“Не народжувала – не жінка”? Чому 8 Березня – це не день матері

Коли я навчалася в школі – і навіть після 2014 року – у нас усе ще зберігалася “традиція” вітати хлопців з 23 лютого. У старших класах я навіть посперечалася з класною керівницею та однокласниками: мені було незрозуміло, з чим саме їх вітати – про який “захист” і якої “вітчизни” йшлося?

У відповідь я почула “контраргумент”: мовляв, тоді хлопці не вітатимуть нас із 8 Березня, бо ми ще не мами. Не народжували – отже, “не жінки”.

Можна довго аналізувати, звідки в 16–17-річних підлітків така впевненість у цих формулах. Але важливіше інше: чому 8 Березня так легко зводять до Дня матері – хоча для цього існує окремий день, який у світі відзначають у другу неділю травня.

Мені щиро шкода, що ще зі школи нам нав’язували думку про те, що народити – це обов’язок. Майже єдина “функція” жінки. Ніби жінка – це передусім репродуктивна система, у якої немає ані характеру, ані професії, ані амбіцій, ані права на інший сценарій життя. Лише потенціал народити.

Дисклеймер. У цій авторській колонці йдеться про випадки, коли не народжувати дітей – це свідомий вибір і бажання жінки, а не про ситуації, пов’язані з медичними показаннями, безпліддям чи вимушеними обставинами. 

Чому це проблема?

Передусім тому, що це підміна сенсу самого 8 Березня. Міжнародний жіночий день виник як день боротьби за політичні та соціальні права жінок – за виборче право, за можливість працювати, за рівну оплату. Особисто для мене (а я впевнена, що і для багатьох інших жінок), цей день – про суб’єктність, рівність і право ухвалювати рішення щодо власного життя.

Коли жінку (а в моєму тодішньому досвіді дівчинку, школярку) вітають як “майбутню маму”, з цього дня виймають його основу – свободу вибору.

Друга проблема полягає у тому, що фраза “не народжувала – не жінка” стирає реальні людські історії. Є жінки, які не можуть мати дітей з медичних причин. Є ті, хто пережили втрату вагітності. Є ті, хто свідомо не хоче дітей. Усі вони залишаються жінками. Їхня гідність і приналежність до жіночої статі не залежить від наявності дитини.

Третє – навіть якщо тиск не прописаний у законі, він діє через суспільство. Через жарти, “побажання”, співчутливі погляди, поради, знецінення на зразок “ти ще передумаєш”. Але примусове материнство – навіть м’яке, соціальне – не створює щасливих сімей. Дитина не може бути аргументом у суперечці чи способом довести свою “повноцінність”.

Батьківство – це відповідальність на десятиліття. Воно має починатися з внутрішнього “я хочу” і “я до цього готова”, а не з “так треба”, “усі так живуть”, і точно не з “без дітей – не сім’я”.

Що каже закон?

В Україні жінка має право самостійно вирішувати, народжувати чи ні. Аборти дозволені за бажанням жінки до 12 тижнів вагітності. До 22 тижнів – у визначених законом випадках. Це закріплено в статті 50 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, а також у частині 6 статті 281 Цивільного кодексу України.

Тобто держава визнає, що рішення про материнство – це особисте рішення жінки.

Водночас періодично зʼявляються спроби це право обмежити. У різні роки депутати реєстрували законопроєкти, які пропонували скоротити допустимі терміни або заборонити аборти, залишивши лише винятки – зґвалтування чи загрозу життю жінки. Ці ініціативи не стали законом. Утім, сам факт їх появи нагадує, що жодне право не існує автоматично, тому за нього доводиться постійно стояти.

Коли вибір забирають

Світова ситуація з доступом до абортів демонструє, що права жінок на репродуктивне здоров’я далеко не завжди є стабільними й гарантованими, навіть у правових системах, які формально визнають демократію та свободу.

У деяких країнах Центральної Америки – у Сальвадорі, Гондурасі, Нікарагуа та ще кількох державах – аборт заборонений повністю, без винятків. Це означає, що переривання вагітності не допускається навіть у випадках зґвалтування, інцесту чи загрози життю матері. У таких умовах жінки опиняються під загрозою кримінального переслідування навіть після мимовільної втрати вагітності. Наприклад, історія Теодори дель Кармен Васкес зі Сальвадора – коли жінку, яка пережила мимовільний викидень, засудили до ув’язнення – стала символом такої політики.

У Польщі після жорсткого обмеження законодавства доступ до абортів майже повністю зник всередині країни. Від 2021 року переривання вагітності дозволене лише за крайньої загрози життю чи здоров’ю або в разі зґвалтування чи інцесту, а інші підстави – включно з тяжкими вродженими вадами плода – фактично виключені. Такі зміни змусили деяких людей виїжджати за кордон за медичною допомогою, а Європейський суд з прав людини визнав таку ситуацію порушенням права на приватне життя.

Жорсткі обмеження спричинили також критичні звіти міжнародних організацій про випадки, коли жінки помирали через відмову у медичній допомозі, а складні процедури та стигматизація ускладнюють доступ до безпечної допомоги.

У США після скасування у 2022 році рішення “Роу проти Вейда”, яке проголошувало право на аборт, питання доступу до репродуктивних послуг передали штатам – відтоді право жінки залежить від її поштового індексу. Нині у деяких штатах аборти заборонені майже повністю (як у Техасі чи Джорджії), в інших – істотно обмежені, а треті намагаються захищати або навіть посилювати доступ до таких послуг. Наслідки цих змін вже бачать і дослідники, і медики: наприклад, зростання числа молодих жінок, які обирають стерилізацію як спосіб уникнути небажаної вагітності, — частково як відповідь на невизначеність щодо доступу до абортів. 

Ці приклади важливі для України не лише як чужий, інший досвід, а як сигнал про те, що навіть у демократичних суспільствах право на медичну допомогу і репродуктивну автономію може бути предметом політичних торгів і змін. Підхід до таких прав часто змінюється залежно від політичної ситуації, судових рішень і суспільної дискусії, і це може мати реальні наслідки для життя та здоров’я жінок.

Право жити без обовʼязку

Є питання, які ставлять, здавалося б, з турботою, але звучать вони як справжній допит. “А коли?”, “годинничок тікає”, “от побачиш, потім захочеш, а вже не зможеш”. Їх вимовляють із посмішкою, за святковим столом, у кабінеті лікарки, у черзі по каву. Наче це невинна світська розмова, а не вторгнення в межі, які ніхто не просив і не дозволяв порушувати.

За все моє життя в мене жодного разу не виникало бажання взяти на себе цю відповідальність. Не тому, що я чогось боюся або поки що чогось не розумію, а тому, що я чесно дивлюся на себе і визнаю: я цього не хочу. У мене немає внутрішнього прагнення турбуватися про дитину щодня – годувати й купати її, водити до садочка, приходити на свята у початкових класах, возити на море чи збирати в літній табір, сидіти біля ліжка, коли вона хворіє, купувати зошити й розвиваючі книжки, хвилюватися за її перше побачення і втішати, якщо воно закінчиться сльозами. Я поважаю тих, хто цього хоче. Але й прошу взаємності.

Окремо варто сказати про так званий “материнський інстинкт”, яким часто маніпулюють. У людей немає універсального біологічного механізму, який автоматично вмикає бажання народити й виховувати. Є здатність до прив’язаності, є соціальні очікування, є гормональні процеси, що підтримують зв’язок з уже народженою дитиною. Але бажання мати дітей формується під впливом цінностей, досвіду, культури, особистих сенсів. Воно може бути – і це дійсно прекрасно. А може не бути, і це так само нормально. Вигадувати “інстинкт”, щоб переконати жінку, що вона передумає, – означає знецінювати її усвідомлений вибір.

Коли мені кажуть, що “потім буде пізно”, я чую не турботу, а недовіру до моєї здатності ухвалювати рішення. Наче я не доросла людина, яка має право визначати власну траєкторію, а моє життя – це лиш виконання чужого сценарію, а не мої бажання й межі.

Я не прошу погоджуватися зі мною. Я прошу поважати цю позицію. Не перетворювати її на тему для жартів, не зводити до тимчасової примхи, не лікувати порадами. Повага до жінки – це визнання того, що її “ні” так само вагоме, як і її “так”. І якщо мій вибір – не бути матір’ю, він не потребує ні співчуття, ні виправдань. Він потребує лише одного – поваги.