Заборона публікацій, фінансовий тиск, залякування джерел: як SLAPP-позови до журналістів впливають на все суспільство

Судовий позов проти журналіста не завжди подають для того, щоб відновити порушене право чи захистити репутацію. Іноді його справжня мета – зробити журналістську роботу надто дорогою, виснажливою і ризикованою. Змусити редакцію витрачати місяці й роки на суди, оплачувати юридичний захист, відвертати увагу журналістів від нових розслідувань і зрештою двічі подумати перед наступною публікацією про впливового посадовця чи бізнесмена. Саме такі справи називають SLAPP – Strategic Lawsuit Against Public Participation, або стратегічними позовами проти громадської участі.

Для України ця проблема не нова. Журналісти-розслідувачі роками отримують позови про захист честі, гідності та ділової репутації, вимоги про спростування, компенсацію моральної шкоди та видалення публікацій. Однак дедалі більше значення має не тільки кількість таких справ, а й набір інструментів, які застосовують проти медіа: паралельні позови, величезні суми компенсацій і судових витрат, кримінальні провадження, інформаційні кампанії, звернення до поліції, тиск на джерела та спроби заблокувати інформацію ще до того, як суспільство її побачить. Саме останній сценарій у 2026 році продемонструвала справа навколо спільного розслідування “Слідства.Інфо” та Центру протидії корупції про 143 об’єкти нерухомості, пов’язані з братом директора ДБР Олексія Сухачова.

Цей кейс став центральним під час дискусії “SLAPP: тиск на журналістів і наступ на свободу слова” на XVIII Конференції журналістів-розслідувачів.

Про те, як сьогодні працює судовий тиск, чому SLAPP-позов небезпечний навіть тоді, коли журналіст зрештою виграє справу, що відбувається з регіональними редакціями й чи здатне нове законодавство змінити ситуацію, розповіли заступниця виконавчої директорки Центру протидії корупції Олена Щербан, адвокатка та керівниця юридичного напряму Bihus.Info Марія Музичка, медіаюрист Платформи прав людини Юрій Мельник, а також головна редакторка Центру журналістських розслідувань “Сила правди” Оксана Петрук. 

Заборонити розслідування до його виходу

Історія “143 об’єктів” показала одну з найнебезпечніших форм тиску – спробу зупинити поширення суспільно важливої інформації ще до публікації. Під час підготовки матеріалу журналісти звернулися по коментарі до фігурантів. Приблизно за тиждень до запланованого виходу відео з’явилася судова ухвала про забезпечення позову. Причому, за словами юристки, заступниці виконавчої директорки Центру протидії корупції Олени Щербан, ЦПК, який протягом останніх років отримував десятки позовів через свої матеріали, раніше з подібною ситуацією не стикався.

Юристка, заступниця виконавчої директорки Центру протидії корупції Олена Щербан. Фото: ZMINA

“За останні кілька років ми мали понад 50 різних позовів від різних осіб, значну частину яких за ознаками можна зарахувати до SLAPP: вимоги щось видалити, заборонити, спростувати. Але цього разу ситуація була специфічною. Ми вперше отримали ухвалу про забезпечення позову ще до самого позову, яка фактично забороняла не просто опублікувати розслідування, а й поширювати будь-яким способом інформацію, яку збирали журналісти й аналітики. Причому значна частина цієї інформації була публічно доступною. Тобто виникла ситуація, коли суд фактично забороняє конкретній людині поширювати те, що інші люди можуть знайти у відкритих джерелах. Рішення, на нашу думку, було очевидно незаконним, але воно існувало – і нам потрібно було вирішувати, що робити далі”, – пояснила Щербан.

Перед редакціями постав вибір, який у нормальній демократичній системі взагалі не мав би виникати: виконати судову заборону й не оприлюднювати суспільно важливого розслідування або шукати спосіб не допустити створення прецеденту, коли публікацію журналістського матеріалу можна зупинити одним судовим рішенням. Для ЦПК і “Слідства.Інфо” принциповим було саме друге. Адже непублікація матеріалу могла стати сигналом для майбутніх фігурантів: превентивна судова заборона працює.

Відповіддю стала солідарність медіаспільноти. Вісім великих розслідувальних медіа одночасно опублікували матеріал, після чого до поширення долучились інші редакції. Спроба обмежити доступ до інформації спричинила протилежний результат: її побачила значно ширша аудиторія.

Це класичний “ефект Стрейзанд”: намагання приховати інформацію лише збільшує інтерес до неї. Але вважати його універсальним захистом було б помилкою. Великі національні редакції здатні швидко мобілізувати професійну спільноту, залучити юристів і створити такий розголос, за якого тиск сам стає новиною. Для маленької районної чи регіональної редакції той самий позов може мати зовсім інші наслідки – від самоцензури до фактичного припинення роботи.

SLAPP – це не просто програти або виграти суд

Адвокат, медіаюрист Платформи прав людини Юрій Мельник називає справу про “143 об’єкти” одним з найяскравіших прикладів SLAPP. Водночас саму практику він не вважає новою. Намагання змусити журналістів не публікувати інформації про фігурантів, видаляти її або спростовувати існують давно. Змінюються радше масштаб і винахідливість способів тиску.

Ключова відмінність SLAPP від звичайного спору про захист репутації – у меті та сукупності ознак. Ідеться не тільки про бажання людини довести недостовірність конкретної інформації. Вимоги можуть бути спрямовані на видалення матеріалу чи заборону його поширення. На один матеріал можуть одночасно подавати кілька позовів – від різних згаданих у ньому осіб та компаній. До цього додаються мільйонні вимоги моральної шкоди та сотні тисяч гривень витрат на правничу допомогу.

Адвокат і медіаюрист Платформи прав людини Юрій Мельник. Фото: з його фейсбук-сторінки

“Головна мета SLAPP-позову – прибрати інформацію. Це може бути вимога видалити матеріал або заборонити його поширення. Інша ознака – кількість позовів: буває, що щодо одного матеріалу окремо позиваються різні фігуранти та юридичні особи. Ще одна ознака – непропорційні вимоги: мільйони гривень моральної шкоди, сотні тисяч гривень витрат на правничу допомогу. Усе це здатне безпосередньо впливати на роботу редакції чи конкретного журналіста. І важливо дивитися ширше: SLAPP часто не закінчується лише цивільним позовом. Паралельно можуть з’являтися кримінальні провадження та інформаційні атаки, тому оцінювати потрібно всю кампанію тиску”, – пояснив Мельник.

У цьому і полягає одна з головних пасток SLAPP. Якщо дивитися лише на фінальне рішення суду, можна не побачити самого ефекту позову. Редакція здатна виграти через два, три чи шість років, але протягом цього часу журналіст ходитиме на засідання, відновлюватиме доказову базу, відповідатиме на процесуальні документи й замість підготовки нового розслідування пояснюватиме в суді старе.

Видання Bihus.Info добре знає ціну таких процесів. За словами адвокатки та керівниці юридичного напрямку Bihus.Info Марії Музички, коли вона почала працювати з редакцією, йшлося приблизно про 30 судових справ щодо захисту честі, гідності та ділової репутації. Поступово редакція запровадила системну допублікаційну юридичну експертизу матеріалів. За п’ять років кількість активних процесів вдалося суттєво скоротити. Але деякі справи демонструють, наскільки далеко може заходити процесуальний тиск: один із судових процесів тривав понад шість років, а в його межах, за словами адвокатки, застосовувались арешти рахунків та майна.

Керівниця юридичного напряму Bihus.Info Марія Музичка. Фото: “Детектор медіа”

Особливо проблемною Музичка називає ситуацію, коли журналістів зобов’язують опублікувати спростування, а згодом це рішення скасовують. Гроші, сплачені за скасованим рішенням, теоретично можна повернути. Повернути інформаційний простір у попередній стан неможливо: вже опубліковане спростування прочитала аудиторія, воно могло вплинути на репутацію медіа і поставити під сумнів достовірність журналістської роботи.

Небезпека для джерел та охолоджувальний ефект для майбутніх статей

Дискусія показала ще одну важливу тенденцію: говорити про SLAPP лише як про цивільні справи стає не досить. Позов може бути одним елементом ширшої кампанії, поруч із кримінальними провадженнями, погрозами, дискредитацією та спробами встановити журналістські джерела.

Особливо небезпечним це стає, коли журналісти розслідують діяльність правоохоронців або впливових посадовців. Олена Щербан звернула увагу, що кримінальне провадження може створювати ризики не тільки для самого автора, а й для людей, які передали йому інформацію. Якщо джерело працює з державними реєстрами, є посадовцем чи посадовицею або служить у війську, викриття його особи може мати цілком реальні наслідки. У практиці, про яку говорила Щербан, траплялися випадки, коли після проблем, пов’язаних з переданням інформації, люди більше не хотіли співпрацювати з журналістами.

Це вже довгостроковий “охолоджувальний ефект”. Тиск працює не тільки на журналіста, проти якого відкрили провадження сьогодні. Він посилає сигнал десяткам потенційних джерел: розмова з медіа може коштувати вам роботи, безпеки чи років боротьби. А без джерел значна частина розслідувальної журналістики просто неможлива.

“Коли журналісти працюють із джерелами та сенситивною інформацією, треба наперед думати, як ці джерела захищати. Якщо йдеться про державні реєстри, сьогодні практично неможливо гарантувати, що цифрового сліду взагалі не залишиться. Ми бачили ситуації, коли людина передавала суспільно важливу інформацію, потім мала через це великі проблеми й, навіть якщо історія зрештою закінчувалася для неї позитивно, більше не хотіла співпрацювати з журналістами. Це дуже серйозний наслідок. Тиск у такий спосіб впливає вже не лише на конкретний матеріал, а на майбутню можливість журналістів отримувати інформацію. Тому юридичний захист редакції має охоплювати й оцінювання ризиків для джерел”, – наголосила Щербан.

У регіонах тиск на розслідувачів сильніший

Для регіональних медіа проблема має ще один вимір. Тут фігурант розслідування часто не абстрактний високопосадовець із Києва, а людина, яка живе поруч, має зв’язки в місцевій владі, поліції, бізнесі та судах. Журналіст може зустрічати її на вулиці, а редакція – працювати в тій самій громаді, де позивач має політичний або економічний вплив.

Головна редакторка волинського Центру журналістських розслідувань “Сила правди” Оксана Петрук розповіла, що протягом року редакція зіткнулась одразу з різними видами перешкоджання роботі: у журналістки забирали телефон, редакції погрожували кримінальною відповідальністю після матеріалу про один із психоневрологічних інтернатів, а під час знімання майна посадовців на журналістів викликали поліцію. Після цього працівникам редакції доводилося пояснювати правоохоронцям, що саме вони робили на місці.

Заступниця директора, головна редакторка Центру журналістських розслідувань “Сила правди” Оксана Петрук. Фото з її фейсбук-сторінки

“Цей рік у нас був дуже багатим на приклади перешкоджання журналістській діяльності. Був фізичний інцидент, коли в журналістки відібрали мобільний телефон. Нам погрожували кримінальною відповідальністю через публікацію матеріалу. Дуже поширеною практикою стало викликати на журналістів поліцію. Ми, наприклад, знімаємо будинок посадовця, а на місце приїжджають правоохоронці, приймають заяву, після чого редакції доводиться давати пояснення. Паралельно залишаються і судові позови. Тобто це не один конкретний спосіб тиску – редакція може одночасно працювати з кількома його формами”, – розповіла Петрук.

Одна зі справ “Сили правди” тягнулася близько двох років. Після нового матеріалу редакція отримала ще один позов, причому позивачі хотіли бачити відповідачкою не тільки організацію, а й конкретну журналістку, яка готувала публікацію. Навіть після переходу на іншу роботу авторці доводиться залишатись учасницею судового процесу.

Саме персоналізація відповідальності може бути особливо ефективною формою психологічного тиску. Для великої редакції позов – проблема інституції та юридичного відділу. Для журналіста маленького медіа це може означати особисті судові засідання, витрати часу і постійне усвідомлення, що наступне розслідування здатне породити ще одну справу.

Водночас Петрук наголошує на ролі професійної солідарності. “Сила правди” отримує безоплатну допомогу медіаюристів, і завдяки цьому журналісти не змушені самостійно вести всі судові процеси. Саме така підтримка, на її думку, дозволяє редакції не перетворювати кожен позов на причину відмовитися від наступного розслідування.

Найкращий захист починається до публікації

Повністю убезпечитися від SLAPP неможливо. Позов може подати навіть фігурант матеріалу, в якому журналіст не припустився помилки. Тому мета допублікаційної юридичної експертизи не гарантувати відсутність суду, а зробити позицію редакції максимально сильною, якщо суд усе-таки відбудеться.

У Bihus.Info така перевірка стала системною практикою. Музичка радить редакціям зберігати всю доказову базу, робити скриншоти, архівувати документи й не покладатися на те, що матеріал уже старий і ніхто до нього не повернеться. У її практиці звернення надходили навіть щодо публікацій семирічної давності.

“Допублікаційна експертиза – ваше все. Якщо редакція не має свого юриста, є організації, які можуть із цим допомогти. Якщо навіть такої можливості немає – дайте матеріал прочитати колезі свіжим оком. Усе потрібно зберігати, скринити, не видаляти й не викидати. На кожен факт має бути доказова база: цифра, дата, твердження – усе, що можна перевірити як факт. Якщо ви в чомусь не впевнені на сто відсотків, це має бути видно з формулювання. І дуже обережно потрібно використовувати терміни кримінального права: якщо немає вироку, журналіст не має сам ухвалювати людині цей вирок у тексті”, – пояснила Музичка.

Та навіть ідеально підготовлений матеріал не позбавляє редакцію головної проблеми SLAPP – витраченого часу. Юрист може написати процесуальний документ, але саме журналіст пам’ятає логіку розслідування, знає джерела доказів і мусить допомагати відновлювати фактаж. Тому кожен судовий процес відбирає години та дні, які могли бути витрачені на наступний матеріал. Саме це й робить SLAPP ефективним: позивачу необов’язково виграти, якщо він уже змусив редакцію роками витрачати ресурси.

Анти-SLAPP: можливість закривати справи на старті

Одним з можливих системних рішень має стати українське анти-SLAPP-законодавство, яке розробляють з урахуванням європейської директиви. Його принципова ідея полягає в тому, щоб захищати не лише професійних журналістів. Під поняття громадської участі мають потрапляти активісти та інші люди, яких переслідують через висловлювання або діяльність із суспільно важливих питань.

Але найпрактичніша зміна – можливість не чекати кілька років до остаточного рішення. Суддя має отримати набір критеріїв, за якими зможе на ранньому етапі визначити ознаки SLAPP і припинити зловживання процесом. Це має зберегти ресурси не лише відповідачів, а й самої судової системи.

Серед можливих індикаторів, про які говорили учасники робочої групи, – непропорційний розмір компенсації, владний чи адміністративний ресурс позивача, множинність позовів та маніпуляції з вибором суду. Однією з важливих пропозицій є зміна розподілу тягаря доведення: за наявності ознак SLAPP саме позивачеві доведеться переконувати суд, що його звернення має легітимну мету.

“Ми намагались адаптувати європейські підходи до української практики, а не просто перекласти директиву. Для судді мають бути зрозумілі конкретні ознаки: яка сума заявленої шкоди, який статус і вплив має позивач, проти кого він позивається, скільки подібних позовів уже подавав, чи є маніпуляції з процесом. І найцікавіше – передбачається, що на позивача може бути покладений обов’язок довести, що його позов не має ознак SLAPP. Це дасть можливість закривати справи, де є очевидним зловживання, на ранніх стадіях. Але навіть якщо закон буде ухвалений, наступною проблемою стане його застосування. Суддів доведеться навчати працювати з цими критеріями, і нова практика не виникне за один день”, – пояснила Музичка.

Ще одним елементом має стати фінансова відповідальність за зловживання правом на позов. Ідея проста: якщо людина використовує суд не для реального захисту права, а для придушення громадської участі, витрат не мають зазнавати журналісти чи активісти.

Без реформи судів анти-SLAPP-закон може не спрацювати

Саме тут погляди учасників дискусії сходяться в головному: навіть якісний анти-SLAPP-закон не розв’яже проблему, якщо його застосовуватиме судова система, здатна сама ставати частиною механізму тиску.

Олена Щербан пов’язує справу про “143 об’єкти нерухомості” із ширшою проблемою впливу правоохоронних структур і станом судової системи, зокрема з незакінченою судовою реформою та доброчесністю суддів:

“Ми можемо скільки завгодно змінювати законодавство щодо SLAPP і встановлювати нові вимоги, але це не застрахує нас від ситуації, коли суддя ухвалить очевидно незаконне рішення. Тому корінь проблеми набагато глибший. Потрібно продовжувати судову реформу, змінювати підходи до призначення керівників впливових правоохоронних органів і домагатися відповідальності суддів за відверто незаконні рішення. Без цього жодні законодавчі запобіжники повноцінно не спрацюють. Анти-SLAPP-закон може дати журналістам дуже потрібний інструмент, але застосовувати його все одно буде конкретний суддя. Саме тому свобода слова тут напряму залежить від якості державних інституцій”.

Медіаюристи говорять і про застарілість самої судової практики. У спорах про захист честі, гідності та репутації досі витрачаються величезні ресурси на експертизи, які мають визначати, де факт, а де оцінне судження. Музичка навела приклад справи за позовом Олега Гладковського проти Bihus.Info, у якій, за її словами, було п’ять експертиз. Судовий процес настільки затягнувся, що суддя першої інстанції померла до завершення справи.

У цьому контексті час стає окремою формою покарання. Чи має суспільний сенс справа про матеріал, який був оприлюднений три роки тому і про який аудиторія вже майже забула? Для класичного правосуддя тривалість процесу – проблема ефективності. Для SLAPP вона може бути частиною задуму: що довше триває справа, то довше журналіст витрачає на неї ресурси.

Що маємо в підсумку

Досвід редакцій і медіаюристів показує: SLAPP сьогодні – це значно більше, ніж один позов про захист честі, гідності чи ділової репутації. Тиск може складатися з кількох паралельних судових процесів, вимог про значні компенсації, кримінальних проваджень, атак на джерела, інформаційних кампаній і спроб зупинити матеріал ще до його публікації. Саме тому, наголошували учасники дискусії, оцінювати потрібно не лише окремий позов, а й усю кампанію навколо журналіста чи редакції. А відповіддю на неї мають бути якісна юридична підготовка матеріалів, збереження доказів, захист джерел, професійна солідарність і готовність медіа підтримувати одне одного.

Анти-SLAPP-законодавство може дати журналістам ще один важливий механізм захисту – можливість швидше розпізнавати зловживання судовим процесом і не витрачати років на справи, метою яких є не відновлення порушеного права, а виснаження відповідача. Водночас сам по собі новий закон не розв’яже проблему. Як наголошували спікери, його ефективність залежатиме від того, як ці норми застосовуватимуть судді, чи зможуть вони відрізняти добросовісний захист репутації від спроби придушити суспільно важливу дискусію і чи працюватимуть в Україні незалежні суди та правоохоронні органи. Тому боротьба зі SLAPP – це водночас розмова і про свободу слова, і про якість правосуддя.

Найнебезпечніший наслідок таких позовів настає не тоді, коли журналіст програє конкретну справу. Він настає тоді, коли редакція ще до публікації починає рахувати, чи вистачить їй грошей на кілька років судів; коли журналіст відмовляється від важливої теми через ризик персонального позову; коли джерело боїться передавати документи, а невелике регіональне медіа вирішує, що розслідувати місцевого впливового посадовця надто небезпечно. Саме на такий ефект і розрахований SLAPP: необов’язково виграти справу, досить зробити ціну журналістики надто високою. Тому головним захистом від нього залишаються не лише закони й адвокати, а й здатність професійної спільноти не дозволити судовому тиску перетворитися на самоцензуру.