Спрощення працює на пропаганду: про Старобільськ і українців в окупації

Україна не раз була окупована. Під час Радянського Союзу окупованою була вся Україна, і частина тієї окупації так і не відступила від нас. Але ми зараз є державою і культурою лише тому, що українці не виїхали з окупації, не розпорошилися світом і не асимілювалися.

Наші родичі в радянській, австро-угорській, польській та інших окупаціях знаходили спосіб залишатися українцями на своїй землі. Вони робили це через культуру, мову, побутову культуру — звичаї, їжу, сімейні стосунки, догляд за своїм садочком вишневим коло хати. Це дуже відрізняє нас від росіян, чия культура нав’язувалася нам століттями, та все ж не прижилася.

Подивіться інтерв’ю з російськими полоненими солдатами — і ви побачите, що інститут сім’ї там часто тримається на насильстві й принципі “хто кого наїбе”. Але навіть за 70 років радянської окупації, та що там — за три століття імперського тиску — ми зберегли свою культуру і навіть розвинули її настільки, наскільки це було можливо.

Коли я поширила текст про Старобільськ, до мене в коментарі прийшли люди, декого з яких я знаю особисто, і вони говорили про українців в окупації як про росіян. З цих коментарів видно, що для них немає різниці між прильотом у Новоросійську і прильотом у Старобільську. Що вони відчужили окуповані землі разом з українцями на них.

Тут працює моральне виключення. Тобто якщо росіяни окупували територію і українці опинилися в окупації, то вони вже ніби не українці. Бо “справжній українець” мав: виїхати; чинити опір та бути заарештованим і давно вбитим росіянами; не мав навчатися на ТОТ; не бути поруч із російською інфраструктурою. Той, хто цього не зробив, за цією логікою втрачає право на співчуття і автоматично приєднується до групи ворога.

Але українці в окупації не є ворогами. Хоча таким ставленням — виключенням із групи українців — їх можна ними зробити. Те саме, до речі, працює і щодо українців в еміграції, про що згодом. Але тепер назад у Старобільськ. Як ви думаєте, хто допоміг виявити й знищити елітний підрозділ БпЛА в Старобільську, у сусідній від гуртожитку будівлі? Уже повідомили, що ця людина ув’язнена і, можливо, піддається тортурам.

Боротьба в окупації невидима і не винагороджується медалями, грамотами, але чомусь навіть нашою подякою. І українська влада майже перестала говорити про українців в окупації, відчужуючи їх.

Так, заручники інколи гинуть, коли їх намагаються визволити. Інколи вони гинуть, коли самі допомагають визволити інших. І вина в цьому — Росії, бо саме вона почала цю війну та взяла українців в окупації по суті в заручники. Окрім того, українці з окупованих територій також гинуть чи опиняються в тюрмі, коли намагаються виїхати й не проходять російську фільтрацію через свою проукраїнську позицію. Є активісти, які залишаються там саме тому, що знають: цю фільтрацію вони не пройдуть.

І найгірше, що ми можемо зробити для людей, які є жертвами в окупації, які як можуть допомагають нам звідти, які планують втечу, — це сказати, що їх не було.

Якщо ми з вами загинемо там, де ми є — я, наприклад, у Києві, де легко піти в небуття від ракети чи дрона, — нашим родичам, мабуть, буде важливо, щоб ніхто не сказав: “Та вас не було, тому й жертв не було”. Так само це важливо для українців в окупації.

Так, є засоби, які можуть відхилити ракету чи дрон від курсу. Бувають помилки — бо ніхто не ідеальний. А може, ракета прилетіла в цей гуртожиток з іншого боку? Щоб це дізнатися, треба спершу визнати: в окупації загинули українці. Але комунікації від влади немає. Якби комунікація була, російська пропаганда сама себе зжерла б своїм чорним ротом, бо не було б на чому спекулювати. Натомість є народне звинувачення жертви: “сама винна, що одягнула спідницю / залишилась в окупації”.

В одному коментарі мені написали, що українці — це лише ті, хто в Україні й бореться. Під цей опис тоді не потрапляють не лише українці в окупації, а й українці в еміграції, які отримали притулок у ЄС, США, Канаді та інших країнах.

Протилежність пропаганді — це складність. Світ не двополярний, він складний. І зводити “наших” лише до тих, хто перебуває на підконтрольній території України, — це спрощення. Так ми не виживемо як культура.

Українці — складна спільнота. І складена теж. Ми і в Україні, і не в Україні сущі, перефразовуючи класика, а також — на окупованій Україні сущі. Всі ми українці. І кожен вносить у перемогу те, що може. Або не вносить — і такі українці теж є.

Як каже наша нобеліатка Олександра Матвійчук, окупація — це ще одна форма війни. Вона мовчазна і найгірша.

Я б там не вижила. Краще вже в Києві — під їхніми ракетами, бо тут я вільна.

Я здивована, що великі медіа сховали голову в пісок та не спробували розібратися, що сталося в Старобільську. Страшно? Чи просто плювати на ту окупацію? Це показує незрілість медійного простору, який систематично ігнорує новини про заарештованих в окупації українців, які допомагали українським силам оборони та чинили спротив.

На жаль, немає узгоджених дій влади, щоб підтримувати спільноту в Україні, в окупації та в еміграції, щоб не чути такого наративу. А натомість є дії, які можуть цю спільноту розколоти — зокрема неправильна комунікація Генштабу.

Тим часом деякі молоді люди з окупації виїздять на підконтрольну Україні територію. І що вони тут чують? “Не здам квартиру людям із Луганщини чи Донеччини”. Я таке чула після 2014 року.

На блокпостах нас питають, чому ми були вдома, коли ми там були. Я колись пройшла тригодинну перевірку в СБУ лише через те, що народилася на Луганщині й перетинала прикордонну область, щоб узяти інтерв’ю у військового для своєї книжки – і були докази, що це правда.

Є заходи безпеки, і я не проти них. Але коли вони переходять межу, закріплюється радянський наратив, що усі, хто в окупації був чи є, – зрадники, це перетворюється на спрощення, а відтак — на деградацію. Складність — це протилежність пропаганді. Спрощення працює на пропаганду.

Шевченко творив в окупації. Стус помер в радянській окупації за Україну. В радянській окупації в Старобільську народився Сергій Жадан.

Зараз ми живемо на вільній землі. Але ми маємо співвітчизників, українців – за кордоном та в окупації. І щоб не було спрощення, потрібно про них писати і дізнаватися про них. Тоді ми стаємо сильнішими. І поки вони там, там теж є Україна.

Любов Якимчук, поетка, сценаристка

Передруковано з дозволу авторки, оригінал тут