Підсумки року: найбільші зради у сфері прав людини

Дата: 31 Грудня 2019
A+ A- Підписатися

Підсумовуємо рік та рахуємо зради і перемоги в царині прав людини. 2019-й видався насиченим резонансними подіями та обіцянками кардинальних змін на краще. Водночас виглядає на те, що права людини й цього року не стали пріоритетом для українських політиків та чиновників. ZMINA виокремила дев’ять сфер і процесів, у яких, на нашу думку, відбувалося системне нехтування правами людини та верховенством права.

Тож починаємо з дев’яти найбільших зрад і сподіваємося залишити їх у році, який минає.

Сумнівна незалежність Омбудсмана

2019 рік ще більше підірвав довіру низки громадських організацій до Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової.

Влітку Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) спільно з Управлінням спеціальних розслідувань ГПУ оприлюднило інформацію, яка могла свідчити про вчинення з боку Омбудсмана корупційних дій: вона нібито піддалася на шантаж голови Окружного адміністративного суду м. Києва (ОАСК) Павла Вовка.

Власне, НАБУ оприлюднило аудіозапис телефонних розмов, у якому йдеться, що він і деякі судді втручались у діяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС). Для того аби уникнути обов’язкового кваліфікаційного оцінювання, їм були потрібні лояльні члени в комісії. Тож за втручання Вовка двох її учасників замінили наперед визначеними переможцями конкурсу за квотою Уповноваженої та Державної судової адміністрації.

Тут варто пояснити, що раніше Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) виявило недостовірну інформацію в деклараціях тоді ще народної депутатки Денісової за 2015, 2016 та 2017 роки. Тому, за даними слідства, вона в обмін на скасування цих протоколів погодилася відкликати раніше призначеного за її квотою члена ВККС Андрія Козлова та замінити його на більш “лояльного” до Вовка і Ко кандидата. Згодом стало відомо, що Омбудсман Козлова таки звільнила та оголосила новий конкурс.

Сама Денісова відмовилася коментувати інформацію НАБУ та Генпрокуратури, а її адвокат Андрій Тарасов заперечив будь-які домовленості Уповноваженої із суддями ОАСК про обмін. Він також сказав, що на допит Денісову не викликали до жодної зі структур. Суддя Вовк, зрозуміло, назвав усе “брехнею”.

Водночас низка громадських організацій вимагала від правоохоронних органів України провести незалежне розслідування щодо ймовірного вчинення Денісовою кримінального правопорушення. Вони також просили Верховну Раду ІХ скликання створити тимчасову спеціальну комісію. Цей орган мав підготувати висновок щодо наявності чи відсутності підстав для звільнення з посади Уповноваженої у зв’язку з порушенням присяги.

Утім, нічого із зазначеного так і не відбулося.

Варто пригадати, що саме обрання Денісової на посаду у 2018 році відбувалось із порушенням процедури, в непрозорий кулуарний спосіб і без консультацій з правозахисними організаціями. Вона, крім того, не мала належного досвіду правозахисної роботи.

Не сприяла налагодженню довіри до Денісової й описана вище ситуація. Навпаки, незалежність і неупередженість Уповноваженої опинилися під сумнівом.  

Вища рада правосуддя, у якої правосуддя фігурує лише в назві

Фото: https://vrpfails.dejure.foundation/

Ще від закінчення Революції гідності в Україні намагаються перезавантажити судову систему. Це мала б зробити Вища рада правосуддя (ВРП) – ключовий орган, члени якого вирішують, кого призначати на посаду, притягати до відповідальності або звільняти.

Водночас громадські організації вказують, що змінилися лише назва та склад органу, до якого потрапили “довірені” особи від влади, та кажуть про їхню неспроможність виконувати доручені раді обов’язки.

Ключові провали Вищої ради правосуддя в спільному ґрунтовному проєкті детально описали “Автомайдан”, Фундація DEJURE та Центр протидії корупції.  

Так, ідеться про те, що ВРП пропустила щонайменше 44 недоброчесних кандидатів до Верховного Суду й залишила на посадах 70% суддів Майдану, які свавільно забороняли мирні зібрання під час Революції гідності чи переслідували протестувальників. Наприклад, суддю Євгена Аблова, який зобов’язав “Беркут” зачистити Майдан.

Крім того, члени ВРП самі не відповідають критеріям доброчесності, призначені з явно політичних мотивів або з порушенням закону.

Водночас орган блокує суддів, яким довіряє суспільство, а також за допомогою відкриття дисциплінарних проваджень та інших інструментів свідомо “ускладнює життя” незалежним суддям, хоча за законом покликаний захищати суддівську незалежність.

Відмовилася ВРП й тимчасово усунути суддів, яких ГПУ підозрює у втручанні в роботу органів судової влади та організації ухвалення свідомо неправосудних рішень, – ідеться про вже відомих суддів Окружного адміністративного суду м. Києва. Останній неодноразово фігурував у скандалах протягом року.    

Серед інших провалів ради громадські експерти називають те, що вона допомагає максимально відтягнути, а то й уникнути звільнення недоброчесних та некомпетентних суддів, яких ВККС визнала такими, що не відповідають обійманій посаді. 

Крім того, орган не притягує до дисциплінарної відповідальності суддів, які не подають декларацій доброчесності та родинних зв’язків або брешуть у них, хоча така санкція передбачена Законом “Про судоустрій і статус суддів”. Натомість ВРП відмовляється навіть розглядати скарги на суддів за брехню в деклараціях чи явну невідповідність статків без попереднього рішення НАЗК, а за наявності такого рішення звільняє суддів від покарання.

Закриває очі ВРП й на очевидні порушення законодавства з боку впливових суддів чи дітей впливових батьків.

На додаток громадяни не можуть слідкувати за засіданнями ВРП, оскільки вона припинила їхню онлайн-трансляцію. 

7 листопада набув чинності ініційований президентом закон, який має запустити новий етап судової реформи та виправити недоліки попередньої. Зокрема, передбачено повне перезавантаження Вищої кваліфікаційної комісії суддів на конкурсі із залученням міжнародників з бездоганною репутацією. 

Однак ВРП навмисно встановила такі правила для конкурсу до ВККС, які повністю нівелювали їхній вплив на новий склад комісії, та дала можливість потрапити туди недоброчесним суддям. 

Також закон передбачає створення спеціальної Комісії з питань етики та доброчесності, завданням якої стане перевірка й звільнення недоброчесних членів ВРП. Міжнародники вже делегували до її складу експертів зі світовими іменами: Джованні Кесслера, Карлоса Кастресану, Роберта Корді. Але ВРП не призначає своєї частини комісії, чим блокує її роботу.

За таких умов нова хвиля судової реформи приречена на провал і шанс на очищення та оновлення судів, повернення довіри до них та право на справедливе правосуддя буде втрачено остаточно. 

Ручне керування судом і слідством на догоду політичним інтересам

Багаторічний тренд на підпорядкування українських правоохоронної та судової систем політичним цілям у 2019 році набув нових масштабів. 

Лише за останній місяць сталися щонайменше дві гучні події, які яскраво свідчать про їхню залежність та заполітизованість. 

Так, 12 грудня 2019 року на спільний брифінг із гучною заявою щодо справи Павла Шеремета вийшли одразу президент України Володимир Зеленський, генеральний прокурор Руслан Рябошапка та міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Вони повідомили, що підозрюють у вбивстві журналіста щонайменше п’ятьох людей

Оголошення про нібито розкриття злочину підхопили політики й ЗМІ, а підозрювані в справі перетворилися на “вбивць” без відповідного рішення суду. Останній натомість під політичним тиском обрав запобіжним заходом для підозрюваних тримання під вартою без наявних для цього обґрунтованих причин і пішов на зимові канікули.  

Усе це свідчить про порушення на найвищому політичному рівні конституційних прав та гарантій, принципу презумпції невинуватості, недоторканності честі та гідності громадянина і людини. 

Удруге система правосуддя кричуще підмінила закон політичним рішенням 29 грудня. В межах політичних домовленостей, досягнутих між Володимиром Зеленським та Володимиром Путіним під час Нормандської зустрічі (обмін “всіх встановлених на всіх встановлених”), в Україні звільнили з-під варти і відправили на обмін п’ятьох ексберкутівців – Сергія Тамтуру, Сергія Зінченка, Павла Аброськіна, Олега Янішевського та Олександра Маринченка, звинувачених у розстрілах на Майдані у 2014 році, а також осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за підрив мирної ходи на честь річниці Майдану в Харкові. 

Важливо, що обміняні ексберкутівці не є ані учасниками, ані жертвами конфлікту на Сході України. Відповідно, їхнє звільнення в межах цього обміну не відповідає ні міжнародному праву, ні заявленим цілям – вирішенню конфлікту.  

Цінність життя й необхідність звільнення з полону українських громадян, незаконно позбавлених волі в ОРДЛО, є беззаперечними. 

Водночас, на переконання правозахисників, спосіб, у який відбувся обмін, підважує цінності верховенства права, справедливості та невідворотності покарання. Йдеться не так про процесуальні порушення, яких було вдосталь, як про рішення, що можуть розділити українське суспільство, посіявши ненависть між різними групами українців. 

Так, Адвокатська дорадча група, яка веде справи Майдану, робить невтішний висновок про те, що відсутність вироку в судовому процесі над беркутівцями унеможливлює встановлення і доведення істини стосовно подій Революції гідності, досягнення порозуміння з цього приводу всередині країни та доведення своєї позиції на міжнародній арені. 

За оцінкою інших громадських організацій, такі дії та рішення влади руйнують залишки довіри до системи правосуддя та насамперед до останніх спроб реформувати як прокуратуру, так і судову систему. Адже будь-які спроби очищення прокуратури та судів втрачають свою доцільність, коли натикаються на політичне ручне керування з боку влади всупереч вимогам закону. 

“Непотрібні” журналісти і потреба “приглушити” свободу слова

Частина року, що на неї прийшовся початок каденції нового президента Володимира Зеленського, запам’яталася низкою нападів та утисків у сфері свободи слова як з боку його самого, так і з боку чиновників та депутатів, приведених ним до влади.

Хоча “команда Зе” під час перегонів декларувала відкритість і прозорість, що в розумінні демократичних суспільств передбачає, зокрема, відкритість медійну, але саме стосунки з пресою від початку не складалися.

Так, уже через кілька тижнів після призначення відповідальних за контакти з медіа від Офісу президента виявилося, що ці контакти, власне, не дуже потрібні.

Адже, за словами заступника керівника Офісу президента Кирила Тимошенка, соціологія показала, що люди не хочуть чути перекази, ба більше – не хочуть дивитися на президента на пресконференціях, в інтерв’ю телеканалам, під час підходів до преси. Натомість люди хочуть прямої розмови з президентом.

Тож замість обіцяної прессекретаркою Юлією Мендель великої конференції за результатами 100 днів роботи президента ми отримали велике інтерв’ю Зеленського акторові Станіславу Боклану на каналі “1+1”. Пізніше, виправдовуючись, Мендель сказала, що Зеленський відповідав на всі ті запитання, які “існували в інформаційному просторі”.

Також президент записав низку відеозвернень з різних питань, зокрема так зване “інтерв’ю “теслі” за кермом авто. Ролики були розміщені в соціальних мережах.  

Естафету ігнорування журналістів підхопив і Офіс президента, який понад місяць не відповідав на запити видання “Українська правда”, чим грубо порушив Закон “Про доступ до публічної інформації”.

Цікаво, що в цей самий час в ОП не приймали і звернень від громадян, надісланих електронною поштою, що порушувало вже інший закон – “Про звернення громадян”. А як же пряме спілкування з народом? А як же держава в смартфоні?

До “скарбнички” зневажених прав журналістів можна додати також п’ятихвилинний брифінг в ОП, на який половина журналістів не змогла зайти через дії організаторів, марну поїздку журналістів за президентом до Станиці Луганської й те, як акредитовані журналісти не потрапили на зустріч Зеленського з прем’єр-міністром Молдови та інші більш дрібні інциденти. 

Але найбільш сумлінною в боротьбі з “посередниками-журналістами” виявилася сама прессекретарка президента Юлія Мендель. Її бійцівський випад, що мав на меті захистити президента від незручного запитання журналіста “Радіо Свобода” Сергія Андрушка, спричинив заяву медіаспільноти із закликом до Зеленського відреагувати на агресивну поведінку своєї речниці. Але президент, як завжди, відбувся жартами

До речі, про жарти. У полотні послідовного знецінювання владою ролі медіа центральне місце посідає цинічна історія із “відставкою Богдана”. Тоді кілька рейтингових ЗМІ отримали від джерела з Офісу президента інформацію про те, що голова ОП Андрій Богдан написав заяву про звільнення. Повідомлення супроводжувала фотокопія заяви. 

Більшість ЗМІ поширила новину, але за деякий час виявилося, що вона недостовірна. В день появи інформації пресслужба та відповідальний за комунікацію з медіа в ОП Кирило Тимошенко відмовлялися від офіційних коментарів, і лише наступного ранку президент заявив, що Богдан не звільняється, а такі заяви без дати написані у всіх працівників ОП. 

На прямі питання, хто і навіщо злив інформацію в медіа, відповідей в ОП не дали. Водночас шеф-редакторка видання “theBabel” Катерина Коберник оприлюднила докази того, що ініціатором та виконавцем зливу був сам Кирило Тимошенкоі До речі, за таку сміливість і принциповість, схоже, згодом довелося поплатитись і самій Катерині, і виданню "theBabel". 27 грудня стало відомо, що з нового року видання припиняють фінансувати й змушують піти з нього шеф-редакторку та головного редактора Гліба Гусєва..

Журналісти тоді припустили, що це була цілеспрямована провокація з боку команди влади для підривання довіри до більшості традиційних медіа. Мовляв, вірити варто лише їхнім каналам та соцмережам.

Їдемо далі: у “Слузі народу” взагалі висловили переконання, що в Україні настільки сильна свобода слова, що її вже час “приглушити”, й “з поваги до інституту президентства фільтрувати свою мову”. Про це, власне, говорила народна депутатка від партії Ольга Василевська-Смаглюк. 

Крім того, цього року новостворений Комітет ВР з гуманітарної та інформаційної політики на чолі з Олександром Ткаченком і новостворене Міністерство культури, молоді та спорту України на чолі з Володимиром Бородянським взялися запровадити значні зміни з регулювання медіа. Та в притаманному для “команди Зе” турборежимі ініціювали одразу два законопроєкти

І хоча до робочих груп із розроблення законів були запрошені експерти від громадського та медійного сектору, в проєктах документів усе одно виявилася достатня кількість норм, які становлять загрози свободі слова і вираження поглядів. 

Лише на третину виконана Нацстратегія у сфері прав людини до 2020 року 

За рік не відбулося прогресу і в реалізації Національної стратегії у сфері прав людини, ухваленої ще у 2015 році. Вона є базовим документом у царині прав людини в Україні, а її впровадження – одним із завдань Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Хоч сама стратегія і є безстроковою, для плану дій з її реалізації встановлено конкретні часові межі – він діє до 2020 року. Утім, станом на початок грудня 2019 року, за оцінками правозахисників, його виконано лише на третину.

Попри те що стратегію намагаються реалізувати вже понад чотири роки, сумнівним є навіть наближення до її мети – забезпечення пріоритетності прав і свобод людини під час визначення державної політики, ухвалення рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування. 

Частково причиною такого гальмування є застарілий план дій з її реалізації, який мав би бути гнучким інструментом для впровадження основних положень документа. 

Натомість він, наче викарбуваний на скрижалях, пережив не одну спробу внести до нього зміни, але так і залишився незміненим. Востаннє масштабну роботу з коригування плану проводили на базі Міністерства юстиції у 2018 році, і ця робота насправді була інклюзивною – із залученням представників громадських правозахисних організацій, органів влади, агенцій ООН тощо. 

Утім, зрештою, після півтора року роботи уряд ці пропозиції так і не підтримав, а отже план дій залишається застарілим.

Завдання щодо моніторингу та оцінки виконання нацстратегії і плану дій з її реалізації покладено на Міністерство юстиції України. 

І донедавна в структурі міністерства цим опікувався Директорат з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності, чиї експерти також працювали над змінами до плану дій.  

Водночас нещодавно з’явилась інформація про ліквідацію цього директорату без створення будь-якої експертної групи або іншої структури на заміну. Це означає, що не буде відповідального структурного підрозділу, який міг би стати координувальним для роботи зі зміни плану дій і стратегії, яка також потребує перегляду.

Тож наприкінці року правозахисні громадські організації звернулися до прем’єр-міністра України і міністра юстиції з проханням зберегти структурний підрозділ Мін’юсту, а також загалом посилити компоненти прав людини в діяльності уряду.  

Арсен Аваков залишився на посаді міністра внутрішніх справ 

2019 рік для міністра внутрішніх справ Арсена Авакова видався складною грою задля збереження своєї політичної ваги. Зрештою, йому вдалось обрати “правильних союзників” та залишитися на посаді міністра внутрішніх справ у новому, дійсно молодому уряді. Таким чином, каденція Авакова вже вдвічі перевищила середній строк перебування на цій посаді. Він також побив рекорд сумнозвісного міністра МВС часів Леоніда Кучми Юрія Кравченка, який становив п’ять з половиною років.

Чинний міністр внутрішніх справ залишається політиком, який “забезпечив порядок на виборах”, винятково з політичних міркувань. Так само за ним закріплені ключові управлінські повноваження в поліції: він погоджує посади голови Національної поліції та його заступників, керівників поліції в регіонах (обласних управлінь). Таким чином, попри те, що Нацполіція нібито відокремлена від МВС, а міністр не повинен мати управлінських повноважень, відповідно до концепції деполітизації, яка частково закладена в закон про Нацполіцію 2015 року, відповідальним за провали в реформі поліції чи неефективні розслідування резонансних злочинів є саме він.  

Суспільство та експерти особливо критикують Авакова за недотримання з боку поліції прав людини (катування, незаконні затримання досі є поширеною практикою) та недостатню ефективність правоохоронців у розслідуваннях злочинів, жертвами яких є громадські активісти та журналісти. 

З-поміж 100–150 гучних нападів домогтися хоч якихось результатів вдалося лише в справі щодо вбивства Катерини Гандзюк. Та й то лише завдяки величезному тиску з боку суспільства. Причиною цього є нереформоване слідство, яке досі оцінюється за динамікою кількісно-статистичних показників та перебуває під сильним політичним впливом місцевої влади. Перше свідчить про реальні наміри поліції розкривати злочини (розслідуються типові, перспективні для суду, а не складні провадження), а друге – про можливість об’єктивно розслідувати злочини, що скоюються з мовчазної згоди місцевої влади.

Усе вищеперелічене є красномовним результатом відсутності реальних реформ “ядра” поліції – кримінального блоку, який найбільше впливає на дотримання прав і свобод людини.  

І досі немає відповіді на питання “Хто замовив Катю Гандзюк?” 

Одним із серйозних розчарувань року, про яке вже згадано вище, але яке водночас заслуговує на окрему “зраду”, стала відсутність суттєвого прогресу в розслідуванні справи херсонської громадської активістки Катерини Гандзюк. 

У липні виконавцям злочину ухвалили вирок – і дуже м’який: вони дістали по шість, чотири і три роки ув’язнення, оскільки підписали угоду зі слідством. Утім, справа затягується, і робота правоохоронних органів, викликає багато запитань. І досі не покарано замовників. Підозру в лютому оголошено лише одному ймовірному з них – голові Херсонської облради Владиславу Мангеру, який перебуває на волі під заставою і далі продовжує працювати на високій посаді. 

Друзі Катерини та все суспільство досі чекають на справедливість і систематично виходять на протестні акції.   

Справа Каті Гандзюк знакова та найбільш відома в Україні, але, звісно, не єдина, яка стосується нападів та фізичного насильства над громадськими активістами та правозахисниками. На жаль, за підсумками року можна констатувати, що в жодній справі зі “списку Каті Гандзюк”, а це близько 50 людей, так само не досягнуто суттєвого прогресу. 

Але головною проблемою залишається відсутність ефективного розслідування, а подекуди і його очевидне саботування. Натомість безкарність для замовників та виконавців убивства — це фактично дозвіл вчиняти нові напади, оскільки, як показує реальність, їм нема чого боятися.

Провальна реорганізація пенітенціарної медицини та середньовіччя в соціальних закладах

Рік, що минає, міг стати переломним у боротьбі з катуваннями в Україні: це перший повний рік роботи Державного бюро розслідувань (ДБР), до підслідності якого зарахували злочини правоохоронців. Правозахисники роками домагалися створення органу, який має проводити незалежні розслідування катувань, однак бюро в перший рік зосередилося на злочинах військових та корупції (які становлять понад 90% усіх справ бюро).

Колишній директор органу Роман Труба (повноваження якого припинилися з ухваленням поправок до профільного закону) у своїй колонці для “Української правди” відзвітував: за ст. 127 Кримінального Кодексу (“Катування”) орган з листопада 2018 року розслідує 88 кримінальних проваджень і вже оголосив чотири підозри. Водночас до вироку суду цього року не дійшла жодна справа щодо катувань з боку правоохоронців. У 2018 році таких було дві. У попередні роки – не більш ніж п’ять. Яскравим випадком є виявлення в лютому цього року побитої в Голосіївському управлінні поліції людини. За рік ДБР майже нічого не зробило в цій справі, попри реагування з боку офісу Омбудсмана.

Водночас у місцях несвободи України продовжують практикувати насильство. За внутрішньою інформацією, Міністерство юстиції нахвалює “реформування пенітенціарної медицини”, яка мала зробити медиків більш незалежними від адміністрацій, але де-факто лікарі в пенітенціарних закладах усе одно повинні покладатися на “милість”: чи виділять їм машину для поїздок за медикаментами або супровід для обходу дільниць, залежить від рішення начальства. Воно ж і розбирається із випадками можливих катувань.

У приватних розмовах начальники медичних частин пенітенціарки вказували, що не доповідають органам розслідування про тілесні ушкодження “у бандитів”: їм не вистачає на це часу (хоча до цього їх зобов’язує законодавство). Вони лише описують ушкодження і надають допомогу, а розбиратися має адміністрація. Водночас насильство серед в’язнів часто взагалі не виходить за межі камер, і медики, за їхніми ж словами, нерідко виявляють уже “холодне тіло”.

Не є кращою й ситуація в соціальних закладах. Декілька гучних скандалів цього року (знущання в одеському експритулку “Світанок”, рабство в інтернаті на Запоріжчині, сексуальна експлуатація в інтернаті на Дніпропетровщині, пожежа в психоневрологічному інтернаті на Луганщині) зайвий раз проілюстрували давно відоме: ці заклади потребують безповоротної деінституалізації, яку, на жаль, саботують.

Багаторічний досвід моніторингу цих місць несвободи Національним превентивним механізмом показує, що “соціальні установи” не просто поглиблюють стигматизацію людей, які в них живуть (діти, люди з психічними захворюваннями, люди у скрутних життєвих обставинах), а й часто стають для них пасткою. Як показує практика, думку підопічних не беруть до уваги, навіть коли йдеться про їхнє здоров’я та майбутнє.

Держава мала б присвятити час розробленню комплексної візії остаточного подолання катувань хоча б із суто прагматичного погляду: за п’ять років Україна програла в Європейському суді з прав людини понад 800 тисяч євро за систематичне нерозслідування катувань. Однак маємо лише точкові несистемні зрушення, які й досі віз далеко не посунули. 

Тримаємося тренду небезпечної для біженців та політемігрантів країни  

Трапилась у 2019 році й низка ситуацій, які вкупі з аналогічними випадками у минулому свідчать: Україна залишається небезпечною для біженців і політичних емігрантів державою.   

Так, у жовтні з’явилась інформація, що Україна може видати Ірану журналіста Мохаммадіяна Моджтабу, якому на батьківщині загрожує страта.  

А майже під кінець року, 16 грудня, депортувала зі своєї території на батьківщину опозиційного азербайджанського блогера та кореспондента Azer Freedom TV Ельвіна Ісаєва, який гостро критикував президента країни Ільхама Алієва, називав його диктатором і розповідав про корупцію в Азербайджані. 

Ще восени цього року блогер перебував на території Росії, де доволі довго мешкав з родиною та навіть мав російський паспорт. Утім, влада РФ також намагалася примусово повернути Ісаєва на батьківщину. Його повернення призупинив Європейський суд з прав людини, що дало блогеру можливість виїхати до України в пошуках безпеки. Однак тут він її, на жаль, не знайшов. 

Через депортацію Ісаєва Україна зазнала великого репутаційного удару, оскільки порушила свої зобов’язання як учасниця Конвенції ООН проти катувань. Адже в межах документа країни не можуть повертати людей туди, де їм загрожують тортури. Те ж, що Азербайджан систематично, масово та брутально застосовує катування, зафіксовано в доповідях всіх міжнародних правозахисних і міждержавних організацій. 

Що цікаво, зникнення Ісаєва збіглося з візитом до України віцепрем’єра Азербайджану Алі Ахмедова, а потім до країни поїхав Володимир Зеленський. І це має своє пояснення, адже часто депортації збігаються в часі з певними політичними кроками й домовленостями. І майже завжди це сигналізує про те, що права людини приносять у жертву ситуативним політичним домовленостям.

У політичній історії України вдосталь гучних депортацій. Наприклад, коли посаду президента обіймав Петро Порошенко, з-поміж інших випадків, російським силовим структурам передали шукачку притулку Амінат Бабаєву. СБУ й дотепер відмовляється коментувати справу. Екстрадували до Росії Тимура Тумгоєва, після цього засудженого до 18 років колонії, а до Туреччини – опозиційного блогера Юсуфа Інана

Цілу низку людей намагалися екстрадувати й під час перебування у владі Віктора Януковича – від російських антифашистів до узбецьких біженців. Декотрі з останніх навіть виграли справу проти України в Європейському суді. На щастя, переважно без успіху. Але й притулку “незручним” людям з пострадянських країн Україна не надавала (всупереч закону), навіть викрадала та вивозила (як-от Леоніда Развозжаєва чи Дірара Абу-Сісі). 

Також і за Віктора Ющенка ситуація кращою не була: тоді назад до Узбекистану видали тринадцятьох шукачів притулку – екстрадицію оформили як депортацію, що роблять і зараз. До Росії видали чеченця Беслана Гадаєва, якого потім катували. Про це писала свою останню, незакінчену статтю Анна Політковська. 

Щодо ситуації в роки президентства Леоніда Кучми, коротко й не написати. Про одного з виданих тоді українською владою на батьківщину, узбецького журналіста Мухаммада Бекжана, згадували кілька років тому – щойно він вийшов на волю після 18 років ув’язнення.  

Висновки невтішні: жодного чиновника так і не притягнули до відповідальності, та навіть більше – на порушенні прав біженців, шукачів притулку та видаванні людей туди, де їм загрожують катування, зробив кар’єру не один причетний.  

Над матеріалом працювали: колектив Центру прав людини ZMINA (зокрема, Єлизавета Сокуренко, Альона Луньова, Маргарита Тарасова, Ольга Падірякова та В’ячеслав Ліхачов), член ГО “Автомайдан” Роман Маселко, координатор проєкту “Без кордонів” Максим Буткевич, експерт “Реанімаційного пакету реформ” Євген Крапивін, координаторка Офісу з розробки гуманітарної політики України Олександра Дворецька.   

 
Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: