Повоєнна відбудова та розвиток: як Україні отримати свій голос в історії

Сьогодні в нас багато говорять про повоєнне відновлення і розвиток України. Але фокусуються здебільшого на фізичному відновленні. Я вважаю цей напрям дискусії хибним, бо історія зовсім не про це. Якщо ми сфокусуємося на фізичному відновленні зруйнованих будівель та інфраструктури, то ця країна не матиме жодного шансу ані перед тиском Росії, ані перед будь-якою іншою реальністю, яка виникне на її місці.

Павло Клімкін

Тобто режими в Росії можуть змінюватись, та поки що ніхто не вигадав, як змінити росіян.

Якщо Україна сконцентрується на фізичному відновленні країни, то не матиме навіть шансу на свій голос на Заході.

Коли студентом я вивчав квантову механіку, мій професор розповідав історію, яка відбулася під час іспиту з фізики в Цюрихському університеті. Після того як тамтешній професор роздав екзаменаційні задачі, один студент підняв руку і сказав: “Це ж ті самі задачки, які ви давали на іспиті два роки тому”. А він відповів: “Ну так, але ж відповіді відтоді змінилися”.

Так от, якщо ми не зрозуміємо, що відповіді для нас змінилися, то можна вважати, що ми цю історію програли й усе, що відбувається навколо неї, майже даремне.

Проблема не в тому, що світ змінюється через якісь конфігурації чи коаліції, а в тому, що люди та технології будуть іншими через одне покоління. Одна з цікавих дискусій, які я зараз веду, про те, як штучний інтелект вплине на міжнародні відносини. Через покоління ми, можливо, з подивом побачимо, як цей світ керуватиме самим собою. 

Єдиний реальний здобуток і потенціал цієї країни і нації – це люди. Не ресурс, не земля, як ми любимо говорити, а саме люди. Якщо ми не зможемо зробити з України успішний проєкт ХХІ століття, ми програємо.

У ХХ столітті було тільки два успішних приклади, коли країни, які перебували під постійним безпековим тиском, змогли перезавантажити себе, – це Ізраїль і Південна Корея. Це різні історії, які відбувалися в різних умовах, але і там, і там вдалося. Про це багато написано. Ми маємо перечитати цей досвід та зробити по-своєму. Скопіювати ці досвіди ми не можемо, але ми маємо зрозуміти свою унікальність і розповісти історію про свою унікальність. Поки що ми її не розказали.

Останні шість-вісім місяців спілкуюся з нашими західними друзями й з представниками Азії, Латинської Америки та Африки. І я розумію, що вони почали на нас дивитись іншими очима, але вони абсолютно не знають, хто ми. Ми для них – terra incognita. 

Вони розуміють, що ми відрізняємося від людей у сусідній країні. Що ми якісь унікальні люди, але ким саме є ці люди, ніхто не розуміє. А ми не здатні й не можемо поки що розповісти свою історію. Ба більше, у нас є великі проблеми з тим, щоб розповісти її на Заході.

І поки ми не почнемо говорити про своє майбутнє, не почнемо ставити собі питання, ми не зможемо розповісти іншим, хто ми такі й чого ми хочемо. А ми сьогодні не можемо хотіти того, що ми хотіли до 2014 року. І, якщо ми ці питання собі не ставитимемо в дискусії про майбутнє, тоді ми втратимо себе.

У непублічних реальних дискусіях лунають тези про те, що нація і країна на драйві перемоги не матимуть реальних стимулів для змін. Щось на кшталт “який стимул змінюватися, якщо ти відчуваєш, що ти успішний?”. Водночас учасники дискурсу вважають, що в ситуації постійного безпекового, соціального, економічного тиску можливі зміни. Адже не можна подолати якісь фундаментальні виклики, не змінивши себе.

Пару тижнів тому в мене була цікава закрита дискусія про те, як нам побудувати технологічний і не тільки старт процесу реальних перемовин з Європейським Союзом про вступ до цього альянсу. Питали, чи можу я накидати кілька порад, а я кажу: “Не можу”. Бо насправді ми не знаємо, про що вести перемовини, навіть якщо вони почнуться. Ми не можемо стати класичними європейцями. Ми вже це проїхали.

Ми маємо почати дискусію з того, що в нас є Конституція, яка умовно є компромісом пострадянських еліт. У нас є суспільний договір, якого насправді вже немає. У нас уся логіка побудови держави – вона звідти, пострадянська. Її потрібно перезавантажити, а потім зрозуміти, а як ми бачимо українську енергетику. Ми ж іще реально навіть не починали дискусію. 

Це як в “Алісі”: “Куди ми йдемо?” – “А куди ти хочеш прийти?” Не думайте, що значна кількість наших друзів, які нам щиро симпатизують та допомагають, виходять з того, що Україна на хвилі перемоги може здійснити фундаментальні позитивні зміни. Це не є на Заході настроєм, що домінує. В інших регіонах світу в це просто ніхто не вірить, і майже всім їм узагалі байдуже, що буде з Україною. Вони вважають, що головне, щоб це не заважало їхнім інтересам.

Нам потрібно зрозуміти, ким ми хочемо стати. 

Розповім наостанок анекдот. Зібралися якось піддослідні миші та інші тваринки, над якими проводили досліди, і пішли до сови по пораду: “Сово, слухай, дай нам стратегічну пораду – ну як нам жити далі?”  Та відповідає: “Та будь ласка: станьте їжачками”. Ті зраділи, побігли, дістали останній вкрадений на кухні сир, святкують, і одна з тваринок підіймає лапку і запитує: “Так а як же нам стати їжачками?” Вони відрядили знову делегацію до сови з цим питанням. А вона їм відповідає: “Ну ви ж просили стратегічну пораду, я її вам дала. А тактикою я ж не займаюся”. 

Багато що класно звучить. У нас завжди є великі цілі, які дуже привабливо звучать, але ми не можемо побудувати план. Багато хто з моїх друзів каже: ви, українці, дуже круті, ви – емоційні. Один мій дуже добрий друг у Єврокомісії каже: “Ви як слов’янські італійці зі своєю емоцією, але у вас фундаментальна алергія на будь-яке планування і будь-яку стратегію”.

Потрібно зрозуміти, що всі ці процеси, як би їх не називати, не важливі без плану. Пам’ятаєте, був такий австралійський мультфільм “Навколо світу за 80 днів”. Там був герой Містер Фікс, і в нього завжди був план, який зрештою завалювався, а в нас навіть немає плану. Ми просто йдемо вперед. Це класно, у нас бінарна ментальність, ми дуже круті, унікальні. Але в якийсь момент нам потрібно зрозуміти, як цю унікальність, бінарність та емоцію якимось чином поєднати з тим, як функціонує світ. Адже світ немислимий без планування. 

Я не кажу, що нам треба, як у Китаї чи Сингапурі, створити планування на 75 років. Але хоча б на певний час нам потрібна візія і розуміння, як її досягти. Інакше її намалюють за нас, і це вже роблять. 

Є ще шанс нам обирати гідні варіанти, але тоді потрібно обирати й самим за це відповідати. Дати собі відповідь, куди ми йдемо і, головне, як ми прийдемо до певної цілі.

У нас також є така проблема, що стратегії пишуться, щоб забути їх у момент ухвалення або ще до цього моменту ухвалення. Тож треба усвідомити, що це все стосується всіх нас і це дуже важливо. 

Зараз у нас є якийсь шанс. Він є, бо ми розуміємо ціну того, що довкола нас відбувається. Ми й так уже багато змарнували, і, якщо ми цей шанс не використаємо, це буде записане ще в одну історію.

Виступ дипломата, колишнього міністра закордонних справ України Павла Клімкіна під час дискусії про повоєнну відбудову України, принципи зростання і виклики розвитку на заході Громадянської мережі “ОПОРА” 21 вересня.