацію антисемітизму могли б оцінити гідно. А може, під час зустрічі з рабинами з нагоди єврейського свята Песах хтось з учасників заходу згадав про стару ініціативу. Зрештою у світлі виборів в Угорщині наша євроінтеграція перестала бути теоретичним питанням, і на тлі гальмування процесу гармонізації українського законодавства з європейським виникла необхідність показати хоч якісь досягнення, які можна спробувати видати за крок у дусі рекомендацій наших партнерів.
Насправді несуттєво, чому підпис президента був поставлений саме зараз. Важливим є інше: понад чотири роки після голосування в парламенті його там не було. Конституція дає президенту 15 днів на підписання ухваленого закону. Теоретично, якщо за цей час президент не повернув закон до Ради для повторного розгляду, той “вважається схваленим” “і має бути підписаний та офіційно оприлюднений”. На практиці цього не ніколи відбувається. Відтермінування підписання стало звичним способом саботажу незручних законопроєктів чи просто ознакою недбалості. З актуальних прикладів – президент досі не підписав ухвалені наприкінці 2025 року резонансні зміни до закону про ратифікацію Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, якими мав би коригуватися переклад хартії та уточнювався б перелік захищених нею мов.
Мені здається, те, що суспільство толерує такий правовий нігілізм, є більшою проблемою, ніж “вісім років за антисемітизм”.
Найчастіше противники змін до Кримінального кодексу заперечують саму необхідність окремої згадки про якусь конкретну форму ксенофобії, якщо вже в нас була встановлена відповідальність за дискримінацію за ознаками релігійних переконань та етнічного походження, розпалювання національної чи релігійної ворожнечі, приниження національної честі й гідності та образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Це мало б покривати повний спектр ксенофобних проявів як щодо євреїв, так і щодо будь-яких інших етнічних та релігійних спільнот.
Насправді уточнення щодо якихось конкретних явищ, які теоретично вже мали б бути усунуті загальними нормами законодавства, є абсолютно нормальним. Наприклад, наявність Закону “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” нікого не бентежить, попри те що рівність усіх громадян уже проголошено Конституцією. У ЄС діють окремі директиви щодо заборони дискримінації за ознакою расового чи етнічного походження на додаток до заборони дискримінації, яку закріплено в Хартії основоположних прав ЄС та Лісабонському договорі. Тобто саме по собі виокремлення дискримінації чи ксенофобії стосовно конкретної групи, якщо це зумовлено контекстом, може бути цілком виправданим.
Складніше питання – чи наявний у нас контекст, який робить необхідним такий крок щодо євреїв? З одного боку, ми не маємо підстав стверджувати, що антисемітизм є суттєвою загрозою суспільному спокою чи що кількість його проявів зростає. Навіть навпаки. Я займаюся моніторингом злочинів на ґрунті антисемітизму в Україні майже чверть століття і можу стверджувати це напевно. Протягом останніх років кількість інцидентів є мінімальною за весь час систематичного спостереження. Так, минулого року було зафіксовано п’ять випадків антисемітського вандалізму та один випадок насильства на ґрунті антисемітизму, 2024 року було зафіксовано чотири випадки антисемітського вандалізму, 2023 року – три (та жодного випадку насильства на ґрунті антисемітизму за два роки). Для порівняння: 10 років тому я фіксував до трьох десятків випадків антисемітського вандалізму на рік. Були роки, коли кількість фізичних нападів із застосуванням насильства на ґрунті антисемітизму перевищувала десяток.
Звісно, невелика кількість інцидентів не означає відсутності проблеми. Кожний злочин на ґрунті ненависті є суспільно небезпечним, а спеціальна увага до антисемітизму після Другої світової війни є зрозумілою. З урахуванням історичного контексту свастика на меморіалі пам’яті жертв Голокосту є потужнішим меседжем ненависті, ніж майже будь-який інший політичний символ на майже будь-якому пам’ятнику. Але якщо шукати раціональність в окремому законі про протидію антисемітизму, то вона, на мою думку, має полягати в іншому.
Тільки в одному випадку за минулий рік під час кваліфікації злочину була застосована 161-ша стаття ККУ. В інших випадках правопорушення кваліфікували як “хуліганство” (ст. 295 ККУ), “умисне знищення або пошкодження чужого майна” (ст. 194 ККУ), “незаконне перешкоджання проведенню релігійних обрядів” (ст. 180 ККУ). Спробу підпалу будинку синагоги пляшками із запалюваною сумішшю 20 квітня, тобто в день народження Гітлера, кваліфікували як “пошкодження релігійної споруди або культового будинку” (ст. 178 ККУ), тобто так само без урахування мотиву ненависті.
Неналежна кваліфікація може бути симптомом різних проблем слідства, але за замовчуванням вона пов’язана з недосконалим законодавством. Справді, склад злочинів, які мали б підпадати під кваліфікацію ст. 161 ККУ, є настільки недолугим, що цю статтю дійсно важко застосовувати. Власне, її майже і не застосовували до повномасштабної війни. Останніми роками, скориставшись наявністю такого складу злочину, як “образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями”, статтю 161 ККУ вирішили спрямувати проти представників УПЦ aкa “московських попів”.
Теоретично саме проблему з кваліфікацією злочинів на ґрунті антисемітизму мають розв’язати останні зміни до Кримінального кодексу. Але чи розв’язують вони її? “Прояви антисемітизму” визначено в законі 2021 року. І визначено дуже погано. Кепкувати з конкретних неоковирних формулювань у ньому можна довго (чого варте лише старанне застосування майже радянського евфемізму “особи єврейського походження” замість простого та зрозумілого “євреї”). Найголовніше, що тільки в частині перелічених “проявів” (наприклад, осквернення пам’ятників) наявне уточнення “з мотивів антисемітизму”. Щодо таких проявів, як заклик до “заподіяння шкоди особам єврейського походження” чи “висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження”, згадки щодо мотиву немає. Іншими словами, будь-яке висловлювання таких відомостей, які озлоблюють (як узагалі можна допускати до голосування закони з такими формулюваннями?), про особу єврейського походження має розцінюватися як антисемітське і тепер – каратися в кримінальному порядку. Ось це вже справді не просто кумедна маячня, а відверте божевілля, яке створює широкі можливості для зловживання.
Тобто закон поганий не тим, що він встановлює відповідальність за антисемітизм, а тим, що він встановлює відповідальність за казна-що. Як я сказав на початку, не бачу в цьому злого наміру. На мою думку, недоліки закону радше можна пояснити дурістю та некомпетентністю його авторів, ніж завчасним довгостроковим розрахунком, спрямованим на придушення інакодумства, та тиском на свободу слова. До того ж, як показує практика, текст 161-ї статті ККУ і так давав широкі можливості для довільного застосування – просто досі вони були спрямовані на тих, чиє переслідування суспільний консенсус загалом схвалює.
Втім, є підстави припускати, що безглузда заборона ображати будь-кого, хто здатен знайти в себе прадіда відповідної національності, проіснує недовго. Наведення ладу в законодавстві щодо протидії дискримінації та злочинів на ґрунті ненависті є нагальним і справді необхідним для подальшої євроінтеграції. Зокрема, на це спрямований законопроєкт № 13597, який має низку недоліків, серед яких є суттєві, але який у будь-якому разі пропонує набагато кращий варіант, ніж чинний антидискримінаційний закон (відверто кажучи, будь-що краще, ніж чинна стаття 161 ККУ). Це вже не кажучи про підготовку нового Кримінального кодексу, у попередньому тексті якого, дякувати Богу, немає ніяких “проявів антисемітизму”, і навіть розпалювати ворожнечу заборонено тільки з мотивів нетерпимості. Тому з притаманним мені поміркованим оптимізмом я обережно сподіваюся, що останні правки статті 161 ККУ “кануть у Лету” разом з усією статтею в її чинному вигляді, а резонансну історію про криміналізацію “висловлювання відомостей, що озлоблюють”, згадуватимуть тільки як повчальний приклад того, що буває, якщо спробувати зовсім не застосовувати розумові здібності в процесі законотворчості.
В’ячеслав Ліхачов, експерт Центру громадянських свобод
