“Війна в Україні – не лише наша проблема. Росія порушуватиме права людини і в інших державах” – розмова з Ольгою Скрипник
Ольга Скринпик, правозахисниця, голова Кримської правозахисної групи, до окупації півострова жила в Ялті. Там жінка викладала історію та правові дисципліни у місцевому Кримському гуманітарному університеті. 11 березня 2014 року, напередодні так званого “референдуму”, Скрипник виїхала з півострова, оскільки як ораганізаторці місцевого Євромайдану їй загрожувала небезпека. Відтоді правозахисниця документує порушення прав людини в Криму для міжнародних інституцій. Зокрема, вона опікується політично вмотивованими справами. Працювати в цій темі нелегко, говорить Скрипник. Бо Крим для неї – це завжди особисте. Доводиться також постійно знаходити сили, аби підтримувати родичів і потерпілих. Та є ситуації, які повертають їй оптимізм, “коли стоїш біля літака, а з нього виходять Олег Сенцов, Володимир Балух”…
Після чергового загострення російсько-української війни у квітні журналіст видання ZMINA Микола Мирний поспілкувався зі Скрипник про динаміку політичного переслідування на півострові для газети “День”.
Правозахиниця розповіла про каральну психіатрію на півострові та катування громадян України російськими спеслужбами, про те, наскільки ймовірно домогтися санкцій для російських суддів через їхні незаконні вироки, а також чи можливо змусити Росію відмовитись від практики політичного вмотивованого переслідування українців.
Ольга Скрипник– Скількох громадян України, за підрахунками КПГ, наразі незаконно утримує Росія?
Після останнього великого взаємного звільнення у вересні 2019 року Росія затримала щонайменше 33 людини. Це з урахуванням журналіста “Крим.Реалії” Владислава Єсипенка. Тож загальна кількість бранців лише в списках КПГ – 114 осіб.
Однак допоки Крим буде окупований, політв’язні постійно з’являтимуться. Це закономірно. Російська Федерація не цінує людських життів. Для неї політичне переслідування – спосіб досягати своїх цілей. Це можна побачити в одній з останніх справ – щодо Владислава Єсипенка. Тут людина стала фактично геополітичним заручником. Окрім відносин з Україною, тут простежуються напружені відносини між Росією та США. Адже не дарма Крючков бере постановне інтерв’ю з Владиславом, підкреслюючи, що “Крим.Реалії” – “американское подразделение Радио Свобода”.
ФСБ затримала Владислава Єсипенка 10 березня 2021 року після того, як 9 березня він знімав покладання кримчанами квітів пам’ятнику Тараса Шевченка у СімферополіДля мене показовим було звільнення у вересні 2019 року Володимира Балуха, який у себе на даху домівки вивісив український прапор, і майже одночасне затримання в жовтні того ж року, тобто за місяць, Олега Приходька, який так само встановив прапор України на своєму подвір’ї.
Кінець російським політичним переслідуванням настане після деокупації Криму, коли світ віднайде важелі, завдяки яким Путін та його оточення зазнаватимуть фінансових втрат за це. Деокупація територій – це не лише політична вимога, а й правозахисна. Бо тільки за таких умов можливо гарантувати захист прав людини.
– Після затримання Владислава Єсипенка в справу вступила адвокатка Віолетта Синеглазова, яку КПГ звинувачує в співпраці з ФСБ. Як багато таких адвокатів у Криму?
– Я не можу назвати точну цифру щодо всіх кримінальних справ на півострові, але в політично вмотивованих кейсах таких адвокатів було щонайменше троє. Синеглазова часто з’являлася в таких справах, зокрема вони стосувалися Євгена Панова, Дениса Кашука. Це схожі сфабриковані справи про шпигунства та диверсії. У тих політично вмотивованих кейсах, де вона була, завжди присутні катування. Тому йдеться не просто про представлення інтересів ФСБ, а про покривання катувань. На моє переконання, якби українські слідчі мали доступ до Криму, то вони мали б розслідувати й дії чи бездіяльність Віолети Синеглазової в контексті співучасті в такому злочині, як тортури.
Віолетта СинеглазоваТортури – це найжахливіше, що роблять силові структури на окупованих територіях. Синеглазова про це знає, але мовчить і не захищає своїх підзахисних. Жодного разу в таких справах вона не подавала скарг після катувань. У справі Єсипенка вона не подала апеляційної скарги на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Синеглазова навіть не робила жодних формальних кроків, які має робити кожен адвокат (за даними кримського журналіста Артема Гіреєва, Синеглазова надіслала скаргу через “поштову фірму”, яка вчасно не доставила апеляційну заяву до “Верховного суду Криму”. — Ред.).
– ZMINA зверталася до Віолети Синеглазової по коментарі з приводу звинувачень у її співпраці з ФСБ, утім, вона не відповіла. Чи можна говорити про відповідальність щодо генерального директора каналу “Крим 24” Олега Крючкова, який записав інтерв’ю з Владиславом Єсипенком?
– На це питання мають відповісти українські слідчі. Але це постановне інтерв’ю ще раз підтвердило політичний мотив цього переслідування. Крім того, журналіст газети “День” Микола Семена заявив, що Крючков з 2013 року співпрацює з ФСБ і є їхнім агентом.
Олег Крючков узяв інтерв’ю в обвинувачуваного під вартою тоді, як до Єсипенка не допускали двох адвокатів, яких найняла його родина. Це свідчить про те, що Крючков сприяє тому, щоб ця справа стала пропагандистською.
До того ж таке інтерв’ю – це порушення презумпції невинуватості, оскільки звинувачення були поширені до вироку суду, що заборонено навіть за російським законодавством і порушує журналістські стандарти.
Справа Єсипенка, можливо, один з елементів ширшої кампанії проти журналістів та активістів. Це свідчить про ризики для тих у Криму, хто співпрацює з незалежними ЗМІ.
16 березня ФСБ РФ заявила, що Єсипенко нібито вів “розвідувально-підривну діяльність в інтересах українських спецслужб”, а саме “здійснював фото- і відеофіксацію місцевості, об’єктів життєзабезпечення і місць масового перебування людей” у Криму. Обвинувачення ФСБ абсурдні. Це означає, що, за їхньою логікою, будь-яка людина, яка веде відеознімання в громадських місцях, потенційно може бути ще однією жертвою сфабрикованої справи. Будь-кого, хто витягне телефон і зніматиме, завтра можуть оголосити шпигуном.
– Для Міжнародного кримінального суду та інституцій ООН ви збираєте свідчення політв’язнів, які виходять з в’язниць, відбувши повні терміни. Що вони розповідають про катування? Як Росія катує громадян України?
– Там склалася стандартна для Росії практика. Можна сказати, що є щонайменше дві стадії застосування тортур у цій практиці. Одна з них – катування з моменту затримання. Коли немає доказів провини, то здебільшого слідчі ФСБ катують людей, щоб сфабрикувати справу. Тут найстрашніші перші дні. На етапі затримання людей б’ють по різних частинах тіла. Далі спецслужбовці використовують стандартні для них методи – електричний струм. Контакти під’єднують до пальців, тіла, голови, статевих органів та вставляють в анальний прохід. Це страшні муки. Неможливо описати, через що проходять люди. Російські силовики також імітують розстріл. Людей вивозять у поле чи ліс, де приставляють пістолет до голови. Також їх душать пакетом, як це було, власне, з Владиславом Єсипенком.
Тортури – одне з найсерйозніших порушень прав людини, яке засуджується всіма міжнародними угодами з прав людини.Російські силовики вдаються саме до таких видів катувань, щоб було якомога менше слідів на тілі. Непідготовлені люди й дійсно не побачать слідів від таких тортур. Але ознаки таки є. Якщо подивитися на те ж пропагандистське відео телеканалу “Крим 24” з Єсипенком, то там можна помітити, як він сидить, його опухле обличчя, короткі фрази, як йому важко говорити.
Крім того, чинять величезний психологічний тиск, залякуючи вбити або викрасти дружину, дитину. До прикладу, Дениса Кашука залякували переслідуванням його матері, пов’язаної з українською партією. Йому обіцяли, що її посадять за ґрати.
Люди нам розповідають, що, поки їх катували, били, вони нічого не говорили. Але вони не витримували, коли чули, що щось станеться з їхніми рідними.
Навіть якщо людина пішла на угоду з російським слідством, погодилася себе чи інших обмовити, то не можна в жодному випадку вважати це правдою. Не засуджуйте таку людину.
Друга, так би мовити, стадія застосування тортур – у місцях несвободи. Усе залежить від режиму колоній – можна інколи почути про “червоні” та “чорні” колонії: на устрій та взаємовідносини в колонії більше впливають або адміністрація напряму, або кримінальна спільнота. У будь-якому разі ставлення до громадян України жорсткіше.
Коли людина прибуває до колонії, то зазвичай їй влаштовують “коридор знущань” чи інші тортури, щоб зламати її, принизити гідність, щоб далі вона поводилася “за поняттями”. Також, щоб українці не передавали інформації про колонію, для “профілактики” напередодні зустрічей з консулами чи рідними людину можуть або закрити в штрафному ізоляторі, або жорстоко побити, катувати безсонням, або забрати теплі речі в холод чи навіть їжу.
– Чому Кримська правозахисна група вважає політв’язнями кримських татар, яких Росія обвинувачує в причетності до, як вона називає, “терористичної організації “Хізб ут-Тахрір”?
– Російські слідчі обвинувачують їх за терористичними статтями, і споживач російських медіа, коли читає такі повідомлення, гадає, що це ж і є терористи. Але попри використання терористичних статей це не означає, що люди мають стосунок до тероризму. Порушуючи норми міжнародного гуманітарного права, Росія поширила на Крим своє кримінальне законодавство.
Ще 2003 року Верховний суд РФ визнав “Хізб ут-Тахрір” терористичною організацією без необхідних для цього доказів терористичної діяльності. Отже, людям, які беруть або не беруть участь у цій організації, російські слідчі інкримінують терористичні статті, навіть не розбираючись, чи дійсно була людина причетна до тероризму, чи ні. Цю організацію заборонено в Росії, Німеччині, Казахстані, Туреччині, Пакистані, Таджикистані й Узбекистані, у багатьох арабських країнах. В Україні “Хізб ут-Тахрір” діє легально.
Але в РФ склалася практика переслідувати людей за начебто участь у “Хізб ут-Тахрір” без реальних доказів, а в Криму це стало інструментом переслідування мусульман та кримських татар, що мають активну громадянську позицію та солідарність. Максимум, який є в цих справах, – стосунок громадянина до ісламу як релігії. Нічого більше забороненого в цих справах немає. Просто віра.
Ці кейси ґрунтуються на записаних релігійних розмовах, свідченнях таємних свідків та експертизах.
У справах фігурують записи розмов на релігійні теми, які зафіксовані слідством у незаконний спосіб. На них немає бесід про підготовку терактів.
Найцікавіше, що цих таємних свідків на судових засіданнях не показують через засекречений статус. Але, як показав досвід багатьох справ, зазвичай таємними свідками виступають співробітники ФСБ. У своїх свідченнях на судах ефесбівці без жодного доказу висловлюють думку, що людина з “Хізб ут-Тахрір”.
З окупацією Криму на півострів перейшло з Росії таке явище, як ухвалювання вироків на підставі експертиз. Їх найчастіше роблять наукові або “експертні” інституції, підпорядковані ФСБ, або навіть самі співробітники ФСБ. У таких експертизах ідеться, що навіть висловлювання в записаних релігійних розмовах можуть свідчити про те, що людина має погляди, пов’язані з “Хізб ут-Тахрір”.
Знову ж таки це не пряма, фізична експертиза, до прикладу, зброї чи вибухових речовин. Це суб’єктивне оцінювання висловлювань. Коли цю експертизу зробив ефесбівець, то, зрозуміло, вона представлятиме інтереси ФСБ.
Усі доводи, докази, альтернативні експертизи навіть московських інституцій, які подають у справах сторони захисту, судді завжди відкидають і не долучають до матеріалів справи.
Наразі майже половина людей, які фігурують у кримінальних справах “Хізб ут-Тахрір”, – це активісти. Вони брали участь в акціях під стінами судів, де розглядалися політично вмотивовані справи, допомагали рідним політв’язнів, збирали передачі та гроші для бранців Кремля. Це активісти “Кримської солідарності“. Її координатора Сервера Мустафаєва звинуватили в належності до “Хізб ут-Тахрір” і засудили до 14 років ув’язнення. Так само засудили громадського журналіста Сейрана Салієва до 16 років. Ці терористичні статті дуже зручні для переслідування активістів-мусульман.
Наразі за ґратами СІЗО або в колоніях за цією справою перебуває щонайменше 74 людини. Це наймасштабніша справа серед інших пов’язаних з політичним переслідуванням.
– Час від часу адвокати бранців Кремля заявляють про призначення їхнім підзахисним психіатричної експертизи. Що це за феномен? Навіщо російські слідчі домагаються призначень таких експертиз?
– Якщо людину звинувачують за терористичними статтями, то за російським законодавством її можуть відправити до психіатричної лікарні на експертизу, якою визначають осудність. Це відбувається за клопотанням слідчого. Утім, їхній кримінальний процесуальний кодекс не передбачає такого тривалого терміну експертизи – 21–30 днів.
Але ж розумієте, ми говоримо про людей, яким інкримінують тероризм для політичного переслідування, справу сфабриковано. Вони не винні, тому взагалі немає підстав встановлювати осудність.
Ба більше, політв’язнів тримають у жахливих умовах. Умови в психіатричних лікарнях інколи навіть гірші, ніж у СІЗО, як кажуть люди, які там були. Тому ми сприймаємо такі експертизи як форму тиску, щоб затриманий таки погодився свідчити проти односельців чи проти себе.
– Тобто медичні препарати таким пацієнтам не призначають?
– Здебільшого ні, тільки спостерігають: тестують та спілкуються. Але навіть російські адвокати дивуються таким великим термінам. Вони кажуть, що в Москві, до прикладу, не завжди призначають експертизу аж у 30 днів. Щоб встановити осудність, досить кількох днів.
Однозначно про каральну психіатрію можна говорити в справі Юнуса Машаріпова, якого “Ялтинський міський суд” за терористичною статтею засудив до чотирьох років колонії та штрафу в 110 тисяч рублів і 40 656 гривень. Згодом йому переглянули вирок і призначили примусове лікування без кінця терміну. Кожні пів року спеціальна комісія збиратиметься і переглядатиме рішення про лікування. Тобто він усе життя може провести в психіатричній лікарні за таким вироком.
Юнус Машаріпов– А чому “суд” ухвалив такий вирок? У нього психічні порушення?
– Ми не можемо розібратися, бо до нього немає доступу ані міжнародних експертів, ані інших альтернативних лікарів. З ним працював адвокат Олексій Ладін, і він каже, що в спілкуванні Юнус Машаріпов – адекватна людина.
– За якими критеріями КПГ зараховує справи кримськотатарського батальйону Номана Челебіджихана до політично вмотивованих?
– У цих справах чітко простежуються політичні підстави переслідування. По-перше, до російського законодавства внесли жорсткіші зміни про покарання після початку тимчасової окупації Криму. Людей звинувачують у тому, що вони брали участь у батальйоні, який хотів порушити “територіальну цілісність Росії”, тобто виступали за те, що Крим – це Україна. Такої справи не було б, якби не було нападу Росії на Україну. Тому ці справи – прямий наслідок російської агресії в Україні.
У таких кейсах – непропорційні терміни ув’язнення. Росія навіть засудила журналіста, який не був членом батальйону, а висвітлював блокаду.
– Чи можуть українські правоохоронці переслідувати суддів, які ухвалюють політично вмотивовані вироки?
– Якщо це громадянин України і він перейшов на бік Російської Федерації, то він зрадив присязі. Це окрема стаття, і Україна вже відкрила кримінальні провадження проти більшості колишніх українських суддів. Інший виклик – доведення та розслідування причетності суддів (як громадян РФ, так і громадян України) до незаконного позбавлення волі за ст. 146 КК України. Українські слідчі кваліфікують такий злочин за цією статтею.
Але притягнення суддів до відповідальності – непроста розмова. Коли ми говоримо про це з нашими західними партнерами, їм складно це уявити. Якщо з тортурами зрозуміло, то для порушення справи проти судді, за їхніми уявленнями, сам суддя має брати участь у тортурах чи затриманнях. Але якщо ширше дивитися, то такі судді – один з елементів системи переслідувань. Вони всі лояльні до Кремля. Ніхто з них не відповідає стандартам правосуддя. Вони всі порушують фундаментальні права людини, насамперед право на справедливий суд. Усі вони також завжди ігнорують заяви про тортури.
Доводити такі звинувачення непросто з огляду на відсутність доступу українських слідчих до окупованих територій, але ці справи все одно розслідуються.
Кримська правозахисна група докладає багато зусиль, щоб ці судді стали “відомими” й щоб вони фігурували хоч у якихось санкційних списках. Нам вдалося деяким країнам довести, що ці люди повинні мати хоча б якісь обмеження, хоча б на рівні санкції через систематичні порушення прав людини, такі як позбавлення волі та тортури. Ми доводили, що судді знали про тортури, але не дали людині навіть заявити про це на засіданнях, що вони не виконують функції правосуддя.
– Чи ви відстежуєте реакцію кримчан на повідомлення про “терористичні та екстремістські загрози”, які російські силовики та підконтрольні Москві медіа в Криму поширюють на півострові? Як вони їх сприймають?
– Тут постає питання ресурсності. Якщо ми кажемо про заяви чи аналітику українських та міжнародних правозахисників, то наші ресурси обмежені. Такі дані поширюються через українські новинні сторінки, які Росія систематично блокує на півострові. Ми поширюємо інформацію через соціальні мережі, але, зрозуміло, що доступ до них не у всіх кримчан. Ми взагалі недоступні для пенсіонерів, у яких часто немає доступу до інтернету або які користуються лише телебаченням.
На противагу нам у Криму чудово розбудовано мережу підконтрольних Москві ЗМІ, які поширюють повідомлення російських силовиків. Інформаційна ізоляція в Криму позбавляє людей альтернативної інформації. У такий спосіб російські силові структури маніпулюють свідомістю тамтешніх громадян України.
По-різному люди сприймають повідомлення ФСБ про “терористичні чи екстремістські загрози”. Ми бачили коментарі навіть людей із проросійськими поглядами, які писали: “Як же вже набридли ефесбівці, краще б урятували парк або пляж від незаконного захоплення”. Люди, особливо з радянських часів, узагалі бояться силових органів і не висловлюють своїх поглядів.
– Чи відомо вам, у якому стані наразі перемовини з Росією про звільнення політв’язнів, і як ви оцінюєте ефективність роботи Офісу президента в цьому напрямі.
– Ми майже нічого не знаємо, що відбувається в цій сфері, і це також саме по собі свідчить про ефективність роботи Офісу президента. Немає чіткої, прозорої комунікації відомства хоча б з родичами. І це підтверджують численні акції протестів родичів незаконно затриманих громадян України. Офіс президента отримав верифіковані списки політв’язнів від правозахисників, але відгуку на нього ми не отримали.
Я не можу нічого сказати про стан перемовин зараз, але припускаю, що через об’єктивні причини – загострення на Сході України – ці перемовини ускладнені. Це пов’язане радше не з Офісом президента, а з політикою Росії. Особливо зараз, коли Росія загрожує нам ескалацією конфлікту, щоб нав’язати свої умови та, зрозуміло, вилучити Крим з міжнародного порядку денного.
Чого мені не вистачає, то це публічного артикулювання президентом імен бранців Кремля. Наприклад, раніше ми довго домагалися, щоб Президент України назвав ім’я Володимира Балуха, і це дійсно допомогло в його звільненні. Володимиру Зеленському необхідно називати імена бранців Кремля під час перемовин та на офіційних зустрічах.
Повна відповідальність на Офіс президента лягає через нереєстрацію у Верховній Раді законопроєкту “Про соціальний і правовий захист осіб, позбавлених свободи внаслідок збройної агресії проти України”. Минулого року президент публічно підтримав цей документ, пообіцявши внести його до парламенту як невідкладний. Утім, він так і застряг в Офісі президента через те, що Департамент у справах ветеранів та учасників АТО намагається внести правки, які суперечать позиціям захисту політичних в’язнів, і, можливо, ще якісь причини з’явилися.
– В експертному середовищі обговорювалась ідея запровадження посади Уповноваженого зі звільнення бранців Кремля та створення, відповідно, координаційної ради. Як відреагував Офіс президента на ці ідеї?
– Ця ідея з’явилася незадовго до того, як Володимир Зеленський прийшов до влади. Він зустрівся з правозахисниками, які озвучили це йому. Він сприйняв пропозицію позитивно. Ми кілька разів комунікували це питання з Офісом президента, але прогресу так і не сталося. Після реорганізації міністерств в уряді це питання завершилося на створенні комісії з надання допомоги в 100 тисяч гривень та призначення премії ім. Левка Лук’яненка.
Проблема в тім, що без цього закону про захист політв’язнів не буде державних гарантій на рівні закону та чітких критеріїв, з якими саме постраждалими громадянами Україні треба працювати в цій сфері. Створювати нові посади чи інституції без базового закону вкрай складно, тому це питання нікуди не просувається.
– Який у вас досвід звернень до російського уповноваженого з прав людини. Як реагує ця інституція?
– Спроби співпраці та звернення до російського уповноваженого були в нас лише на початку російської агресії в Україні. Це 2014–2015 роки. Утім, як з Еллою Памфіловою, так і з Тетяною Москальковою успіху не було.
Колишньому українському омбудсману Валерії Лутковській вдалося налагодити з Москальковою співпрацю. У неї вийшло відвідати Сімферопольське СІЗО та домогтися переведення на материкову Україну 12 в’язнів. Після того як Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини очолила Людмила Денісова, ефективних комунікацій не з’явилось.
Російський Омбудсман Тетяна МоскальковаМи безпосередньо не спілкуємося, бо останніми роками з боку Москалькової немає відповідей. Утім, на звернення родичів потерпілих вона хоч якось реагує, тому ми допомагаємо їм з написанням.
Далеко не завжди є зрушення в питаннях, які ставлять рідні бранців Кремля. Вона не береться за проблеми тортур, порушення права на справедливий суд, коли людину взагалі незаконно ув’язнено. Натомість вона інколи реагує в гуманітарних питаннях, пов’язаних з наданням медичної допомоги, – зробити операцію, передати окуляри, ліки. Це максимум, на який вона спроможна.
– Сьогодні ми бачимо, як основний драйвер формування політики у ЄС – Німеччина – після окупації Криму все одно виступає за тісні економічні зв’язки з Росією. Так, до прикладу, президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр назвав енергетичні відносини “майже останнім містком між Росією та Європою, що лишився після суттєвого погіршення взаємин”. Він указує на тяжкий спадок Німеччини від Другої світової, нагадує, що 22 червня виповнюється 80-та річниця німецького нападу на Радянський Союз, де жертвами війни стали понад 20 мільйонів людей.
Міністр економіки ФРН Петер Альтмаєр закликає не пов’язувати питання поведінки Москви щодо ув’язненого російського опозиціонера Навального з газогоном “Північний потік – 2”. Тут видно, що насправді важливіше для Німеччини: солідарність через грубі порушення прав людини чи економічні зв’язки. Також очільник німецького МЗС Гайко Маас не бачить підстав зупиняти будівництво “Північного потоку – 2” на тлі загострення російсько-української війни.
Що ви відчуваєте та думаєте, коли чуєте такі висловлювання?
– Я розумію, що підґрунтя для таких заяв – бажання економічної стабільності й зв’язки з Росією, які мають суттєвий вплив на бізнес-інтереси. Але це дуже пов’язані речі. Такий відокремлений підхід насправді допомагатиме Росії надалі порушувати права людини.
Наступ на права людини Росія почала давно на своїй території. Один з яскравих прикладів – вбивство дітей у Беслані під час операції ФСБ. Тоді не було жодних реакцій. Оскільки Путін реально економічно та політично нічого не втратив через порушення прав людини, він пішов далі. Сьогодні ми бачимо, що Росія бере участь у багатьох конфліктах у світі. Це прямий зв’язок. Якщо агресор не зазнає втрат, він нападатиме далі. Тому не можна так реагувати на порушення прав людини.
Не варто забувати, що після Другої світової війни світ будувався так, що саме права людини стали фундаментом розбудови системи безпеки, а не економіка. Нормальна економіка неможлива, коли порушуються права людини.
Росія проводить гібридні операції не лише на території України. Вона дедалі більше наближається до європейських країн. Її спецагенти діють у країнах ЄС, які з нею хочуть продовжувати економічні відносини, або РФ втручається у вибори в США.
Політичні заяви та резолюції – для тих країн, які договороспроможні, поважають норми міжнародного права та свої зобов’язання. До антидемократичних країн підходять економічні заходи. Ми наполягаємо на пошуках прямого тиску на Росію, коли утримання громадянина України безпосередньо дорого коштує Володимиру Путіну та його оточенню.
Якщо ми не можемо дістатися до активів Путіна, то інші держави таку можливість мають на своїй території. Тому що російські інтереси представлені майже у всіх країнах світу. Тож знайти механізми, за яких хтось із оточення Путіна втратить кошти, або зупинити співпрацю у важливих для РФ сферах – цілком реально. Тоді можна домовитися про звільнення людей та деокупацію. Бо інакше Росія не обмежиться лише порушенням прав людини на території України, РФ уже зараз загроза для економіки різних країн та загроза світовій безпеці.
