Топ-10 перемог у сфері прав людини у 2024 році
2024 рік став ще одним випробуванням для України – третій рік повномасштабної війни й одинадцятий рік від початку російської агресії. РФ продовжувала вчиняти воєнні злочини й злочини проти людяності на українській території, руйнувати мирні міста, вбивати тисячі громадян, страчувати військовополонених, утримувати в незаконному ув’язненні цивільних, катувати, фабрикувати кримінальні справи, депортувати українців, стирати їхню ідентичність, мілітаризувати дітей. Однак це був і рік, у якому Україна продовжувала оборонятись і боронити край вільного світу, а також рухатися до ЄС, готувати дорожні карти й втілювати необхідні реформи.
Щоб пригадати рік, який минув, та його здобутки у сфері прав людини, ZMINA традиційно готує перелік правозахисних перемог. Більшість із них – зі словом “але”. Україна ратифікувала Римський статут, але залишила шпаринку для уникнення відповідальності за воєнні злочини. Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт чотирьох російських високопосадовців за атаки на цивільну інфраструктуру, але росіяни продовжують скоювати ці злочини. Україна повернула 1358 військовополонених і цивільних з російської неволі, але тисячі наших громадян залишаються в полоні. Верховну Раду відкрили для журналістів, але трансляції засідань досі не відбуваються. Та цей гіркий присмак перемог означає, що не треба опускати руки й варто продовжувати боротися – за краще майбутнє для країни, вільної від тиранії і окупації, країни, у якій кожна людина зможе захистити свої права.
Україна ратифікувала Римський статут Міжнародного кримінального суду
На одинадцятий рік російсько-української війни, 21 серпня, парламент ухвалив законопроєкт про ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС), а 24 серпня президент Володимир Зеленський підписав цей документ. Отже, Україна стала 125-ю країною, яка приєдналася до цього суду в Гаазі, Нідерланди.
Членство України в МКС через ратифікацію Римського статуту було передбачено в Угоді про Асоціацію України з ЄС та в 11 пріоритетних кроках для української влади у сфері захисту прав людини в умовах широкомасштабної збройної агресії РФ на 2024 рік.
З 1 січня 2025 року Україна отримала право:
- номінувати власних громадян для участі у виборах прокурора МКС, голови канцелярії, суддів;
- брати участь у розробленні резолюцій, спрямованих на розвиток і посилення роботи МКС;
- голосувати під час Асамблеї країн – учасниць Римського статуту;
- працювати над змінами до Римського статуту, зокрема щодо злочину агресії;
- отримувати технічну допомогу для посилення національної спроможності від інших країн – учасниць Асамблеї МКС.
Водночас у цій потужній перемозі є своє “але”. Верховна Рада ратифікувала статут із заявою стосовно статті 124 Римського статуту, згідно з якою МКС не матиме юрисдикції за статтею 8 (воєнні злочини) щодо громадян України протягом семи років після ратифікації. Під це обмеження не підпадають злочини проти людяності та злочин геноциду. Утім, невідомо, як ця заява працюватиме, як її витлумачить у майбутньому суд. Тому що практика з цього питання дуже обмежена: стаття застосовувалася до цього лише двічі.
Також це рішення може становити певні репутаційні ризики. Зокрема, інші країни можуть його сприйняти як спробу уникнути відповідальності через одностороннє правосуддя, адже ми вимагаємо відповідальності російських військових за скоєння воєнних злочинів і водночас обмежуємо юрисдикцію МКС щодо громадян України.
Крім того, самої ратифікації статуту не досить. Верховна Рада має гармонізувати українське кримінальне законодавство з міжнародним кримінальним правом, зокрема з Римським статутом. Україна має зробити це якісно, тому що МКС розслідує міжнародні злочини, скоєні топпосадовцями. Це буде невелика кількість розслідуваних МКС ситуацій в Україні, пояснюють правозахисники. Це означає, що всі інші міжнародні злочини українська правоохоронна система має розслідувати самостійно. За даними Офісу генерального прокурора, в Україні вчинено 151 486 злочинів агресії та воєнних злочинів.
5 грудня 2024 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні два законопроєкти (№ 11538 та 11539), що стосуються кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. Утім, правозахисні коаліції “Україна. Пʼята ранку” та “Трибунал для Путіна” у своїй спільній заяві різко розкритикували ці документи, вказавши на низку помилок. Правозахисники заявили, що законопроєкти такі неякісні, що неможливо їх покращити правками між першим та другим читаннями, оскільки регламент парламенту не дозволяє настільки докорінне перероблення документів.
Автори заяви закликали народних депутатів не ухвалювати законопроєкт № 11538 та пов’язаний з ним № 11539, а відновити ґрунтовні обговорення, щоб знайти оптимальний шлях імплементації положень Римського статуту в українське законодавство.
Ордер МКС на арешт Шойгу, Герасимова й інших російських високопосадовців за масовані обстріли енергосистеми України
24 червня 2024 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт ексміністра оборони РФ Сергія Шойгу та начальника Генштабу російської армії Валерія Герасимова через їхню участь у злочинних діях в Україні.
На своєму офіційному сайті суд заявив, що має досить підстав, щоб вважати, що обидва підозрюваних відповідальні за ракетні удари, яких російські збройні сили завдавали по українській енергетичній інфраструктурі щонайменше з 10 жовтня 2022 до 9 березня 2023 року. Протягом цього періоду окупанти багаторазово били по електростанціях та підстанціях у різних містах України.
Суд також підкреслив, що Шойгу і Герасимов свідомо завдавали сильних страждань цивільному населенню та спричиняли серйозні тілесні ушкодження й шкоду психічному здоровʼю людей. Цими діями вони порушили міжнародне право, скоївши злочини проти людяності та інші нелюдські акти, як ідеться в статті 7(1) Римського статуту.
Видавання ордера на арешт дозволяє затримати Шойгу та Герасимова в будь-якій зі 124 країн, які ратифікували Римський статут, і передати їх до суду.
Крім того, ці ордери на арешт посилюють позиції України щодо мирних перемовин, оскільки дають чітку юридичну оцінку злочинним діям Росії і роблять її керівництво політично маргінальним у цивілізованому світі.
Про злочинний характер російських обстрілів української енергетичної інфраструктури почали говорити значно раніше. Ще з лютого 2023 року Офіс генпрокурора розглядав російські атаки на українські об’єкти енергетики як складову геноциду.
А вже в березні 2024 року МКС видав ордери на арешт російських командирів – командувача дальньої авіації Сергія Кобилаша та командувача Чорноморського флоту Віктора Соколова – за воєнні злочини та злочини проти людяності.
Суд визнав Кобилаша та Соколова особисто відповідальними за ракетні удари по енергетичній інфраструктурі взимку 2022–2023 років. Хоча в органі й зазначили, що енергетичні об’єкти часом можуть розглядатися як військові цілі за певних умов, однак у випадку з обстрілами України шкода цивільному населенню значно перевищувала будь-яку потенційну військову перевагу.
Невдовзі після цього Комісія з розслідування порушень в Україні, уповноважена Радою ООН з прав людини, заявила, що атаки російських військових на енергетичні об’єкти України є непропорційними та становлять воєнний злочин.
Ці дії, за словами експертів комісії, можуть бути кваліфіковані і як злочин проти людяності. Проте для цього необхідне глибше розслідування. Так, слідчим необхідно з’ясувати, чи відповідає їхній сукупний вплив одній з категорій злочинів проти людяності, та встановити, наскільки стратегія обстрілів була цілеспрямованою атакою на цивільне населення.
Слідчі комісії наголосили, що Росія продовжувала завдавати ударів, навіть маючи інформацію про шкоду, яку вони спричиняли цивільному населенню. На російських державних телеканалах пропагандисти відкрито насміхалися з історій про українців, які, залишившись без світла, намагалися зігрітися генераторами, що призводило до отруєнь чадним газом.
Через обстріли енергетичної інфраструктури українці не лише зазнавали поранень і гинули від руйнувань та уламків, але й страждали від серйозних наслідків у повсякденному житті. Після тривалих відключень світла багато українців виїхали за кордон. За даними ООН, у третьому кварталі 2024 року кількість українських мігрантів зросла майже на 200 тисяч і до середини жовтня досягла 6,8 мільйона.
Відключення електроенергії також завдали шкоди здоровʼю населення, роботі лікарень та клінік, а відсутність тепла, води й зв’язку створила додаткову небезпеку для людей з інвалідністю та тих, хто потребує життєво важливого медичного обладнання вдома.
Звільнення з російської неволі Максима Буткевича, Нарімана Джеляла, Леніє Умерової та інших військовополонених і цивільних громадян
Цьогоріч відбулось 11 обмінів між Україною та Росією, в межах яких додому повернулись 1358 військовополонених та незаконно утримуваних у неволі цивільних українців.
Правозахисники послідовно адвокатують повернення з неволі всіх українців, але з особливою радістю правозахисна спільнота зустріла новини про звільнення журналіста й громадського діяча Нарімана Джеляла, кримської татарки Леніє Умерової та правозахисника Максима Буткевича, який з початком повномасштабного вторгнення став на захист України в лавах ЗСУ.
Заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла повернули до України з російської колонії в межах обміну 28 червня 2024 року.
Після окупації Криму він залишився на півострові та активно захищав права кримських татар, допомагав політв’язням, став “голосом правди”, розповідаючи про порушення прав людини в окупації.
Наріман ДжелялСпівробітники ФСБ викрали його з власної оселі 4 вересня 2021 року та звинуватили в підриві газової труби в селі Перевальне. За версією російських правоохоронців, диверсія сталася 23 серпня 2021 року – саме того дня, коли Джелял брав участь у саміті Кримської платформи в Києві.
“Російська влада давно прагнула обмежити вплив Джеляла серед земляків та змусити його замовчати. Саме його присутність на Кримській платформі та висвітлення ним проблем Криму і спричинили істинну причину арешту, яка була спрямована на його повну ізоляцію”, – казала дружина Нарімана Левіза Джелял.
У вересні 2023 року Нарімана Джеляла засудили до 17 років позбавлення волі в колонії суворого режиму зі штрафом 700 тисяч рублів та обмеженням волі строком на півтора року. 20 листопада 2023 року Нарімана доправили в Сибір до Мінусинської тюрми, в якій утримують особливо небезпечних вʼязнів.
Левіза Джелял каже, що її чоловіка систематично катували протягом двох років. Через це стан здоров’я Нарімана погіршився – з’явився варикоз на ногах, є постійний біль в спині, а зуби почали випадати.
У 2023 році Центр прав людини ZMINA в співпраці з іншими громадськими організаціями склав список утримуваних у Криму й на території Росії політв’язнів, які потребують невідкладної медичної допомоги та не отримують її в ув’язненні. Правозахисники привертали увагу до цієї проблеми на міжнародних та національних майданчиках, закликали докласти зусиль для звільнення цих політв’язнів, адже подальше перебування в таких умовах могло коштувати їм життя.
У цьому списку був також Наріман Джелял. Після звільнення він активно долучився до адвокатування прав людини, зокрема прав політв’язнів, які не отримують медичної допомоги.
20 грудня 2024 року президент Володимир Зеленський призначив Нарімана Джеляла послом України в Туреччині.
Кримську татарку, бранку Кремля Леніє Умерову повернули в межах обміну 13 вересня 2024 року.
Леніє УмероваУродженка Криму Леніє Умерова після окупації Криму виїхала на материк. Російський паспорт отримувати не стала. Але в грудні 2022 року вона намагалася потрапити до Криму, щоб доглядати за батьком, який має тяжке онкологічне захворювання.
25-річну Леніє затримали на російсько-грузинському кордоні через відсутність російського паспорта. На неї склали адміністративний протокол за “порушення правил перетину держкордону” та відправили до центру утримання іноземних громадян у Північній Осетії, призначивши штраф у 2 тисячі рублів.
Понад три місяці Леніє перебувала в центрі утримання для іноземних громадян. 13 березня рішенням суду її вдалося звідти звільнити. Проте, коли дівчина вийшла із суду, невідомі надягли їй на голову мішок, вивезли до Владикавказа, де знову склали протокол, але вже про непокору поліції, і відправили до міського ІТТ.
Після цього була серія адмінарештів по 15 діб, так звана російська адміністративна карусель.
“Ми вважаємо, що це акт помсти за громадянську позицію, яку вона виявила у 2014 році, відмовившись отримувати російський паспорт, бувши уродженкою Криму. На весь автобус, який проїжджав кордон, моя сестра була єдиною, хто не мав російського паспорта. І це стало основною причиною її затримання”, – говорив про затримання Леніє її брат Азіз Умеров.
Зрештою співробітники ФСБ відвезли Леніє до Москви. Там її звинуватили в шпигунстві, за це їй загрожувало до 20 років ув’язнення. Розгляд її справи був суворо секретним, адвокати повинні були давати підписку про нерозголошення.
У травні 2024 року правозахисний проєкт “Підтримка політв’язнів. Меморіал” визнав Умерову політув’язненою.
На переконання правозахисників, кримінальна справа Умерової заснована на фальсифікації доказів, суперечить міжнародному законодавству про становище цивільного населення під час війни, а також порушує право на справедливий судовий розгляд.
Центр прав людини ZMINA розповідав про справу Леніє разом з історіями інших політичних в’язнів на низці міжнародних майданчиків, зокрема на Варшавській конференції ОБСЄ з людського виміру в жовтні 2023 року.
А в жовтні 2024 року звільнена з полону Леніє Умерова змогла вже особисто взяти участь у заходах конференції ОБСЄ, з перших вуст розповісти свою історію та адвокатувати звільнення інших кримських політв’язнів.
Повернення Нарімана Джеляла та Леніє Умерової стало першим звільненням кримськотатарських політв’язнів після 2019 року.
За даними Представництва президента України в Автономній Республіці Крим, станом на 11 листопада незаконно ув’язненими залишаються 218 кримчан, з них 132 – кримські татари.
Правозахисника, співзасновника Центру прав людини ZMINA і Громадського радіо та військовослужбовця Максима Буткевича звільнили з російського полону 18 жовтня 2024 року.
Максим Буткевич і Володимир ЗеленськийМаксим Буткевич понад 20 років присвятив правозахисній діяльності. Був координатором Проєкту “Без кордонів”, а також співзасновником Центру прав людини ZMINA та Громадського радіо. Протягом багатьох років виступав одним з організаторів показів і подій Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Правозахисник виступав з лекціями про права людини, мову ворожнечі для журналістів, активістів і владних структур в Україні та в інших країнах. Працював в офісі Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні.
Одразу після початку повномасштабної війни, у березні 2022 року, Буткевич вступив до лав ЗСУ. Каже, що в той момент чітко розумів: якщо росіяни візьмуть гору, то захисту прав людини більше на цій території не буде, це буде неможливо.
У червні того ж року Буткевич потрапив до російського полону. Проти Максима Буткевича була сфабрикована кримінальна справа. 10 березня 2023 року незаконний “суд” на тимчасово окупованій частині Луганської області призначив правозахиснику та військовому 13 років колонії за те, що він нібито, перебуваючи в Сєвєродонецьку 4 червня 2022 року, поранив двох жінок, вистріливши з гранатомета в під’їзд житлового будинку.
Ще під час перебування Буткевича в полоні журналісти видання “Ґрати” оприлюднили підтвердження того, що правозахисник Максим Буткевич не міг перебувати в Сєвєродонецьку в момент скоєння інкримінованого йому “злочину”.
А вже після повернення з полону сам Максим Буткевич розповів, що російські спецслужби фабрикують звинувачення українським полоненим, змушуючи їх підписувати видані зізнання катуваннями, погрозами або обіцянками швидкого обміну.
Судову розправу над Максимом Буткевичем засудили українські правозахисні організації, депутати ПАРЄ, Amnesty International, Human Rights Watch та інші організації. Російський “Меморіал” визнав Максима Буткевича політичним в’язнем.
Друзі та колеги Максима Буткевича в Україні та за її межами протягом двох років заявляли про його незаконне ув’язнення, його батьки дали безліч інтерв’ю для іноземних видань. Кожен захід фестивалю документального кіно Docudays UA починався з акції на підтримку Максима Буткевича.
У листопаді 2022 року Максим Буткевич був нагороджений чеською премією “Історії несправедливості”: нагороду замість сина в Празі отримав його батько Олександр. У 2023 році Максим Буткевич був ушанований Спеціальною відзнакою нагороди імені Анни Франк за людську гідність і толерантність від посольства Нідерландів у США та Національною правозахисною премією, яку вручає українська платформа “Правозахисний порядок денний”.
Уже в перший тиждень після звільнення, 23 жовтня, Максим Буткевич узяв участь у зустрічі президента Володимира Зеленського з представниками громадських організацій, що працюють у сфері міжнародної політики, адвокації, захисту прав людини, безпеки та оборони.
Разом з головою Центру прав людини ZMINA Тетяною Печончик він передав Володимиру Зеленському список із 30 журналістів та двох правозахисників, яких незаконно ув’язнила Росія і які потребують звільнення.
Загалом, за даними Координаційного штабу та Об’єднаного центру СБУ, в російській неволі досі залишаються щонайменше 16 тисяч цивільних українців, долучитися до звільнення яких правозахисна спільнота закликає на всіх можливих міжнародних платформах.
Запрацював Реєстр збитків Ради Європи для України
2 квітня 2024 року запрацював Реєстр збитків Ради Європи для України – перший компонент компенсаційного механізму для громадян, які потерпіли від війни росіян.
Потерпілі вже мають можливість через електронну систему “Дія” подавати заяви про пошкоджене та знищене житло.
Мандат реєстру стосується заяв про шкоду, втрати або поранення, завдані після 24 лютого 2022 року на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів усім фізичним та юридичним особам, а також державі Україна внаслідок міжнародно-протиправних дій Російської Федерації проти України.
Комісію з розгляду поданих заяв планують створити до 2026 року. Після цього започаткують Компенсаційний фонд для відшкодування збитків на загальну суму понад 500 мільярдів доларів. Реєстр очікує отримати від 6 до 8 мільйонів заяв від потерпілих.
Станом на грудень 2024 року до Реєстру збитків потерпілі громадяни подали 10 тисяч заяв. До реєстру заяви подають різні категорії потерпілих, зокрема як мешканці тимчасово окупованих Росією територій, так і військові.
Реєстр також створив Координаційну платформу громадянського суспільства RD4U, яка об’єднує зусилля реєстру та організацій громадянського суспільства, що працюють з постраждалими від війни особами та громадами.
Планується внести до міжнародного Реєстру збитків 45 різних категорій, серед яких і збитки немайнового характеру, зокрема моральні збитки від загибелі близької людини.
Якщо ви знаєте особисто потерпілих від війни Росії, поділіться цим порадником з поясненнями, як подати заяву до міжнародного Реєстру збитків.
Раніше українські правозахисники неодноразово вказували на недолік реєстру, який полягає в тому, що потерпілі та рідні жертв мають подавати заяви про заподіяну росіянами шкоду з початку повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, а не з початку їхньої війни в лютому 2014 року. Відповідно, величезна кількість злочинів до повномасштабного вторгнення залишається поза увагою реєстру.
Речниця реєстру Сімона Гіта пояснила виданню ZMINA, що саме такий мандат було визначено статутом реєстру, створеного для цієї мети за участю 43 держав та Європейського Союзу. Статут ухвалив Комітет міністрів Ради Європи Резолюцією CM/Res(2023)3, яка, своєю чергою, спиралася на резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 та ES-11/5. Ці останні дві резолюції Генасамблеї ООН засудили дії Росії 24 лютого 2022 року як агресію проти України, що порушує статтю 2(4) Статуту ООН, та визнали необхідність створення міжнародного механізму в співпраці з Україною для компенсації шкоди, заподіяної агресією.
Ухвалення закону про облік шкоди від російської агресії
Верховна Рада 20 листопада 2024 року ухвалила Закон “Про облік інформації про шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичних осіб внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України”. До підготовки цього закону також долучились експерти Центру прав людини ZMINA.
Закон запроваджує загальну систему обліку немайнової шкоди, заподіяної Росією, та передбачає створення Системи обліку інформації про шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичних осіб унаслідок агресії Російської Федерації проти України. Зокрема, у цій системі буде обліковуватись інформація про смерть (загибель), зникнення безвісти за особливих обставин, безвісну відсутність; залишення дитини без піклування батьків, позбавлення дитини батьківського піклування, неможливість виконання батьками, іншими законними представниками дитини обов’язків щодо виховання та утримання дитини; травму чи ушкодження здоров’я тощо.
Важливо, що обліковується інформація про шкоду, завдану починаючи з 19 лютого 2014 року громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебували на території України.
Адвокаційна директорка Центру прав людини Альона Луньова закликала владу та всі зацікавлені сторони провести аудит чинних в Україні процедур встановлення фактів, надання статусів і вдосконалити процедуру обліку потерпілих, не допустивши водночас конкуренції потерпілих від російської агресії в системі надання їм допомоги.
Влада планує також затвердити Концепцію вдосконалення національної системи правового захисту та підтримки осіб, постраждалих унаслідок збройної агресії проти України. Документ має дати загальне уявлення про програми підтримки та невідкладні заходи для осіб, які постраждали від збройної агресії проти України. Він також спрямований на встановлення системного підходу до ідентифікації, категоризації та підтримки постраждалих осіб, забезпечуючи захист їхніх прав та задоволення їхніх потреб.
Ухвалення закону про підтримку постраждалих від сексуального насильства на війні
20 листопада 2024 року Верховна Рада ухвалила Закон “Про статус осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією Російської Федерації проти України, та невідкладні проміжні репарації”. Закон набуде чинності 18 червня 2025 року.
Документ передбачає підтримку та відновлення прав постраждалих від сексуального насильства внаслідок російської збройної агресії. Закон запроваджує правовий статус таких потерпілих та членів сімей померлих осіб, які постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК).
Закон визначає потерпілими як людей, які зазнали сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією РФ проти України, так і дітей, народжених унаслідок СНПК.
За цим законом постраждалі від СНПК мають право отримати невідкладні проміжні репарації. Йдеться про грошову виплату, безоплатне проходження реабілітації незалежно від місця проживання та залежно від потреб для відновлення фізичного та психологічного стану, юридичну підтримку.
Розмір і порядок виплати невідкладної грошової допомоги визначатиме уряд. Джерелами можуть бути кошти міжнародних фінансових організацій, міжнародна технічна та поворотна чи безповоротна фінансова допомога.
На переконання правозахисників, ухвалити подібний документ Україна мала вже давно, адже злочини сексуального насильства, скоєні російськими військовими на окупованих територіях, фіксують ще з 2014 року. Однак аж до 2022 року такі злочини належно не розглядали. Так само було не було створено належних механізмів для отримання постраждалими від сексуального насильства допомоги чи компенсації.
“В Україні з цим є проблеми, адже якщо вцілілу чи вцілілого не визнано потерпілими, то і всіма правами, зокрема й допомогою, скористатися не вдасться. І тут ідеться не лише про кваліфіковану психологічну допомогу, якої потребують потерпілі під час розслідування, але й права на доступ до матеріалів справи чи подання позову на відшкодування завданої шкоди”, – пояснювала експертка правозахисного центру Global Rights Compliance Гоар Габрелян.
До розроблення законопроєкту також долучилися люди, що пережили сексуальне насильство, пов’язане з війною. Це забезпечило дотримання принципу “нічого для нас без нас”.
Зокрема Людмила Гусейнова, яка сама пережила полон і виносила на обговорення пропозиції від організації “СЕМА Україна”, оцінює ухвалений закон як неймовірний приклад для всього світу, адже під час жорстокої війни в Україні вже сьогодні зробили постраждалих людей видимими.
“У Косові, наприклад, лише через десятки років після війни почали визнавати права жінок, які постраждали від сексуального насильства”, – наголосила правозахисниця.
Ще до ухвалення закону в Україні запрацював пілотний проєкт виплати невідкладних компенсацій постраждалим від сексуального насильства, який фінансують міжнародні партнери, зокрема Global Survivors Fund (Глобальний фонд тих, хто пережив насильство). На меті проєкту – виплати по 3 тисячі євро 500 постраждалим від СНПК.
За словами Людмили Гусейнової, станом 3 грудня виплати в межах цього проєкту отримали 348 людей: 185 чоловіків, 160 жінок і три дитини.
Уже на етапі підготовки пілотного проєкту з надання невідкладних репарацій була створена комісія, яка розглядає заяви потерпілих.
“Це незалежна комісія, і всі дані людей конфіденційні. Комісія не спілкується напряму з постраждалими від СНПК. Останні подають заяви через спеціального кейс-менеджера. Усі дані людини, яка звернулася по допомогу, кодуються. Тобто члени комісії не можуть визначити, хто саме звернувся. Усе робиться для того, щоб це не було травмувальним для людини, яка звертається. Мінімум бюрократії, мінімум якихось підтверджувальних паперів”, – звернула увагу правозахисниця.
Вона зазначила, що пілотний проєкт був орієнтований на 500 потерпілих, але зараз уже є рішення, що держави – донори цього фонду зможуть надати таку допомогу ще 600 постраждалим.
Для отримання невідкладних проміжних репарацій людині треба буде подати заяву до комісії, до якої входитимуть представники громадських об’єднань, що мають досвід у сфері захисту прав та надання допомоги особам, які постраждали від гендерно зумовленого або сексуального насильства, зокрема організацій, що представляють потерпілих.
Експертка ЮрФем Світлана Михайлишин вважає, що реалізація процедури проміжних репарацій свідчитиме про орієнтованість України на захист прав людини й турботу про громадян, про видимість негайних потреб потерпілих і про заходи, щоб не допустити непоправних наслідків від отриманої травми.
Відкриття Верховної Ради для роботи журналістів
У травні 2024 року журналістам дозволили відвідувати будівлю Верховної Ради, доступ до якої був заборонений для представників преси з початку повномасштабного вторгнення РФ. Тоді ж припинили онлайн-трансляції засідань парламенту. Водночас засідання майже всіх комітетів перейшли в онлайн.
Влада пояснювала такий крок безпековими питаннями під час воєнного стану.
Це рішення викликало різку критику медіаекспертів та правозахисників. На їхнє переконання, відсутність доступу журналістів до Верховної Ради та відсутність трансляцій шкодить демократії, надає владі більше контролю над інформацією й одночасно зменшує прозорість і довіру до рішень, ухвалених парламентом.
До того ж онлайн-формат засідань комітетів ВР не передбачає участі експертів від громадськості, що зменшує контроль громадськості над рішеннями влади.
Медіаспільнота й громадськість неодноразово зверталися до влади з вимогою відкрити Раду для ЗМІ.
Наприкінці 2023 року голова Комітету ВР з питань свободи слова Ярослав Юрчишин повідомив, що в апараті ВР розробляють механізм переакредитації представників ЗМІ й це має сприяти покращенню доступу журналістів до роботи в парламенті.
У травні 2024 року керівник апарату Верховної Ради В’ячеслав Штучний заявив, що представників ЗМІ знову почнуть пускати до парламенту під час засідань. Однак рішення щодо цього містило цілу низку обмежень. Так, працювати журналісти можуть лише в пресцентрі на третьому поверсі ВР (одночасно не більш ніж 30 медійників). Доступ до кулуарів на другому поверсі для них закрито. Забороняється проводити пряму трансляцію з будівлі парламенту, фотографувати фортифікаційні споруди у ВР, анонсувати парламентські засідання.
Оприлюднювати інформацію про роботу ВР можна через годину після оголошення перерви в пленарному засіданні.
Для того щоб працювати в будівлі парламенту, журналісти мають пройти акредитацію. Розпорядження про допуск медіа до роботи в будівлі ВР на період дії воєнного стану спікер парламенту Руслан Стефанчук підписав 8 травня 2024 року. У документі наголошувалося, що для представників медіа створили необхідні умови для висвітлення роботи єдиного законодавчого органу. Це спеціально обладнані робочі місця, місце для брифінгу, запису інтерв’ю, трансляції засідань тощо.
Однак медіа- та правозахисна спільноти вважають, що такий порядок – лише півзахід і український парламент досі залишається надмірно закритим для медіа та представників громадськості.
Якщо 2022 року запровадження обмежень можна було пояснити інтересами національної безпеки та необхідністю безпеки ВР, то робота парламенту в закритому режимі у 2024 році, після майже двох років з початку широкомасштабного вторгнення та десяти – з початку війни РФ проти України, викликає чимало питань, наголошували активісти.
Розв’язати питання має законопроєкт № 11321, який зараз очікує на друге слухання в парламенті. У разі його остаточного ухвалення відновлять трансляції засідань парламентських комітетів, журналістів і представників громадянського суспільства пускатимуть на ці засідання, а про їхнє проведення сповіщатимуть за 24 години.
Закон про відстрочки від мобілізації для цивільних, звільнених з полону
20 листопада 2024 року Верховна Рада України ухвалила законопроєкт № 12104, який дає право на відстрочку від мобілізації для цивільних осіб, яких позбавили свободи внаслідок російської агресії. Таких осіб тепер зможуть призивати на військову службу лише за їхньою згодою.
Законопроєкт вносить зміни до статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.
Раніше правозахисники наголошували, що для звільнених цивільних повторне потрапляння в полон може дорівнювати смерті. Військові, які були звільнені з полону, мають змогу обрати, чи продовжувати службу далі. Звільнені цивільні також повинні мати таке саме право вибору під час мобілізації.
ZMINA разом з іншими громадськими організаціями надавала пропозиції з внесення змін до законодавства, яке б дозволяло звільнення від мобілізації в особливий період для колишніх цивільних заручників.
Адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINА Альона Луньова, коментуючи ухвалений закон, зауважила, що підставою для відстрочки від мобілізації є встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Наразі цей факт встановлює відповідна комісія, яка діє при Мінреінтеграції.
Водночас, за численними свідченнями колишніх полонених, комісія дуже часто відмовляє цивільним у встановленні факту позбавлення особистої свободи.
“Тому для цивільних, звільнених з російської неволі, важливо довести сам факт позбавлення волі для отримання позитивного рішення від комісії. Цей документ можна буде показати, наприклад, у ТЦК”, – наголосила Луньова.
Тож дуже важливо, за її словами, щоб представники зазначеної комісії ретельніше вивчали всі кейси відповідно до закону, який регламентує діяльність цієї комісії.
Ухвалений парламентом закон також спрощує порядок надання відстрочки тим, чиї близькі родичі зникли безвісти.
Як пояснив один з авторів законопроєкту № 12104 депутат Олексій Гончаренко, відстрочка надаватиметься як родичам осіб, визнаних зниклими безвісти за особливих обставин, так і тим, хто отримав статус “безвісно відсутнього” через суд. Родичам, за його словами, не доведеться проходити складні судові процеси, досить буде документів з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, або рішення суду.
Разом з тим законопроєкт № 12104 не звільняє колишніх незаконно ув’язнених цивільних, які наразі воюють, від проходження військової служби. Тож тепер необхідно ухвалити зміни до законодавства, які дозволять колишнім цивільним полоненим звільнятися з армії, так само як колишнім військовополоненим.
Тому правозахисники пропонують внести до Закону 2232-XII “Про військовий обов’язок і військову службу” відповідні зміни й зрівняти в правах колишніх військовополонених і тих, хто перебував у незаконному ув’язненні як цивільний, а потім вступив до лав ЗСУ.
“Ми разом з іншими правозахисниками пропонували включити до закону 2232-XII, який надає право військовослужбовцям звільнитися від служби через перебування в полоні, також цивільних осіб, яких росіяни незаконно позбавили волі. Тобто з військової служби мають мати можливість звільнитись як військові, так і цивільні, які перебували в полоні або в незаконному ув’язненні”, – пояснює координаторка груп родин полонених Медійної ініціативи за права людини Олена Бєлячкова.
Експертка зазначила, що в майбутньому такі особи не підлягатимуть мобілізації. Вони, як і колишні військовополонені, зможуть служити в Збройних силах лише за власною згодою.
Ухвалення урядової стратегії з реформування інтернатної системи для дорослих
24 грудня Кабінет Міністрів України ухвалив Стратегію реформування психоневрологічних, інтернатних закладів та деінституціалізації догляду за людьми з інвалідністю та похилого віку до 2034 року. Передбачається створення системи підтримки, за якої люди з інвалідністю та люди похилого віку зможуть незалежно проживати в громадах і брати участь у соціальному та економічному житті.
Втілення стратегії дозволить розбудувати суспільство, в якому нормою буде створення всіх умов для якісного життя цих людей з перспективою поступового припинення влаштування до закладів інтернатного типу й трансформації інституцій, пояснила міністерка соціальної політики Оксана Жолнович.
Стратегію планують реалізовувати в три етапи:
- упродовж 2025–2026 років – розроблення необхідних змін до законодавства, сприяння формуванню інклюзивного суспільства;
- у 2027–2030 роках – зміна системи фінансування послуг для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку й розвинений ринок надавачів послуг, також передбачається формування мережі закладів стаціонарного догляду та підготовка фахівців;
- 2031–2034 роки – забезпечення безбар’єрного доступу осіб з інвалідністю та осіб похилого віку до необхідних послуг і медичної, соціальної та психологічної допомоги; забезпечення повної інтеграції в соціальне та економічне життя.
Перехід від інституційного догляду до служб підтримки в громаді – одне із зобов’язань України на шляху вступу до ЄС.
Комітет ООН з прав осіб з інвалідністю у 2022 році ухвалив Рекомендації щодо деінституалізації, у яких державам-учасницям радять позбутися всіх форм інтернатних закладів.
“Навіть у кризових ситуаціях, зокрема збройного конфлікту, який переживає сучасна Україна, запропоновано утримуватися від нових розміщень в інституціях та інвестування в інституції”, – зауважила експертка ГО “Українські правозахисні ініціативи” Олена Темченко.
Європейська комісія в документі “Союз рівності: стратегія з питань інвалідності на 2021–2030” пропонує країнам ЄС запровадити практику деінституалізації у сфері психічного здоров’я щодо всіх людей з інвалідністю та забезпечити перехід від інституційного догляду до служб підтримки в громаді.
Україна наразі реалізує Стратегію забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024–2028 роки.
Проте для дорослих альтернативи інтернатам в Україні досі не було. За даними Мінсоцполітики, на початок 2024 року в інтернатних закладах системи соціального захисту обласного рівня перебувало майже 38 тисяч людей, з них понад 23 тисячі осіб – у 152 психоневрологічних інтернатах.
“Затверджена стратегія несе в собі дуже важливий гуманний зміст – заміни інтернатної системи на систему послуг у громадах”, – зазначила Олена Темченко.
До роботи над стратегією деінституціоналізації для дорослих долучалися громадські організації, які захищають права та інтереси людей з інвалідністю. Одна з них – “Бачити серцем”, яка допомагає дітям і молодим людям з інвалідністю. Її керівниця Олеся Яскевич розповіла, що під час розроблення стратегії обговорювалися кроки, які необхідно буде зробити для запровадження альтернативи інтернатам.
Серед таких – просвітницька діяльність у громадах, щоб подолати стигматизоване ставлення до людей з інвалідністю. Також потрібно буде визначити, хто з підопічних інтернатних закладів зможе жити в громадах самостійно або із супроводом. Визначити, кому потрібна допомога з адаптацією в нових умовах, у пошуку роботи чи зайнятості. Для тих, хто не зможе жити самостійно, запропонують “тренувальні” квартири, де людей з інтернатів навчатимуть необхідних навичок. Далі їх переводитимуть на підтримане проживання в громаді – у будинок, квартиру чи сімейний будинок малого типу, де житимуть до восьми осіб.
В Україні вже діють кілька проєктів з альтернативи інтернатам для дорослих. Але поки більшість цих ініціатив фінансується за кошти благодійників.
Запровадження практики фіксації слідів катувань (Стамбульського протоколу)
Україна десятиліттями зазнавала критики з боку міжнародних організацій через систематичну практику катувань у місцях несвободи, включно із застосуванням сили до затриманих і засуджених громадян.
Однією з причин такої ситуації була відсутність ефективного механізму фіксації та досудового розслідування випадків тортур, адже без належної медичної документації довести ці факти в суді складно. Зокрема, через це кількість вироків за статтею 127 Кримінального кодексу України (“Катування”) щороку можна було полічити на пальцях однієї руки.
Рекомендації щодо запровадження ефективної системи фіксації та протидії катуванням надавались Україні під час проходження нею Універсального періодичного огляду в межах системи ООН. На цю проблему вказували й пілотні рішення Європейського суду з прав людини проти України, що було підставою для однотипних звернень громадян України до ЄСПЛ.
Допомогти розв’язати цю проблему покликаний Стамбульський протокол. Це керівництво з ефективного розслідування і документування катувань та інших видів жорстокого, нелюдського та принизливого поводження й покарання, представлене ООН 1999 року. Документ визначає процедури й стандарти фіксації ушкоджень, порядок проведення психіатричних експертиз, алгоритм допиту жертв і свідків, послідовність збору доказів, етичні засади та принципи ефективного розслідування випадків катувань.
Стамбульський протокол не є обов’язковим документом, хоча на держави покладено обов’язок розслідувати випадки тортур.
Правозахисники тривалий час закликали запровадити застосування Стамбульського протоколу в Україні. І Україна зробила низку кроків щодо цього ще до повномасштабного вторгнення РФ.
Так, ще 2017 року на базі Міністерства охорони здоров’я була створена міждисциплінарна робоча група для розроблення медичного стандарту “Медичне документування катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання”.
У 2021 році президент затвердив оновлену Національну стратегію у сфері прав людини, одним зі стратегічних напрямів якої була визначена імплементація Стамбульського протоколу. А Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України видав наказ, яким зобов’язав медиків у пенітенціарних закладах фіксувати тілесні ушкодження в спеціальній карті, що відповідає стандартам Стамбульського протоколу. Наказ набирав чинності з 1 січня 2022 року, однак через повномасштабне вторгнення Росії в Україну ця система не запрацювала.
І вже в лютому 2024 року МОЗ видало наказ, яким вводиться в дію форма первинної облікової документації № 511 “Довідка про фіксацію тілесних ушкоджень та інструкція щодо її заповнення”. Було розроблено карту первинної фіксації тілесних ушкоджень кримінального характеру, яка передбачає детальний опис тілесних ушкоджень, їхнього характеру, розмірів та графічне відображення їхнього розташування.
Важливо, що зроблено перші кроки, і варто стежити, як Стамбульський протокол працюватиме в роботі системи органів охорони здоров’я.
