Діджиталізація “прописки” як гра в імітацію реформи

Останній тиждень ЗМІ цитують міністра цифрової трансформації Михайла Федорова, який пообіцяв скасувати штамп у паспорті та довідку про “прописку” до ID-картки. І не просто пообіцяв: у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №5463 “Про реалізацію публічних електронних послуг з реєстрації та декларування місця проживання в Україні”. Хоч і внесли його народні депутати, загалом міністр не приховує, що документ розробило Міністерство цифрової трансформації України спільно з Міністерством внутрішніх справ та Державною міграційною службою. Саму ж ініціативу вже проголошено “переосмисленням прописки”. 

Що ж цікавого та корисного пропонує нам Мінцифри? Чи дійсно після ухвалення проєкту закону ми прокинемося в новій країні, де не потрібно подавати зайвих довідок, щоб отримати реєстрацію місця проживання? Чи стане для українців та українок “прописка” там, де вони фактично мешкають, доступнішою? І чи запровадять зрештою декларативну систему “прописки”? (Спойлер – ніт.)  

Як зараз  

Попри те що міністр каже про сучасну систему реєстрації місця проживання як про дуже складну і таку, що потребує додаткових походів “у декілька установ та очікування в чергах, щоб отримати штамп у паспорті або папірець до ID-картки”, це правда лише частково. Наразі, відповідно до чинного закону, реєстрація місця проживання людини здійснюється в день подання нею документів. На практиці цього строку дотримуються не завжди. Особливо коли звернення по отримання реєстрації місця проживання відбувається через ЦНАПи. Утім, загалом процедура отримання омріяного штампа точно не виглядає так апокаліптично, як про це говорить міністр. У багатьох випадках (залежно від ЦНАПу) реєстрацію місця проживання можна отримати за 15 хвилин.

Окремо, однак, варто зупинитися на документах, які необхідно подати для отримання “прописки”. 

Мінімальний набір для реєстрації дорослого складається із заяви, паспорта, квитанції про сплату адміністративного збору і документа, що підтверджує право на проживання в житлі. Саме з останнім часто виникають проблеми, особливо в ситуаціях, коли зареєструвати своє місце проживання намагається не власник житла, а, наприклад, повнолітній член сім’ї власника чи орендар. Для таких випадків існує опція – отримати згоду “власника / співвласників житла, наймача та членів його сім’ї”, що є насправді для більшості непосильним завданням. Зокрема, і через існування численних стереотипів стосовно зв’язку реєстрації місця проживання та права власності / користування житлом. Наприклад, відповідно до дослідження, 95% громадян не зареєстрували б орендарів, якби здавали квартиру в оренду. 

Цей набір документів для “прописки” також збільшується, якщо заявником є чоловік, бо необхідно додатково надавати військовий квиток або посвідчення про приписку. 

Наочним результатом отримання адміністративної послуги з реєстрації місця проживання буде штамп, який вносять до паспорта у формі книжечки, або запис на чіп-ID. Але в останньому випадку через те, що не всі органи та установи можуть зчитувати таку інформацію з безконтактного електронного носія, необхідно отримати відповідну паперову довідку. Бонусом іде теза про те, що ID без довідки не дійсне (що, звичайно, неправда).

Що пропонує законопроєкт Мінцифри 

Згідно з пояснювальною запискою, ухвалення проєкту закону №5463 має декілька цілей. Але перша й основна – забезпечити реєстрацію місця проживання онлайн. Власне, саме це має на увазі міністр, коли каже, що не доведеться більше ходити до ЦНАПів чи військкоматів, а досить буде авторизуватися в застосунку “Дія” чи на порталі.

І це беззаперечний плюс: можна тільки вітати переведення будь-якої послуги в онлайн, особливо в період пандемії. Є, утім, суттєва різниця між створенням можливості зареєструвати місце проживання, не виходячи з дому, і реформою системи реєстрації місця проживання, проголошеним “переосмисленням прописки”. 

Адже ключове – необхідність підтвердження права на проживання в житлі – у новому прекрасному світі “декларативної” реєстрації від Мінцифри залишається. Оскільки під час декларування місця проживання серед іншого треба буде надати документи, що підтверджують право проживати в житлі, адреса якого декларується для проживання. Це інформація про житло (документи), яка підтверджує право власності на нього, рішення суду про надання особі права на вселення до житла, що набрало законної сили, визнання за особою права користування житлом, приміщеннями, договір оренди або інші документи. 

Чи зроблять такі зміни “прописку” доступнішою

У разі ж відсутності зазначених вище документів декларування місця проживання особи можливе за згодою власника (співвласників), уповноважених осіб житла (інших житлових приміщень). Ця вимога є найголовнішим мінусом нового законопроєкту, оскільки саме з відсутністю згоди власника житла на реєстрацію місця проживання найчастіше стикаються люди, які хочуть зареєструвати своє місце проживання в помешканні, яке не є їхньою власністю.

Формально законопроєкт передбачає існування двох процедур – декларування місця проживання та реєстрації місця проживання. За своєю суттю відрізняються вони не сильно: реєструвати місце проживання можна буде лише в житлі комунальної власності, що підлягає приватизації, а також місце проживання особи в службовому житлі. Водночас реєстрація в цьому житлі підтверджує право на проживання особи в ньому (тут не дуже зрозуміло, чому обрали таке рішення, адже право на проживання в такому житлі підтверджує відповідний ордер).

Декларування місця проживання таких наслідків не має. Тобто воно не є підтвердженням права на користування житлом, вселення особи в житло, факту оренди житла. Хоча так само цих наслідків не має і та реєстрація місця проживання, яку отримують українці вже багато років.

Тож треба бути чесними: законопроєкт Мінцифри є спробою “діджиталізувати прописку”, а не реформувати цей інститут. Його автори, зосереджуючись на розв’язанні питання отримання послуги онлайн, виходять з хибної гіпотези, що люди не реєструють свого місця проживання переважно через незручність процедури. Утім, це не так. Складність отримання адміністративної послуги є далеко не першою і не єдиною причиною, чому громадяни України живуть не за місцем реєстрації. 

Отже, після ухвалення законопроєкту ми продовжимо жити в країні, де твоя “прописка” досі багато важить. І де більшість людей усе одно не зможе зареєструватися там, де вони фактично мешкають.

Альона Луньова, адвокаційна менеджерка Центру прав людини ZMINA