Як новий Цивільний кодекс повертає Україну до радянських практик позбавлення дієздатності

Суспільство, особливо правозахисників, обурило і збурило голосування Верховної Ради України в першому читанні за законопроєкт № 15150 – нову редакцію Цивільного кодексу України. Адже ціла низка норм, викладених у законі, на думку правозахисників та експертів, суперечить демократичним цінностям, євроінтеграційним зобов’язанням та містить ризик порушень прав людини. Я зосереджусь на питанні правосуб’єктності.

Нагадаю, що в листопаді минулого року парламент підтримав у першому читанні законопроєкт № 14056 “Про внесення змін до Цивільного кодексу України у зв’язку із оновленням (рекодифікацією) положень книги першої”. Тобто перша з дев’яти книг (частин) нового Цивільного кодексу України вже була проголосована.

Водночас 9 квітня 2026 року у ВР зареєстрували законопроєкт № 15150 “Проєкт Цивільного кодексу України” (далі – Проєкт), який охоплює всі дев’ять книг. А вже 28 квітня народні депутати ухвалили цей законопроєкт так само в першому читанні. Чи була потреба була без широкого і ґрунтовного обговорення (не серед 300 авторів) поспіхом ставити на голосування – питання риторичне. Але перейду до аналізу норм, які стосуються правосуб’єктності людей з інвалідністю.

У пояснювальній записці Проєкту зазначено, що передумовою розроблення нового Цивільного кодексу є “відрадянщення (дерадянізація) концептуальних засад цивільного законодавства”. Також зазначено, що “оновлення Цивільного кодексу покликане імплементувати найкращі європейські практики, забезпечити відповідність українського приватного права принципам справедливості, домірності, захисту слабшої сторони та іншим цінностям, визнаним у Європейському Союзі”.

Однак ніякого наближення до міжнародних стандартів щодо правосуб’єктності в цьому документі немає.

Стаття 12 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, яку Україна ратифікувала 2009 року, закріплює право людей з інвалідністю на визнання їхньої правосуб’єктності нарівні з іншими в усіх сферах життя та передбачає обов’язок держави забезпечити їм доступ до підтримки, необхідної для реалізації цього права. Її зміст орієнтує на відмову від систем замісного ухвалення рішень і перехід до моделей підтримки, заснованих на волі, уподобаннях і виборі самої особи.

Однак Проєкт, продовжуючи саме радянську традицію, знову встановлює норми щодо позбавлення дієздатності, що призводить до повної втрати людиною можливості здійснення прав. Винятком є можливість реалізації права на звернення (частина 4 статті 47 Проєкту), яке вже забезпечено чинним Законом “Про звернення громадян”, та можливість подавати заяву до суду про поновлення дієздатності (що закріплено в частині 4 статті 300 Цивільного процесуального кодексу України ще 2017 року).

Проєкт закріплює інститут опіки, внаслідок чого недієздатна людина втрачає право здійснювати будь-які правочини (ч. 2 ст. 47 Проєкту). Тоді як ч. 4. ст. 12 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю встановлює зобов’язання України як країни-учасниці вживати “всіх належних і ефективних заходів для забезпечення рівних прав осіб з інвалідністю на володіння майном і його успадкування, на управління власними фінансовими справами, а також на рівний доступ до банківських позик, іпотечних кредитів та інших форм фінансового кредитування й забезпечувати, щоб особи з інвалідністю не позбавлялися довільно свого майна”.

Проєкт залишає фактично повну владу опікуна над життям підопічної людини. Відповідно до ст. 90 Проєкту, оскаржити дії опікуна може “заінтересована особа, зокрема родич підопічного, до органу опіки і піклування або до суду”. Сама недієздатна людина не має права звернутися з цього питання до суду.

Проєкт встановлює обов’язком опікуна щорічно подавати до органу опіки і піклування звіт. Такої норми немає в чинному ЦК, але вона є в Правилах опіки та піклування. І хоча вони дуже старі (1999 року) і потребують кардинальних змін, але навіть ці правила більшою мірою, ніж Проєкт, захищають недієздатних людей. Так, пункт 4.11 Правил опіки та піклування встановлює вимогу щорічного звітування про діяльність опікуна (окрім збереження майна) щодо забезпечення прав та інтересів підопічних. Стаття 76 Проєкту вимагає від опікуна звіт “про стан здоров’я підопічного, умови його проживання та про правочини, вчинені з майном підопічного”. Таке обмеження є дискримінаційним, адже недієздатні люди мають потреби в реалізації таких самих прав, як інші.

Крім того, виникає питання: в чому полягає роль такого опікуна і чи не спонукає новий ЦК до інституалізації недієздатних людей. Адже опікуну нічого не потрібно робити для підопічного, умови й стан здоров’я забезпечить інтернат.

Тож і в цьому аспекті Проєкт є кроком назад від європейського шляху. Європейська комісія в документі “Cоюз рівності: стратегія з питань інвалідності на 2021–2030” пропонує країнам-учасницям запровадити передову практику деінституціоналізації і щодо всіх людей з інвалідністю, у сфері психічного здоров’я зокрема. Але норми нового ЦК жодним чином цьому не сприятимуть.

Отже, шанс відійти від радянської системи недієздатності та хоча б почати впроваджувати підтримане ухвалення рішень для людей із психічними та інтелектуальними порушеннями із затвердженням цього нового ЦК ми втрачаємо. А йдеться про долі тисяч людей. Минулого року їх на обліку органів опіки та піклування перебувало майже 40 тисяч. Правозахисна спільнота давно виступає за зміни. В Операційному плані Стратегії реформування психоневрологічних, інших інтернатних закладів та деінституціоналізації догляду за повнолітніми особами з інвалідністю та особами старшого віку до 2034 року передбачено відповідні кроки. Європейські країни або взагалі відмовилися, наприклад Іспанія, від позбавлення дієздатності, або впроваджують механізм підтриманого ухвалення рішень, як Великобританія, Ірландія, Франція. 

То куди ж Україну спрямовує новий Цивільний кодекс?

Темченко Олена, експертка ГО “Українські правозахисні ініціативи”