Проукраїнські акції, викрадення активістів та переслідування журналістів: історії з окупованого Токмака

Дата: 19 Квітня 2022 Автор: Маргарита Кравченко
A+ A- Підписатися

До повномасштабної війни про Токмак мало хто знав. 100 кілометрів від Запоріжжя, населення – 30 тисяч людей, а зі згадок у медіа – лише історія про “депресивне місто”. Але, як тепер ми розуміємо, війна приходить навіть у такі. І хоча до 24 лютого містяни були глибоко переконані, що Токмак не є стратегічно важливим місцем, виявилося, що саме через нього пролягає основний шлях із Криму до Маріуполя.

26 лютого до міста заїхала ворожа техніка. Тероборони в Токмаці, за словами місцевих жителів, не було. Попри те що охочих було багато, військовий комісар створювати штаб ТрО не дозволив. Мовляв, ресурсів для цього немає – ні зброї, ні техніки, ні бензину. Тож бої за Токмак тривали два дні, після – напружене затишшя.

Коли місто стало тимчасово окупованим, або, як кажуть російські військові, “денацифікованим та звільненим від бандерівців”, токмачани відкрито відстоювали свою проукраїнську позицію, виходили на мітинги та вели інформаційну війну в соцмережах.

Про наслідки цього ZMINA поговорила з тими, кому вдалося виїхати. Їхні імена змінено з міркувань безпеки.

Акція протесту в Токмаку. Фото: Тетяна Сивоконь

Проукраїнські мітинги

Під час запеклих боїв за Токмаччину в усіх районах поблизу зникли інтернет та мобільний зв’язок. Тож новини люди дізнавалися за допомогою “сарафанного радіо”. Так, за допомогою живої комунікації, мешканці міста дізналися про те, що місто відтепер контролюється Росгвардією. Після цього на площі Токмака, прямо навпроти поліції та мерії, якими вже керували окупанти, щоденно збиралися небайдужі та патріотично налаштовані громадяни. Вони співали гімн, кричали відомі гасла, а потім намагалися говорити з окупантами: доводили, що в Токмаці нікого не треба “рятувати” та “визволяти”. Росгвардія ж була переконана у важливості своєї місії до останнього.

Фото: Тетяна Сивоконь

У перші дні окупації на мітинги виходило по декілька тисяч токмачан. Але через байдужість та ігнорування з боку влади дедалі менше громадян виходило на мирні акції за два та три тижні. Були й провокації щодо учасників: прихильники “русского міра” намагалися побити декількох протестувальників, а також обклеювали пам’ятник захисникам незалежності України проросійськими слоганами. Попри все такі протести тривали близько місяця. Але одного дня проведення таких заходів стало небезпечним.

“Тоді на мітинг зібралося мало токмачан, близько 20 людей. Нас узяли в кільце військові РФ та попередили, що від сьогодні такі акції забороняються. На супротив активістів відреагували погрозами. Сказали, що якщо завтра хтось спробує зібратися, то почнуть стріляти. Люди намагалися зняти це все на телефон, але орки суворо заборонили фотографувати та записувати їх на відео”, – ділиться Олена, учасниця патріотичних мітингів у Токмаці.

Як додає жінка, після цього військові РФ забрали в мітингувальників телефони й почали їх перевіряти та “чистити”. Упродовж наступних днів було викрадено декілька активістів.

“Мої знайомі пережили це. Їх затримували, допитували. Якщо не хотіли ділитися якоюсь інформацією та “здавати” інших – їх били та застосовували тортури струмом”, – підсумовує Олена.

Справжнім символом токмацьких мітингів став активіст Михайло Васильович. Він виходив на акції щодня, виступав посередником у комунікації місцевих жителів та військових РФ. А також запам’ятався тим, що повернув знятий прапор України до меморіалу, присвяченого Другій світовій війні “Книга пам’яті”, та прибрав звідти проросійські написи.

Фото: “Слуга народу – Запоріжжя”

Тодішній мер міста до активістів так жодного разу й не вийшов, хоча, як відомо зі слів очевидців, з окупантами він спілкувався на постійній основі. Ба більше, у приватних розмовах з токмачанами тодішній голова міста радив зайвий раз не провокувати Росгвардію і наголошував, що для власної ж безпеки краще змиритися з тим, що наразі вони там.

Викрадення активістів та переслідування журналістів

Про викрадення та переслідування токмацьких активістів у місті заговорили через місяць після окупації. Наприкінці березня працівники ФСБ РФ, які дислокуються в Токмаці, викрали активістку та депутатку міської ради Олену Плаксіну. Речник ЗОВА Іван Арєф’єв наголосив, що ймовірною причиною цього затримання стали “критичні, протиокупаційні висловлювання та відверта позиція щодо територіальної цілісності та незалежності України”. Згодом депутатку відпустили додому, попередньо провівши допит.

Приблизно в той самий час представники МВД чи ФСБ прийшли додому до редактора місцевої газети “Наше місто – Токмак” Віталія Голода. За його словами, про те, що окупанти ломилися до нього пізно ввечері, йому повідомили сусіди. Оскільки самого Віталія вдома не було, військові виламали двері, понишпорили в речах та документах, а також викрали системний блок комп’ютера. Після цього журналіст поїхав з Токмака.

Також відомо, що того ж дня окупанти викрали адміністратора місцевої фейсбук-групи, і після “профілактичної бесіди” в місцевій групі дедалі частіше почали з’являтися проросійські новини. Віднедавна переважна більшість токмацьких інформаційних ресурсів, а також сайт мерії контролюються окупантами. Там вони публікують проросійські новини, відеозаписи з роздавання ворожої гуманітарної допомоги, а також фейки щодо роботи ЗСУ.

“Коли місто стало окупованим і військові РФ отримали доступ до місцевих груп та месенджерів, то я одразу вийшла з них та видалила у своїх соцмережах. Особисті дані зі своєї сторінки також видалила, а зрештою її зовсім закрила. На проукраїнські мітинги телефон із собою не брала, бо чула від знайомих, що окупанти можуть його забрати чи попросити показати, а в мене там дуже багато того, що Росія не сприймає”, – розповідає Ганна, журналістка та активістка у сфері захисту прав людини.

Дівчина ділиться, що так само зробила й більшість учасників проукраїнських мітингів. У якийсь момент перебувати в Токмаці для неї стало небезпечно. Окупанти почали ходити по домівках жителів містечок поблизу, а також околицями самого Токмака та робити так званий “перепис населення”.

“Насправді вони дивилися, що є в людей удома. Шукали зброю, гроші, прикраси. Дізнавалися, скільки людей живе у квартирі чи будинку, хто ці люди та скільки їм років, чи є вдома чоловіки. Якщо чоловіки є, то де вони служили та чи були в АТО / ООС. Якщо так, то чоловіків забирали та били, змушували давати наведення на інших військових. Декілька з моїх знайомих досі не повернулися. Також посилено шукали журналістів і блогерів, щоб вони створювали російську пропаганду, та вчителів, щоб ті навчали дітей за російськими програмами”, – каже Ганна.

Ганна – журналістка, а її чоловік – викладач. Тож евакуація для них була єдиним безпечним варіантом продовжувати свою діяльність. Перш ніж поїхати з міста, вони заховали всі речі, які якось пов’язані з їхньою роботою, – дипломи, посвідчення, нагороди та сертифікати. Правозахисну атрибутику їм також довелося заховати, а плакати, з якими вони ходили на проукраїнські мітинги, навіть знищити.

“Ми повидаляли все з електронних носіїв. Залишили тільки щось нейтральне – курсові, презентації, якісь картинки. Я навіть була змушена викинути обкладинку з паспорта, бо вона в мене була дуже патріотична. Навіть “Дію” видалили, бо там є слоган про “рускій корабель”. На блокпостах нас часто запитували, яка в нас освіта та де ми працюємо. Чоловік казав, що він музикант, а я перукарка. Як я зрозуміла, у них є якийсь застосунок, де написані журналісти та активісти, яких треба затримувати. Мене в цьому переліку поки, на щастя, немає”, – додала наприкінці журналістка.

Евакуація

У перші дні окупації тодішній мер Токмака Ігор Котелевський дав доручення – скласти перелік охочих евакуюватися, де зазначити ПІБ, номер телефону, адресу проживання та прописку, номер і марку автівки тощо. Тоді мешканці міста поцікавилися в Товариства Червоного Хреста, а також Міністерства реінтеграції, наскільки доцільно надавати таку інформацію міському голові та куди можуть піти ці дані в майбутньому. Відповідь була цілком очевидна та логічна – давати такі особисті дані не можна, їх можуть використати окупанти для власної вигоди.

Ще донедавна евакуація з Токмака відбувалася лише приватними маршрутними таксі, вартість яких становила спочатку 1500 гривень, а потім 2500 гривень з людини. Такими послугами мали можливість скористатися тільки мами з дітьми, а також люди літнього віку. Чоловіків не брали, тому що їх на блокпостах перевіряють ретельніше, а це займає багато часу. Щоб евакуюватися на маршрутному таксі, потенційним пасажирам потрібно було записатися. Записом займалися водії і віддавали перевагу тим, хто може сплатити за проїзд готівкою. Черга для евакуації була понад п’ятсот осіб, але виїхати змогли не всі: водіїв затримали окупанти й довго їх не відпускали.

Люди без дітей, а також чоловіки можуть евакуюватися на власному транспорті чи найняти водія. Така дорога коштує від двох до чотирьох тисяч гривень. Вартість проїзду залежить від маршруту, який буде доступний. Як відомо, окупанти часто блокують виїзд із міста Василівка, у такому разі можна їхати й іншим, менш відомим та довшим шляхом. Ще один варіант виїхати з міста – підсісти в автівку до маріупольців чи бердянців, які їдуть до Запоріжжя.

“Я разом з родиною евакуювався 5 квітня. На кожному російському блокпості мене змушували роздягатися до спідньої білизни, щоб військові змогли роздивитися мої татуювання, а також переконатися, що на тілі немає слідів від броніка, автомата та пороху. Це такий моральний тиск, коли треба десятьом оркам зі зброєю розповідати, як та коли я набив татуювання, і доводити, що воно ніяк не пов’язане з полком “Азов”. Так, чомусь вони переконані, що треш-польку б’ють тільки азовці чи сатаністи”, – розповідає Микита, хлопець, який народився в Запоріжжі, але деякий час мешкав у Токмаці.

Він переконаний: зміг виїхати саме тому, що має запорізьку прописку. На це військові РФ звертали найбільшу увагу, коли переглядали документи Микити. Хлопцеві 26 років, і він має білий квиток – служити не може через хронічні хвороби. Але для перевіряльників це не аргумент. Під час перевірки військово-облікових документів вони неодноразово зазначали, що будь-хто може таке завантажити з інтернету та роздрукувати на принтері. Не переконувала навіть мокра печатка на довідці.

“Найстрашнішим для мене був блокпост у Василівці. Я помітив, що всі чоловіки нервують перед ним. Умовно всі його називали “психолог”. Там був один військовий, який проводив таке собі стресове інтерв’ю. Як зазвичай, змусив роздягнутися та почав агресивно розпитувати про значення татуювань. Далі запитував, яка в мене освіта, де та ким я працював і працюю наразі. Навіщо їду до Запоріжжя та як ставлюся до війни в Україні. Важко бути патріотом, коли навпроти стоїть військовий з автоматом, знятим із запобіжника. Це тривало доволі довго. Зрештою він пригрозив, щоб я в жодному разі не служив у ЗСУ”, – каже хлопець.

Він додає, що в цьому ж населеному пункті був блокпост, де кожну автівку перевіряли близько десяти військових РФ. Вони діставали всі речі (повербанки, ноутбуки, SIM-картки, телефони та цигарки в багатьох забирали), довго вивчали телефон. Так, один з перевіряльників помітив у Микити повідомлення від ПриватБанку, а самого застосунку в телефоні не знайшов. Тож він наказав завантажити та дати подивитись історію переказів: хотів переконатися, що хлопець не надсилав гроші на підтримку української армії.

Наразі евакуювати людей також допомагає і запорізький транспорт. Автобуси перевозять пасажирів безкоштовно в ті дні, коли є узгоджені зелені коридори. У них їхати можуть, зокрема, і чоловіки. Але вже відомі випадки, коли рух колони блокували й чоловіків пропускати не хотіли. Проте згодом питання вдалося розв’язати, і всі чоловіки змогли подолати російські блокпости. Як зазначають токмачани, які останніми днями приїжджають до Запоріжжя, військові РФ на блокпостах тепер перевіряють не так ретельно, але намагаються залякати тим, що скоро “ЗСУ підуть на Запоріжжя і обстрілюватимуть його”.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: