Антисемітизм в Україні: що відбувається насправді
Протягом минулого року в іноземних та українських медіа траплялися публікації щодо значного зростання рівня антисемітизму в Україні. І хоча у 2020 році дослідники дійсно зафіксували збільшення злочинів на ґрунті антисемітизму, пов’язаних з насильством, проблема є перебільшеною. Такої думки, зокрема, дотримується В’ячеслав Ліхачов, керівник Групи моніторингу прав національних меншин. Фахівець уже майже 20 років досліджує це питання на теренах України. У своїй лекції “Антисемітизм: що відбувається насправді” Ліхачов розповів про вплив війни, обрання етнічного єврея главою держави та пандемії на кількість виявів антисемітизму в Україні, а також те, чи досі антисемітизм актуальний для українських праворадикалів.
ZMINA переповідає головні тези виступу експерта.
Фото: Офіс президентаЧи становить антисемітизм в Україні серйозну проблему
На думку В’ячеслава Ліхачова, твердження про сплеск рівня антисемітизму в Україні не відповідає дійсності. Хоча проблема привертає значну увагу, зазначає експерт, вона є дещо перебільшеною в порівнянні з кількістю реально зафіксованих випадків насильства чи вандалізму на ґрунті антисемітизму.
“В Україні значно рідше трапляються вияви антисемітизму, ніж у більшості західноєвропейських країн. І, в принципі, загальний внутрішньополітичний та соціальний контекст України, як і майже всіх пострадянських держав, відрізняється від західного світу. На пострадянський простір так і не дійшов новий антисемітизм, що підняв голову 20 років тому в Західній Європі: той, який пов’язує негативні почуття до єврейського народу з політикою Ізраїлю в ситуації на Близькому Сході”.
Натомість Україна, зазначає фахівець, продовжує перебувати в традиційнішому для східноєвропейських країн контексті. В ньому вияви антисемітизму там, де можна відстежити їхній ідеологічний характер, пов’язані здебільшого з традиційними, почасти релігійними, почасти властивими масовій свідомості стереотипами або ж з радикальним націоналізмом чи рудиментами радянської антисіоністської та антисемітської пропаганди, яка дає про себе знати у свідомості населення старшого віку.
На відміну від західного контексту, де будь-яке загострення ситуації на Близькому Сході спричиняє сплески антисемітського насильства, каже Ліхачов, в Україні все спокійно, і вона “не має тенденції з цього погляду наздогнати Захід”.
Визначення питання про неабияку загрозу, яку становить антисемітизм в Україні, наголошує фахівець, видається дивним і з огляду на те, що 73% громадян не побачили нічого поганого, щоб віддати свій голос на виборах президента за кандидата, про якого було відомо, що він є етнічним євреєм:
Я не пригадую ситуації в західних демократичних країнах за останні 100 років, коли б главою держави обрали представника єврейської громади або етнічного єврея.
Проте, зауважує Ліхачов, саме в перспективі серйозної загрози питання щодо антисемітизму в Україні постійно виринає в інформаційному просторі.
Проблема ж сприйняття антисемітизму і загостреного ставлення до нього, пояснює фахівець, набула такого характеру під час Революції гідності та в умовах війни України з Росією:
“У 2014 році звинувачення нової української влади в антисемітизмі були одним з найважливіших наративів російської пропаганди для виправдання збройної агресії стосовно України. В якомусь сенсі ця пропаганда була насамперед орієнтована на Захід. Крім того, через історичні стереотипи, болючі питання історичної пам’яті в Ізраїлі та серед світових єврейських організацій ця пропаганда знайшла благодатний ґрунт. І хоча тоді, у 2014 році, завдяки зусиллям єврейських громад України вдалося нівелювати наслідки цієї пропаганди, її відгомін ми відчуваємо досі”.
Якою ситуація була до 2014 року
Пік антисемітизму в Україні припав на 2005–2007 роки, коли Україна перейняла з Росії субкультуру скінхедів і та стала популярною серед української молоді, розповідає Ліхачов.
Ядром вітчизняного скінхед-руху були люди ідеологізовані, які дійсно читали “Mein Kampf” Адольфа Гітлера, орієнтувалися на історичний нацизм і сучасний неонацизм, тож, за словами фахівця, євреї були жертвою номер один для них. Ба більше, в Україні не було великої кількості інших візуальних меншин.
“На той час відбувалося з 8–11 випадків антисемітського насильства на рік, і вони були дуже серйозними. Зокрема, групи молодих людей з холодною зброєю вистежували ортодоксальних євреїв біля синагог, нападали й жорстоко били. З десяток молодиків могли ввірватися, наприклад, у київську синагогу Бродського, побити вікна і рабина”, – згадує експерт.
Крім моди на неонацистські рухи, у 2000-х роках ще один малопомітний фактор міг сприяти поширенню антисемітизму, каже Ліхачов. Йдеться про діяльність Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) та її засновника Георгія Щокіна.
“Починаючи з 2003 року МАУП розгорнула безпрецедентну антисемітську пропагандистську кампанію. Вона почала публікувати велику кількість антисемітської друкованої продукції, зокрема у своєму журналі “Персонал+”, а згодом у низці безкоштовних газет. До 80% друкованої площі видань займали антисіоністські та антисемітські статті – це був рупор антисемітизму”.
У 2006 ж році, продовжує Ліхачов, коли Щокін утворив Українську консервативну партію задля участі в парламентських виборах, 9/10 публікацій у його виданнях становили антисемітські. Основною ж програмною метою партії проголошувалася “боротьба із сіонізмом”.
Однак на виборах УКП отримала 0,16%, що, каже експерт, свідчить про те, якою байдужою до антисемітської пропаганди виявилась Україна. Утім, на певну частину молоді такі публікації все ж впливали, вважає Ліхачов, оскільки є кореляція з тодішньою кількістю вуличних нападів на ґрунті антисемітизму:
“Ба більше, низка персоналій, які активно будували інфраструктуру скінхед-руху в Україні, працювали в Щокіна або були з ним пов’язані. Наприклад, Олесь Вахній, один з лідерів київських скінхедів, або тоді нікому не відомий Андрій Білецький і Наразі лідер праворадикальної політичної партії "Національний корпус"., який працював у Харківський філії МАУП та був членом Української консервативної партії”.
З огляду на політичну волю МАУП раптово припинила пропагандистську діяльність, і кількість антисемітських публікацій на сторінках її видань, яка подекуди становила 700–800 на рік, зійшла нанівець, каже Ліхачов.
У наступні роки ми фіксували зменшення кількості антисемітських злочинів, рівень вандалізму також залишався стабільно низьким.
Як антисемітизм став головним наративом російської пропаганди
Однак уже у 2013 році, в останній рік Віктора Януковича при владі, тема маніпуляції і створення з антисемітизму загрози стала важливою в урядових технологічних кампаніях, спрямованих проти опозиції, запевняє Ліхачов:
“Як ми дізналися пізніше, цю ідею запропонував американський радник Януковича Пол Манафорт, який розумів, що, дискредитувавши опозицію як націоналістичну та антисемітську, можна буде підірвати її підтримку на Заході”.
Починаючи з весни 2013 року влада стала експлуатувати антифашистську риторику у своїй політичній пропаганді проти опозиції й одночасно ініціювала антисемітські вияви – низка інцидентів була зумисне влаштована і приписана опозиції, розповідає фахівець:
“Щоб мати підстави звинувачувати когось, треба було, щоб антисемітські інциденти відбувалися. Однак реальний рівень кількості таких інцидентів, як ми бачили за статистикою, свідчив про майже повну їхню відсутність, тому їх стали ініціювати в провокаційних цілях”.
Як приклад Ліхачов наводить напад молодиків у футболках “Бий жидів” на мітинг у Черкасах. Нападниками виявилися наймані спортсмени бійцівського клубу “Білий лотос”. Також дослідник згадує низку інцидентів з антисемітськими листівками, якими обклеювали синагоги Києва нібито від імені партії “Свобода”.
Крім того, припускає фахівець, у контексті запеклої політичної боротьби вже під час Революції гідності та після неї низка антисемітських нападів також були не більш ніж провокаціями:
“Їх виконували безідеологічні тітушки, щоб створити підґрунтя для нездорової ажитації та щоб ці напади можна було використовувати в пропаганді проти протестувальників”.
Утім, оскільки тодішні правоохоронці жоден з цих випадків не розслідували, Ліхачов зауважує, що не може цього стверджувати напевне.
Натомість, запевняє фахівець, з початком російської агресії проти України цю ж схему в більшому масштабі та з більшим цинізмом стала експлуатувати Росія:
“Є низка нападів та актів вандалізму, що відбувались у 2016–2017 роках, щодо яких ми можемо точно стверджувати: це були провокації на російські гроші. Є матеріали слідства, за якими можна це говорити впевнено, оскільки наразі правоохоронці все ж почали розслідувати такі злочини. Однак, якщо ми не довіряємо нашим правоохоронним органам, є, наприклад, вирок польського суду в справі про підпал Угорського центру в Ужгороді нібито від імені українських націоналістів, насправді скоєний польськими праворадикалами на замовлення німецьких проросійських політиків”.
Скільки антисемітських інцидентів сталось у 2020 році
Згідно з результатами доповіді, яку наразі готує Ліхачов, минулого року в Україні сталися чотири випадки насильства на ґрунті антисемітизму та вісім випадків вандалізму:
“Та інформація, яку ми маємо, свідчить про неоднозначні тенденції 2020 року. З одного боку, дійсно, минулого року ми зафіксували збільшення кількості насильства на ґрунті антисемітизму. Але, якщо порівнювати зі США або Францією, наприклад, це називається “майже не зафіксовано”. З іншого боку, за кілька минулих років випадків насильства в Україні не було взагалі”.
Окремо відзначає Ліхачов сплеск насильства та дискримінації щодо паломників до Умані на тлі пандемії: тут сталися два з чотирьох нападів.
У ніч на 18 жовтня в Умані троє невідомих молодиків напали на 17-річного громадянина Ізраїлю на ім’я Єгуда“Це вуличне насильство в чистому вигляді: напали на ортодоксальних хасидів, яких легко розпізнати за традиційним вбранням, обидва були іноземцями. Такого в Умані не траплялося багато років за всіх проблем, які були раніше з паломництвом. Однак цього року побиття пов’язані з надмірними побоюваннями щодо паломництва у зв’язку з пандемією. Напередодні місцевих виборів, зокрема, місцева влада вирішила отримати підтримку завдяки розпалюванню ненависті”, – пояснює фахівець.
У кожному зі згаданих насильницьких інцидентів встановлено нападників, зауважує Ліхачов. Однак що стосується актів вандалізму – правоохоронці знайшли лише трьох злочинців. Серед них – винуватців підпалу синагоги в Херсоні в день народження Гітлера.
Це єдиний за рік випадок, акцентує дослідник, стосовно якого можна заявити, що зловмисники є представниками праворадикальних або антисемітських угруповань:
“Кажу це тому, що в західних або ізраїльських ЗМІ часто можна зустріти твердження, що активність праворадикальних угруповань в Україні, які таки досить помітні, становить загрозу для українських євреїв. Насправді це не так: антисемітизм майже повністю зник з риторики й пропаганди праворадикалів, став для них абсолютно неактуальним, як би парадоксально це не прозвучало”.
Прогнози фахівця
Ситуація 2020 року була нетиповою, резюмує Ліхачов. Пандемія, згідно з доповіддю Всесвітньої сіоністської організації та дослідженням Світового єврейського конгресу, сприяла зростанню антисемітизму у світі, з одного боку. Так, з поширенням коронавірусу отримали поширення та вплив різні теорії змови: євреїв, наприклад, звинувачували в тому, що вони, власне, коронавірус і придумали.
Експерт, проте, запевняє, що в Україні вияви антисемітизму більше пов’язані з локальним контекстом, а локдаун, навпаки, можливо, й запобіг певній кількості злочинів.
“Після ухвалення закону про ринок землі у зв’язці з актами вандалізму звучали звинувачення в тому, що євреї хочуть скупити українську землю. У низці інцидентів їхні винуватці також висловлювали претензії до громади у зв’язку з політикою президента Володимира Зеленського, – наводить приклади Ліхачов і додає: – В принципі, зі зростанням розчарування населення в президентові є побоювання, що воно позначиться і на громаді: її асоціація із Зеленським може вплинути на збільшення злочинів на ґрунті антисемітизму”.
З кінця минулого року, каже фахівець, він також почав помічати тривожні сигнали: в інформаційному просторі антисемітизм як частина російської пропаганди знову починає набувати важливого значення:
“Почасти це пов’язано з неоднозначною реакцією, яку спричиняє проєкт Михайла Фрідмана щодо меморіалізації Бабиного Яру. Вже було кілька неформальних сигналів про те, що готуються антисемітські провокації – цього разу руками представників ультраправих угруповань”.
Непрямим підтвердженням своєї думки Ліхачов називає нещодавній мітинг праворадикалів під посольством Ізраїлю.
Фото: Цензор.нет“Формальним приводом для нього стали висловлювання посла Ізраїлю в Україні про Степана Бандеру. Але перший уже три роки виступає з подібними заявами. Раніше я публічно реагував на одне з його висловлювань. Утім, раптово ультраправі прийшли до посольства не з приводу слів посла, а з вимогою до євреїв покаятися за Голодомор, що є відверто антисемітським звинуваченням. Є неформальна інформація, що за гроші замовляли й інші провокації, і ми їх ще, можливо, побачимо”.
У міру того, як антисемітизм ставатиме важливим для дестабілізації України, ситуація в державі може погіршуватися, прогнозує Ліхачов:
“Немає інших рецептів, крім як не піддаватися на провокації. У цьому контексті важливо ретельно фіксувати й перевіряти всі інциденти”.
