Чому жіночі вагони в потягах – це про безпеку, а не сегрегацію
Після побиття та спроби зґвалтування Анастасії Лугової в потягу Укрзалізниця почала міркувати про те, як підвищити безпеку, зокрема пасажирок. Ще у 2010 році в Україні намагалися запровадити окремі жіночі купе, але згодом ця ініціатива зійшла нанівець. Наразі вона набула нової актуальності, однак в межах суспільної дискусії декотрі люди побачили в ній дискримінацію.
Про те, чому окремі для жінок вагони в потягах – це турбота про безпеку, а не сегрегація, розмірковує правозахисниця, експертка з питань антидискримінаційної політики Ірина Федорович.
Читаю про те, що чоловіки виступають проти жіночих вагонів: на цьому можна б зупинитися та нічого більше не писати як мінімум тому, що не чоловікам вирішувати. Утім, здивував аргумент про те, що окремі вагони – “це ж буде сегрегація, а ми тут за рівність”.
Ось побуду зовсім капітанкою Очевидність, але порівнювати сегрегацію таку: “Ой, так історично склалося, а нам, несегрегованій (читай: привілейованій) групі, й так добре, нехай там у вас залишиться трохи сегрегації, не будемо нічого змінювати” – та сегрегацію добровільну, зокрема й ту, яку пропонують як швидке / тимчасове розв’язання питання безпеки і яку можна розглядати як позитивну дію, – це порівнювати довге і мокре.
Тобто щонайменше некоректно, бо це дві абсолютно різні ситуації.
Можна туди ще докинути третю непорівнянну категорію: коли одного прекрасного дня група, що має владу, вирішує іншу групу виокремити в інший простір – виходить гетто.
Так ось, із гетто порівнювати теж хибно, бо знову ж таки наразі йдеться про окремі жіночі купе як про можливе тимчасове розв’язання питання безпеки в потягах для жінок.
Для неуважних уточнюю: ні, це не вирішить питання безпеки для чоловіків; ні, окремих купе для чоловіків не потрібно (напевно). Так, жарти про окремі купе, де чоловіки споживатимуть алкоголь і їм стане нудно, бо без жінок не так приємно їхати, не смішні.
У мене геть зникає почуття гумору, коли жарти виникають у відповідь на історії про насильство, особливо табуйоване та ретельно приховане насильство щодо жінок.
Про те, що тема табуйована, ретельно замовчується і навіть серед умовно прогресивної тусовки НЕ проговорена, нагадувати начебто не потрібно.
Усі ці “ну це ж одиничний жахливий випадок”… Звісно, так, дріб’язок. Ніжку, там, погладити, п’яні теревені розводити, пивком наполегливо пригощати – це не рахуємо, бо “не били – не страждала”.
Коли ми використовуємо такі аргументи, ми забуваємо, що обговорення проблеми на рівні “немає насильства (читай: вижила) – немає проблеми” – це замовчування. Применшення проблеми “немає фізичного насильства (читай: слідів побоїв) – немає проблеми” – це замовчування. Зміщення фокусу аргументу в бік “чоловікам теж небезпечно в потягу” – це замовчування. Аргументи “ну це ж потяг, поза ним такого не буває” – це також замовчування і заперечення.
Насильство буває різним, не обов’язково фізичним – гидко, страшно, липко і неможливо відмитися навіть тоді, коли тебе й пальцем не чіпали чи злегка погладили.
Та ні фізичного, ні психологічного насильства взагалі не має бути. Чи щонайменше повинні працювати інструменти, щоб його зупиняти.
Окремі купе / вагони – це один з таких можливих інструментів. І для мене це була б добровільна сегрегація задля безпеки (поряд з поліцією в потягу, про яку в мене особисто водночас дуже різної якості спогади).
Поки хтось інший (а насправді, і я сама) продовжуватиме виховувати зі страусів людей, які не ховаються від проблем, а вчаться їх розв’язувати (особливо запитуючи про бажані шляхи вирішення тих, кого ці проблеми найбільш зачіпають, – у цьому випадку жінок), було б непогано подумати про тих, кому сьогодні-завтра їздити в потягу зі ще не навченими людьми.
Ірина Федорович, заступниця голови Центру “Соціальна дія”
