“З 10 медіа залишилось одне”: як редактор “Нова Каховка.City” пройшов через полон ФСБ та продовжує писати про місто

Після окупації Нової Каховки майже всі місцеві медіа припинили роботу протягом першого місця. Але редактор “Нова Каховка.City” відкрито писав на своєму сайті про все, що відбувається в місті, називаючи росіян окупантами та злочинцями.

Йому довелось пройти через затримання, тортури та допити ФСБ. Попри це, Олександр відмовився співпрацювати з окупантами й змушений був виїхати на підконтрольну територію.

 Три доби прикутим до батареї у полоні ФСБ, тортури безсонням, допити та примусове “покаяння” на камеру – через усе це пройшов головний редактор новокаховського сайту Олександр Гунько за відмову співпрацювати з окупантами.

Попри пережиті жахіття, евакуацію та втрату дому, журналіст разом із невеликою командою продовжує на сторінках “Нова Каховка.City” щодня викривати ворожі фейки, розповідати про життя земляків у еміграції та наближати звільнення рідного краю.

Читайте його історію у черговому матеріалі із серії публікацій про медіа релоковані через війну з Росією.

Прикутий кайданками до батареї 

3 квітня 2022 року у двері головного редактора сайту “Нова Каховка.City” Олександра Гунька подзвонили. Це був початок випробування, яке могло коштувати йому життя, але не зламало його волі.

“Це відбувалося десь після обіду, годині о 2-й чи 3-й. Відчинив і побачив п’ять-шість озброєних російських військових. Спереду стояв вельми масивний чолов’яга. Він крикнув: “Виходьте сюди! Швидко! Не затримуйтесь!”. Був шок. Я вийшов, мені руки скрутили. Вивели на сходи між другим і третім поверхом”, – згадує журналіст.

У його квартирі окупанти влаштували справжній розгром: із міношукачем шукали зброю, фотографували дружину анфас і профіль, наче злочинницю. Приведеного з собою айтівця посадили за ноутбук – той одразу заявив, що тут “багато інфи” і все треба вилучити для докладнішого вивчення. Забрали техніку: ноутбук, мобільні телефони та флешки.

Після цього Олександра вивели на подвір’я, де стояло два військових буси та супровідний автомобіль. Його запроторили до одного з мікроавтобусів, в якому було вісім озброєних росіян, і повезли до районного відділку поліції. Там журналіста завели у порожній кабінет, посадили на жорсткий стілець і прикували кайданками до батареї. У такому стані він провів три доби.

Вчитель став журналістом

Олександр Гунько, якому у 2026 році виповнилось 74 роки, починав свій шлях до медіа з учителювання – 10 років викладав українську мову і літературу в середній школі. В цей же період публікував в ЗМІ свої вірші, оповідання та замітки. Тож, зміна в кар’єрі виглядала логічною: у 1987 році він залишив педагогіку й перейшов працювати до новокаховської міської газети, де за три роки виріс до головного редактора.

У 1990 році демократичні сили міськради вирішили створити незалежну від міськкому партії  газету “Народна Трибуна”. Попри опір керівництва міста та наявність більш досвідчених конкурентів, колектив очолив саме Гунько, якого обрали на сесії головним редактором більшість депутатів.

“Курс на правдивість і висвітлення гострих міських проблем, одразу викликав спротив старої номенклатури: питання щодо головного редактора порушувалося на 12 сесіях поспіль. У 1994 році, після повернення до влади комуністів, мене одностайно зняли з посади, проте я через суд домігся поновлення за підтримки Спілки журналістів, яка визнала ситуацію політичною розправою”, – каже Гунько.

Згодом Гунько став співзасновником першої в місті приватної газети “Ділові новини”. Протягом десяти років, за словами Гунька, видання вело антикорупційні розслідування приватизації та тендерів, пройшовши через 20 судових процесів.

Перерісши провінційний рівень, журналіст переїхав до столиці, де за рік став оглядачем “Газети по-українськи”. У 2012 році, відзначивши 60-річчя, він повернувся на Херсонщину через підозру на онкологічне захворювання у дружини, яка, на щастя, не підтвердилася. Згодом очолив видання “Ділові новини”, а у 2017 році за грантової підтримки запустив сайт “Нова Каховка.City”, що увійшов до загальноукраїнської мережі сайтів АБО. На перших порах це була ціла мережа регіональних сайтів зі словом City в кінці.

До початку повномасштабного вторгнення сайт переважно розповідав про цікаві місця і події, неординарних людей громади, висвітлював діяльність міської влади та корупційні скандали.

Росіян називав окупантами та ворогами в них під боком

До широкомасштабного вторгнення у місті, за словами Гунька, ніхто не готувався. За місяць до великої війни на охорону греблі Новокаховської ГЕС прислали Нацгвардію, але за день до вторгнення, твердить Гунько, охорона зникла.

О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року Олександр Гунько прокинувся від гуркоту вибухів – прилетіло в артилерійський дивізіон неподалік Нової Каховки, де загинула жінка-комірниця Наталія Кочас. Самі військові пішли звідти й вивели свою техніку раніше. Того ж дня в місто увійшли ворожі танки й БТРи, а о 9-й годині на Каховській ГЕС уже висів триколор. Українські військові три доби стримували окупантів на Шиловій балці, не пускаючи їх далі. Гуркіт боїв було добре чути в місті.

О 10-й ранку 24 лютого Олександр Гунько вийшов на центральний Дніпровський проспект, щоб на власні очі побачити ситуацію в місті. Усі державні установи – прокуратура, суд, райвідділ поліції – були зачинені, а ворота СБУ стояли настіж розкритими. Працівники державних установ повтікали. Журналіст усе фіксував на фото: на асфальті лишилися сліди від гусениць танків, що йшли на ГЕС.

Повернувшись додому, Олександр почав писати про це все. Він щодня вів хроніку війни та публікував новини. За його словами, знайомі застерігали: “Ви так відверто не пишіть, бо за вами прийдуть”. Адже загарбники вже почали полювати на активістів і колишніх учасників АТО.

Місцеві жителі виходили на мітинги протесту. 6 березня окупанти розганяли їх світлошумовими гранатами та сльозогінним газом. Олександр Гунько зробив великий репортаж про це. При тому він прямим текстом цитував те, що люди говорили й кричали окупантам:

“Люди кричать солдатам: “Зачем вы сюда пришли? Уходите! Мы вас не звали! Идите к своим матерям! Рашисти – фашисти! Ганьба!” — тощо”.

“Нова Каховка.City” розповідало також про порятунок домашніх тварин, які через російську агресію опинилися на межі виживання в умовах війни.

Ще одна публікація описувала жорсткий терор, який загарбники влаштовують проти мирного населення на тимчасово окупованій Херсонщині. Автор матеріалу чітко називав речі своїми іменами та прямо іменував росіян окупантами, стаття мала промовистий  заголовок “Окупанти лютують на Херсонщині”. Особливо показово, що така стаття з’явилась просто під носом у російських військових.

У статті наводилися красномовні приклади цього лютування. Тотальні обшуки та мародерство: загарбники регулярно влаштовують рейди по домівках місцевих жителів, ламають двері, викрадають побутову техніку, автомобілі та майно громадян під приводом “пошуку українських диверсантів”.

Йшлося також про психологічний тиск та залякування. Про те, що людей змушують брати російські паспорти, погрожуючи депортацією, звільненням з роботи чи конфіскацією житла, а за найменшу підозру в проукраїнських поглядах кидають “на підвал”.

А також про свавілля на блокпостах, коли окупанти проводили жорсткі перевірки телефонів та піддавали українців принизливим допитам.

Від “американської підстилки” до пропозицій редагування газети

Пророцтва знайомих справдилися: 3 квітня окупанти прийшли й за самим Олександром. Протягом трьох діб він сидів на жорсткому стільці в порожньому кабінеті райвідділу поліції, прикутий кайданками до батареї.

Найтяжчими виявилися тортури безсонням – від головних болів та підвищеного тиску він майже втратив відчуття часу. На другу добу російські військові вивели його в туалет і перепитали, чи давали обід. Дізнавшись, що ні, принесли гречку з тушкованкою, а ввечері – солодку рисову кашу, хоча їсти зовсім не хотілося.

Допити тривали щодня. У перший день допитували троє, один з них одразу почав бити кулаком по голові та шиї, вигукуючи: “Ти американська підстилка! Признавайся, де тебе навчали? В Балтіморі? Я за 10 хвилин прийду і прикінчу, якщо будеш мовчати!”.  Інший відкрив планшет із заготовленими питаннями й показував фото активістів. Олександр вважає, що ці списки були готові заздалегідь. 

Журналіст намагався пояснити, що це звичайні люди, які боролися за місто. Як-от архітекторка Тетяна Євсеєва, яка нині у Львові, боролася проти знищення історичних пам’яток міста. Чи журналіст-розслідувач Андрій Пилипович, якого затримали приблизно в той самий час, що й Олександра, і жорстоко катували. Він робив антикорупційні розслідування. Гунько намагався говорити зрозумілою росіянам мовою і спростовувати головну тезу російської пропаганди, говорив, що тут нема жодних бандерівців і нацистів.

Окупантів цікавило, хто створив його сайт і чи тренували їх американці. На всі запевнення журналіста про вільну пресу в Україні, де можна критикувати хоч мера, хоч президента, слідчі заявляли: “Ви все брешете, будь-яка журналістика — це пропаганда”. Вони використовували класичну психологічну схему: злий слідчий, добрий і третій – скептичний, який мовчки спостерігав збоку, іноді робив зауваження, які ставили під сумнів сказане затриманим.

Гунько каже, що обрав тактику спокійного діалогу без суперечок. Він казав росіянам, що вони не зрозуміли ментальність українців, які є нащадками вільних козаків і ніколи не змиряться з окупацією.

На другий день агресивний тиск дещо послабився. Журналіст спокійно пояснював допитувачам, що ніхто в Україні не утискав російської мови, і навіть розповів, що він сам перекладав українською трьох російських нобелівських лауреатів – Буніна, Пастернака та Бродського, чим викликав певну повагу одного з військових на псевдо “Саян”. Олександр не виключає, що саме через це тиск на нього послабився. Того ж дня окупанти запропонували йому стати головредом їхньої газети, на що Олександр відповів, що він уже занадто старий для цього.

На третій день полоненому заявили: його випустять, але за умови, що він дасть інтерв’ю для російських пропагандистів. При цьому заборонили виїздити з міста.

Додому до журналіста прибула знімальна група – двоє журналістів та оператор. Проте процес контролювали суворо: поруч з камерою перебували двоє ефесбівців з автоматами, а безпосередньо за спиною в Олександра, тримаючи зброю, стояв озброєний боєць, хоча в об’єктив ніхто з них не потрапив.

Під таким тиском він був змушений на камеру розповідати про те, як погано живеться в Україні та який далекий від реальності її президент, запевняти, що він нібито “перебував в омані через українську пропаганду”, а тепер “готовий писати правду – співпрацювати з військово-цивільною адміністрацією та публікувати об’єктивну інформацію про відновлення мирного життя на Херсонщині”. Росіяни змонтували з цього півтори хвилини “покаяння редактора”. Водночас місцевий журналіст Олег Батурин, який вже виїхав на підконтрольну Україні територію, заявив, що Гунько робив це під тиском.

Після звільнення Гунько повернувся до роботи над сайтом, але вкрай обережно, уникаючи навіть слова “окупанти”. Він писав не лише про політику, але і про побут. Розповідав про  виживання мешканців окупованої Нової Каховки в умовах глибокої гуманітарної та економічної кризи. Детально описував непрості реалії містян, які змушені були адаптуватися до катастрофічного здорожчання харчів та стрімкого зубожіння під владою загарбників.

Після 9 травня 2022 року Олександру зателефонували слідчі ФСБ й наказали прийти до міськради. Там на нього чекали вже в цивільному одязі ті самі офіцери, які раніше  проводили допити. Вони висловили невдоволення новою газетою, яку випускали привезені з Криму журналісти, перетворивши її на відверту агітку з прославлянням Путіна та штампами про “українських нацистів”.

Окупанти розуміли, що місцеві жителі таку “макулатуру” не сприйматимуть. Офіцери ультимативно наполягали, щоб Гунько почав писати для них. Усвідомлюючи, що у разі відмови знову почнуться тортури, Олександр обрав тактику вичікування: попросив час на роздуми над темами до понеділка.

У понеділок журналіст пішов до приватної лікарні – через постійні стреси тиск стрибнув до 180 на 100, і лікарка діагностувала артеріальну гіпертензію, заборонивши навіть підходити до комп’ютера. В аптеках необхідних ліків не було, але дочка Оксана, яка одразу після його арешту виїхала до Польщі через Херсон, Миколаїв та Одесу, зв’язалася з волонтерами. Ті змогли привезти медикаменти. Росіяни в той час ще не забороняли волонтерам діяти.

Отримавши залізобетонну медичну “відмазку”, Олександр заліг на дно. А сайт тим часом  потроху публікував новинні матеріали. Окупанти чомусь його не чіпали. Він припускає, що забули на деякий час.

Проте 10 липня журналіста затримали втретє. На вулиці до нього під’їхала поліційна машина, і чоловіка знову завезли до відділку. Черговий перевірив документи – замість паспорта Олександр показав посвідку члена Національної спілки журналістів України, на що той кинув: “А він у нас із першого дня в розробці”.

Журналіста відвели в кабінет і перевірили сумку. Нічого підозрілого там не знайшли.  Потім поцікавилися: “Де ж ваші статті?”. У відповідь він показав довідки від лікаря про важкий діагноз.

Офіцер, що проводив допит, виявився “більш зговірливим”: “Я все зрозумів. Ні, так ні, насильно милим не будеш. Якби на Росію напали, я б теж був за свою країну”.  Від такої відвертості редактор дуже здивувався.

Офіцер озвучив умову: журналістикою займатися заборонено категорично. “Ми б не хотіли вас розстрілювати”, – додав офіцер, водночас натякнувши, що тепер Олександр може виїхати з міста. Адже після першого арешту виїзд йому суворо забороняли.

Евакуація за відкати для росіян

Отримавши негласний дозвіл на виїзд, Олександр разом із дочкою почали готуватися до евакуації. Дочка з підконтрольної території знайшла перевізника, який вивозив людей із Херсона до Запоріжжя, та організувала збір коштів, адже транспорт коштував по 10 тисяч гривень за людину. Фінансово також допомогла Чернігівська організація Національної спілки журналістів та інші журналістські організації. У перші місяці в окупації ходили й гривні, і рублі, а картками ще можна було розраховуватися чи знімати готівку.

15 серпня 2022 року Гунько із дружиною Тамарою у складі 13 людей у маршрутці вирушили в дорогу. На першому ж блокпості російський солдат запитав: “Ви за тією ж схемою?” Отримавши ствердну відповідь, пропустив. Гунько вважає, що перевізники платили загарбникам відкати.

Найтяжчим випробуванням стало село Василівка, де утворилося ціле наметове містечко – у величезній черзі довелося стояти три доби поспіль, доки прибулі чиновниці не наказали пропускати хоча б пенсіонерів та дітей.

Зрештою, група дісталася Запоріжжя, де їх поселили у дитсадку, який не працював, бо  там не було укриття. Наступного дня Гунько з дружиною сіли на евакуаційний потяг до Львова.

Там громадська організація “Львівський медіафорум” надала їм кімнату у двокімнатній квартирі. Велику підтримку надав журналіст Олег Батурин, для якого Олександр свого часу був наставником.

Своє ж рішення так довго залишатися в Новій Каховці після окупації Гунько пояснював прагненням зафіксувати все побачене – за цей час він написав кілька десятків віршів на тему окупації, згодом видавши книжку “Поклик до спаса” у видавництві “Український пріоритет”. Серед іншого він написав метафоричний вірш про катівню:

Прикутий кайданками часу

До злого безмежжя пітьми,

Ти знав, що за поклик до Спасу

Лягти тебе змусять кістьми.

І в надрах катівні лункої

Учепляться в душу притьма,

Щоб жодної думки не скоїв,

Щоб жодного слова не мав.

І шилом царевого ока

Вже цілять у кожну із муз…

Та руки у кожного орка

При цьому трясуться чомусь.

Прихисток у Львові та робота редакції в екзилі

У Львові подружжя отримувало індивідуальну допомогу він ООН і ЮНЕСКО. Прожили там до Нового року, після чого “Львівський медіафорум” припинив оплачувати помешкання. Гуньки вирішили перебиратися ближче до столиці. В Києві жив їхній син Олександр, який зустрів повномасштабне вторгнення у Москві, бувши одруженим з росіянкою. Через вторгнення він розсварився з дружиною і повернувся в Україну. На початку 2023 року до них приєдналася і дочка, яка повернулася з Польщі.

У столиці редакція отримала кілька грантів від громадських організацій Лабораторія суспільного розвитку, Інститут масової інформації, ZMINA і добрала колектив.

На початку 2024 року Олександр Гунько переніс дві операції в кардіології в Київській клінічній лікарні №1. Так на його здоров’ї позначилося усе пережите в окупації.

Того ж року подружжя переїхало до Бучі, поселилися у невеликому приватному будинку на околиці містечка, який їм надала родичка.

В редакції стали працювати сім журналістів. Контент-менеджерка Тетяна жила в Кропивницькому. Двоє журналістів працювали з Нової  Каховки під псевдонімами – молодий хлопець — випускник журфаку Максим та ще один чоловік, якого Гунько не називає з міркувань безпеки. Також була кореспонденткою учителька з Каховки Галина, яка проживала у Львові.

Вони передавали інформацію на електронну пошту редакції. Усю бухгалтерію вела знайома дочки – досвідчена бухгалтерка. Журналістам нараховували гонорар за визначеними тарифами.

Один з кореспондентів в окупованій Новій Каховці безслідно зник

Поступово штат редакції зменшувався. Випускник журфаку у 2024 році виїхав за кордон і перестав співпрацювати із редакцією.

З другим дописувачем зв’язок обірвався в кінці року. Олександр Гунько каже, що він зник раптово і на зв’язок не виходив по жодному з каналів. Припускає, що він або загинув під обстрілами, які тривали в Новій Каховці, або був заарештований. Олександр вважає, що сталося найгірше, бо у випадку арешту він за два роки міг би прислати якусь вісточку, або інформація про суд над ним мала б з’явитися у російських ЗМІ.

Без кореспондентів на місцях висвітлювати ситуацію в Новій Каховці стало надзвичайно складно. Щоб знаходити актуальну інформацію, Олександру Гуньку доводиться щодня переглядати безліч ворожих пабліків та місцевих телеграм-каналів, вишукуючи звідти дрібки правди. Попри все, в редакції діє непорушне правило: публікувати щонайменше одну новину про рідне місто на день.

“Щодо інформації з російських джерел, то вона завжди має пропагандистський характер та часто фейкова. Тому ми розвінчуємо ці фейки та показуємо злочини окупантів, наприклад, щодо залучення українських школярів до мілітаризації навчання, викриваємо їхні повідомлення про нібито обстріли мирних жителів з боку ЗСУ”, – пояснює Олександр Гунько.

Тематика матеріалів також охоплює найгостріші потреби вимушених переселенців. Зокрема, видання розповідає про те, як працюють центри допомоги ВПО для жителів Херсонщини, що розгорнулися вже у 12 містах України. На сайті надають графіки роботи юристів, лікарів та інформацію про виплати з міських і обласних бюджетів тощо. Підіймаються й болючі комунальні питання – наприклад, проблема з отриманням компенсацій за пошкоджене чи знищене житло, адже через постійні обстріли та неможливість провести моніторинг чи скласти акти обстеження люди залишаються без сертифікатів.

Не оминають увагою й подвиги українських воїнів на фронті та пам’ять про полеглих героїв.

Окремий пласт матеріалів – історії земляків, які зуміли адаптуватися на новому місці та створити бізнес чи громадські ініціативи. Серед них – кримська татарка Шевіль Абієва, яка через російську агресію була змушена виїхати з Нової Каховки, але змогла знайти себе в еміграції. Вона очолила польську громадську організацію і тепер активно допомагає українським біженцям, які рятуються від війни в Польщі. А також громадянам інших країн.

Колишня новокаховська тренерка з йоги Надія Ільясова, що виїхала до Люксембурга, відкрила там студію і тепер проводить благодійні акції, купуючи на пожертви місцевих жителів автівки для ЗСУ. А художник Максим Кільдеров у Вінниці розписує гільзи та патрони від снарядів, продаючи їх на аукціонах заради зборів на армію.

Важливо говорити про те, що буде після деокупації Нової Каховки

Писали редактори й про майбутнє відновлення Нової Каховки після її звільнення – дехто вважає це занадто оптимістичним, але Гунько переконаний, що говорити про це необхідно, бо це станеться обов’язково.

Згідно з цими публікаціями, головні проблеми відновлення Нової Каховки та регіону полягають у колосальних руйнуваннях інфраструктури, наслідках екологічної катастрофи після підриву греблі Каховської ГЕС, а також у депопуляції та відтоку населення.

Окрім цього, радикальні пропозиції декого з посадовців – зокрема ідея розділити Херсонщину між сусідніми областями під приводом того, що без колишнього водосховища регіон перетвориться на “голий степ” – створюють додаткові управлінські ризики, загрожуючи розмиванням цілісності та самобутності краю ще до початку повноцінної відбудови.

У 2024 році через згортання програм фінансування USAID можливості медіа суттєво скоротилися. Нині в медіа працюють лише сам головний редактор та контент-менеджерка, через що створювати великі розслідування стає дедалі важче. Зменшилася й аудиторія – за чотири роки кількість переглядів впала в рази, адже люди поступово облаштовуються на нових місцях і занурюються у власне життя.

“До війни в Новій Каховці існувало 10 медіа: 6 новинних сайтів, 3 газети й радіо. Крім “Нова Каховка.City”, усі інші припинили роботу в перший місяць війни. Сторінка редакції у фейсбуці мала близько 3 тисяч читачів, нині – 23 тисячі. Це свідчить про популярність сайту, який для десятків тисяч переміщених осіб громади того району став єдиним джерелом інформації про рідний край. Тож читачі й з України, і з-за кордону постійно дякують редакції за публікації інформаційного і консультативного характеру”, – каже Олександр Гунько.

Він прагне допрацювати до деокупації Нової Каховки, і після цього планує передати сайт іншим. Він переконаний, що Україна здобуде перемогу, хоча ціна за це буде заплачена велика. Росія, на його думку, неодмінно розпадеться – адже це шлях всіх імперій.

Після відходу від редагування сайту він прагне повністю присвятивши себе творчій роботі й поезії. Він написав велику поему про трагедію Бучі. Зараз готує видання книги.