Чому йдемо на Марш жінок: п’ять речей, які слід знати про 8 березня сьогодні

Дата: 07 Березня 2021 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

Упродовж тижня ми бачимо суттєве пожвавлення квіткових магазинчиків та комерційних відділів різних компаній, отримуємо безглузді акційні пропозиції до “жіночого свята”… А вже завтра Марш жінок відбудеться в Києві, Львові, Полтаві, Краматорську, Івано-Франківську, Харкові, Луцьку, Херсоні, Хмельницькому, Дніпрі, Чернівцях, Запоріжжі, Ужгороді. Заходи триватимуть як наживо, так і онлайн. Доєднується вся Україна.

Тож що варто знати про 8 березня сьогодні й чому потрібно підтримувати Марш жінок кожній та кожному?

Ми як людство не до кінця знаємо, на що ми здатні і які наші можливості. І в сучасному світі воєн, збройних конфліктів та насильства як норми слід переглянути доступ до влади й ухвалення рішень. Бо всі ми прагнемо жити в безпеці й комфорті.

Останні кілька років у світі стає дедалі очевиднішим запит на жінок-політикинь. І не тому, що це є просто трендом. Насамперед зі зміною політичного обличчя лідерства змінюються і підходи у веденні політики, миротворчих процесах та зупиненні війн, стають помітними різні соціальні групи (представниці національних громад, жінки з інвалідністю, мами, що працюють, молоді дівчата), які можуть впливати на ухвалення інклюзивних рішень.

Так, у США віцепрезидентом уперше обрали жінку – Камілу Гарріс. У Фінляндії кілька років очолює уряд прем’єр-міністерка Санна Марін, в самому уряді – дві третини жінок-міністерок, а в парламенті половина депутатів є жінками. Помітними постатями у світі є президентка Естонії Керсті Кальюлайд та прем’єр-міністерка Нової Зеландії Джасінда Ардерн.

Та водночас, як зауважує головна операційна директорка компанії “Фейсбук” Шеріл Сендберг, “чоловіки й досі керують світом”. Ще у своєму TED-виступі у 2010 році Сендберг наголосила:

“Цифри змальовують історію доволі чітко: зі 190 глав держав тільки дев’ять – жінки. З усіх парламентарів світу жінки становлять 13%. У корпоративному секторі жінки на чолі компаній, на вищих виконавчих посадах, в раді директорів становлять 15–16%… І навіть у некомерційному світі – у світі, який ми іноді вважаємо здебільшого керованим жінками, – жінок на керівних посадах тільки 20%”.

Відтоді ситуація змінилася несуттєво.

Нещодавно Сендберг також зауважила: “Ми не використовуємо повною мірою можливостей половини людства. І це означає, що, коли справа доходить до ухвалення рішень, які впливають на наш світ, жінок не допускають до цього столу перемовин…”

Досі триває боротьба за права, а не повноцінна участь жінок у політико-соціальних процесах.

І Україна не виняток. Нині до Верховної Ради обралися не більш ніж 90 жінок, що становить трохи менш ніж 21%. Не так багато жінок також наважується йти в очільниці міст, ще менше – здобувають перемогу. Так, згідно з аналізом місцевих виборів – 2020 від Громадянської мережі “Опора”, найнижчим відсоток жінок є серед обраних міських, селищних та сільських голів – лише 16,8%. Таким низьким показник є ще й тому, що і кандидаток-жінок на цю посаду було значно менше, ніж кандидатів-чоловіків.

Жінки все ще вимушені доводити, що можуть на рівні з чоловіками бути в політиці, військовій сфері, розв’язувати економічні питання… І навіть, як це не парадоксально, досі виборюють право самостійно ухвалювати рішення щодо свого тіла. Заборона майже всіх абортів у сусідній Польщі прожектором підсвітила вразливість жінок, у якій країні вони б не перебували: чи то в африканському Судані, де лише минулого року заборонили практику жіночого обрізання, чи в європейській Польщі.

Це ж так очевидно – рівність у правах чоловіків і жінок. Однак очевидно не всім.

Ми тільки вчимося помічати явища дискримінації і нерівне ставлення за різними ознаками, зокрема за статтю, кольором шкіри, наявністю інвалідності, статусом ВПО тощо, сексизму і упереджене та стереотипне ставлення через ознаку статті або ґендеру, мізогінії і зневага до жінок чи дівчат, зокрема внутрішньої мізогінії, коли самі жінки транслюють зневагу та базований на стереотипах осуд щодо інших жінок, бо це соціально схвалюється і приносить певні “бонуси” в підвищенні власного статусу “в колі чоловіків”. Тут згадується зовсім нещодавній, дикунський випадок – коли зацькували рівненську депутатку Оксану Майбороду за те, що вона взяла дитину на роботу. Причому серед огульних коментарів було чимало… від самих жінок.

Різний рівень розуміння включення жінок у політичні процеси в Україні засвідчив і нещодавній восьмигодинний марафон “Час жіночого лідерства”. Він увійшов до Книги рекордів України як безперервний марафон, до якого долучилися майже 400 жінок-лідерок з усіх регіонів України, зокрема мирної території Донбасу та українського Криму.

І коли ми, модераторки, ставили запитання народним депутаткам, депутаткам місцевих рад, міністеркам, громадським активісткам та лідеркам, то чули у відповідь дуже різні думки: від нульового розуміння чи нездатності помічати проблему на кшталт “у нашому регіоні сексизму немає, слава Богу” чи “жінці просто потрібно бути втричі розумнішою” до нульової  толерантності щодо цькування жінок у професії та в політиці.

З початку пандемії сталося відкочування здобутків у досягненні рівності чоловіків та жінок щонайменше на 25 років. Знову згадали про роль жінки варити борщ та виховувати дітей.

Я не один раз чула роздратовані коментарі на кшталт “та хто ж вам не дає іти в політику, обіймати високі посади, керувати бізнесом?”. Справді, вже стало поганим тоном “жартувати”, що “не місце жінці в політиці”, або називати народну депутатку “Інночка“, “дівчинка” чи “дорогенька“.

Але це лише невеличка частка, яка стала помітною.

Нещодавно моя вагітна подруга ледь не зі сльозами розповідала про те, що стане безпорадною, коли народить дитину. Бо чоловіка не відпустить у “декрет” державна установа, де він працює. Родичі в один голос “заспокоюють”, що будуть поруч.

“Але я хочу жити з чоловіком, а не з родичами. Хочу, щоб у вихованні дитини брав участь тато. А це майже неможливо, якщо він ітиме з дому о восьмій ранку й повертатиметься не раніше сьомої вечора. А ще ці обов’язкові чергування кожної другої суботи…” – ділиться в розпачі майбутня мама.

Вона голова громадської організації, натхненниця різних інклюзивних ініціатив, активна і сильна. Сплачує податки як фізична особа – підприємець. І все це доведеться відкласти на невизначений термін, тому що майже сам на сам лишиться з народженням дитини. Бо не створені державою реальні умови для виховання та догляду за дітьми з боку обох батьків.

А пандемія COVID-19 ще більше посилила ці процеси. Через карантин люди загалом почали більше перебувати вдома, а тому об’єм хатньої праці збільшився як для чоловіків, так і для жінок. Проте, як наголошуються в нещодавньому дослідженні “ООН-жінки”, досі левову частку неоплачуваної роботи виконують жінки. 60% опитаних жінок та 54% чоловіків розповіли, що почали витрачати більше часу на неоплачувану домашню роботу відтоді, як почалася пандемія. До спалаху коронавірусу, за підрахунками дослідників, на кожну годину неоплачуваної роботи чоловіків три години робили жінки. На сьогодні цей показник збільшився, стверджують експерти.

Сьогодні ми можемо робити вибір: чи бути публічною в політиці, чи турбуватися про близьких і не прагнути реалізовуватися в професії, чи поєднувати в собі різні соціальні ролі. І це стало можливим завдяки тому, що в різні часи знаходилися сміливі жінки, які просували таку можливість.

Іда Велс-Барнет – журналістка, редакторка газети, суфражистка, соціологиня і рання лідерка руху за права людини. З 1884 року вела гучну справу проти залізничної компанії, провідник якої викинув Іду з вагона першого класу через те, що вона темношкіра. Вона одна з перших, хто провів журналістське розслідування про те, що в США лінчування темношкірих американців використовується для контролю і покарання “чорних”, які конкурують у різних економічних сферах, а не базується на кримінальних діях, як зазвичай стверджувалося. Іда Велс була однією з тих, хто виборював право жінок голосувати, хоча сама отримала цю можливість, лише коли їй було 50 років. Вона виборювала право бути собою – без компромісів та без цензури. І таких жінок – тисячі, хоча більшість із них ще перебуває в тіні історії.

Та саме завдяки їхній боротьбі стало можливим нам сьогодні мати вибір і бути собою. А що може бути важливішим?

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: