Людина без статусу

Дата: 18 Червня 2015 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

Напередодні 20 червня – Міжнародного дня біженців – я шукала героя для своєї статті. При слові “біженець” спливали з пам’яті картини з часів Другої світової війни. На старих фотографіях я бачила, як втомлені, розгублені жінки і діти (переважно) кудись йдуть, підіймаються на корабель або в тоскному очікуванні сидять з такими ж розгубленими в житті людьми. У їхніх очах – відображення глухого болю…

Однак тікають не лише від війни, геноциду і голоду.

Герой мого матеріалу – це людина без статусу: як тільки він подав заяву до Державної міграційної служби України, паспорт у нього забрали – і натомість видали папірець-довідку, що дозволяв тут перебувати.

Знайомтесь – Дмитро Шипілов, російський журналіст, блогер з Кемеровської області.

З ДОСЬЄ правозахисного товариства “Меморіал”. Через критичні матеріали у своєму блозі в “Живому журналі” про діяльність губернатора Кемеровської області та начальника Департаменту культури і національної політики був засуджений 9 квітня 2012 року за ст. 319 Кримінального кодексу РФ (“Образа представника влади”) до 11 місяців виправних робіт. Покарання замінено на 3 місяці позбавлення волі в колонії загального режиму. Перебував під вартою з 10 вересня по 29 грудня 2014 року. В очікуванні суду у другій справі за ст. 319 КК РФ 26 лютого 2015 року виїхав до України і подав прохання про політичний притулок.

Відверто кажучи, я трохи насторожено йшла на нашу зустріч. Між Росією і Україною війна, емоції по відношенню до росіян напружені… Як людині з російським громадянством живеться в Україні? Чи відчуває він дискримінацію за національною ознакою? З якими труднощами доводиться стикатися?

Перше, на що я звернула увагу при зустрічі з ним, – на його піджачок, а точніше на вишивку на ньому. “У тренді” – посміхнулася про себе.

На питання – чому Україна – Дмитро трохи стомлено відповів: “З цивільним паспортом Російської Федерації їхати мало куди можна. І не просити ж мені політичний притулок у Білорусі чи Казахстані? Всі ті ризики, від яких я тікав – там в реальності. Максимум, через тиждень депортують… Але для мене тема “Росії” в хорошому сенсі закрита. Навіть якщо якісь кримінальні претензії з мене будуть зняті, це не стане для мене приводом повертатися назад… Цей від’їзд був в один кінець“.

Підкорення кордону та особисті відкриття

Дмитро згадує, як перетинав кордон Білорусі з Україною. Наприкінці лютого цього року українські “погранці”, як їх називав Шипілов, з недовірою дивилися на його документи і сумнівалися в його аргументах.

…Було дуже “весело” у всіх сенсах… Прямо підкорення кордону, чорт забирай… Майже добу. Ночували в орендованому гаражі … романтика пекельна. Але пустили, під поручительство, не без участі Саші Щетиніна (російський журналіст, засновник РІА” Новий регіон “, також відмовився від російського громадянства – авт.) “, – розповідає Дмитро. Як тільки в’їхав до України, першого ж понеділка вирушив до міграційної служби.

В Україні Дмитро ніколи не був. Переживав, як же буде в країні, де всі говорять по-українськи, де українські назви. Як виявилося, все набагато простіше.

Я їхав абсолютно в нікуди. Приїжджаю – в метро все англійською продубльовано… Проблем з цим не було. Я за освітою культуролог, майже 20 років у журналістиці, роботу мені пропонують… Той же Олександр Щетинін каже:” Коли ж ти нам уже напишеш?”. Але от є стан, коли на даному етапі не пишеться. Я просто отримую задоволення.

В Україні я відчуваю себе вперше за останні три-чотири роки у відносній безпеці. Вона абсолютно уявна, але я впевнений, що немає ніякого зовнішнього спостереження… Немає того відчуття, з яким я жив у Москві півроку перед від’їздом… Що до тебе зараз у двері подзвонять – і відразу обшук. І починається ця параноя – куди ноутбук заховати, носії… Нема цього відчуття, що зараз я піду до магазину за хлібом і не повернуся. Тут цей стрес-фактор пішов і пішов різко.

Проблем з адаптацією немає, тому що я не приїхав до Ірану, де абсолютно інша культура. Українська культура перехресна багато в чому, хоча й різна. І культура приємна, цікава. І ось піджачок купив – потихеньку адаптуюся (посміхається – авт.).

Я з’їздив до прекрасного Львова – і був абсолютно приголомшений. Коли я жив у Росії, в Новосибірську, я кожен місяць вибирався до Омська. Це місто з іншою аурою, з іншим настроєм. Мені завжди потрібно місце, де я можу відпочити – місце сили. У Новосибірську таким місцем був Омськ, в Москві – місцем сили був Пітер.

Коли я опинився в Києві, через місяць мене накрило, хоча місто саме по собі прекрасне. Але з’їздивши до Львова, у мене був шок. Я й припустити не міг, що в Україні таке може бути. І в Чернівцях ми теж були, і навіть захопили Кам’янець-Подільський з пречудовим замком… Для України дуже круто, що це є, і це не зруйновано“.

Послуга від міграційної служби: підвішений стан

В Україні Дмитро почуває себе добре – житло знайшов, пропозиції по роботі є, місце сили є… Однак його турбує міграційна служба.

Я не розумію, як вона буде виносити своє рішення… Мій вирок був кваліфікованим правозахисним товариством “Меморіал”, юридична репутація якого в міжнародному співтоваристві сумнівів не викликає. Але чи стане це переконливим аргументом для міграційної служби?“, – Говорить Шипілов.

За його словами, за три місяці відтоді, як він надав інформацію, міграційна служба досі не зв’язалася з “Меморіалом” для перевірки даних.

Може, я все набрехав? Але як мені повідомили з “Меморіалу”, на зв’язок з ними поки не виходили. Знаєте, на даному етапі у мене немає бажання чинити, як у Росії – завжди ж можна знайти людину, яка пролобіює твої інтереси... Але я так не хочу. Хочеться вибудовувати свої відносини з Україною цивілізовано. Хоча я знаю чимало історій людей, які проходили за програмою “Переселенець” від УВКБ ООН (Управління Верховного комісара ООН у справах біженців – авт.) і мали дуже негативний досвід спілкування з міграційною службою України“, – каже Дмитро.

За великим рахунком, критерії визнання біженців прості. Всі вони прописані у Міжнародній конвенції про статус біженця (1951 року, і Протокол до неї 1967 року). Україна приєдналася до Конвенції 10 січня 2002 року, що означає, що вона стала учасницею міжнародної системи захисту біженців та шукачів притулку і взяла на себе низку зобов’язань.

Однак від міграційної служби, яка більше керується підзаконними актами або внутрішніми інструкціями, складно домогтися рішення поточних питань, говорить Шипілов.

Статус біженця – гуманітарний статус. Для мене, коли в Росії я позбавлений волі і втратив здоров’я, що не завжди є одним і тим самим, – цей статус гуманітарний подвійно. Тому що, якщо від міграційної служби я отримаю відмову, звичайно ж, я буду судитися, в гіршому випадку – це депортація… Але якщо я буду судитися, а нерідко процес триває рік, з моїм здоров’ям я просто можу не дожити до винесення рішення“, – пояснює Дмитро.

Коли Дмитро подав документи на статус біженця, в першу чергу, його направили на медичний огляд – в поліклініку за адресою, вказаною у міграційній довідці. Його терапевт – яка сама приїхала в Україну з Вірменії і якій довелося пройти майже через ті ж митарства з міграційною службою – дуже добре розуміла ситуацію Дмитра. Лікар була уважна і співчутлива.

Але платити довелося абсолютно за все.

Мене навіть відправили на зайві обстеження. Тести на ВІЛ та гепатит, повний комплексний аналіз крові і сечі (перевіряли, чи не наркозалежний я раптом), звичайно, флюорографія. Але ще мені, як після СІЗО, приписали повний рентген легенів, УЗД, МРТ… Довелося “викинути” 3-4 тис. гривень, поки я дійшов до останнього тесту, який виявився плачевним – хоч в космос лети. А виявляється не в космос… “, – замовк Дмитро. І потім додав: “У мене з лікарями не було нерозуміння, більше негативного ставлення я відчував від секретарів та іншого адмінперсоналу. Один раз мені навіть “порадили” завірити якусь довідку в посольстві РФ, я пояснив, що якщо я хоча б перетну кордон воріт – не факт, що мене звідти випустять. На що швиденько відповіли: “А, значить, вам туди не треба…“.

Шипілов каже, що в лікуванні не відмовляли, тільки районній поліклініці спочатку було дивно бачити папірець від міграційної служби – вони не знали, що з ним робити. У той же час Дмитро сумнівається, якщо йому знадобиться термінова госпіталізація –  чи не відправлять його додому через те, що у нього є всього лише цей папірець…

“А на іншій шальці терезів…”


Розпитую про рідних і друзів. Дмитро майже спокійно говорить про те, що спочатку багато “відійшли”, коли сидів у слідчому ізоляторі, потім довелося видалити з стрічки друзів навіть тих, яких знав багато років.

Коли мені пише моя однокласниця, мовляв, що ми тепер по різні сторони барикад… Про що ти? Які барикади… І як можна радіти перемогам “кадирівців”? Вони ще недавно різали шиї, вуха російським солдатам. Чи так вже давно ми збирали гроші на похорон – недалеко від рідного міста у нас розташована військова частина… Риб’яча пам’ять. Це люди, у яких просто була процедура похорону в мозку…“, – пояснює Дмитро.

І потім додає: “У Росії, звичайно ж, залишилися і друзі, і мама – адже скайп, вайбер ніхто не відміняв. І свою гуманітарну місію в Україні я бачу так: приймати у себе друзів, співчуваючих, але які ніколи не були в Україні, не були в Києві. Буду намагатися робити все, щоб вони змогли сюди приїхали на два-три дні, тиждень… Вони й так чудово розуміють, що зомбоящик бреше, що тут живуть такі ж люди, які дихають, радіють, народжують дітей, помирають, також, як і скрізь. І моє завдання – щоб вони теж подихали цим вільним повітрям…“.

З Дмитром ми вже розмовляємо більше години. Я розумію, що зустріч з ним – це журналістська удача: Дмитро приймає ситуацію, як є, але радіє кожній нагоді відчувати себе людиною вільною. Напевно, в його підвішеному стані, коли за спиною чотири слідчих ізолятори, коли не зрозуміло – чи дасть йому Україна притулок, чи ні – свобода гостріше відчувається.

У багатьох політемігрантів з Росії складається хибне враження, що мовляв, якщо ми підтримуємо Україну, то і статус біженця повинні отримати автоматично. Нісенітниця повна. Навіть якщо у мене антиукраїнські настрої, але, якщо я переслідуваний і є законні підстави для отримання статусу, Україна його зобов’язана дати. І це ж абсолютна маячня, якщо приїде серійний вбивця, одягне вишиванку, і скаже, що я обожнюю Порошенко, борщ, сало – дайте-но мені статус…

Розповідати у себе на фейсбуці, як Україні жити і в той же час вимагати допомоги на утримання? Мені здається, я на це не маю жодного морального права… Хоча б поки не почну платити податки в цій країні. Тільки тоді можуть бути якісь вимоги. Але люди приїхали з дивними соціалістичними ідеалами в країну, зруйновану війною, корупцією…

Я відповідаю своїм колегам по нещастю або щастю: ви не в Росії, не в стані стресу, не з браслетом. За вами немає зовнішнього спостереження, якщо СБУ і прослуховує ваш телефон, то не з метою злити в “Лайфньюз”, а відстежується пересування: і, якщо раптом ви рухаєтеся у бік українсько-російського кордону… запанікують – чи не в багажнику вас вивозять. Ну гаразд, не запанікують, було б вже занадто ідеально.

В Україні я почуваюся добре. А на іншій чаші терезів – слідчий ізолятор в Ростові-на-Дону…“.

                    ПІСЛЯМОВА. Дмитро познайомив мене з Олегом Шро – також російським журналістом, блогером, який сподівається отримати притулок в Україні. Поки міграційна служба відмовила йому. Тепер йдуть суди, в яких Олег намагається довести, що в Росії його життю і здоров’ю є загроза.

Моя історія була недостатньо переконлива. До слова, до недавнього часу Україна відмовляла росіянам через те, що Росія – правова держава. Але правова держава не починає війну зі своїм сусідом… Чим довше буде тривати мій судовий процес, тим довше я зможу тут перебувати. І це не може не заспокоювати. Але з іншого боку, я не можу влаштуватися легально на роботу. Ми йдемо як іноземці, і нам потрібно оформлювати даний дозвіл на роботу. Але дозвіл нам можуть видати тільки на той термін, який вказано в довідці – тобто на місяць. Який роботодавець візьме на себе клопоти заради одного місяця?

Я втомився бути в підвішеному стані, він мене не пригнічує, я просто втомився… А сьогодні мама дзвонила і питала, коли я повернуся додому. Я відповів: “Мам, я не повернуся”. І вона: “Ось ти там собі вигадуєш…”. Я їй відповідаю: “Мам, я не вигадую. Це реалії…”. Але пояснювати, що насправді все серйозніше, ніж вона думає – не став“.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: