“Генерація Ніка”: світло, яке залишилося після загибелі художниці Вероніки Кожушко і продовжує звучати голосами молодих митців
Вероніці Кожушко було лише 18. Вона жила у Харкові, малювала, писала вірші, знімала, волонтерила і, здається, встигала значно більше, ніж багато дорослих. Вона належала до покоління українських підлітків, які не мали “до війни” окремого спогаду — бо їхнє дорослішання відбувалося під звуки сирен, у темряві укриттів і в постійному відчутті крихкості життя. Але саме це покоління, попри все, не перестало творити.
У 2024 році Вероніку вбила Росія під час ракетного обстрілу Харкова. І в цей момент було не лише обірвано життя однієї людини, а й назавжди скасовані десятки майбутніх виставок, книжок, мистецьких проєктів, які могли б з’явитися через роки. Її смерть стала частиною ширшої трагедії — втрати цілого покоління українських молодих митців, які ще не встигли повністю проявитися.
Але пам’ять про неї не зупинилася у точці втрати. Вона трансформувалася у дію. У премію “Генерація Ніка”, яка сьогодні підтримує молодих художників і письменників, дає їм голос і простір. У тексти, виставки, розмови. У світло, яке не згасає.
Цей текст — про Вероніку. Про її внутрішній світ, який вдалося зберегти у віршах і малюнках. Про тих, хто її пам’ятає і продовжує її справу. І про покоління, яке Росія намагається знищити, але яке вперто продовжує говорити — мовою мистецтва.
Світло, яке залишилося
Менеджерка премії “Генерація Ніка”, старша наукова співробітниця Харківського літературного музею Мілєна Ляшенко згадує свою першу зустріч із Веронікою як момент, який неможливо пояснити раціонально. Вона каже, що пам’ятає не деталі, не слова, а відчуття світла.
“Я їхала до Києва, дивилася у вікно, ішов дощ, і я згадувала Ніку. Вона була світлом — не метафорично, а буквально. Перша зустріч з нею — це її сонячний погляд, який ніби залишився зі мною назавжди. І я думала: як сказати про неї так, щоб це було правдою? І зрозуміла — вона жила за дуже простим, але сильним правилом: роби зараз. Якщо хочеш — не відкладай. І це правило стало для нас основою всього”, – розповідає Мілєна Ляшенко.
Українська художниця, поетка, мисткиня, волонтерка Вероніка Кожушко, яку вбила РФ 30 серпня 2024 році у Харкові.Менеджерка премії додає, що Вероніка була людиною швидкості — не хаотичної, а внутрішньо точної. Вона одразу перетворювала побачене на образ, думку, текст. І це, за словами Ляшенко, було не просто талантом, а способом існування. Вона не чекала “кращого часу” — вона жила і творила у тому, який є. І саме тому її присутність відчувалася настільки сильно — навіть у коротких зустрічах, навіть у мовчанні.
Вона згадує, що Вероніка була ще й волонтеркою музею — і це теж було частиною її природності. Вона не розділяла життя і мистецтво, допомогу і творчість. Усе це було одним потоком.
Менеджерка премії “Генерація Ніка”, старша наукова співробітниця Харківського літературного музею Мілєна Ляшенко. Фото: Людмила ТягнирядноВтрачене покоління
Сьогодні в Україні є тисячі молодих людей, які дорослішають у війні. Вони пишуть, малюють, знімають, досліджують, але водночас живуть у реальності, де будь-який день може стати останнім. І багато з них уже не зможуть нічого створити, бо їх убила Росія.
Мілєна Ляшенко говорить, що премія “Генерація Ніка” поступово стала чимось більшим, ніж пам’ять про одну людину.
“Премія трансформувалася. Вона вже не тільки про Ніку — хоча вона завжди буде в центрі. Вона про всіх дітей, яких убила Росія. І це дуже велика відповідальність. Бо ти розумієш: ти працюєш не лише з пам’яттю, а й з продовженням. Ти маєш дати голос тим, хто більше не може говорити”, – каже Мілєна Ляшенко.
Вона пояснює, що це змінює і масштаб роботи, і внутрішнє відчуття місії. Коли ти дивишся на сотні заявок від молодих людей, ти розумієш, що це не просто конкурс. Це поле живих голосів, які протистоять тиші втрат. І кожен текст, кожен малюнок — це не лише творчість, а свідчення часу.
До цього додається і правозахисний вимір пам’яті, про який говорить менеджерка проєктів Центру прав людини ZMINA Інна Ільченко.
“Меморіалізація під час війни — це не лише про пам’ять у класичному сенсі. Це про дію і про відповідальність. Ми вирішуємо, що саме зберігаємо, як це осмислюємо і як це вплине на майбутнє. І зараз цей вибір надзвичайно важливий, бо він формує те, якою буде Україна після війни”, – зазначає вона.
Експертка пояснює, що пам’ять не можна відкладати “на потім”. Адже якщо не працювати з нею зараз, суспільство ризикує втратити не лише історії, а й сенси. Саме тому такі ініціативи, як премія “Генерація Ніка”, стають не просто культурними подіями, а інструментами осмислення війни.
“Меморіалізація під час війни це спосіб пережити біль людей, які втратили близьких. Люди, обʼєднані спільним горем, підтримують один одного, і починають діяти, для них це спосіб пережити травму, тут меморіалізація виконує обʼєднуючу та терапевтичну функцію. Це для мене приклад памʼяті, яка діє”, – говорить Інна Ільченко.
Батько Вероніки Кожушко Ігор Кожушко. Фото: з його особистого архіву“Я хочу, щоб її пам’ятали”
Батько Вероніки, Ігор Кожушко, говорить про премію просто і дуже особисто. Для нього це — спосіб жити далі.
“Я втратив доньку. І зараз сенс мого життя — це премія. Я розумів, що пройде час, і люди забудуть. Це природно. Але я не хотів, щоб Ніку забули. І тому ми вирішили зробити щось таке, що буде жити довше за будь-яку виставку чи книгу. Премія — це продовження”, – переконаний Ігор Кожушко.
Він додає, що спочатку не мав жодного досвіду, не розумів, як це робити. Але було бажання — і були люди, які підтримали. Він згадує, що саме завдяки спільній роботі з культурною спільнотою Харкова вдалося створити щось, що тепер живе і розвивається.
Він також говорить про Вероніку як про дитину, яка завжди щось робила.
“Вона малювала з дитинства, але я не сприймав це серйозно. А потім вона потрапила у міжнародний проєкт — її малюнок надрукували в альбомі. І тоді я зрозумів, що це не просто хобі. І почав їй допомагати. Вона дуже швидко стала частиною творчого середовища Харкова”, – пригадує батько мисткині.
Мистецтво як відповідь на війну
Актор, співзасновник театру “Нафта” та режисер церемонії нагородження переможців премії “Генерація Ніка” – 2026 Артем Вусик бачить у премії не лише пам’ять, а й діалог.
“Цінність цієї премії — у зустрічі. У можливості побачити молодих митців, які тільки починають. Бо зазвичай, щоб стати видимим, треба пройти довгий шлях. А тут їм одразу дають сцену. Це дуже важливо — ламати ієрархію, де є “заслужені”, а є ті, хто ще “ніхто”. Тут кожен має голос”, – говорить режисер.
Артем Вусик додає, що для нього як для митця важливо перетворити церемонію не на формальність, а на живий мистецький досвід. Він працює з текстами Вероніки, намагаючись дати їм нове життя — сценічне, тілесне, музичне.
“Я не роблю біографію. Я працюю з її текстами. Це інший рівень — внутрішній світ, який можна прожити разом із глядачем. І важливо не піти в трагедію чи пафос, а знайти баланс. Показати життя, яке було в цих текстах”, – каже він.
Як звучить молодь сьогодні
15 квітня Харківський літературний музей опублікував довгі списки премії “Генерація Ніка” у двох категоріях — “Живопис” і “Література”, а переможців назвуть 19 травня, у день народження мисткині.
Цьогоріч премію вручають вдруге. Мілєна Ляшенко говорить, що у 2026 році заявки на премію зросли майже наполовину. І це показник не лише популярності, а й потреби.
Вона пояснює, що молоді митці сьогодні дуже уважні, не гучні, але глибокі. Вони довго спостерігають, читають, формулюють. І коли відчувають безпечний простір — починають говорити.
“Ми написали: “тут свобода”. І після цього заявки просто посипалися. Це означає, що їм потрібен простір, де їх не оцінюють зверхньо, де їх чують”, – вважає менеджерка премії “Генерація Ніка”, старша наукова співробітниця Харківського літературного музею Мілєна Ляшенко.
Інна Ільченко додає, що такі проєкти мають значення не лише для мистецької спільноти.
“Вони змінюють спосіб, у який суспільство говорить про війну. Через мистецтво легше говорити про складне. І це допомагає формувати емпатію, розуміння і включеність. Премія – це приклад памʼяті в дії, коли люди, які втратили дитину, трансформували свій біль у підтримку талановитої молоді, створивши Премію “Генерація Ніка” на честь своєї доньки”, – каже вона.
Малюнок Вероніки Кожушко, який вона надіслала Сергію Жадану за годину до смерті. Фото: Сергій ЖаданПам’ять як дія
Письменник та військовослужбовець, співзасновник “Радіо Хартія” Сергій Жадан, який підтримав створення премії, раніше писав про Вероніку: “Це несправедливо і нестерпно — коли забирають тих, хто тільки починає говорити своїм голосом”.
Ці слова сьогодні звучать як визначення не лише однієї втрати, а цілого покоління.
Інна Ільченко наголошує, що меморіалізація є частиною ширшого процесу.
“Це також правозахисна робота. Бо пам’ять — це про визнання. І коли ми фіксуємо ці історії, ми документуємо злочини і створюємо основу для справедливості”, – говорить вона.
Вона додає, що важливо уникнути формалізації пам’яті у майбутньому. Пам’ять має залишатися живою, різною, людяною.
“Колеги, з якими ми працювали над мисленням Книг політики памʼяті, гарно сказали, що пам’ять через дію — це інструмент, що закриває життєво важливі потреби суспільства, яке перебуває в стані війни. І правильна робота з цим інструментом має попередити повторення минулих помилок”, – зауважує Інна Ільченко.
Артем Вусик говорить, що сьогодні, коли навколо так багато смерті, важливо говорити про життя.
“Ми не можемо змінити те, що сталося. Але ми можемо дати цьому продовження. І мистецтво — це спосіб. Це спосіб не дати темряві стати остаточною”, – переконаний режисер.
Він додає, що премія створює спільноту — і це, можливо, найважливіше. Бо люди приходять не лише дивитися, а бути разом. І, зрештою, саме це і є відповіддю на війну.
Вероніка Кожушко не встигла прожити довге життя. Але вона встигла залишити світло. І сьогодні це світло продовжує рухатися — у текстах, у малюнках, у голосах інших молодих митців.
Пам’ять про неї — це не лише про втрату. Це про дію. Про відповідальність. Про майбутнє, яке, попри все, продовжує формуватися.
І про покоління, яке Росія намагається знищити, але яке вперто говорить.
