Топ-10 перемог у сфері прав людини у 2020 році
Пандемічний 2020-й став роком кардинальних змін у всіх сферах, і для багатьох вони не були на краще. Але, підбиваючи підсумки, хочемо представити ті позитивні зрушення, які відбулися цьогоріч у сфері прав людини в Україні.
Звільнення полонених “ЛНР” і “ДНР”
Попри карантинні обмеження, які значно вповільнили всі суспільні процеси, 16 квітня цього року відбулося чергове звільнення українців, утримуваних у несвободі на території так званих “ЛНР” та “ДНР”.
З полону на підконтрольну Україну повернулися 20 людей, серед яких двоє військових, один правоохоронець та 17 цивільних. Дев’ятьох наших співвітчизників незаконно утримували в Донецькій області, а інших одинадцять – у Луганській.
Натомість на окуповані території передали 14 утримуваних в Україні осіб, яких звинувачували в різних злочинах. Від початку в списках для передання з України було 18 людей, але четверо з них відмовилися повертатися до окупантів.
Утім, на сьогодні ця перемога має гіркий присмак, адже наразі в ОРДЛО, за даними СБУ, утримують щонайменше 251 заручника. Ще 102 бранці Кремля, за даними правозахисних організацій, утримують на території Росії та окупованого Криму. А звільнення у форматі “100 на 100”, яке анонсував восени очільник Офісу президента Андрій Єрмак, так і не відбулося до кінця цього року.
Фактично з українських політв’язнів за рік вийшли з в’язниць п’ятеро осіб, з них четверо (Рустем Ваітов, Нурі Прімов, Наріман Мемедемінов та Олександр Шумков) звільнилися, бо відсиділи свої терміни, а ще один (Ернест Аметов) вийшов із СІЗО, оскільки отримав виправдувальний вирок. Натомість РФ кинула за ґрати через політично мотивовані переслідування кілька десятків нових політв’язнів, тому загальна їх кількість збільшилася.
Виправдання і звільнення Віталія Марківа
Заступника командира взводу батальйону імені Кульчицького нацгвардійця Віталія Марківа італійська влада затримала влітку 2017 року в аеропорту Болоньї, коли він приїхав відвідати матір.
Марків має подвійне громадянство – українське та італійське, що дозволило італійській стороні безперешкодно затримати й судити його за законами своєї країни.
Через два роки після затримання, 12 липня 2019 року, суд міста Павія призначив Марківу 24 роки ув’язнення, визнавши його винним у причетності до вбивства італійського фоторепортера Андреа Роккеллі та російського перекладача і правозахисника Андрія Миронова у 2014 році під час військових дій на Донбасі.
Україна одразу заявила, що загибель іноземних громадян сталася внаслідок збройної сутички між проросійськими сепаратистами та українськими силами, і саме від куль сепаратистів загинули журналіст і перекладач. Але протягом двох років розслідування конкретних підозрюваних Україна не назвала.
Тим часом родина загиблого журналіста Роккеллі, не задоволена якістю розслідування української сторони, ініціювала відкриття справи в Італії. Прокуратура міста Павія, вивчивши факти, заявила, що знайшла підозрюваного, який дав команду відкрити прицільний мінометний вогонь по фотокореспонденту.
Суд присяжних, який слухав справу й ухвалював рішення, проігнорував доводи захисту та свідчення очевидців з України про те, що Марків ніяк не міг цього зробити, бо його підрозділ не мав тоді мінометного озброєння та перебував у 1700 метрах від місця загибелі журналістів, звідки не міг ані розгледіти їх, ані влучити з наявного автомата Калашникова.
Українці та незалежні спостерігачі, присутні під час засідань, зазначали, що справу розглядали в атмосфері презумпції винуватості, яку транслювали та підтримували італійські ЗМІ. А обвинувачення, аргументуючи свою позицію, демонструвало в суді сюжети російських пропагандистських каналів. Вирок суду був безпрецедентно жорстким, оскільки Марківу інкримінували злочин проти свободи слова.
Щоб переломити ситуацію в медіапросторі, українська журналістка Ольга Токарюк та її італійські колеги-журналісти зняли документальний фільм-розслідування “Не в тому місці” (The Wrong Place). У стрічці журналісти наочно продемонстрували докази того, що Марків зі своєї позиції на горі Карачун узагалі не міг бачити людей, а тим більше визначити, що то були журналісти. Стрічку представили в суді під час апеляції на вирок, яку почали розглядати у вересні 2020 року.
Активізувала під час апеляції свої дії і українська влада, зокрема Міністерство внутрішніх справ та дипломатичні установи.
І ось 3 листопада 2020 року міланський апеляційний суд ухвалив виправдувальний вирок у справі Віталія Марківа. Він повернувся до України, де після відпустки планує продовжити службу в батальйоні Національної гвардії України імені генерала Кульчицького, що базується в Києві.
Можливість голосувати на місцевих виборах без “прописки”
За даними Центру прав людини ZMINA, в Україні близько 7 мільйонів людей постійно мешкають не за місцем реєстрації, майже 1,5 мільйона з них – це внутрішньо переміщені особи з окупованих територій, решта – трудові мігранти та інші мобільні групи населення, а також їхні діти.
До 2019 року виборча адреса на місцевих виборах була жорстко прив’язана до реєстрації місця проживання, тобто ці люди не могли взяти участь у виборах там, де фактично живуть. Адже виборчу адресу можна було змінити, лише змінивши “прописку”.
Правозахисники кілька років домагалися, щоб можливість впливати на життя громади, в якій постійно мешкає людина, була доступна незалежно від місця реєстрації. Це більшою мірою стосується переселенців, які залишили житло на окупованих територіях і вже тривалий час живуть у нових громадах. Але не тільки їх.
Ухвалений наприкінці 2019 року Виборчий кодекс України вніс до законодавства зміни, які дозволили громадянам голосувати за місцем фактичного проживання. А 18 травня 2020 року Центральна виборча комісія затвердила порядок зміни виборчої адреси без зміни місця реєстрації, що дало можливість усім внутрішнім мігрантам голосувати за місцем фактичного проживання на виборах усіх рівнів.
Щоб проголосувати на місцевих виборах 2020 року “не за пропискою”, треба було з 1 липня до 10 вересня 2020 року змінити виборчу адресу, звернувшись до органів Державного реєстру виборців (ДРВ). Для цього потрібні лише паспорт громадянина України й відповідно складена заява, яку можна було подати в паперовій формі або онлайн. Із 24 липня 2020 року жодних документів, що підтверджували б місце фактичного проживання виборця, додавати до заяви не потрібно.
За даними ДРВ, цього року понад 100 тисяч громадян змінили виборчу адресу. Утім, часу для проведення інформаційної кампанії, роз’яснення нових правил та подання заяви виборцями про зміну виборчої адреси було мало.
“Як для процедури, що почала діяти вперше в історії України, та ще й в умовах пандемії, 100 тисяч звернень – це досить вагомий показник. Виборці почали використовувати нові можливості, але не надто швидко та активно. Цей показник свідчить, що треба продовжувати інформаційно-просвітницьку роботу – як про саму процедуру, зокрема про подання заяви онлайн, так і про відповідальність за порушення виборчого законодавства”, – коментує застосування нової норми виконавча директорка Громадського холдингу “Група впливу” Тетяна Дурнєва, яка брала активну участь в просуванні згаданих змін.
Запровадження ґендерних квот на місцевих виборах і збільшення представництва жінок
Минулого року Верховна Рада ухвалила новий Виборчий кодекс, у якому вперше запровадили 40-відсоткові ґендерні квоти під час формування загальнодержавного та регіональних виборчих списків кандидатів та кандидаток у владу.
А вже цього року понад 100 тисяч кандидаток були зареєстровані в списках політичних партій і брали участь у місцевих виборах. Тобто на етапі висування було 43% жінок. Однак не всі дійшли до фінішу.
Згідно з ґендерним моніторингом, який проводить Український жіночий фонд у партнерстві з Національним демократичним інститутом, до обласних рад українці обрали 28% жінок, а до міських рад двадцяти великих міст – 30%. Водночас збережена тенденція: що нижчого рівня рада, то більше в ній жінок. Так, в Україні 32 жінки очолили міські громади, 70 жінок – селищні громади й 130 – сільські громади, але жодна жінка не очолила обласного центру.
З огляду на такі результати фахівчині резюмують: квоти спрацювали, хоча й не максимально ефективно.
Крім конкурентної боротьби, жінкам доводилося під час виборів боротися ще й із ґендерними стереотипами, а політичні партії подекуди сприймали жінок як нудну формальність та не довіряли своїм кандидаткам керівних посад.
Утім, попри це реальність показала, що зміни можливі. Тож запровадження квот стало важливим кроком суспільства на шляху до збільшення політичної участі жінок та рівного представництва обох статей під час ухвалення рішень.
Розширення можливостей для дітей з Криму і Донбасу щодо вступу до українських вишів
Цього року парламент ухвалив зміни до закону про освіту, які дозволили абітурієнтам з тимчасово окупованих територій вступати до будь-якого вишу без складання ЗНО і в межах визначених квот.
Раніше вони були змушені вступати до вкрай обмеженої кількості вищих навчальних закладів, які визначало Міністерство освіти та науки.
Абітурієнтам дозволили вступати без ЗНО в межах квот, оскільки в школах на окупованих територіях не викладають української мови, літератури та історії України, а Міносвіти за роки російської агресії так не змогло створити якісні дистанційні курси, які були б доступні для всіх охочих школярів із Криму та Донбасу.
Суспільство неоднозначно сприйняло інформацію про таку спрощену процедуру для вступу. Утім, правозахисники назвали цей крок влади довгоочікуваним і таким, що забезпечує доступ до освіти дітей, які живуть в умовах агресивної пропаганди та мілітаризації.
У результаті більш ніж 2 тисячі абітурієнтів з окупованого Криму і тимчасово непідконтрольних територій Донецької і Луганської областей вступили до українських ВНЗ у 2020 році.
Однак вступна кампанія 2020 року, ускладнена пандемією коронавірусу, не пройшла без проблем. Давалися взнаки й постійні перекриття КПВВ та межі з окупованими територіями, часто без попередження заздалегідь – як з боку української влади, так і з боку окупаційних адміністрацій.
Та навіть з огляду на це кількість абітурієнтів з Криму і непідконтрольної частини Донбасу цього року все ж більша, ніж раніше, зокрема завдяки розширенню можливостей для вступу.
Утім, важливо продовжити боротьбу за дітей з окупованих територій. У листопаді низка правозахисних організацій, які опікуються питаннями захисту прав постраждалих від конфлікту осіб, закликали владу передбачити фінансування на підготовчі курси та консультаційну гарячу лінію на період наступної вступної кампанії. Експерти наголошують, що обмежений доступ до української освіти призведе до подальшої інтеграції українських дітей у культурний та освітній простір Російської Федерації.
Врегулювання статусу осіб без громадянства
У 2020 році Україна нарешті врегулювала статус осіб, які не мають паспортів та громадянства і через це позбавлені можливості реалізувати низку прав.
За міжнародним визначенням, особою без громадянства, або апатридом, є “особа, яка не вважається громадянином жодної держави в межах її законодавства”.
Людина може стати апатридом у таких випадках:
- після народження (зокрема, від батьків-апатридів, якщо закони держави – місця народження не передбачають набуття особою громадянства цієї держави);
- після позбавлення громадянства державою, зокрема з політичних, етичних мотивів або з міркувань безпеки;
- після втрати отриманих раніше привілеїв громадянства (наприклад, у разі громадянства, отриманого в шлюбі);
- після добровільної відмови від громадянства;
- у разі припинення існування держави.
Люди без громадянства є у всіх регіонах світу. Часто проблема безгромадянства виникає через недоліки законодавчих систем: дискримінацію, довільні закони та практику. Осіб без громадянства нерідко ізолюють від суспільства та позбавляють базових прав, таких як реєстрація народження, освіта, охорона здоров’я, реєстрація шлюбу та працевлаштування; у разі смерті такої особи не видається свідоцтво про смерть і не відбувається офіційне поховання.
За оцінкою Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), станом на 2020 рік в Україні проживають близько 40 тисяч осіб без громадянства та осіб під загрозою безгромадянства. Більшість із них – це члени ромських громад, діти, народжені на непідконтрольній уряду території Донецької та Луганської областей, безпритульні особи, люди похилого віку, які є власниками радянських паспортів (переважно в сільській місцевості), та засуджені особи.
У 2013 році Україна приєдналася до Конвенції ООН 1954 року про статус осіб без громадянства і до Конвенції ООН 1961 року про скорочення безгромадянства. Однак нормативно-правова база країни з цього питання не була погоджена з її положеннями.
УВКБ ООН та українські правозахисні організації неодноразово закликали українську владу розв’язати проблему осіб без громадянства.
І 16 червня 2020 року парламент України нарешті ухвалив закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання особою без громадянства.
Закон, зокрема, встановлює процедуру визнання особою без громадянства, що надалі дасть змогу таким людям законно перебувати на території України, отримати посвідку на тимчасове проживання та посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, легально працювати, навчатися та отримувати медичну допомогу, а згодом отримати дозвіл на імміграцію.
Закон також дозволяє людям, які звернулись із заявою про визнання особою без громадянства, отримувати безоплатну вторинну правову допомогу. Їх звільняють від сплати судового збору, надають можливості реалізувати право на працю та належні умови життя.
Дозвіл для іноземців бути донорами крові в Україні
Чотири роки тому громадянка Казахстану Дінара Касимбекова, яка працює в Центрі прав людини ZMINA, намагалася здати кров як донор в Інституті травматології та ортопедії Національної академії медичних наук України. Адже вона неодноразово була донором на батьківщині, а тепер вирішила зробити добру справу і в Україні.
Але на перше звернення дівчина отримала відмову. В інституті послалися на Закон “Про донорство крові та її компонентів”, згідно з яким донором міг “бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18 років”. Зрештою, після кількох спроб і надання посвідки на тимчасове проживання Дінарі таки вдалося стати доноркою в Україні. Але більшості знайомих нам іноземців відмовляли, і вони не поновлювали спроб.
Тим часом проблема браку донорської крові в Україні продовжувала загострюватися, особливо відчутно стало це під час карантину навесні 2020 року. Тоді Київський міський центр крові зголосився возити донорів на таксі туди й назад, щоб хоч трохи поповнити запаси компонентів крові, які в той період зменшилися втричі.
Тож безперечно позитивним зрушенням у цій сфері стало ухвалення 30 вересня 2020-го Закону “Про безпеку та якість донорської крові та компонентів крові”. Документ має на меті зробити донорство крові в Україні прозорішим та доступнішим. Зокрема, донорську кров перевірятимуть та контролюватимуть за євростандартами, а іноземці та люди з тимчасовою посвідкою на реєстрацію тепер офіційно можуть бути донорами у всіх державних медзакладах.
Також закон передбачає створення реєстру донорів крові як складової частини eHealth. Це дозволить оперативно знаходити донорів та дізнаватися про наявні в них тимчасові чи постійні протипоказання.
За словами ініціаторки законопроєкту, народної депутатки від партії “Голос” Ольги Стефанишиної, досі в Україні було застаріле законодавство у сфері донорства, крові в лікарнях не вистачало, не було жодних правил та відповідальності щодо безпеки крові, не велася статистика щодо потреб у донорській крові. А ухвалений закон має змінити ситуацію.
Крім того, в Україні стало менше ще на одну нелогічну і необґрунтовану заборону 🙂
Ухвалення порядку виплати компенсації за зруйноване на Донбасі житло
У вересні Кабмін вніс зміни до порядку виплати компенсації за зруйноване під час російсько-української війни житло, на яких наполягали правозахисні організації.
Тепер потерпілі можуть отримати до 300 тисяч гривень компенсації, якщо вони є власниками житла на контрольованій Києвом території, яке було зруйноване після 14 квітня 2014 року. Дані про таке житло збиратимуть регіональні органи соціального захисту населення, органи місцевого самоврядування або військово-цивільні адміністрації.
У державному бюджеті України на 2021 рік на компенсацію зруйнованого житла влада передбачила 114 млн гривень.
Тепер експерти виступають за ухвалення окремого закону, який повноцінно врегулює питання компенсації за зруйноване майно загалом, зокрема нежитлової нерухомості. Вони також закликають владу передбачати в бюджеті більші суми на відшкодування, а урядову комісію, яка формує консолідовану претензію до Росії, – вимагати бюджетні витрати від країни-агресора в міжнародних судах.
Нагадаємо, що на підконтрольній українському уряду території Донеччини зруйновано або пошкоджено щонайменше 13 030 житлових будинків усіх форм власності. Із них 1 129 – багатоквартирні та 11 901 – приватні будинки. На території Луганщини – 7 468 зруйнованих помешкань.
У 2020 році компенсацію за зруйноване житло в Луганській та Донецькій областях отримали 74 людини.
Рішення прокурора Міжнародного кримінального суду розслідувати справу щодо України
Шість років Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС) знадобилося, щоб визначитися, чи дійсно в Україні сталися найсерйозніші міжнародні злочини, які підпадають під юрисдикцію цього суду в Гаазі.
І от у грудні 2020 року, наприкінці своєї каденції, прокурорка Фату Бенсуда дійшла висновку, що в Україні під час збройного конфлікту скоювали воєнні злочини та злочини проти людяності. Насамперед ідеться про вбивства, насильницькі зникнення, катування, переслідування за політичними та релігійними переконаннями, примусову депортацію населення Криму та колонізацію півострова громадянами Росії.
Фату БенсудаНадалі прокурорка має звернутися до суддів МКС із клопотанням про порушення кримінальної справи “Ситуація в Україні”. Якщо відповідне рішення ухвалять судді, то в межах цієї справи суд встановлюватиме, зокрема, топпосадовців, з вини яких ці міжнародні злочини в Україні були скоєні.
Але у цієї перемоги є гіркий присмак. Експерти вказують, що, якби Україна раніше ратифікувала Римський статут і в такий спосіб стала учасницею Міжнародного кримінального суду, рішення про початок розслідування Офіс прокурора ухвалив би швидше. Адже Україна досі не ратифікувала Римський статут, попри зобов’язання в межах Угоди про Асоціацію з ЄС.
Ратифікація Римського статуту дозволяє державі висувати пропозиції та голосувати щодо змін до правил, якими керується суд, зокрема елементів злочинів та правил процедури доведення злочинів.
Окрім цього, країни-члени Міжнародного кримінального суду мають право ініціювати розгляд різних питань, визначати та обирати прокурора й суддів, розглядати та визначати бюджет і майбутнє МКС.
Утім, навіть незважаючи на неспроможність України стати цього року повноцінною учасницею Міжнародного кримінального суду, рішення прокурора МКС є важливим маркером, який наближає відповідальність за найтяжчі міжнародні злочини, скоєні в ході російської агресії.
Скасування мораторію на продаж землі
31 березня 2020 року Верховна Рада ухвалила закон про обіг земель сільськогосподарського призначення.
За законом з 1 липня 2021 року скасовується мораторій на продаж аграрної землі, який діє в Україні з 2001 року, і земля стане предметом купівлі-продажу.
Зокрема, закон передбачає, що з 1 липня 2021 року права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення площею до 100 гектарів можуть набувати виключно громадяни України. Але продаж державних та комунальних земель буде заборонений.
З 1 січня 2024 року таку можливість отримають також юридичні особи, власниками яких є українці. Вони зможуть купувати до 10 тисяч гектарів землі. Також з цієї дати можна буде продавати державну землю.
Відповідно до підписаного закону, питання, чи надавати іноземцям право купувати землю, вирішуватиметься на референдумі.
Зняття мораторію на продаж сільськогосподарських земель було однією з вимог правозахисників до новообраних президента і парламенту ще 2019 року. Адже через мораторій власники паїв не могли вільно розпоряджатися своєю власністю, продавати землю або отримувати справедливу ціну від її оренди. А це – порушення одного з прав людини, права власності, та можливості розпоряджатися своєю власністю, що також призвело до формування тіньового ринку землі та корупції.
Відомо також, що близько півтора мільйона землевласників за час існування мораторію померли, так і не скориставшись своїм правом розпоряджатися цією землею.
Правозахисники нагадують, що право власності захищено статтею 1 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Мораторій на продаж сільськогосподарських угідь порушував цю статтю, тому 2018 року Європейський суд з прав людини в справі “Зеленчук і Цицюра проти України” зобов’язав Україну лібералізувати законодавство й скасувати мораторій на продаж сільськогосподарських земель.
Над матеріалом працювали: Ольга Падірякова, Єлизавета Сокуренко, Микола Мирний, Тетяна Печончик
