Що не так з розслідуваннями справ про зґвалтування “на селі”? Все не так

Якщо комусь здається, що “не все так просто” з цією історією про зґвалтування на Закарпатті, то я впевнена, що так і є. Я просто переконана, що все ще набагато гірше, ніж вилізло назовні, і навіть гірше, ніж ви можете собі уявити.

Понад 10 років тому я представляла дівчинку в справі про зґвалтування “на селі”. Зґвалтував студент педагогічного коледжу, місцева недоросль. Вчитель фізкультури, що не відбувся нашими зусиллями (дуже на це сподіваюсь). Дівчина з міста з мамою приїхала в село до бабусі і пішла з “подружкою” потусити. Там була місцева компанія. Один з них – мудак п’яний – зголосився проводжати додому і по дорозі зґвалтував.

Мама – молодець. Без усяких “сама винувата” подають заяву, проходять експертизу тощо. Допити, слідчий експеримент, усе таке… Але щось не так… Дівчині ледь виповнилося 18, тому мама не має доступу до справи. Не може бути законним представником.

“Не так” виявилося все.

Я потрапила в цю справу через “проблески совісті” експерта, який зробив дуже компромісний висновок СМЕ, “як просив слідчий”: щось не побачив, щось не дописав… але все ж щось та й зафіксував. А потім розповів про те, що справу “зливають”, а дівчинку шкода одному знайомому патологоанатому… за сумісництвом – правозахиснику. Правозахисник знайшов маму, сконтактував її зі мною, і на етапі ознайомлення з матеріалами слідства захожу в справу.

***

Приїжджаємо ми до слідчого. З дівчиною і її мамою. Я представник потерпілих, але почуваюся, наче ми обвинувачені. Без слідчого з будівлі на вулицю не випускають.

Щоб зрозуміти місцевий колорит, туалет для відвідувачів на вулиці – такий сільський дерев’яний туалет на подвір’ї, саме такий стрьомний, як ви можете собі уявити.

Літо, духота. Здається, це була субота чи вихідний день – людей у відділку майже немає. Воду я забула в машині. Дівчинка на вигляд років 14 – маленька, худенька, хвороблива, максимально міське дитя. Їй від усіх цих обставин, фізичних і психологічних, реально погано, в неї астма, дистонія, анемія, періодично в мене відчуття, що зараз вона втратить свідомість. Ні води, ні свіжого повітря, ні туалету, як ви вже зрозуміли.

Мета слідчого – отримати наші підписи в протоколі про ознайомлення за будь-яку ціну. Чимшвидше. Звісно, первинною метою взагалі було вдати, що адвоката не існує, і просто отримати підпис потерпілої. Але я вже скерувала клопотання від потерпілої.

По телефону він сказав, що я можу не їхати, що він усе одно не дозволить фотографувати матеріали. Можу переписувати. А фотографувати потерпілим – заборонено.

Ще одне письмове клопотання потерпілої про залучення адвоката в протоколі про ознайомлення і моє – про надання можливості фотографувати матеріали трохи змінили розклад.

Він почав торгуватися щодо кількості томів, які він мені покаже в обмін на підпис. Приніс частину. Потім майже напряму шантажував станом дівчини, що я її тут мучу.

А я не дозволяю їй нічого підписувати й узагалі від мене відходити.

Договорився до того, що нікуди нас не випустить, поки не поставимо підписи. Напівпогрози, напівжартики, що ми тут дві тендітні дівчини й “що ви мені зробите”.

Нагадую – дівчина потерпіла, я її представник.

Справи небагато – томів до 10-ти. Останній – не дає.

Я фотографую том за томом і прямо фізично відчуваю, що головне бажання слідака зараз заламати мене і забрати телефон, на який я фоткаю. І немає ніяких гарантій, що він цього не зробить, коли отримає підпис на протоколі або відмову його підписувати.

Останній том слідчий ніяк не віддає, вимагає підпис у протоколі, не погоджуюсь, тягне час, погрожує, це все триває вже багато годин.

Поки фотографую, бачу втупу підроблені протоколи відібрання пояснень у потерпілої і протокол допиту потерпілої. Просто дописаний після основного тексту в проміжку до підпису текст, що одного з видів проникнень не було. Запитую дівчину – підтверджує, що це брехня, що вона казала чітко, що було, і як розповідала. Бачу слідчий експеримент із підозрюваним “під експертизу” – “була п’яна – сама дала”, потім засоромилась і оббрехала. Бачу, що одяг, який скеровується на цитологічну експертизу, геть не той, який був на обвинуваченому, довідку про “випадково знищені” фотографії зі слідчого експерименту з потерпілою і всяке таке.

Тоді 152-га і 153-тя (статті ККУ щодо зґвалтування та сексуального насильства. – Ред.) мали трохи інше значення, якщо пригадуєте. Але кваліфікація – тільки за однією. Відтак немає повторності.

Дівчина вже ледь притомна, хоче в туалет, на свіже повітря, пити, додому, лягти. Ладна підписати що завгодно, щоб тільки її відпустили.

Я розумію, що в мене дуже маленьке поле для маневру і дуже мало часу.

Я продовжую “портити протокол”: прямо в протоколі про ознайомлення в графі “заяви і клопотання” фіксую ознаки підроблення протоколів, знищення доказів і вписую клопотання про доповнення досудового слідства – про допит експерта, про проведення слідчого експерименту, про очні ставки, про додаткову кваліфікацію, клопотання про проведення почеркознавчої, цитологічної експертизи, вилучення “того одягу” (у свинячий голос, але…), заяву про порушення кримінального провадження за фактом підроблення протоколів, трошки скарг на погрози й ставлення до потерпілої з боку слідчого. Якщо коротко, дрібним почерком весь лицевий і зворотний аркуш протоколу і ще кілька сторінок тексту. Пишу про відсутність останнього тому. І лише після цього повертаюся до “головного підпису” про ознайомлення. Про те, що ознайомлення лише часткове, вже написала в графі “заяви і клопотання”.

Фотографую все це. Віддаю слідчому, який нависає постійно поруч, нервується, але не бачить, що саме я пишу. Підпис у графі “ознайомлена” його заспокоює.

Хапаю потерпілу за руку і буквально тікаємо (в туалет). Слідчий, усе ще радіючи отриманому підпису, читає мою писанину. Домагаюсь у чергового, щоб нас випустили: дівчинці погано, потрібно в туалет, швидко підриваю маму, яку всередину не пустили, і вона чекала внизу. Поки ми виходимо з вестибюля (вже за прохідною), чую, як слідчий біжить і кричить черговому нас не випускати. Швидко заштовхую маму, яка ще нічого не розуміє, і ледь притомну дівчину в машину, стрибаю за кермо і вивожу нас звідти. Тупо тікаю. Бо з доказів лише фоточки з мого телефона… Всю мою писанину слідак просто може знищити. І відправити справу “як є”. Чи не проблема – неознайомлення потерпілої з матеріалами справи.

Якось так.

***

Далі – заяви про злочин, клопотання про перекваліфікацію, скарги в прокуратуру, додаткові слідчі дії “через не хочу”, розголос у пресі, додаткова кваліфікація, кілька кіл оскаржень відмов у порушенні, а потім постанов про закриття кримінального провадження. Коли закінчилися всі судді в цьому і кількох сусідніх районах… До речі, в судах у кінцевому варіанті всі оскарження успішні. Але вінницька прокуратура просто систематично закривала справу (щодо підроблення протоколів і знищення доказів) знову одразу після отримання рішення суду про скасування попередньої постанови.

Тривалий судовий процес по суті без преси в райцентрі, куди нам їхати машиною три години, де в суді часто немає світла. Зі сміхуйочічками обвинуваченого і “жартиками” його адвоката. З пропозиціями “одружитися”. З численними процесіями “родичів і співчуваючих з боку ґвалтівника” під судом. Які влаштовували нам “коридор ганьби” крутили дулі, проклинали, “насилали порчу”, є підозра, що і прагматичніше “шаманили” над колесами машини. Одне спустилося, коли ми виїхали назад…

З мєнтами, які коментили статті в контексті “все село знає, що сама дала” тощо.

У селі всі також стали на бік ґвалтівника. Хоча в нього і до того були “випадки з дівчатами”, про які ніхто, звісно, не заявляв і свідчити так і не погодився. Важливо водночас розуміти, що ці “асуждающі” місцеві не просто масовка і глядачі – це ж і є свідки. Які, виявляється, або нічого не бачили, не чули, або давали відверто неправдиві свідчення, підігнані під версію ґвалтівника.

Чистий “Догвіль” (стрічка режисера Ларса фон Трієра. – Ред.).

Весь цей час обвинувачений на підписці. Прокуратура так і не просила зміни запобіжного. Хоча погрози, вимоги забрати заяву і “ввалювання” в хату були зафіксовані навіть заявою про злочин.

****

Прокурорка просила три роки.

Суд дав п’ять. Реального терміну. Але запобіжний не змінив.

Апеляція підтвердила вирок. Але запобіжний не змінила.

Ґвалтівник ще місяць гуляв на свободі й уже зібрався до армії, ми окремо ще писали скарги щодо невиконання вироку. Нарешті його таки посадили.

Чувак відсидів, може, половину і вийшов за “законом Савченко”.

Яких моральних зусиль це коштувало дівчині і її мамі, навіть не можу уявити.

А що було б, якби мама не стала на тверду позицію – захистити дитину і “щоб з іншими такого не сталось”, уявити неважко. Нічого.

Слідчих і прокурорів притягнути так і не вийшло. На жаль.

Власне, бажаю удачі дівчині із Закарпаття, її батьку і всім, хто їм допомагає. Вона точно знадобиться.

Можливо, комусь ця історія допоможе – по суті чи хоча б зануритись у контекст “культури вчинення і розслідування сільських зґвалтувань”.

Дуже сподіваюся, що мудаки сядуть і надовго. І не тільки ґвалтівники, але і “навколопричетні” співчуваючі в погонах.

Євгенія Закревська, адвокат, старший солдат

Текст передруковано зі згоди автора