Від відстоювання прав студентів до “неформальної розмови” з СБУ – один мітинг: що відбувається навколо “Прямої дії”
Захист прав студентів, боротьба за кращі умови в гуртожитках, протести проти рішень університетських адміністрацій, лекції та дискусії – на перший погляд, звичайний набір занять для студентської профспілки. Однак навколо незалежної профспілки “Пряма дія” впродовж останніх років розгортається зовсім інша історія: її учасників та учасниць шукають у вишах, до них приходять додому, про них розпитують викладачів і батьків, а проти одного з колишніх очільників львівського осередку тепер відкрили кримінальне провадження: його підозрюють у поширенні символіки комуністичного тоталітарного режиму.
У центрі цієї історії – ще один конфлікт, значно ширший за одне кримінальне провадження. “Пряма дія” відкрито називає себе лівою профспілкою, тоді як її опоненти називають активістів “комуністами”, “ліворадикалами” та ставлять під сумнів їхню проукраїнську позицію. Самі учасниці та учасники організації вважають, що такі ярлики стають зручним способом дискредитувати їхню діяльність, а низку контактів із правоохоронцями в різних містах розглядають як системний тиск. Частину таких випадків Центр прав людини ZMINA вже документував раніше.
ZMINA зібрала свідчення активістів та активісток “Прямої дії” з різних міст, проаналізувала справу Максима Шумакова, позиції його захисту та опонентів профспілки, а також публічну діяльність організації. Розбираємося, звідки взялися звинувачення в “комунізмі” та проросійськості, що з цього підтверджують факти, чим насправді займається “Пряма дія” і що вказує на системний тиск через її громадську діяльність.
Від дописів у фейсбуці до кримінальної справи: у чому підозрюють Максима Шумакова
24 липня 2026 року колишній голова первинної організації студентської профспілки “Пряма дія” у Львівському національному університеті Максим Шумаков прийшов до відділку поліції, сподіваючись нарешті почати процедуру повернення техніки, яку в нього вилучили під час обшуку понад рік тому. Однак натомість активіст отримав повідомлення про підозру.
За словами Шумакова, за кілька днів до цього йому зателефонували з поліції та запропонували прийти до відділку, щоб написати заяву на повернення вилученої техніки. Коли він прибув, інший слідчий запросив його до кабінету і вручив підозру. Подати заяву про повернення майна активісту того дня так і не дали.
Шумакову інкримінують частину 1 статті 436-1 Кримінального кодексу України – поширення та публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму. Ця стаття передбачає до пʼяти років обмеження або позбавлення волі з конфіскацією майна або без неї.
Саме кримінальне провадження відкрили ще 21 січня 2025 року.
Історія почалася задовго до вручення підозри. 10 червня 2025 року правоохоронці провели обшук у помешканні Шумакова у Львові, вилучили телефон, ноутбук, документи та флешки. Частина техніки належала іншій людині (ZMINA має підтвердження цього факту з власних джерел), однак правоохоронці забрали і її. На той момент Шумаков проходив у справі як свідок.
До літа 2026 року техніку йому так і не повернули. Адвокатка неодноразово зверталася до слідства з відповідними клопотаннями.
У повідомленні про підозру, датованому 14 липня 2026-го, слідство стверджує, що Шумаков упродовж 2021–2023 років нібито розміщував на своїй відкритій фейсбук-сторінці зображення з комуністичною та нацистською символікою. Слідчий також зазначає, що активіст нібито діяв з ідеологічних мотивів і мав на меті поширення комуністичної ідеології.
У документі перелічено вісім дат публікацій – 5 травня, 28 жовтня, 7 та 29 листопада 2021 року, 14 березня, 5 травня та 14 листопада 2022-го, а також 4 травня 2023 року.
Адвокатка Шумакова Ольга Веретільник розповіла виданню ZMINA, що захист зіставив зазначені в підозрі дати з публікаціями на сторінці активіста. За її словами, здебільшого йдеться про перепости публіцистичних та освітніх матеріалів – зокрема, текстів словенського філософа Славоя Жижека, матеріалів про марксизм і праці Карла Маркса, їхній аналіз та критику, а також про сучасну російську ідеологію.
Сам Максим пояснює, що значна частина дописів, якими зацікавилося слідство, стосувалася його навчання на філософському факультеті. Серед них, за його словами, були англомовні тексти сучасних західних філософів і матеріали лівих видань, зокрема тих, які після початку повномасштабного російського вторгнення підтримують Україну. Активіст вважає ці публікації освітніми та дослідницькими матеріалами, а не пропагандою тоталітарного режиму.
Частина цих матеріалів фігурує у висновку експерта за результатами судової мистецтвознавчої експертизи, копію якого адвокатка Шумакова передала виданню ZMINA. Експерту надали 11 зображень з постів Максима у фейсбуці й поставили питання, чи містять вони комуністичну або націонал-соціалістичну символіку. У висновку експерт зарахував до такої символіки, зокрема, портрети Володимира Леніна, Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, зображення серпа і молота, п’ятикутних зірок, а також кельтського хреста.
Водночас експертиза не давала оцінки змісту самих публікацій, їхньому контексту чи меті поширення. У висновку йдеться лише про наявність на зображеннях елементів, які експерт зарахував до комуністичної та націонал-соціалістичної символіки.
Після вручення підозри Шумакова одразу викликали на допит. За порадою адвокатки він скористався статтею 63 Конституції України й не став давати свідчень, доки захист не ознайомиться з матеріалами провадження. Наразі Веретільник планує визначити подальшу стратегію та, найімовірніше, замовити альтернативну експертизу публікацій, оскільки сторона захисту не погоджується з тим, що вони підпадають під заборони статті 436-1 КК України.
Максим переконаний, що кримінальне провадження є невипадковим. Він повʼязує увагу правоохоронців зі своєю діяльністю в “Прямій дії” – незалежній студентській профспілці, у львівському осередку якої він тривалий час був одним з активних учасників. Організація порушувала питання умов проживання студентів у гуртожитках, домагань у навчальних закладах, студентських прав та прозорості університетського управління, надсилала запити адміністраціям і проводила публічні акції. Шумаков також брав участь у правозахисній діяльності та відкрито підтримував ЛГБТІК+-спільноту.
За його спостереженнями, увага правоохоронців посилилася саме тоді, коли профспілка активізувала роботу у Львівському університеті, зокрема на тлі виборів ректора.
Як у цій історії опинився лівий філософ, який підтримує Україну
Окрему увагу в цій історії привертає одна з публікацій, яку захист Шумакова співвідносить з датами, зазначеними в підозрі. Йдеться про матеріал, пов’язаний зі Славоєм Жижеком – словенським філософом і одним з найвідоміших сучасних лівих інтелектуалів.
Після початку повномасштабного російського вторгнення він послідовно виступав на підтримку права України на опір і критикував частину західних лівих, які пояснювали війну лише протистоянням Росії та НАТО або закликали припинити військову допомогу Україні. Уже в червні 2022 року Жижек писав у The Guardian, що пацифізм є неправильною відповіддю на російську агресію, а Україна потребує повної підтримки. Він також наголошував: ліві, які виправдовують або намагаються “зрозуміти” Росію, фактично ігнорують становище країни, на яку напали.
Цю позицію Жижек не змінив і згодом. В інтерв’ю The Kyiv Independent у січні 2025 року він критикував західних лівих за романтизацію Росії та заперечував тезу про Україну як учасницю чужої “проксі-війни”. Філософ наголошував, що для українців вибір після російського вторгнення полягає не між війною і миром, а між опором та загрозою зникнення як нації. Він також звертав увагу, що можливість України взагалі вести переговори значною мірою з’явилася завдяки її спротиву і міжнародній підтримці.
Тому згадка матеріалу Жижека серед публікацій, які захист пов’язує з кримінальним провадженням, додає справі ще один парадоксальний вимір. Йдеться про лівого автора, який роками публічно підтримує Україну та виступає проти проросійських настроїв серед західних лівих.
Хто підтримує активіста, а хто вимагає покарання
Після вручення Шумакову підозри на його захист публічно виступили кілька активістів та організацій.
Зокрема, історик та громадський активіст Владислав Стародубцев написав, що сам критично ставиться до частини діяльності “Прямої дії”, однак не вважає її проросійською організацією і не бачить підстав трактувати активістів як загрозу для держави. На його думку, кримінальний процес у цій справі може сам по собі стати інструментом тиску незалежно від того, чи дійде вона до обвинувального вироку.
Стародубцев звернув увагу на наслідки, які людина отримує вже на етапі слідства: обшуки, вилучену техніку, витрати на адвоката, допити, постійний стрес і репутаційні ризики. Навіть якщо провадження згодом закриють, наголосив він, за Максимом може залишитися публічний ярлик того, кого “переслідували за комуністичну символіку”, тоді як обставини й результат справи значно менше цікавитимуть суспільство.
Він також назвав справу Шумакова прикладом можливого вибіркового застосування кримінального законодавства. Стародубцев зазначив, що для критики такого переслідування не потрібно поділяти погляди самого активіста чи симпатизувати “Прямій дії”: на його думку, використання кримінального процесу для тиску на громадську активність становить ризик для громадянського суспільства загалом.
Про солідарність із Шумаковим заявила й анархістська ініціатива “Чорний стяг”, більшість активістів якої пішли добровольцями на фронт у лютому-березні 2024 року. Її учасники також наголосили, що мають принципові розбіжності з “Прямою дією” щодо політичних підходів і практик, водночас виступають проти кримінального переслідування Шумакова і закликали інших підтримати активіста й стежити за перебігом справи.
Паралельно в соцмережах зʼявилась і протилежна кампанія. Організації “Хоругва” та “Всеукраїнське Об’єднання Націоналістів-Великодержавників” опублікували дописи про Шумакова під гаслом “Комуніста – у в’язницю”.
Автори публікацій назвали Максима представником “ліворадикального середовища” та заявили, що він нібито популяризував марксистсько-ленінські ідеї й перекладав відповідну літературу. Свою позицію вони пояснили злочинами радянського комуністичного режиму проти України – Голодомором, політичними репресіями, депортаціями та русифікацією – і закликали до “жорсткої суспільної відсічі” будь-яким спробам романтизувати комуністичну ідеологію. Водночас у заяві ці злочини фактично поставили в один смисловий ряд з поглядами та діяльністю Шумакова, створюючи враження, ніби його діяльність означає також схвалення або виправдання злочинів радянського режиму.
Саме реакція навколо справи може стати ще одним важливим її виміром. За інформацією джерел ZMINA, представники ультраправого середовища можуть готувати організовану присутність на майбутніх судових засіданнях у справі Шумакова. ZMINA стежитиме за ситуацією, адже може йтися про спроби тиску на судовий процес.
Проєктна менеджерка Центру прав людини ZMINA Ірина Юзик зазначила, що, за отриманою нею від лівого руху інформацією, представники праворадикальних угруповань налаштовані домагатися якщо не позбавлення волі для Максима Шумакова, то принаймні обвинувального вироку.
“Планують робити публічні інформаційні кампанії, а також приходити зі своїми вимогами на судові засідання. Підозрюю, у тому вигляді, як вони це люблять: всілякі там свастики на футболках, черепи на балаклавах, панами на очі. Взагалі, це їхні звичні методи такого своєрідного тиску.
Буквально нещодавно, навесні, праворадикали прийшли великою групою на суд у Харкові, який стосувався приватного сімейного права, коли двоє людей однієї статі хотіли визнати свою сім’ю офіційною, через судове рішення. У такий спосіб вони просто налякали суддю, і хлопцям-геям відмовили, на їхню думку, зокрема, через тиск на суд”, – розповіла правозахисниця.
Візити додому, пошуки у вишах і “неформальні розмови”
У розмовах зі ZMINA активісти та активістки “Прямої дії” з різних міст описують схожі сценарії. До когось правоохоронці або силовики приходять додому, когось шукають просто в університеті, на когось намагаються вийти через батьків чи адміністрацію навчального закладу. Офіційних викликів, за їхніми словами, часто немає. Натомість є пропозиції “поговорити”, запитання про інших учасників та учасниць профспілки, її заходи, міжнародні контакти та джерела фінансування.
Частину таких випадків задокументовано у звіті Центру прав людини ZMINA про становище правозахисників і громадських активістів за 2025 рік. Про інші – учасники “Прямої дії” розповіли журналістам під час підготовки цього матеріалу.
Один з публічних конфліктів навколо “Прямої дії” стався влітку 2025 року у Львові. Там студенти проводили “Вільну школу” – освітній проєкт, задуманий як альтернатива традиційному університетському навчанню. Студенти різних львівських вишів організовували лекції та дискусії, під час яких могли обговорювати теми поза формальними навчальними програмами.
21 липня під час одного із занять у міському палаці культури імені Гната Хоткевича до приміщення зайшли троє чоловіків. Вони вимагали припинити захід і називали його учасників “ліваками, які псують країну”.
Того самого дня учасники “Прямої дії” долучились у Львові до протесту проти законодавчих змін, які обмежували незалежність НАБУ і САП. За словами активіста профспілки Максима Маринича, там вони знову побачили одного з хлопців, який приходив на “Вільну школу”. Він був з кількома іншими юнаками. Між ними та активістами виник конфлікт: один із хлопців намагався вирвати плакат, з іншим ледь не сталася бійка.
Наступного дня історія отримала продовження вже без фізичної присутності опонентів. Адміністрація палацу Хоткевича отримала електронного листа, автори якого звинувачували заклад у тому, що він надає приміщення “лівій організації”. Після цього адміністрація повідомила, що не може гарантувати учасникам безпеку, і вирішила припинити проведення “Вільної школи” в палаці.
Водночас претензій до самих тем занять чи їхнього змісту адміністрація, за словами активістів, не висувала. Натомість представники палацу повідомили, що окремо вивчали діяльність “Прямої дії” та мають щодо профспілки застереження. Зокрема, вони посилалися на старі публікації про те, що серед учасників організації були марксисти й анархісти. Нинішні представники профспілки наголошують, що йдеться про попередні покоління організації, до діяльності яких вони стосунку не мають.
За кілька місяців схожа увага до політичних поглядів активістів набула вже іншої форми.
На початку жовтня 2025 року до одного з київських навчальних закладів прийшли люди, які представилися співробітниками СБУ. Вони шукали студентку, яка була учасницею “Прямої дії”. Її ім’я ZMINA не називає з міркувань безпеки.
Сама дівчина дізналася про цей візит приблизно за тиждень – від викладачки. За її словами, люди, які назвалися співробітниками спецслужби, розпитували не лише про навчання студентки. Їх цікавили її місце проживання, батьки, банківська історія, успішність і “громадянська позиція”.
Водночас самій активістці не залишили ані повістки, ані офіційного запрошення на розмову.
На той момент дівчина не належала до найактивніших учасниць профспілки й долучилася лише до кількох публічних протестів у липні 2025 року – на підтримку незалежності НАБУ і САП та проти можливого призначення народного депутата Андрія Вітренка міністром освіти і науки.
Активістка припускає, що саме участь у цих акціях могла привернути увагу правоохоронців, а через неї вони намагались отримати інформацію про людей, які організовували протести.
Схожі історії траплялись і в інших містах. У Львові одного з учасників “Прямої дії” шукали просто під час занять в університеті та через викладачку й одногрупників просили вийти на звʼязок. В Ужгороді люди, які представлялись активістам співробітниками СБУ, контактували з батьком колишнього учасника організації. Ще в одному місті, яке редакція вирішила не називати, щоб не наражати активістів на небезпеку, представники профспілки повідомили про “неформальну розмову” правоохоронців з адміністрацією навчального закладу напередодні запланованої акції, після якої активістів закликали відмовитися від її проведення.
Саме ця повторюваність змушує говорити не про кілька неповʼязаних між собою інцидентів, а про системний тиск на організацію.
Чи досить самої схожості цих історій, щоб зробити такий висновок, – окреме питання. Але є ще одне, не менш важливе: чому студентами, частина з яких не має жодного процесуального статусу і займається переважно університетським активізмом, у різних містах цікавляться люди, які представляються співробітниками головної української спецслужби? І де в таких випадках проходить межа між законною роботою СБУ у сфері державної безпеки та втручанням у громадську активність?
Щоб депутати не образилися: у “Прямій дії” розповіли, як есбівці просили відмовитися від фотозони на акції за НАБУ і САП
Ще один випадок, який активісти “Прямої дії” розцінюють як тиск, стався в Києві в липні 2025 року – під час протестів проти обмеження незалежності НАБУ і САП. Про його обставини виданню ZMINA розповів учасник ініціативи Сергій (ім’я активіста змінено на його прохання з міркувань безпеки).
Так, для однієї з акцій учасники “Прямої дії” готували інтерактивну фотозону. На великому полотні вони намалювали карикатурного народного депутата із символікою партій, представники яких підтримали законодавчі зміни. У руках депутат тримав пістолет з номером законопроєкту, спрямований на протестувальника з плакатом, який показував йому середній палець. На місці обличчя протестувальника активісти зробили отвір, щоб учасники акції могли фотографуватися з банером.
За словами Сергія, задум не мав складної політичної драматургії: активісти хотіли урізноманітнити звичні протестні плакати й залишити людям можливість зробити фото на згадку про акції. Однак ще до того, як фотозона зʼявилася на протесті, нею, як стверджує активіст, зацікавилися співробітники СБУ.
“Наступного ранку виявилося, що співробітники СБУ зателефонували моїм батькам, а також батькам мого товариша, який теж активно брав участь у підготовці, з наполегливим проханням не виносити банер на протест.
Крім того, до іншої активістки двоє співробітників СБУ навідалися прямо до місця проживання – у її кімнату в студентському гуртожитку, і потім у присутності завідувача гуртожитку вони мали розмову про те, чому нам не варто приносити цей банер”, – розповів Сергій.
По тому чоловіки залишили активістці свої контакти.
Через ці візити й дзвінки частина учасників профспілки почала хвилюватися за власну безпеку. Тож на передостанню акцію, яка відбувалася на площі Івана Франка, фотозону вирішили не брати.
Однак на цьому історія не закінчилася.
Останнього дня протестів активісти домовилися зранку зустрітися в офісі, забрати банер і разом вирушити до Маріїнського парку. Дорогою Сергію зателефонувала та сама активістка, до якої напередодні приходили в гуртожиток. Вона повідомила, що двоє чоловіків тепер прийшли до офісу.
Сергій попередив кількох інших учасників, щоб вони поки туди не йшли, але сам вирішив прийти. Коли він зайшов, розмова вже тривала. За словами активіста, один із чоловіків привітався і сказав, що вони “давно намагалися” з ним зустрітися.
За словами Сергія, чоловіки вже не наполягали на повній відмові від фотозони, однак просили виставити її лише після голосування Верховної Ради за відновлення незалежності антикорупційних органів.
Аудіозапис цієї розмови, який опинився в розпорядженні ZMINA, підтверджує, що співрозмовники активістів намагалися переконати їх відкласти фотозону до завершення голосування. Один із чоловіків, який у розмові називав себе представником “служби”, казав: “Ви ж тільки за цей законопроєкт. Дайте хай проголосують. І потім влаштовуйте свою фотозону”.
Він також називав фотозону “явною провокацією” і пояснював прохання побоюванням щодо можливих наслідків. За його словами, зображення могло спричинити конфлікт або інші “неконтрольовані процеси”. В іншій частині розмови чоловік каже, що “служба” хоче уникнути дій, які, на її думку, “можуть повпливати негативно”, а також пропонує активістам надалі телефонувати й радитися щодо проведення акцій.
“Якщо ви підете нам назустріч, то буде шикарно. Якщо ви будете самі по собі, то будемо інколи вас просити не вчиняти дії, які, з нашої точки зору, можуть повпливати негативно”, – чути його слова на записі.
Разом з тим правоохоронці запевняли, що схвально ставляться до громадської активності студентів і хочуть уникнути вуличних конфліктів між ними та ультраправими. Один зі співрозмовників навіть попросив після протесту віддати йому банер “як трофей”. Активісти цього не зробили.
Сергій також пригадує іншу фразу, яка вплинула на те, як учасники сприйняли всю розмову. За його словами, чоловіки дали зрозуміти: якби перед ними були старші люди, розмова могла б відбуватись інакше, а зараз вони нібито поводяться м’яко і не хочуть “репресувати” студентів.
“Зрештою, ми хоч і стресанули, але принесли на протест у Маріїнський парк нашу фотозону, виставили її не одразу, але десь під час обговорення і голосування у Верховній Раді. Ми в цілому прийшли значно пізніше, ніж планували, через цю небажану зустріч. Але все ж виставили, люди підходили фотографуватися, і загалом настрій підняло те, що протести досягли своєї мети”, – додав Сергій.
Для самих активістів, однак, історія не закінчилася разом із протестами. Після цих подій усередині “Прямої дії” ще довго обговорювали безпеку офісу, внутрішніх комунікацій та учасників профспілки.
Юристка Центру прав людини ZMINA Анастасія Соловйова звернула увагу насамперед на правовий статус таких “неформальних розмов”. За її словами, якщо людина не має процесуального статусу в кримінальному провадженні, вона не зобовʼязана приходити на неформальне запрошення СБУ чи відповідати на запитання. Виклик на допит має відбуватися відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, зокрема через повістку. Тому розмова, на яку людину запрошують без офіційного документа, є добровільною.
Питання, за словами правозахисниці, викликають і підстави для такого інтересу з боку СБУ. Закон не дозволяє використовувати Службу безпеки для переслідування людей через їхні політичні переконання або законну громадську діяльність.
“Сама участь у студентській профспілці, мирних протестах чи наявність певних політичних поглядів не є підставою для оперативно-розшукової діяльності. Якщо ж збирається інформація про політичні погляди, родину, місце проживання чи банківські дані без належних правових підстав, це вже може свідчити не про виконання завдань у сфері державної безпеки, а про втручання в приватне життя та тиск на реалізацію конституційних прав”, – пояснила Анастасія.
Водночас експертка зауважила, що окремі епізоди складно довести без документальних підтверджень. Однак якщо неформальні розмови, дзвінки батькам активістів чи розпитування про них у навчальних закладах повторюються, така практика, на її думку, викликає серйозні питання щодо законності дій правоохоронців.
“Ліві” означає “комуністи”? За що критикують “Пряму дію” і що насправді декларує профспілка
Звинувачення в “комунізмі” супроводжують “Пряму дію” не перший рік. Однією з причин для них стає вже сама ідентифікація організації як лівої. Однак поняття “ліві” обʼєднує дуже різні політичні течії – від соціал-демократії та демократичного соціалізму до анархізму, марксизму й авторитарного комунізму. Тож належність до лівого політичного спектра сама по собі не означає ані прихильності до радянського режиму, ані підтримки сучасної Росії.
У випадку “Прямої дії” ліва оптика проявляється насамперед у тому, як профспілка говорить про освіту, працю та соціальні права. Сама організація називає себе низовою студентською профспілкою, що ґрунтується на принципах рівності та лібертарної педагогіки. Серед її цілей – доступна освіта, гідні стипендії та умови проживання в гуртожитках, захист студентів від експлуатації й дискримінації, більший вплив студентства на управління університетами та розвиток горизонтального самоврядування. Організація також виступає проти комерціалізації освіти й надмірної влади університетських адміністрацій.
Історично серед учасників “Прямої дії” були люди різних лівих поглядів, зокрема марксисти та анархісти. На старому сайті організації можна знайти тексти про синдикалізм, боротьбу з капіталізмом, підтримку різних “визвольних та емансипативних рухів”. У маніфесті “Прямої дії” сучасну систему освіти критикували як ієрархічну та побудовану на конкуренції.
Однак у цьому питанні важливий часовий контекст. “Пряма дія” існує в Україні в різних формах з 1990-х, а сучасну організацію заснували 2008 року. За цей час змінювалися її учасники, осередки й політичні акценти. Нинішні активісти називають себе новим поколінням профспілки та заперечують, що автоматично відповідають за позиції людей, які представляли організацію 10 чи 15 років тому. Після початку повномасштабного вторгнення профспілка фактично відновлювала активну роботу вже в нових умовах, визначаючи своєю метою всеукраїнську студентську взаємодопомогу та захист прав студентів під час війни.
А що з Росією?
Ярлик “проросійських лівих” найбільше розходиться з нинішньою публічною діяльністю “Прямої дії”. У своїх актуальних публікаціях профспілка прямо називає Росію агресором та говорить про російський імперіалізм. Після російських ударів по українських університетах організація пише про цілеспрямоване знищення української освіти та студентства. В одному з матеріалів про політичний активізм під час воєнного стану “Пряма дія” також зазначала, що частина активістів після повномасштабного вторгнення перейшла до волонтерства, допомоги Силам оборони або сама долучилася до війська.
І не постами єдиними. “Пряма дія” публічно проводила збори для своїх активістів, які долучалися до війська, та підтримувала збори на спорядження для військових.
Звідки беруться звинувачення
Опоненти “Прямої дії” звертаються до історії профспілки, старих публікацій та політичних звʼязків різних поколінь її активістів.
Одна з претензій стосується Фонду Рози Люксембург – німецької політичної фундації, близької до партії Die Linke. Її київський офіс працює в Україні з 2016 року та за кошти німецького федерального бюджету підтримує неприбуткові громадські організації й ініціативи, зокрема у сфері трудових прав, гендерної рівності, прав ромів та ЛГБТІК+-людей. Серед партнерів і проєктів, які фонд публічно підтримував в Україні, – Центр соціальних і трудових досліджень та окремі проєкти Українського центру вивчення історії Голокосту. Також він є давнім партнером та фінансовим донором українського незалежного медичного руху “Будь як Ми” (перша назва – “Будь як Ніна”).
Саме про контакти з фондом, за словами активістів, люди, які називалися співробітниками СБУ, запитували під час “неформальних розмов”. У публічному просторі противники “Прямої дії” також використовують співпрацю з фондом як аргумент на користь нібито проросійського характеру організації. Водночас сам факт співпраці з Фондом Рози Люксембург цього не доводить: фонд працює з різними українськими громадськими та дослідницькими ініціативами, а після початку повномасштабного вторгнення публічно засудив російську агресію проти України та заявив про підтримку своїх українських партнерів.
Інша частина критики стосується старих антимілітаристських позицій і кампаній. І тут контекст справді складніший. Для частини європейських і українських лівих антимілітаризм традиційно був важливою політичною позицією: критика армій, військово-промислового комплексу, НАТО та збільшення оборонних бюджетів десятиліттями була частиною їхньої ідентичності. Після 2014 року, а особливо після 24 лютого 2022 року, російська агресія змусила різні ліві середовища переглянути ці підходи.
Сучасна “Пряма дія”, судячи з її публічної діяльності, не займає позиції, за якою Україна має припинити збройний опір Росії. Навпаки, організація підтримує людей, які воюють у Силах оборони, збирає для них кошти та описує російське вторгнення як прояв імперіалізму. Це не означає, що всі учасники профспілки мають однакові погляди на армію, державу чи війну. Але між критикою мілітаризму як політичного явища і підтримкою держави-агресора все ж немає автоматичного знака дорівнює.
