“Збираємо базу ворогів Запоріжжя та мріємо про відновлення Бердянська”: як працює релоковане з окупації Локатор-Медіа
Засновниця та журналістка видання “Локатор-Медіа” Наталія Криворучко на початку повномасштабного вторгнення не усвідомлювала, що її діяльність у рідному Бердянську Запорізької області могла коштувати їй життя.
Вона залишалася в окупації з 27 лютого 2022 року, коли після 15:00 до міста ввійшла ворожа бронетехніка, і аж до 5 квітня, поки разом із чоловіком Олександром їй не вдалося виїхати. Наталя каже, що лише згодом, коли з’явилась інформація про системну боротьбу окупантів з незалежними журналістами, вона осягнула, наскільки ризиковану справу робила.
Про те, як редакція Локатор-Медіа, що спеціалізувалася на антикорупційних розслідуваннях, працювала в окупованому Бердянську і які теми порушує після евакуації на підконтрольну Україні територію, читайте в новому матеріалі ZMINA із серії публікацій про релоковані медіа.
Від економістки до журналістки
Наталія Криворучко за освітою економістка, має науковий ступінь кандидатки економічних наук і тривалий час займалася темами залучення інвестицій. Вона була радницею міського голови Токмака – міста в Запорізькій області неподалік Бердянська. Хоча вона самостійно готувала матеріали для сайтів міськради й постійно працювала з текстами, журналісткою себе тоді не вважала.
Переломний момент стався 2016 року, коли Наталія разом із чоловіком Олександром Пилипенком почала відвідувати тренінги з антикорупційних розслідувань від різних профільних організацій. Олександр на той час працював у відділі освіти міської ради, тож добре розумів внутрішні процеси місцевого самоврядування. Ця тема їх захопила: Олександр почав писати перші статті-розслідування й протягом чотирьох років публікував свої матеріали на різних донорських ресурсах.
Теми їхніх розслідувань зачіпали діяльність комунальних підприємств, тендерних закупівель та непідконтрольних статків місцевих можновладців. У подальших матеріалах розслідувачі домагалися надання публічної інформації та висвітлювали діяльність народного депутата Олександра Пономарьова, якого пізніше притягнули до суду за підозрою в державній зраді. Вироку ще нема, але він перебуває в СІЗО.
Зокрема, 2 листопада 2018 року Олександр Пилипенко опублікував на Korrespondent.net розслідування “У Бердянську фірми родини нардепа Пономарьова захоплюють землю”. У ньому йдеться про те, що пов’язані з родиною нардепа структури, за версією автора, самовільно зайняли земельну ділянку в Бердянську, завдавши громаді шкоди майже на 300 тис. грн. Автор прямо називає Пономарьова та описує зв’язок фірм із його родиною.
Подружжя також долучилися до розвитку молодіжного медіаруху – Молодіжного токмацького телебачення (МТБ). Як куратори проєкту, вони готували грантові заявки, щоб відправити молодь на тренінги, а також передали школярам п’ять комплектів обладнання для знімання. Контент молодіжного телебачення поширювався в ютубі, фейсбуку та інших соціальних мережах.
У 2020 році Наталія Криворучко офіційно зареєструвала громадську організацію та разом з командою створила сайт “Локатор-Медіа” з юридичною адресою в Токмаку. На момент повномасштабного вторгнення редакція видання складалася з п’яти осіб.
Редакція спеціалізувалася на антикорупційних розслідуваннях. Наприклад, писала про те, як депутат обласної ради Аскад Ашурбеков через свого компаньйона організував схему незаконного виведення бюджетних коштів, використовуючи для цього фіктивні тендери чи пов’язані підприємства.
Згодом ГО “Локатор-Медіа” була перереєстрована на підконтрольній Україні території, а її команда продовжує роботу поза межами рідних Бердянська та Токмака.
Робота Локатор-Медіа в окупації та евакуація на підконтрольну територію
Наталя каже, що вони з редакцією не дуже вірили в те, що почнеться широкомасштабне вторгнення, і ніяк до нього не готувалися. Вони також сподівалися, що якщо щось подібне й станеться, то їхнє місто швидко деокупують.
Тож після окупації росіянами Бердянська видання “Локатор-Медіа” продовжувало працювати. Вони на сайті чи в соцмережах писали про волонтерські організації, які займалися гуманітарною допомогою. Також повідомляли про тих, хто хвалив росіян на пропагандиських відео, знятих під час роздавання “гуманітарки” від окупантів. Зокрема, ідентифікували їхні особи.
Паралельно Наталія займалася прямою гуманітарною допомогою. Як амбасадорка Фонду родини Богдана Гаврилишина вона отримала від фонду грант у розмірі 15 тисяч гривень. Безготівкові розрахунки проводити було важко, втім вона домовлялася з місцевими підприємцями, які погоджувалися віддавати товари без націнок. Потім разом з чоловіком вони вручну фасували продуктові та гігієнічні набори й пішки, з важкими пакетами в руках, розносили їх у своєму мікрорайоні для багатодітних родин, сімей з дітьми з інвалідністю та пунктів приймання переселенців.
Життя в місті тим часом стрімко погіршувалося. Банкомати перестали працювати, а в магазинах приймали лише паперову гривню. Одразу з’явилися ділки, які обмінювали безготівковий перерахунок на готівку. Наприклад, щоб зняти з картки 1500 грн готівки, доводилося віддавати чималий відсоток і отримувати на руки лише 1300 грн.
Ціни підвищилися в рази: товари за 20–30 гривень раптово подорожчали до 150. Паливо зникло, а крамниці зачинялися назавжди одразу після розпродажу залишків.
Зв’язок окупанти заблокували ще 27 лютого. Єдиною можливістю зловити мережу залишалася SIM-картка “Київстар”, вартість якої на чорному ринку сягала 1500 гривень – тобто десь у п’ять разів більше, ніж до вторгнення. Всі інші оператори працювали хіба що епізодично. Банки роздавали безкоштовний інтернет, і під відділеннями банків збиралися люди, щоб почитати новини. Вони дізнавалися, що росіян відкинули від Києва, взнавали, що деокупували якісь населені пункти, і сподівалися, що незабаром ЗСУ з’являться в Бердянську.
Утім, зрештою, подружжя усвідомило, що вести журналістську діяльність та працювати далі їм просто не дадуть, і вирішило виїжджати. Точної та перевіреної інформації щодо евакуації практично не було, але містом поширювалися чутки: треба дістатися Бердянського кільця і чекати на автобуси, які відправляє Запорізька ОВА.
Першого дня Наталія з чоловіком дісталися кільця на таксі, віддавши за поїздку 500 гривень, хоча до вторгнення ця дорога коштувала не більш як 100. Проте того дня автобуси так і не приїхали. Наступного дня їх безкоштовно підвіз інший таксист. Цього разу людям, які очікували евакуаційні автобуси, пощастило: їх підібрали шість або сім автобусів Червоного Хреста, які прямували до Маріуполя, але коли їх не пропустили окупанти, вирішили не повертатися порожніми й евакуювати людей з-під Бердянська. Близько 600 пасажирів тіснилися з клунками, дітьми, собаками та котами, але, як згадує Наталя, не було жодної сварки чи конфлікту.
Шлях виявився справжнім випробуванням. На кожному з восьми російських блокпостів пасажирів висаджували разом з речами для ретельних обшуків. Представники Червоного Хреста інструктували людей не реагувати на жодні провокації та мовчати.
Замість двох годин звичайного шляху, до села Василівка їхали майже цілий день. Там працівники та водії Червоного Хреста вимушені були зупинитися на ночівлю. Пасажирам суворо заборонили відходити від автобусів через загрозу мін – справити природні потреби можна було лише поруч із транспортом, чоловікам і жінкам разом. Після цього автобуси зачинили до 7:00 ранку, а пасажири спали деінде.
Найгіршим став останній ворожий блокпост перед підконтрольною Україні територією. Окупанти змусили всіх чоловіків вийти та вишикуватися, а жінкам наказали відвернутись і не дивитися. Жінки відчували страх, адже ніхто не знав, що станеться далі. Чоловіків роздягли до пояса, перевірили на наявність татуювань та слідів від зброї і лише після цього дозволили повернутися в автобуси. Наталія переконана, що це робилося задля залякування та психологічного зламу людей.
Коли автобуси нарешті перетнули лінію розмежування та виїхали до українського блокпоста в полі, емоції втримати було неможливо: плакали всі, і жінки, і чоловіки. Ніхто не розраховував, що дорога триватиме понад добу, тож запасів їжі практично не лишилося, але люди діставали із сумки останні залишки смаколиків і щиро пригощали українських військових. Наталія пригадує, як віддала банку меду.
Після Запоріжжя евакуйовані переїхали до Дніпра. Та зрештою родина вирушила до Ужгорода, адже Наталія отримала пропозицію очолити філію міжнародної благодійної організації “СОС Дитячі містечка Україна”.
Перезапуск із нуля та нова команда в Ужгороді
Після виїзду до Ужгорода редакція Локатор-Медіа змушена була відновлювати роботу фактично з нуля, адже все знімальне обладнання, техніка й офісні меблі залишилися на окупованій території.
Сьогодні кістяк команди становлять фахівці з різних куточків України: у Запоріжжі працюють двоє місцевих журналістів, відеозніманням займається місцева відеографка, а фінансову звітність веде бухгалтерка – переселенка з Маріуполя. Інших журналістів залучають під конкретні проєкти й програми. Діяльність медіа фінансово підтримують Асоціація незалежних регіональних видавництв України та Інститут розвитку регіональної преси (ІРРП) через грантові програми.
В евакуації видання суттєво розширило фокус: якщо раніше Локатор-Медіа орієнтувалося переважно на Бердянськ і Токмак, то тепер розслідувачі висвітлюють події по всій Запорізькій області та окупованих територіях.
Один із ключових напрямів – моніторинг діяльності релокованих органів місцевого самоврядування. Видання не лише викриває зловживання, а й захищає інтереси громади. Показовим став випадок зі спеціальною школою для дітей з інвалідністю “Оберіг“. Батьки вихованців звернулися до Локатор-Медіа через наміри влади релокувати заклад до іншого міста з гіршими умовами. Після публічного розголосу та залучення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з прав дітей рішення скасували й школу залишили на місці.
Спецпроєкт “Вороги Запоріжжя” та співпраця з правоохоронцями
Окремим напрямом роботи видання став спецпроєкт “Vороги Zапоріжжя”, де журналісти збирають доказову базу щодо зрадників і колаборантів.
Як зазначено в описі на сайті, платформу “Vороги Zапоріжжя” створено “для фіксації та систематизації інформації про посадовців, правоохоронців, медійників, священників та громадських діячів Запорізької області, які перейшли на бік РФ та шкодять територіальній цілісності і обороноздатності України, а також її державній, економічній та інформаційній безпеці”. Також тут міститься інформація про російських військових і посадовців, які беруть участь в окупації регіону.
“Звісно, ці представники РФ та їхні місцеві посіпаки є ворогами не тільки Запорізького регіону, а й усієї країни та українського народу загалом, але оскільки їхня діяльність має локальний характер, ми їх виокремили в окремий реєстр”, – пояснює Наталія.
Мета проєкту – притягнення вищевказаних осіб до відповідальності та збереження політичної пам’яті для унеможливлення подальшого отримання ними публічних посад.
Інформацію доповнюють і самі читачі: у середньому раз на тиждень до редакції надходять нові дані про перебіжчиків. Для цього читачі мають вносити дані до спеціальної анкети внизу сторінки. Заповнити її можна анонімно. Треба вказати прізвище, ім’я і по батькові ворога, категорію і коментар.
Одним з найретельніших досліджень Локатор-Медіа стала стаття про те, як на тимчасово окупованій території Запорізької області росіяни розгорнули масштабну мережу пропагандистських медіа, створену для маніпуляцій, русифікації та виправдання військової агресії. Публічним куратором цієї мережі є депутат законодавчих зборів Санкт-Петербурга Алєксандр Малькєвіч, а фінансування здійснюється коштом російського бюджету через окупаційні адміністрації.
Основним інструментом ворожої пропаганди став мелітопольський холдинг “ЗаМедіа”, до якого входять телеканал “ЗаТВ”, сайт “ЗаІнформ”, радіостанція “ЗаРадіо” та газета “Запорожскій вєстнік”. Контент для цих ресурсів створюють як російські “гастролери” Татьяна Конраді, Анна Гєрцовская, Андрєй Хорьков, так і місцеві колаборанти й зрадники, серед яких колишні журналісти на кшталт Юлії Ваченковой, яка до окупації працювала на комунальному каналі “ТБ Бердянськ”.
Крім “ЗаМедіа”, в регіоні функціонує “Запорізьке агентство новин”, пов’язане з російським холдингом “Регнум”, а також виходить друком прокремлівська газета “Бізнес Запорожья”. Для підготовки нових кадрів окупанти використовують захоплений Бердянський педагогічний університет (нині “АГПУ”), де створили кафедру соціальних комунікацій під керівництвом того ж Малькєвіча. Водночас чимало колаборантів з-поміж пропагандистів уже фігурують у кримінальних провадженнях, отримують заочні вироки за колабораційну діяльність або стають фігурантами внутрішніх корупційних скандалів з розпилювання бюджетних рублів.
За матеріалами Локатор-Медіа запорізьке управління СБУ розслідує злочинні дії десяти пропагандистів, які ведуть підривну діяльність проти України на тимчасово окупованій території Запорізької області.
А Бердянська міська військова адміністрація офіційно позбавила звання “Почесний громадянин міста” місцевих діячів Миколу Мироненка та Віктора Синицького через їхню відкриту колабораційну діяльність на тимчасово окупованій території. Відповідне рішення керівництво БМВА ухвалило на підставі доказових матеріалів, зібраних командою Локатор-Медіа.
Скульптор Микола Мироненко, який раніше створював відомі міські пам’ятники, після окупації ввійшов до створеного загарбниками “Союзу художників Росії” та брав участь у пропагандистських заходах. Інший фігурант, колишній військовий та Герой Радянського Союзу Віктор Синицький, публічно підтримав окупантів, виступаючи перед школярами на ідеологічних заходах на кшталт “уроків мужності”.
Раніше за аналогічними матеріалами журналістів очільник Запорізької ОВА вилучив із Книги пошани області інших бердянських зрадників – Світлану Воробйову та Юрія Лаєра.
Зібрана база фактів слугує підґрунтям для офіційних розслідувань. За матеріалами Локатор-Медіа українські правоохоронні органи порушують кримінальні провадження, а Наталія Криворучко особисто надає письмові свідчення слідчим. У доробку видання вже понад тисячу опублікованих матеріалів, а зібраних доказів вистачить ще щонайменше на 2 тисячі профайлів.
Висвітлення конфліктів у російському політикумі, пов’язаних з окупованим Запоріжжям
Журналісти на сторінках медіа також висвітлюють ті події внутрішньої російської політики, які пов’язані з тимчасово окупованою частиною Запорізької області.
Серед таких – гострий конфлікт між призначеним Кремлем очільником окупаційної адміністрації Запорізької області Євгенієм Балицьким та головою Центральної виборчої комісії Росії Еллою Памфіловою. Приводом стало рішення Балицького самовільно звільнити так звану голову “Запорізького облвиборчокому” Галіну Катющенко нібито у зв’язку з втратою довіри через технічні помилки в декларації.
Елла Памфілова публічно розкритикувала цей крок, назвавши його викликом федеральному законодавству та відвертою зневагою до закону. Голова ЦВК РФ наголосила, що подібні кадрові рішення перебувають лише в компетенції самої комісії, а дії Балицького спрямовані на дезорганізацію роботи виборчого органу.
З огляду на вагу Памфілової в російській номенклатурі цей конфлікт може серйозно похитнути позиції самого Балицького. На переконання журналістів видання, ця історія доводить, що місцеві ставленики Кремля є лише маріонетками й не мають права зазіхати на федеральні органи РФ.
Також Локатор-Медіа приділило значну увагу кумедній сімейній колаборації родини Рогозіних. Дмітрій Рогозін є обраним до Госдуми РФ “сенатором” від Запорізької області. Його колишня дружина, російська поетеса Татьяна Рогозіна, стала авторкою тексту так званого псевдогімну Запорізької області, який окупанти презентували місцевій квазівладі. Видання детально розбирало, як Балицький нагороджував орденами російських “діячів культури” за подібну пропаганду.
Видання визначає Рогозіна як одного з найактивніших прибічників війни проти України. Журналісти нагадують читачам бекграунд “сенатора” як колишнього керівника російської державної корпорації “Роскосмос” та відстежують, як Москва використовує “збитих” у федеральному центрі політиків, відправляючи їх керувати захопленими українськими територіями.
Наталія зізнається, що хотіла б нарешті залишити російських діячів на кшталт Рогозіна в минулому. Так само як і зрадників на кшталт Балицького – хіба що повернутися до них уже в іншій ролі: щоб висвітлювати суди над колаборантами після звільнення Запорізької області.
Її значно більше цікавить те, що буде після перемоги: як відновлюватиметься Бердянськ, як повертатимуться люди, як оживатиме зруйнований окупацією край і якою буде його нова Україна. Адже журналістці з Бердянська хочеться нарешті писати не про те, як окупанти його нищили, а про те, як українці його відбудували.
