Олексій. Після анексії Криму: “Я цим людям не співатиму”

Дата: 28 Жовтня 2015 Автор: Кіра Крейдерман , Уляна Устінова
A+ A- Підписатися

Для Олексія – гідність настільки ж невід’ємна, як повітря. Він свідомо обрав ту країну, в якій попри війну він може мати надію, може мріяти і бути поряд зі своєю родиною.

Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.

#Ми зі Світланою (дружина – ред. Історію Світлани можна прочитати тут) потрапили до Криму з конфліктних регіонів, я поїхав з Молдови незадовго до конфлікту в Придністров’ї. Наступного дня бахнуло. Але вже було дуже тривожно, коли люди ходили по Кишиневі зі зброєю, без погон, але у формі.

Я в Криму з 1992-го року, після армії. Займався одночасно ремонтом побутової та музичної техніки, співав у групі. Існувала така легендарна група на початку 1990-х років у Криму – “Страшные сказки”. Мене запросили у відроджений проект цієї групи, ми грали її репертуар, мої пісні, пісні бас-гітариста. У зв’язку з кримськими подіями, я сказав: “Хлопці, #я цим людям не співатиму”.

Я сьогодні ходив по Інститутській, по Грушевського, і десь там написано: “Гідність – це надовго”. Чого зовсім позбавлений кримський соціум – це гідності, самоповаги і свідомості. Нуль. #Там дуже апатична політична спільнота, єдина організована сила – це кримські татари. Якби Крим не захопили російські війська, маргінали б посперечались, хтось би сів, хтось поїхав, але більшість залишилась би.

Мені вчора телефонував знайомий бізнесмен із Сімферополя, каже: “Було б мені років 30-35, я б поїхав, а так у мене два будинки. #Таке враження, що нас зараз два мільйони, а хочуть, щоб залишився один. І була військова база, обнесена з усіх боків колючим дротом, з ядерною зброєю, і більше ані курортів, ані мостів не передбачається”. Сидіть тихенько, і вас ніхто не чіпатиме – зараз всі на кухнях.

26-го лютого Крим захопили, я не спав днів три. Я вважаю себе такою людиною, яка може передбачити події, але я ніяк не міг передбачити захоплення Криму. #Другого чи третього березня я повністю усвідомив, що живу в окупації. Я пам’ятаю Радянський Союз, а Росія стала незрівнянно гіршою, ніж Радянський Союз. Останній хоч був привабливим для мас, всі рівні, не було палаців та “шубосховищ” – ніхто не крутіший, цим можна тішитись.

Тут за ці проблиски свідомості, проблиски гідності, в принципі, я згоден ризикувати зниженням рівня життя, падінням національної валюти та іншим, враховуючи можливість повномасштабної війни. #Тут вибирають вектор, тут є надія, там – немає. Там можна спокійно займати місце на цвинтарі, знаючи, що нічого з того, що ти хотів, про що мріяв, не здійсниться. Тому що Росія – це не країна, де здійснюються мрії. Це точно.

#Для мене можливість поважати себе й іншого – це те, що відчувається зараз в українському суспільстві. Я це відчуваю під час спілкування із працівниками міліції, воно змінилось. Я можу зовсім спокійно прийти в міліцію, дізнатися дорогу або поставити запитання. Я не відчуваю розділення: тут міліція, а тут ми. Це наші службовці, вони – для нас, ми – для них.

Кримський менталітет зберігається, і буде дуже непросто, якщо Крим повернеться до складу України. Я не знаю, як цих громадян вписати в українське суспільство. Жителі Криму зараз отримали другий паспорт – російський, майже всі це зробили, тому що мати український паспорт – це героїзм, у мене є кілька таких знайомих. #З українським паспортом у Волгограді набагато простіше жити, ніж з українським паспортом десь у Криму. У Волгограді тобі видадуть грошовий переказ, а в Криму не видадуть. У Волгограді по “швидкій” тебе приймуть, в Криму – тільки, якщо помиратимеш.

Я спілкуюсь з людьми, які розділяють мою позицію, і не бачу різниці в тому, живе ця людина у Львові або в Росії. З деякими людьми не можна не спілкуватись, як-от із батьками, але ми все зводимо до погоди і здоров’я. Для них я – зрадник: я росіянин, народився в Росії, завжди міг отримати російське громадянство, служив у Радянській армії. #Але я ніколи не жив по своїй волі в Росії, мені довелося там провести різні періоди мого життя, і мені завжди там було некомфортно, у Находці, у Москві, у Тольятті. “А як же Крим? Ми знаємо, як ти до Криму ставишся”. Дорогі, мені легше змінити місто, ніж країну.

Хочеться якогось житла, справа не в тому, скільки йде на оренду. Хочеться знати, що є дім. Моє. Я дуже хочу чесно платити державі податки, я хочу влаштуватися на роботу офіційно і чесно платити державі податки. Тут і зараз я хочу, щоб закінчилась війна, тому що я #не думаю, що хтось почувається спокійно і впевнений в завтрашньому дні, поки там стріляють і гинуть люди.

Історія Олексія представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото із сімейного архіву. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: