Волонтерський рух для безпеки й оборони України: як це працює і що потрібно для його стійкості 

Український волонтерський рух після початку повномасштабного вторгнення Росії став одним із ключових факторів стійкості країни. Громадяни масово об’єднувалися в ініціативні групи, допомагали військовим, евакуювали цивільних, забезпечували гуманітарну підтримку та адвокатували права постраждалих від війни.

Фактично цей рух став невіддільною частиною оборонної системи України. Але цей потенціал не може існувати лише на ентузіазмі громадян. Для його довготривалого функціонування необхідні механізми системної підтримки. 

Скільки українців залучено до волонтерства сьогодні, які форми та особливості мають волонтерські ініціативи та які кроки з боку влади потрібні, щоб посилити синергію і забезпечити сталість волонтерського руху, проаналізували автори дослідження “Всеохопна турбота: низовий волонтерський рух як частина оборони України” від громадської організації “Гендер в деталях”.

Публікуємо ключові висновки та рекомендації цього дослідження. 

Волонтерство як нова форма суспільної стійкості

Проєктна менеджерка експертного ресурсу “Гендер в деталях” Галина Рапецька пояснила, що дослідження є частиною ширшої ініціативи, присвяченої аналізу моделей залучення суспільства до безпеки держави:

“Наш проєкт фокусується на концепції всеохопної оборони – системи, яка передбачає залучення всіх громадян до подолання безпекових викликів”.

За її словами, ця модель добре відома у Швеції, де вона існує десятиліттями. Водночас український досвід унікальний, адже система громадянської мобілізації фактично формується під час повномасштабної війни.

У фокусі дослідження “Всеохопна турбота: низовий волонтерський рух як частина оборони України” перебуває низовий волонтерський рух – індивідуальні волонтери й волонтерські ініціативні групи, які добровільно, на безоплатній основі ведуть суспільно корисну діяльність, спрямовану на підтримку обороноздатности країни, допомогу військовим і цивільному населенню, розбудову стійкості громад тощо. Дослідження охоплює як формальне, так і неформальне волонтерство – тобто участь як індивідуальних волонтерів/ок, які діють самостійно чи в межах неформальних ініціативних груп, так і тих, хто залучений до діяльності офіційно зареєстрованих громадських чи благодійних організацій.

Провідними експертками дослідження виступили антропологиня Анастасія Омелянюк, юристка-міжнародниця Дар’я Гросул та дослідниця громадських рухів Марина Александрович.

Анастасія Омелянюк під час презентації зазначила, що сьогодні практично кожен українець має знайомих або родичів, які займаються волонтерством.

“Наше дослідження виходить із простого спостереження: низовий волонтерський рух уже став одним з головних ресурсів стійкості українського суспільства”, – сказала вона.

Водночас дослідниця наголосила, що цей потенціал не може існувати лише на ентузіазмі громадян. Для його довготривалого функціонування необхідні системні механізми підтримки. Саме тому дослідження намагалося відповісти на питання, як інтегрувати волонтерські ініціативи в систему всеохопної оборони.

Омелянюк пояснила, що у Швеції концепція total defense передбачає залучення всього населення до гарантування безпеки держави. За законодавством цієї країни, усі громадяни віком від 16 до 70 років під час кризових ситуацій мають брати участь у захисті держави. Це може бути як військова служба, так і цивільна діяльність.

У Швеції існує 18 громадських організацій, інтегрованих у систему національної безпеки. У цих організаціях беруть участь приблизно 350 тисяч добровольців. Вони працюють у всіх муніципалітетах країни й виконують конкретні функції – від рятувальних операцій до ветеринарної допомоги чи психологічної підтримки. Держава фінансує їхню діяльність і забезпечує навчання.

“Це приклад того, як волонтерство може бути системним елементом безпеки, а не лише реакцією на кризу”, – зазначила Омелянюк.

На її думку, адаптація деяких елементів цієї моделі могла б допомогти Україні перетворити потужний волонтерський потенціал на стабільніший інститут.

Яке визначення волонтерства і які форми воно має в Україні  

Юристка Дар’я Гросул звернула увагу, що в повсякденній мові українці часто називають волонтерством будь-яку форму допомоги. Однак із правового погляду це поняття має чітке визначення.

Вона нагадала, що закон України визначає волонтерську діяльність як добровільну, безоплатну і неприбуткову роботу або послуги, спрямовані на суспільну користь.

За словами дослідниці, волонтерський сектор можна умовно поділити на дві великі категорії – формальний і неформальний. Неформальне волонтерство охоплює індивідуальних волонтерів та ініціативні групи, які не мають юридичного статусу.

“Це люди, які реагують на потреби навколо себе і діють із власної ініціативи”, – пояснила Гросул.

Вона навела простий приклад: людина, яка після роботи вирішує прибрати парк або допомогти сусідам, також фактично займається волонтерством. Коли ж кілька людей починають робити це регулярно, виникає ініціативна група. Саме такі групи масово з’явилися після початку повномасштабного вторгнення.

Інша частина волонтерського сектору – формалізовані організації. За словами Гросул, станом на 2025 рік в Україні діяло понад 100 тисяч громадських організацій і ще близько 33 тисяч благодійних фондів. Деякі з них стали добре відомими й медійними. Втім, дослідниця наголосила, що такі структури не завжди можна назвати волонтерськими у вузькому сенсі.

“У багатьох організацій є штат працівників, бюджети та управлінська структура. Волонтери там є окремою категорією учасників”, – пояснила вона.

Водночас існують організації, які працюють повністю на волонтерських засадах – без оплати навіть для керівників чи бухгалтерів.

Окрему категорію становлять фізичні особи – благодійники, які збирають пожертви на свої рахунки. За офіційними даними, таких людей в Україні приблизно 11 тисяч.

Соціологічне опитування, проведене на замовлення “Гендеру в деталях” компанією Info Sapiens у серпні 2025 року, показало, що близько 41% українців так чи інакше долучалися до волонтерської діяльності протягом останнього року. Серед них дещо більше жінок – 43,5%, тоді як частка чоловіків становить 37%. Водночас 78% респондентів-волонтерів відповіли, що робили це індивідуально або в межах неформальної групи. Це означає, що більшість волонтерської активності в Україні відбувається на рівні низових ініціатив.

Омелянюк зазначила, що низовий волонтерський рух зазвичай функціонує як горизонтальна мережа.

“Основою такої взаємодії є довіра і спільна мета”, – сказала вона.

У таких ініціативах немає жорсткої ієрархії. Ролі координаторів є гнучкими, а рішення ухвалюються швидко. Це дозволяє оперативно мобілізувати ресурси й реагувати на кризові ситуації. Дослідниця підкреслила, що саме така мережевість дозволила українському суспільству швидко організувати допомогу в перші місяці повномасштабної війни.

Про ще один важливий аспект громадської самоорганізації розповіла Марина Александрович. Її дослідження присвячене руху родин українських військовополонених, зниклих безвісти та цивільних заручників.

За її словами, ці об’єднання виникли як форма самоорганізації людей, які намагаються привернути увагу до долі своїх близьких.

“Це приклад того, як громадянська активність поєднує волонтерство, адвокацію і правозахисну діяльність”, – сказала вона.

Родини полонених організовують інформаційні кампанії, акції, комунікують з міжнародними організаціями та державними інституціями. Водночас така діяльність часто ведеться без достатньої інституційної підтримки.

Дослідниці наголошують, що багато волонтерських ініціатив поєднують різні напрями – від технологічних розробок до культурних і освітніх проєктів.

Прикладом такого багатофункціонального підходу є волонтерська ініціатива “ДрукАрмія”. Учасники цієї мережі використовують технології 3D-друку, щоб виготовляти деталі для бойових дронів. Однак ті самі технології застосовуються і в медичній сфері. Зокрема, волонтери можуть виготовляти пластикові накладки для очей, які використовують під час транспортування поранених. У такий спосіб одна й та сама технологія допомагає розв’язувати різні завдання – як військові, так і гуманітарні.

Ще один приклад – локальні волонтерські осередки, які поєднують допомогу фронту з культурною діяльністю. У Фастові волонтери створили невеликий простір, який водночас функціонує як культурний центр. Там зібрано старовинні фотографії, рушники, родинні реліквії та інші предмети локальної історії. Поруч із ними – воєнні артефакти, подаровані підрозділами, яким допомагає спільнота. У цьому ж просторі відбуваються концерти, лекції та благодійні події. Такі ініціативи виконують важливу соціальну функцію: вони допомагають зберігати культурну спадщину, створюють локальні культурні осередки й формують відчуття спільності в громадах.

У межах концепції всеохопної оборони культурна діяльність волонтерів має стратегічне значення. Дослідники наголошують, що вона сприяє зміцненню соціальної згуртованості та формуванню спільної ідентичності.

Волонтерство в цьому сенсі не обмежується реагуванням на матеріальні потреби. Воно також формує простір символічної підтримки суспільства – через пам’ять, культуру та спільні практики взаємодії. Саме ця складова, за словами дослідників, допомагає громадам витримувати тривалу війну.

Одним із ключових висновків дослідження стало те, що лише невелика частина волонтерів працює в межах формалізованих організацій.

За результатами опитування, приблизно 15% респондентів ведуть волонтерську діяльність у складі громадських або благодійних організацій. Натомість більшість діє неформально – у межах ініціативних груп або самостійно. Попри це державна політика переважно орієнтована саме на підтримку формалізованих структур. Це пояснюється тим, що з ними простіше вибудовувати довгострокові партнерства та укладати угоди про співпрацю. Однак саме низові ініціативи сьогодні відіграють ключову роль у забезпеченні локальної й національної стійкості.

Загалом дослідниці дійшли висновку, що низовий волонтерський рух фактично став невіддільною частиною оборонної системи України.

Його ефективність базується на кількох ключових факторах:

• швидкість реагування;
• горизонтальні мережі довіри;
• гнучкість і здатність змінювати напрям роботи;
• висока мотивація учасників.

У суспільстві навіть сформувалася неформальна формула участі у війні.

“Є фраза, яку ми всі чули: ти або в ЗСУ, або для ЗСУ”, – зазначила Омелянюк.

Саме вона, на думку дослідниці, добре відображає масштаб громадянської мобілізації.

Що потрібно для сталості волонтерського руху

Попри потужність волонтерського сектору, дослідниці наголошують на необхідності системних змін.

Йдеться, зокрема, про:

• спрощення правового регулювання волонтерської діяльності;
• зменшення бюрократичних бар’єрів;
• створення механізмів державної підтримки.

На думку авторок дослідження, досвід інших країн показує, що волонтерство може бути важливою частиною системи національної безпеки.

Втім, для цього необхідно створити умови, за яких громадянська самоорганізація не залежатиме лише від ентузіазму людей.

“Україна вже має потужний волонтерський потенціал. Питання тепер у тому, як зробити його сталим елементом всеохопної оборони”, – говорять дослідниці.

У цьому контексті вони наголошують на необхідності переходу від підтримки лише формалізованих організацій до ширшої моделі, яка охоплює весь спектр волонтерства – включно з неформальними ініціативами. Адже, як показують дані, лише близько 15% волонтерів діють у межах зареєстрованих структур, тоді як основна активність зосереджена саме в низових мережах.

Одним із практичних кроків у цьому напрямку має стати вдосконалення законодавства. Зокрема, парламент має ухвалити законопроєкт № 10040 щодо змін до Податкового кодексу. Він передбачає спрощення оподаткування страхових внесків, які неприбуткові організації сплачують за волонтерів.

Це рішення має розв’язати одразу кілька проблем: 

• зробити страхування доступнішим для невеликих ініціатив, які сьогодні не можуть дозволити собі такі витрати; 
• зменшити податкове навантаження і бюрократичні бар’єри, які фактично стримують розвиток безпечного волонтерства; 
• створити передумови для системного захисту людей, які працюють у ризикованих умовах.

Адже на сьогодні страхування волонтерів в Україні є радше привілеєм великих організацій, що мають значні фінансові ресурси, ніж стандартною практикою. Основними бар’єрами є великі страхові платежі, а також податкові вимоги (зокрема, організація, яка сплачує за своїх волонтерів/ок страхові внески, автоматично наділяє їх “додатковим благом”, що передбачає обов’язкове нарахування та сплату ПДФО – 18% та ВЗ – 5%).  Натомість для невеликих низових ініціатив, які працюють без великих бюджетів, страхування залишається фінансово непосильним.

Окрім законодавчих змін, важливу роль відіграє політика на рівні виконавчої влади. Зокрема, Міністерство соціальної політики могло б розширити програми підтримки волонтерів, включивши до них не лише великі організації, а й неформальні ініціативи. Йдеться про доступ до навчальних програм, психологічної підтримки, програм відновлення, а також про визнання волонтерського досвіду як соціально значущого.

Також серед рекомендацій – створення прозорих і диверсифікованих механізмів доступу до ресурсів. Це означає, що волонтери повинні мати кілька незалежних каналів отримання підтримки: через місцеву владу, державні програми, партнерства з бізнесом і фондами. Такий підхід дозволяє мінімізувати ризики корупції та залежності від персональних зв’язків.

Під ресурсами дослідники мають на увазі:

• приміщення для роботи;
• невеликі гранти;
• навчальні програми;
• обладнання або матеріали.

Отже, інтеграція волонтерського руху в систему оборони – це не лише питання визнання його ролі, а й створення умов для його сталого розвитку. Йдеться про нову модель взаємодії, де держава не контролює, а підсилює, не заміщує, а партнериться.

У цій моделі волонтерство залишається гнучким і горизонтальним, але водночас отримує інституційну підтримку, необхідну для довготривалої стійкості – як самого руху, так і країни загалом.

Як зробити співпрацю волонтерів і влади системною

Дослідники наголошують: взаємодія між волонтерськими ініціативами та державними структурами в Україні досі значною мірою залежить від особистих контактів і неформальних домовленостей. Тому одним із ключових завдань є створення чітких і прозорих механізмів співпраці.

У дослідженні підкреслюють, що таку співпрацю варто будувати не на персональних зв’язках, а на інституційних правилах.

За словами дослідників, важливим кроком могло б стати створення місцевою владою незалежних платформ для взаємодії волонтерських ініціатив з органами самоврядування. Йдеться про надання приміщень, логістичної підтримки, створення відкритих платформ для координації та мережування.

Таке мережування дозволяє обмінюватися досвідом, поширювати інформацію про ресурси та можливості підтримки, а також координувати діяльність. 

Крім того, дослідники наголошують на необхідності забезпечити рівний доступ для всіх волонтерів та волонтерських ініціатив до ресурсів громади.

“Дуже важливо забезпечити рівні можливості доступу до комунальних ресурсів, інформації, а також можливість подаватися на малі гранти навіть для незареєстрованих ініціатив”, – йдеться в презентації результатів дослідження.

Волонтери, з якими проводили глибинні інтерв’ю в межах дослідження, також наголошували, що саме держава могла б відіграти ключову роль у консолідації волонтерського руху.

Волонтери зазначали, що держава здатна виступити тим актором, який створює прозорі правила співпраці та допомагає об’єднувати різні ініціативи без залежності від особистих контактів.

Гендерні зміни у волонтерському русі

Окремий блок дослідження присвячено гендерному аспекту волонтерства. За словами авторів, волонтерський рух в Україні одночасно відображає традиційні уявлення про ролі чоловіків і жінок, але поступово їх трансформує.

Так, жінки відіграють ключову роль у багатьох волонтерських ініціативах. Вони часто займаються координацією допомоги, логістикою, комунікацією з донорами та організацією гуманітарних процесів. Водночас ця активність частково відтворює традиційні гендерні ролі.

“Жінки нерідко виконують так звану доглядову працю – організовують допомогу, підтримку, турботу”, – пояснила Омелянюк.

У багатьох випадках ця робота залишається менш помітною, хоча вона є критично важливою для функціонування волонтерських мереж. Дослідниці також зазначають, що саме жінки часто стають координаторками локальних ініціатив у громадах.

Утім, дослідниці зазначають, що чіткий гендерний поділ у волонтерській діяльності поступово зникає.

“Сьогодні гендерне розмежування у сфері низового волонтерства слабшає. Немає чіткого поділу на “чоловічі” та “жіночі” види діяльності”, – наголошують вони.

Наприклад, у волонтерських ініціативах дедалі частіше можна побачити чоловіків, які плетуть маскувальні сітки або шиють адаптивний одяг для військових. Водночас жінки активно займаються технічними напрямами – працюють із 3D-друком, ремонтують техніку або переганяють автомобілі на фронт.

Попри це певна асиметрія все ж зберігається – і вона пов’язана з умовами війни. Частина чоловіків бере участь у бойових діях або мобілізована до війська, тому у волонтерських ініціативах часто проявляється жіноче лідерство.

Кількісне дослідження показало і певні статистичні відмінності у сферах діяльності.

Наприклад, допомогою ветеранам частіше займаються чоловіки-волонтери – 27% опитаних проти 12% жінок. Також спостерігається різниця в підтримці критичних служб, зокрема медиків і рятувальників: 19% чоловіків проти 10% жінок.

Натомість жінки значно активніше залучені до допомоги безпритульним тваринам (25% жінок проти 16% чоловіків).

В інших напрямах волонтерської діяльності істотних відмінностей між чоловіками та жінками дослідники не виявили.

Водночас у публічному просторі, за словами авторів дослідження, зберігається гендерний дисбаланс.

Медіа частіше висвітлюють діяльність великих зареєстрованих організацій, керівниками яких нерідко є чоловіки. Натомість жінки, які очолюють локальні волонтерські ініціативи, залишаються менш помітними.

Тому дослідники рекомендують приділяти більше уваги саме низовим ініціативам, особливо в локальних медіа.