Їхали евакуювати друзів з Бердянська: двох запорізьких волонтерів понад три роки утримують у неволі, а їхні сестри шукають справедливості

Станом на квітень 2025 року в Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин міститься інформація про 63 тисячі людей, з яких 10 тисяч перебуває в російській неволі. Останні входять до числа тих, кого або офіційно підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста, або їх знайшли через неофіційні канали.

Утримання в неволі Андрія Варварова із Запоріжжя та Вадима Носаня з Мелітополя теж офіційно підтвердили в МКЧХ. Попри це країна-агресор відмовляється повертати чоловіків на батьківщину, хоча їх там тримають без будь-якого статусу та оголошення обвинувачення. 

Волонтерів викрали в Токмацькому районі, коли вони їхали до окупованого Бердянська, щоб вивезти звідти своїх друзів. Волонтерів деякий час тримали в сумнозвісній Оленівській колонії, а потім перевезли до місць несвободи на території Росії. У Донецькій області вони зазнавали тортур та фізичного насильства.

Розшукувати та боротися за звільнення Андрія та Вадима взялися їхні двоюрідні сестри, які познайомилися після зникнення братів і об’єднали зусилля, щоб з’ясувати їхні долі. 

Сестри Сніжана та Тетяна розповіли ZMINA, що їм вдалося дізнатися та з якими труднощами під час пошуку вони стикаються, зокрема через прогалини в українському законодавстві, яке не визнає їх близькими родичками. 

Після допитів Андрія напівживого заносили до камери

За словами двоюрідної сестри Сніжани Січеної, її брат Андрій Варваров проживав зі своєю дівчиною в Запоріжжі. Він працював у нічних клубах діджеєм та писав електронну музику. Однак перед широкомасштабним вторгненням він переїхав до Маріуполя, де планував залишитись. Після окупації міста чоловік повернувся до Запоріжжя.

“Його друзі виїхали з Маріуполя до Бердянська, де на той момент уже не пропускали евакуаційні автобуси. Тож товариші попросили Андрія забрати їх, і він погодився. Мій брат офіційно не був волонтером, але він допомагав людям ліками та іншими речами”, – пригадує Сніжана. 

17 березня 2022 року Сніжана, розмовляючи з Андрієм через відеозвʼязок, помітила, що він був морально пригнічений. Вона припустила, що, можливо, він не міг тоді розповісти їй усю правду.

Андрій Варваров. Фото: Сніжана Січена

18 березня 2022 року Андрій разом із другом Вадимом Носанем поїхав на своїй автівці “Ауді” із Запоріжжя до Бердянська забирати знайомих. Коли того ж дня з ними був втрачений зв’язок, дівчина Андрія Варварова Олександра за допомогою застосунку з геолокації відстежила його місце перебування. Їй вдалося з’ясувати, що чоловіки востаннє були в мережі в селі Нове Токмацького району.

“Там був блокпост, і він там зник… Тобто він так і не доїхав до Бердянська. У нього із собою був паспорт та телефон. Звісно, ми досі не знаємо, де саме і за яких обставин його забрали росіяни”, – зазначає сестра.

Після цього рідні почали писати заяви про зникнення Андрія до Національного інформаційного бюро, СБУ та Нацполіції. Однак жодної інформації про його можливе місце перебування від українських відомств вони так і не отримали.

25 квітня 2022 року родина випадково побачила на російському телеграм-каналі “Опознай хохла по чубу” пост із фотографією та прізвищем Андрія. Зокрема, там чомусь було вказано, що він військовополонений, а не цивільний.

“Також у нас є відповіді від міністерства оборони РФ та слідчого комітету про те, що він перебуває в полоні. Міністерство оборони каже, що Андрій “препятствовал проведенню СВО”, – каже Сніжана.

Юристи розповіли сім’ї Андрія, що починаючи з 2014 року на окупованій частині Донеччини людей могли незаконно ув’язнювати для привласнення їхнього транспорту.

У 2022 році росіяни підтвердили представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста, що Андрій Варваров незаконно утримується на території РФ.

“У 2023 році ми отримали від Координаційного штабу документ, що він підтверджений Росією. І там також кажуть, що він внесений до списків на обмін”, – стверджує Січена.

У серпні 2022 року родина отримала листа від Андрія до матері, який був написаний його рукою:

“Я живий і здоровий. Перебуваю на території РФ. Я тимчасово затриманий для з’ясування обставин. Годують мене добре, є прогулянки на свіжому повітрі. Я дуже за тобою сумую і дуже тебе люблю. Зі мною все добре, не переживай за мене”.

Водночас восени 2022 року один зі звільнених з полону розповів рідним Варварова, що перебував з ним в одній камері в Оленівській колонії № 120. Там під час допитів до них застосовували фізичне насильство – побиття та електрострум. За словами свідка, Варварова інколи напівживого заносили до камери. Потім Андрія перевезли до пенітенціарної установи на території РФ.

“Ми писали представникам ФСІН, які нам відповіли, що третім особам інформацію не надають. Хоча я зверталася від імені батьків. Росіяни кажуть рідним, які залишилися на окупованій території, чекати обмінів і поки їх не вивезуть із пляшкою води до Василівки”, – обурюється сестра.

Вона розповіла, що на момент затримання росіянами Андрію було 27 років, у нього є особливі прикмети на тілі у вигляді шраму між бровами та татуювання. На правій руці в нього зображено музичну ноту з крилами, а на лівій – касету, череп, Сімпсонів тощо.

“Ще в нього був перелам щелепи, і він носив залізні пластини, але я не знаю, чи їх прибрали після операції. Тож на місці переламу теж має бути шрам”, – додає Сніжана.

У березні 2025 року Сніжані зателефонував звільнений з полону чоловік, який їй розповів, що два роки перебував у камері з Андрієм. Їх тримали в одній з в’язниць на території РФ як військовополонених. Бранцям дозволяли читати книжки, їх виводили на прогулянки та в душову.

“Він казав, що в камері разом перебувають цивільні та військові. І, хоча вони тримають їх усіх як полонених, у розмовах росіяни їх розділяють на цивільних та військових. МКЧХ теж називає всіх українських ув’язнених полоненими, хоча це неправильно. Ще він говорив, що в Андрія нормальний стан здоров’я. Він тримається і сподівається, що до вересня повернеться додому, щоб повести племінницю в перший клас”, – розповідає жінка.

Також свідок зазначив, що полонені писали листи додому п’ять разів, однак Сніжана отримала від Андрія лише одного листа. Вадима Носаня, за словами свідка, тримали в сусідній з ними камері. На жаль, вони з ним не бачилися, але чули, як він співає.

“Коли наглядачі дають їм їжу, вони кажуть, щоб українці їм співали, і Вадим це робить. Зі слів колишнього полоненого, у нього непогано виходило, і йому дали позивний Соловейко. Андрія ж називають Діджеєм, бо він пише вірші”, – пригадує вона.  

Сніжана вважає, що часто українська влада не чує рідних бранців, оскільки між ними відсутня нормальна комунікація. Особливо це стосується посадовців, які дотичні до обмінів. Адже вони неохоче повідомляють родинам про місце перебування їхніх близьких.

“Вони мають розповідати рідним, як вони працюють над звільненням бранців, бо результатів досі немає. Вони мають обмінюватися з нами інформацією про наших близьких, а не лише щоб ми їм надавали дані. Часто з їхнього боку відсутній зворотний зв’язок”, – обурюється жінка.

Ще сестру обурює той факт, що правоохоронці об’єднали в одну справу всіх цивільних, які на початку війни зникли на окупованій частині Запорізької області. Водночас Андрій та Вадим чомусь проходять у різних кримінальних справах, хоча вони зникли разом.   

Після зникнення хлопців на автівці їздили російські військові

За словами Тетяни Червоненко, її двоюрідний брат Вадим Носань довгий час проживав у Мелітополі, де постійно працював кальянником у барах. Але за декілька місяців до повномасштабного вторгнення чоловік переїхав до Маріуполя, щоб вести волонтерську діяльність.

4 березня 2022 року Вадим говорив телефоном з мамою, але після цього перестав виходити на зв’язок.

“Того ж дня мені зателефонувала його мама і сказала, що не може до нього додзвонитись. Що в Маріуполі коїться жах, тому вона дуже за нього переживає. Я почала його шукати в соцмережах. Можливо, хтось його бачив”, – пригадує Тетяна.

7 березня 2022 року колеги-волонтери Вадима, побачивши пости Тетяни в соцмережах, зателефонували їй та повідомили, що вони двома машинами виїхали з Маріуполя. Через два-три дні Вадим приїхав до сестри в Запоріжжя та розповів про жахіття, які відбувалися в Маріуполі. Тоді ж він у розмові побіжно згадав про свого товариша Андрія Варварова, сестра якого – Сніжана Січена – живе в її будинку.

“Він був худий та якийсь змучений. Я йому пропонувала залишитися в мене, але він сказав, що вони в Запоріжжі винаймають квартиру і він буде жити з хлопцями. Потім він до мене заїхав на пару хвилин 14 чи 15 березня”, – каже жінка.

20 березня 2022 року мати Вадима під час телефонної розмови розповіла Тетяні, що її син разом з Варваровим поїхав евакуювати знайомих з Бердянська. Водночас чоловіки везли до окупованого міста ліки для літніх та тяжкохворих людей. Вони домовилися, що, щойно Вадим буде на місці, він їй обов’язково зателефонує. Але, на жаль, цього не відбулося.

Андрій Носань. Фото: Тетяна Червоненко

“Вони поїхали 18 березня. Вадим просив тітку нікому про це не розповідати. Особливо мені. Він знав моє ставлення до всього цього, і я, мабуть, його б не пустила. Коли тітка запитала, чи дійсно треба туди їхати, він відповів, що по-іншому не може, бо йому треба допомогти людям. Під час цієї поїздки, про яку я не знала, Вадим надіслав мені фото, де він сидить за кермом Андрієвої машини. Він був в окулярах та шапці”, – пригадує жінка. 

Після розмови з тіткою Тетяна, знаючи, що в її будинку проживає сестра Андрія Сніжана, почала її розшукувати. Згодом вона знайшла чоловіка Сніжани, який повідомив, що дружина виїхала за кордон, але вона через декілька місяців повернулася до України. Також він розповів, що перед від’їздом до Бердянська Варваров дійсно заїжджав до них додому.

Пізніше Тетяна познайомилася з Олександрою, дівчиною Андрія, і вони разом намагалися розшукати чоловіків через соцмережі та визначити їхню геолокацію. У Варварова на телефоні був застосунок, за допомогою якого можна було встановити його останнє місце перебування.

“До того як вимкнули їхні телефони, вони перебували в Токмацькому районі, у селі Нове. І Олександра в соціальних мережах виставила фото та написала номер машини. Їй почали відповідати люди, що бачили цю машину в Мелітопольському та Токмацькому районах. Вони її запам’ятали через те, що вона була пошкоджена. Тобто автівка з’являлася то там, то сям. І за її кермом були російські військові, а не хлопці”, – додає вона.

Наприкінці квітня рідні Андрія знайшли на російському телеграм-каналі “Опознай хохла по чубу” повідомлення про затримання Варварова. У ньому було написано, що він разом з іншими чоловіками “поднял руки вверх и остался жив”.

“Вони обидва не військові, вони – цивільні, але росіяни подали це так, що наче він військовий і добровільно вирішив здатися в полон. Ну так у тому телеграм-каналі було написано. Про Вадима росіяни не згадували”, – пояснює Тетяна.

У червні 2022 року Тетяні зателефонували представники МКЧХ і повідомили, що її брат перебуває в російській неволі. Пізніше рідні отримали від Вадима листа, у якому він написав, що з квітня в полоні на території РФ, але де саме його утримують, він не повідомляв. За словами Носаня, у в’язниці їм надавали медичну допомогу, раз на тиждень водили до лазні, давали читати книжки, а також що в них у камері є мило та вода.  

“Він писав, що росіяни, знаючи, що він цивільний, а не військовий, його просто так не повернуть. У травні 2023 року зателефонував Червоний Хрест і повідомив, що вже Російська Федерація офіційно підтвердила, що Носань Вадим перебуває в полоні. І його справа надійшла до МКЧХ. Я запитала, чи можна посприяти його поверненню. Вони відповіли, що це тільки РФ вирішує, кого вносити до списків на обмін. Тому треба чекати”, – пригадує сестра.

Коли рідні звернулись із запитом про причини свавільного затримання Вадима до міноборони РФ, російська сторона лише підтвердила факт його перебування в них. Однак вони так і не пояснили, на яких саме підставах його продовжують незаконно утримувати.

У запорізькій поліції сказали, що “двоюрідна сестра не є ріднею”

Після зникнення Вадима родина написала відповідну заяву до запорізької поліції, яка порушила кримінальне провадження. Водночас Тетяна зіткнулася з проблемою отримання інформації про перебіг розслідування в справі брата. Разом з тим представники правоохоронних органів їй сказали, що вона, як двоюрідна сестра, не є “ріднею для Вадима”. Також вони наголосили на тому, що оскільки потерпілим є брат, то лише він сам після свого звільнення зможе отримати всю необхідну інформацію в його справі.

“Я звернулася як потерпіла сторона з клопотанням до слідчого, щоб він дозволив мені відстежувати перебіг розслідування та робити запити на отримання документів. Але в МВС мені відповіли, що потерпілим вважається лише сам Вадим, а я не маю права запитувати документи в його справі, оскільки я не є його ріднею. Окрім нашої сім’ї, у Вадима на підконтрольній українській владі території не має близьких родичів”, – обурюється жінка.

На думку Тетяни, мають бути внесені на законодавчому рівні зміни щодо прирівнювання двоюрідних сестер, братів, тіток та дядьків до близьких родичів. Це дозволило б їм опікуватися своїми рідними, які перебувають у російській неволі. Адже під час війни цілі родини опинилися на окупованих територіях і через різні сімейні причини не можуть звідти виїхати. Відповідно, батьки позбавлені технічної можливості подаватися до українських реєстрів чи реєструватися на сайтах для пошуку своїх дітей. 

“Мені здається, що сьогоднішня позиція правоохоронців не є правильною. Я не претендую на якусь допомогу, а намагаюся розшукати та повернути брата. Але водночас я обмежена в правах з доступу до інформації про Вадима”, – із сумом каже сестра.

Також Тетяну обурює байдужість товаришів, яких Вадим намагався вивезти з окупованої території. Врешті-решт, чоловіки самотужки виїхали з Бердянська, однак вони не допомагають рідним у пошуку волонтерів.

“Я пізніше дізналася, що їм вдалося виїхати. Попри те що мій брат намагався їм допомогти, вони жодного разу не поцікавилися його долею. І це дуже сумно. Адже Вадим перебуває в полоні понад три роки з низкою хвороб. У нього високий тиск, гіпертонія, вегетосудинна дистонія, судинна патологія в шийному відділі хребта та порушення кровопостачання до мозку. І ми не знаємо, коли його повернуть”, – скаржиться сестра.

Сніжана та Тетяна, долю яких обʼєднали сумні події під час війни – зникнення братів, продовжують між собою спілкуватися та обмінюватись інформацією. Вони разом шукали Андрія та Вадима, підтримуючи одна одну в цей складний для них час.