Історії кримчан, які загинули за Україну на війні

Дата: 14 Жовтня 2020
A+ A- Підписатися

Команда медіапроєкту “Кримські українці” зібрала історії кримчан, які загинули на російсько-українській війні в період із 2014 до 2020 року. Цей список не є вичерпним. Якщо ви володієте додатковою інформацією, надсилайте її команді медіапроєкту або Представництву президента України в Автономній Республіці Крим.

Андрущенко Микола Анатолійович (позивний Крим)

Народився 28 квітня 1984 року в селі Цілинне Джанкойського району. Жив у Джанкої. З перших днів російсько-українського конфлікту 2014 року брав у ньому участь на боці українських збройних сил як доброволець. Служив старшим розвідником роти глибинної розвідки 74-го окремого розвідувального батальйону у званні старшого солдата. Був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня указом президента України від 4 грудня 2014 року №915/2014. За цим наказом нагороджувалися “кіборги” – легендарні захисники Донецького аеропорту, тож є припущення, що Микола Андрущенко був одним з них, однак перевірити це не вдалося.

18 червня 2016 року в районі смт Луганське (Бахмутський район Донецької області), йшовши попереду роти глибинної розвідки, Микола наштовхнувся на розтяжку до протипіхотної міни, попередив побратимів про небезпеку і зробив ще один крок назустріч, щоб уберегти товаришів.

Похований 21 червня 2016 року в Дніпрі на Краснопільському цвинтарі. Залишив дружину та сина. Указом президента України № 310/2016 від 23 липня 2016 року нагороджений орденом “За мужність” II ступеня посмертно.

Балковий Олександр Анатолійович (позивний Балка)

Народився 20 грудня 1975 року в Алушті. Мешкав у Солом’янському районі Києва. Військовослужбовець 90-го окремого десантного штурмового батальйону “Житомир” 81-ї ОАеМБр. На війну пішов добровольцем у складі батальйону “Донбас”, у якому служив із квітня до червня 2014 року.

У серпні Олександра призвали до лав Збройних сил України, перейшов до десантної бригади. Військова спеціальність – стрілець. Учасник героїчної оборони Донецького аеропорту (“кіборг”). Чоловіка ушпиталили з контузією, тяжкими травмами грудної клітки та ребер. Олександр переніс операцію після травми коліна.

Пройшовши реабілітацію, вирушив на передову. Після боїв у Пісках та Водяномуйого повторно відправили на лікування до шпиталю. Помер від зупинення серця 26 січня 2016 року, не витримавши навантажень.

Залишив дружину та 10-річну дочку. Похований на Берковецькому цвинтарі Києва.

Банас Юрій Олександрович 

Народився 22 листопада 1978 року в Роздольному. Закінчивши середню школу, здобув професію водія, відслужив строкову службу в ЗСУ, а після демобілізації створив родину.

Мешкав у Зеленодольську Апостолівського району Дніпропетровської області, звідки його мобілізували до ЗСУ 6 квітня 2014 року. До того з 2008 року працював водієм автотранспортного цеху Криворізької ТЕС. У званні старшого сержанта Юрій служив старшим водієм 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 29 серпня 2014 року на перехресті доріг із села Побєда до села Новокатеринівка під час виходу з Іловайського котла. Похований у Зеленодольську. Залишив дружину та дочку.

На будинку № 13 на вулиці Садовій, де жив Юрій Банас, встановили меморіальну дошку. Президент своїм указом № 9/2016 від 16 січня 2016 року нагородив Юрія орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Бєлкін Андрій Володимирович

Народився 2 липня 1977 року в Алушті. Підполковник, воїн-миротворець, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації.

Андрій загинув 24 червня 2014 року під Слов’янськом на Донеччині в районі гори Карачун у збитому військовому гелікоптері Мі-8, який повертався з блокпоста з фахівцями, що встановлювали апаратуру для організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО.

Залишилися дружина та троє дітей – син 14 років і дві доньки 12 та трьох років. Похований у Радивилові Рівненської області. Своїм указом № 599/2014 від 19 липня 2014 року президент нагородив воїна орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

Бричук Олександр Васильович

Народився 11 травня 1976 року в Севастополі. Організовував змагання для юних рятувальників, займався повноконтактним карате, керував спортивно-оздоровчим табором. Олександр очолював також севастопольське міське відділення Всеукраїнського громадського дитячого руху “Школа безпеки”, був тренером команди.

Після тимчасової окупації Криму виїхав з півострова, пішов добровольцем до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення “Шахтарськ” ГУ МВС України в Дніпропетровській області. Там він був фахівцем групи матеріального забезпечення.

Чоловік загинув 16 серпня 2014 року, з розвідгрупою потрапивши в засідку в районі Красногорівки Мар’їнського району Донецької області. Залишив двох дочок. Похований у Лозовій на Харківщині, де мешкали батьки.

Президент указом № 873/2014 від 14 листопада 2014 року нагородив його орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Брощак Ігор Казимирович

Народився 1 листопада 1970 року в селі Рюмшине Джанкойського району. Після його народження батьки повернулися до рідного села Несолонь Новоград-Волинського району Житомирської області. Отримав освіту зварювальника, водія, працював трактористом і комбайнером. До війни часто їздив на заробітки.

Ігоря мобілізували 24 квітня 2015 року. За свідченнями односельців, до війська пішов замість старшого сина. Служив солдатом 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу ЗСУ.

Загинув 19 червня 2016 року під час виконання бойового завдання в зоні проведення АТО внаслідок поранення в скроню. Залишив дружину і чотирьох дітей. Його поховали у батьківському селі.

Вождєв Павло Олександрович

Народився 6 травня 1976 року в Керчі (за іншими даними – у Миколаєві), там же мешкав і служив. У званні старшого сержанта командував протитанковим взводом 1-го ОБМР 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Після тимчасової окупації Криму російськими військами виїхав на материкову Україну, а на початку АТО вирушив на фронт. Родина залишилася в Керчі.

18 липня 2016 року помер у лікарні після отриманих осколкових поранень у голову, ногу і груди внаслідок обстрілу опорного посту з протитанкового гранатомета під Маріуполем. Його поховали у Миколаєві. Указом № 421/2016 від 29 вересня 2016 року президент нагородив воїна орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

Грязнов Борис Олегович

Народився 27 лютого 1985 року в селі Новогригорівка Нижньогірського району (за іншими даними – у Запоріжжі). Прапорщик МВС України. Начальник військового наряду Запорізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України.

24 серпня 2014 року в складі колони нацгвардійців Борис потрапив у засідку терористів поблизу села Новоіванівка Амвросіївського району Донецької області на покинутому блокпості. Разом з іще 24 вояками пораненим він потрапив до полону. Похований у безіменній братській могилі.

За даними пошукової місії “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”), 10 жовтня 2014 року його тіло ексгумували і тимчасово поховали в Дніпрі. Після впізнання за тестами ДНК Бориса перепохали 20 червня 2015 року в Запоріжжі на Правобережному кладовищі.

За даними, отриманими від операторів мобільних мереж, із 23 грудня 2014 року він перебував у шпиталі “Военвед” міста Ростов (РФ). За даними правозахисників, станом на травень 2015 року він міг перебувати в одному з російських СІЗО.

Своїм указом від 15 вересня 2015 року № 546/2015 президент нагородив Бориса Грязнова орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Гуменюк Олександр Глібович

Народився 4 травня 1992 року в Джанкої. З юнацьких років захоплювався історією. Вищу освіту здобував у Сімферополі.

З початку Революції гідності Олександр їздив на київській Майдан. З липня 2014 року весь час служив на передовій у званні молодшого лейтенанта заступником командира гаубичної батареї 24 ОШБ “Айдар”. Брав участь у боях за Щастя, Станицю Луганську, Трьохізбенку, в спецопераціях у районі Бахмута і Лисичанська.

У свій вихідний залишив військову частину в Дніпропетровській області, де перебував на ротації, і не повернувся. 2 квітня 2019 року Олександра знайшли мертвим, з понівеченим обличчям у лісосмузі поблизу Харкова. Похований у Бердичеві на Житомирщині.

Доронін Юрій Вікторович

(Юстас, інше прізвище за документами – Фальчук)

Народився 29 жовтня 1978 року в Керчі. Мешкав у Львові.

З травня до кінця серпня 2014 року Юрій був у добровольчому батальйоні “Шахтарськ”. У лютому 2015 року його мобілізовували до ЗСУ. З 30 квітня 2015 року перебував у зоні проведення АТО. Солдат 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область).

Чоловік загинув 24 липня 2015 року поблизу селища Піски Ясинуватського району на Донеччині внаслідок ДТП. Залишив вагітну дружину, двох синів і дочку. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.

Євсюков Олександр Євгенович (позивний Док)

Народився 8 січня 1978 року в місті Старий Крим (АР Крим). Випускник Кримського медичного університету, дитячий лікар за фахом. У 2004 році переїхав до Херсона. Брав участь у Революції гідності та в херсонському Автомайдані.

Олександр добровольцем пішов на війну в серпні 2014 року. У званні старшого солдата він служив санітарним інструктором 3-го окремого батальйону “Фенікс” 79-ї окремої аеромобільної бригади. Постійно намагався бути на передовій.

Загинув 21 лютого 2015 року в бою в селі Широкине поблизу Маріуполя, потрапивши в засідку: розвідувальний підрозділ добу відбивався від обстрілів терористів з танка та мінометів. Наступного дня було проведено операцію з деблокування групи.

Олександр Євсюков залишив сина. Похований у Херсоні на кладовищі Геологів (меморіал пам’яті загиблих бійців АТО). Своїм указом № 546/2015 від 15 вересня 2015 року президент нагородив орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Жеков Максим Петрович

Народився 22 серпня 1985 року в Севастополі. Виріс у селі Олександрівка Білозерського району Херсонської області.

2008 року скінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого, здобувши фах правознавця. Обіймав посаду слідчого в одному з райвідділів міліції, з органів внутрішніх справ згодом звільнився, працював юристом у приватній фірмі. З 2013 року обіймав посаду завідувача сектору правової допомоги Фонду соціального захисту інвалідів України в Херсонській області. У червні 2014 року повернувся до лав міліції у званні молодшого лейтенанта.

Максим пішов на війну добровольцем, ставши старшим інспектором взводу батальйону патрульної служби міліції особливого призначення “Херсон” УМВС України в Херсонській області. Загинув 26 серпня 2014 року в Іловайському котлі. Похований в Олександрівці.

Своїм указом № 873/2014 від 14 листопада 2014 року президент нагородив Максима орденом “За мужність” III ступеня посмертно. На початку лютого 2015 року в школі, де навчався Максим Жеков, на його пошанування встановили пропам’ятну дошку.

Зайцев Юрій Анатолійович

Народився 28 жовтня 1971 року у Феодосії. Матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти. Загинув 1 грудня 2016 року під час несення служби в районі села Чермалик Волноваського району Донецької області.

Затилюк Олексій Олександрович (позивний Бриз)

Народився 18 липня 1990 року в смт Леніне (Єди-Кую). У 1997 році з родиною переїхав до Харкова, де скінчив навчально-виховний комплекс №45 “Академічна гімназія” Харківської міської ради. Після завершення першого курсу хімічного факультету Харківського національного університету ім. В. М. Каразіна припинив навчання через відсутність бажання і пішов працювати дизайнером до одного з поліграфічних підприємств міста.

За спогадами близьких, Олексій був усебічно обдарованим і розвиненим: добре малював, захоплювався хімією та астрологією, рольовими творами за мотивами фентезі-романів, багато подорожував. У складі організації “Зелений фронт” брав активну участь у силовому захисті парку ім. М. Горького від незаконного знищення зелених насаджень.

Ще у 2010 році Олексій виголосив пророчу фразу: “У нашій країні буде революція, і на нас нападе Росія. Щойно взимку 2014 року в Києві спалахнула Революція гідності, Олексій долучився до неї як волонтер IT-намету. Повернувшись додому, долучився до харківського Євромайдану; в складі Громадянської самооборони Київського району патрулював місто і брав участь в охороні масових заходів.

З початком російсько-української війни вирішив іти на фронт, попри те що вважався непридатним до військової служби через хронічні проблеми зі здоров’ям. Він не раз напередодні лежав у лікарнях і мав білий квиток. Зрештою вступив до 2-го батальйону спеціального призначення НГУ “Донбас” і після короткого курсу навчання став до виконання обов’язків: охороняв ТЕЦ у м. Курахове. Визволяв Лисичанськ і Попасну, згодом вирушив до окупованого терористами Іловайська.

Уранці 29 серпня 2014 року їхав у ГАЗелі в складі автоколони батальйону, яка виходила “зеленим коридором” з Іловайського котла дорогою із села Многопілля до села Червоносільське Амвросіївського району Донецької області. Під час розстрілу колони російсько-терористичними військами з великокаліберних кулеметів дістав смертельні поранення в голову. Після цього в машину, де перебував Бриз, унаслідок мінометного обстрілу влучила одна з мін.

Олексія ідентифікували за ДНК у серпні 2017 року, після чого слідчий визнав його загиблим. До того він вважався зниклим безвісти. Похований 30 вересня 2017 року в Харкові на Алеї слави 18-го міського цвинтаря Інші джерела місцем поховання вказують Краснопільський цвинтар м. Дніпра.

22 січня 2018 року своїм указом №12/2018 президент нагородив солдата Олексія Затилюка посмертно орденом “За мужнiсть” III ступеня за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, та за зразкове виконання військового обов’язку.

“Природна м’якість і спокійна вдача не заважали Олексієві ризикувати й боротися”, – згадував про нього один з однополчан.

Ібадуллаєв Ленур Алімович (позивний Шах)

Народився 27 грудня 1992 року в селі Марфівка Ленінського району АР Крим (за попередніми даними – у Сімферополі; роком народження вказувався 1991-й). За освітою – вчитель історії України. Після російської окупації Криму він пішов зі школи, в якій працював.

2016 року Ленур виїхав з Криму, пізніше разом із другом відкрив кафе на території материкової України. На початку 2018 року вирушив добровольцем на Донбас у складі Кримської сотні тактичної групи “Сапсан” Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Проходив підготовку як снайпер.

Ленур загинув уранці 28 січня 2018 року під час ворожого обстрілу під Авдіївкою на Донеччині від вогнепального поранення в шию. Залишив батьків і дочку, що народилася після його загибелі. Похований у Сімферополі. Тривалий час ім’я та прізвище були засекречені задля безпеки рідних.

Карачевський Станіслав Володимирович

Народився 19 квітня 1981 року в Бердянську Запорізької області. У званні майора служив начальником оперативного відділення штабу 10-ї морської авіаційної бригади (м. Новофедорівка Сакського району). Після окупації Криму, коли українські військові готувалися до виходу з півострова на материк, 6 квітня 2014 року, його застрелив молодший сержант Чорноморського флоту РФ Євген Зайцев двома пострілами впритул з автомата АК-74 на території офіцерського гуртожитку.

Вбивця засудив окупаційний “суд” лише до двох років позбавлення волі. Український офіцер, що залишив дружину і двох дітей, був похований у рідному місті. Його посмертно нагородили Почесним орденом міста Бердянська. На фасаді ЗОШ № 5 міста Бердянська, де навчався Станіслав Карачевський, відкрито меморіальну дошку на його честь.

Коврига Сергій Володимирович (позивний Лялік)

Народився 17 квітня 1962 року в місті Могилів-Подільський Вінницької області. Закінчив Камянець-Подільське вище військово-інженерне командне училище за фахом інженера. Ветеран-афганець. Мешкав у Гайсині, був начальником обліково-операційного відділення ВОС. 2001–2002 роки – командир взводу інженерної роботи 3-го окремого інженерного батальйону Українського миротворчого контингенту місії ООН у Лівані. Із 2007 року – керівник Управління МНС України в Севастополі. У 2012 році – учасник миротворчої операції в Лівії. 2008–2013 роки – служив у піротехнічній службі МНС України в Севастополі, очищував територію Криму від наслідків Другої світової війни.

У 2012–2013 роках – активний учасник Революції гідності. З березня 2014 року – підполковник. Із квітня 2014-го – боєць 24-го батальйону територіальної оборони Луганської області “Айдар”, учасник АТО з перших днів. Загинув 27 липня 2014 року під час бойових дій у Лутугинському районі на Луганщині. Похований у Гайсині.

Залишив дружину, двох дочок і сина. Меморіальні дошки на честь Сергія Ковриги встановлено в Гайсині на будівлі міського краєзнавчого музею (14 жовтня 2014 року) та в школі села Озаринці (18 грудня 2015 року). У Могилеві-Подільському на честь Сергія Ковриги названо вулицю. 26 лютого 2015 року Сергія нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

Кокурін Сергій Вікторович

Народився 1 січня 1978 року в Сімферополі. Перший український вояк, який загинув від рук загарбників під час російської військової агресії проти України у 2014 році.

У званні прапорщика служив начальником складу 13-го фотограметричного центру Головного управління оперативного забезпечення ЗСУ в Сімферополі. Загинув 18 березня 2014 року від пострілу снайпера з прямим влученням у серце під час штурму фотограметричного центру російськими окупантами, коли перебував на спостережній вежі автопарку частини.

Залишив чотирирічного сина. Дружина була вагітна вдруге. Похований на міському кладовищі Сімферополя. Своїм указом № 599/2014 від 19 липня 2014 року президент нагородив чоловіка орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Корнєєв Сергій Миколайович

(позивні Кощій, Фугас)

Народився 15 вересня 1983 року в Сімферополі. Мешкав у Києві (Шевченківський район). Скінчив середню школу №70, два роки навчався в Київському політехнічному інституті.

Строкову службу Сергій пройшов в танкових військах у “Десні” та Білій Церкві. Добре навчався, брав участь у чемпіонатах України з пазлспорту, де здобував призові місця.

2003 року тести IQ визначили 156 балів. За результатами тестування Сергія зарахували до Міжнародного клубу інтелектуалів Mensa. Після демобілізації працював, зокрема, у банкових установах та логістичних компаніях.

Під час російсько-української війни у званні молодшого сержанта служив заступником командира бойової машини – старшим навідником-оператором розвідувального взводу механізованого батальйону 53-ї ОМБр. 8 жовтня 2016 року помер у Бахмутській районній лікарні на Донеччині від осколкового поранення. Залишив дружину та двох дітей. Похований у Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі.

Крементар Олексій Володимирович

Народився 26 листопада 1983 року в Сімферополі. У 2001–2005 роках навчався в Одеському інституті Сухопутних військ на аеромобільному факультеті (ВДВ). З листопада 2005 року служив у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади в Житомирі, де командував розвідротою бригади. Олексій був відмінником бойової підготовки та визнавався найкращим командиром роти на змаганнях серед розвідників 8-го армійського корпусу.

У складі українського контингенту брав участь у миротворчих місіях ООН у Косово. З березня 2014 року брав участь у бойових діях на Сході України у званні капітана, на посаді помічника начальника розвідки розвідувального відділу штабу 95-ї окремої аеромобільної бригади Сухопутних військ ЗСУ.

Загинув 19 червня 2014 року в бою під Лиманом Донецької області через осколкове поранення з гранатомета під час обстрілу російсько-терористичними військами. Став одним з перших кримчан, які загинули в зоні проведення антитерористичної операції на Сході України. Залишив дружину, двох синів і дочку. Похований у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі. Указом президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

Криворученко Степан Гаврилович (позивний Вуж)

Народився 18 жовтня 1969 року в місті Сарни Рівненської області. У 12 років з родиною переїхав до Криму. Після армії продовжив службу в Німеччині. Повернувся до Феодосії, де одружився і пішов служити до міліції, стояв біля витоків підрозділу “Беркут” у Феодосії. У Сімферополі служив у “Беркуті” командиром роти, згодом перевівся до головного управління МВС міста.

З перших днів окупації Криму брав активну участь у протистоянні загарбникам, вів волонтерську діяльність, допомагаючи десантникам. За деякий час разом із родиною перебрався до міста Борисполя Київської області.

У серпні 2014 року записався до лав Національної гвардії України. Тренував молодих бійців. 19 грудня того ж року добровольцем разом із полком “Азов” вирушив до зони АТО. У званні капітана командував розвідувальним спецзагоном.

Загинув 5 лютого 2015 року під час зіткнення з ворожою диверсійною групою. Потрапивши в засідку під час виконання бойового завдання в околицях села Широкине поблизу Маріуполя, накрив собою гранату. Таким чином Степан врятував шістьох побратимів віком від 20 до 23 років. Залишив дружину та двох дочок.

Чоловіка поховали у Борисполі на Рогозівському кладовищі. Своїм указом № 176/2015 від 25 березня 2015 року президент нагородив його орденом “За мужність” III ступеня посмертно. На його честь у Борисполі названо вулицю, а на будинку, де він жив, встановлено пам’ятну дошку. Також на його честь село Ленінське Новоазовського району на Донеччині (поблизу Широкиного) було перейменоване на Вужівку.

Лабуткін Дмитро Віталійович

Народився 11 грудня 1986 року в місті Кременець Тернопільської області. У 2009 році закінчив Львівський інститут Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка” за спеціальністю “журналістика”. Проходив службу в Севастополі, брав участь у далеких морських походах та міжнародних військових навчаннях.

Дмитро працював у телерадіокомпанії МОУ “Бриз” ВМС ЗСУ, де висвітлював бойову підготовку, повсякденну діяльність, соціальні питання та проблеми військовослужбовців і членів їхніх родин. Він був професійним репортером: сам знімав відео, писав тексти та монтував сюжети.

Після тимчасової окупації Криму російськими військами навесні 2014 року чоловік виїхав до Одеси, куди евакуювалася ТРК “Бриз”. З Криму виходив одним з останніх військовослужбовців.

У зоні АТО виконував обов’язки пресофіцера сектору “С” у званні капітан-лейтенанта. 21 січня 2015 року вирушив до міста Дебальцеве Донецької області як журналіст, виконуючи завдання зі збору фотоматеріалів для переговорної групи в Мінську. Його останній репортаж був присвячений геройському вчинку артилеристів 128-ї гірсько-піхотної бригади, які захопили російський танк.

Загинув 16 лютого 2015 року в Дебальцевому, їдучи на БТР у колоні, яка перевозила поранених до Артемівська. День ротації став для нього останнім днем життя. Дмитро став першим загиблим у зоні АТО військовим журналістом України. Залишив дружину і дочку.

Похований у батьківському селі Білокриниця Кременецького району на Тернопільщині. Його посмертно нагородили: орденом Богдана Хмельницького III ступеняі Указ президента України № 366/2015 від 27 червня 2015 року, відзнакою “За військову доблесть”і Наказ міністра оборони України, грудень 2015 року, відзнакою “Народний Герой України” 24 липня 2016 року. Дмитро також отримав звання капітана 3-го рангу.

На його честь в Білокриницькій ЗОШ та Тернопільській ЗОШ № 23 відкрили пам’ятні дошки. 

Ліптуга Олександр Сергійович

Народився 16 червня 1986 року в Сімферополі, скінчив міську школу № 29. Мешкав у Вознесенську на Миколаївщині.

На військовій службі з 2005 року. Із 2006-го служив за контрактом. Старший сержант, командир відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 53 ОМБр.

Загинув 11 травня 2017 року внаслідок підриву на вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання поблизу ВОП № 4311 у районі смт Луганське на Світлодарській дузі. Похований у Вознесенську. Залишив матір. Своїм указом №42/2018 президент нагородив його орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Мамасуєв Роман Михайлович

Народився 20 лютого 1983 року в Алушті. З дитинства Роман жив у селі Верхня Криниця Василівського району Запорізької області. Дев’ять класів закінчив у сільській школі, 10-й та 11-й – у школі міста Василівка. Згодом навчався у Василівському державному аграрному технікумі за фахом “фермерське господарство”.

Після строкової служби залишився в армії за контрактом. Відслуживши шість років у Дніпрі, демобілізувався у 2009 році у званні прапорщика.

2016 року пішов до війська за контрактом після підготовки в навчальному центрі в Старичах на Львівщині. Повідомляється, що він сумлінно виконував строкові доручення, беззаперечно, вчасно і без нарікань. У колективі завжди мав повагу. Для молодших співслужбовців Роман був не лише командиром, а й товаришем. За спогадами бійців, понад усе любив Україну і своїх близьких.

30 листопада 2016 року Роман потрапив до 72-ї окремої механізованої бригадиі Біла Церква і вирушив на передову. У званні старшого лейтенанта служив вогнеметником роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту. Загинув 22 грудня 2016 року внаслідок кульового поранення в шию під час обстрілу промзони міста Авдіївка на Донеччині. 

Роман залишив матір, вітчима, який виховував хлопця з чотирьох років, сестру, дружину та двох дочок. Похований у селі Верхня Криниця. Своїм указом № 161/2017 від 13 червня 2017 року президент нагородив воїна посмертно орденом “За мужність” III ступеня.

Мартаков Олексій Вікторович (позивний Дід)

Народився 12 липня 1961 року. Мешкав і служив у Севастополі. Після російської тимчасової окупації Криму Олексій вийшов на материкову Україну.

У зоні проведення АТО він воював у складі 15-го окремого гірсько-піхотного Севастопольського батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади. Його нагородили знаком “За зразкову службу”, медалями “Учасник АТО”, “За жертовність і любов до України” та іншими відзнаками.

За час служби на ногах переніс широкий інфаркт, за тиждень до смерті – інсульт і важку травму голови. Опікувався пацієнтами Київського військового шпиталю як волонтер. Помер у Києві через відрив тромбу 9 грудня 2017 року Похований з військовими почестями на Совському цвинтарі.

Маслянка Віталій Іванович

Народився 23 лютого 1972 року в селі Нижнє Піщане Сумської області. Мешкав у Криму. 2014 року він працював на хімічному заводі в Красноперекопську.

Після окупації півострова російськими військами повернувся на Сумщину. Навесні 2014 року добровольцем пішов у 15-й батальйон територіальної оборони “Суми”. У квітні 2015 року демобілізувався, в липні знову пішов на фронт у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Загинув 31 липня 2016 року поблизу Донецького аеропорту під час обстрілу опорного пункту. Своїм указом № 421/2016 від 29 вересня 2016 року президент нагородив Віталія орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Похований на Алеї Слави Центрального кладовища міста Суми. Сумська міська рада рішенням від 26 жовтня 2016 року надала Віталію Маслянці звання “Почесний громадянин м. Суми” посмертно.

Мельников Володимир Володимирович

Народився 9 вересня 1971 року в селі Перове Сімферопольського району. Мешкав на Миколаївщині.

Наприкінці квітня 2015 року пішов на фронт добровольцем. У званні молодшого сержанта служив радіотелефоністом 28-ї окремої механізованої бригади 1-го розвідувального взводу. Загинув 17 червня 2015 року поблизу міста Красногорівка на Донеччині: розвідники потрапили під кулеметний обстріл російсько-терористичних військ і відійшли до лісосмуги, де підірвалися на протипіхотній міні.

Похований у Новому Бузі Миколаївської області, де мешкав. Своїм указом № 473/2015 від 13 серпня 2015 року президент нагородив орденом “За мужність” III ступеня посмертно. У місті Новий Буг його ім’ям назвали вулицю.

Муждабаєв Руслан Ільясович (позивний Татарин)

Народився 27 (за іншими даними – 21) жовтня 1955 року в Узбекистані. Мешкав у Самарканді. Інженер-механік за фахом, працював на ремонтному заводі. У 2000 році переїхав до Сімферополя, де працював на місцевому ринку “Привоз”.

24 грудня 2013 року Руслан вирушив до Києва, де брав активну участь у Революції гідності. Перебував у складі 8-ї афганської сотні Самооборони Майдану. Він поранився осколками від гранати під час зіткнень протестувальників і силовиків.

У 2014 році з Майдану вирушив добровольцем на фронт. Військовослужбовець 2-ї афганської штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”, стрілець-помічник гранатометника 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Помер у районі села Тарамчук Мар’їнського району на Донеччині у ніч із 25 на 26 грудня 2016 року внаслідок серцевого нападу після зміни на посту. Залишив двох синів і дочку. Руслана поховали на Північному кладовищі Броварського району. 14 жовтня 2019 року його посмертно нагородили медаллю ДУМУ “Умма” “За служіння ісламу та Україні”.

Оболєнцев Віктор Миколайович

Народився 27 червня 1971 року в селі Знам’янське Чорноморського району АРК. Скінчив профтехучилище, потім працював на шахті в місті Єнакієве Донецької області. У 1995 році з матір’ю і сестрою переїхав на Житомирщину, де працював на сільськогосподарському підприємстві.

Віктора мобілізували 15 серпня 2014 року. У званні молодшого сержанта служив номером обслуги 79-ї окремої аеромобільної бригади.

24 листопада 2014 року він загинув в районі селища Піски Ясинуватського району на Донеччині. Похований у селі Довбиші Чуднівського району Житомирської області, де мешкав. Своїм указом № 270/2015 від 15 травня 2015 року президента нагородив орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Ольховський Георгій Сергійович (позивний Ольха)

Народився 8 січня 1989 року в селі Зарічне Сімферопольського району. Після закінчення восьми класів середньої школи № 40 у Сімферополі навчався у військовому ліцеї в Алушті. У 2007–2009 роках проходив строкову військову службу в Очаківському 73-му морському центрі спеціальних операцій ВМСУ. Влітку 2014 року скінчив Національну академію сухопутних військ ім. П. Сагайдачного у Львові.

За два тижні відпустки вирушив до зони АТО, де фактично одразу брав участь у боях у гарячих точках – Станиця Луганська, Дебальцеве, Авдіївка, шахта Бутівка, Горлівка та інших. Старший лейтенант 15-го окремого батальйону 128-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

Загинув 23 серпня 2018 року близько 2-ї години ночі від кулі снайпера окупаційних військ під час обстрілу опорного пункту поблизу с. Старогнатівка Волноваського району Донецької області. Залишив дружину, з якою побрався у 2014 році, та однорічного сина.

Георгія поховали 24 серпня 2018 року в селі Гаразджа (Луцький район) на алеї почесних поховань. Його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня в день своєї загибелі.

Ончуров Сергій Олександрович (позивний Смерч)

Народився 25 квітня 1992 року в Джанкої. У 2013 році закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю “управління діями підрозділів механізованих військ”. У званні лейтенанта командував взводом 28-ї окремої механізованої бригади. Загинув у ніч із 20 на 21 серпня 2014 року внаслідок обстрілу позицій підрозділу військової частини поблизу смт Кутейникове Амвросіївського району Донецької області з РСЗВ “Ураган” (за іншими даними – “Град”) з території Росії.

Під час обстрілу прикрив своїм тілом солдата, врятувавши його ціною свого життя. Сергія поховали у Джанкої. Своїм указом № 270/2015 від 15 травня 2015 року його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

Осташевський Олексій Сергійович

Народився 1 червня 1991 року в Судаку. Мешкав і вчився в місті Кривому Розі Дніпропетровської області, скінчив професійний транспортно-металургійний ліцей. Працював помічником машиніста електротяга. У 2010–2011 роках служив у лавах ЗСУ, був механіком танку. Після демобілізації працював у криворізькому вагонному депо слюсарем рухомого складу. Під час російсько-української війни був мобілізований на початку серпня 2014 року, у званні молодшого сержанта командував екіпажем танку 17-ї окремої танкової бригади. Загинув 1 лютого 2015 року під час виконання бойового завдання між селами Троїцьке та Санжарівка Попаснянського району Луганської області разом з екіпажем від прямого потрапляння ПТУР. На позицію, яку обороняли підрозділ 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади (приблизно 60 бійців) та два танки 17-ї танкової бригади, вийшло близько 10 одиниць бронетехніки терористів – танки, БТР, МТЛБ, “Урали” із зенітними гарматами, значні піхоти. Українська артилерія знищила одну бронемашину та “Урал”, чотири-п’ять танків продовжили атакувати позиції.

Екіпаж молодшого сержанта Осташевського, який був чи не наймолодшим у бригаді й тримався до останнього в бою під Дебальцевим, ліквідував один ворожий танк, решта підійшли впритул. Командира екіпажу після потрапляння в танк керованої ракети викинуло з башти через відкритий люк на 30 метрів. Залишив дружину і дочку. Похований на Центральному кладовищі Кривого Рогу. Указом президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року нагороджений орденом “За мужність” III ступеня посмертно. У ЗОШ, яку скінчив Олексій Осташевський, встановлено меморіальну дошку на його честь, а на місці загибелі його екіпажу – пам’ятний знак.

Самосадов Олександр Сергійович (позивний Пушкар)

Народився 5 квітня 1989 року в Сумах. До Криму переїхав з батьками. Брав участь у громадському та політичному житті півострова. Активіст Євромайдану. Через переслідування за вірність Україні після окупації Криму був змушений залишити півострів, переїхавши на Сумщину, де чергував на місцевому майдані та блокпостах. Доброволець першої хвилі мобілізації, солдат, старший стрілець стрілецької роти 39-го батальйону територіальної оборони ЗСУ “Дніпро-2”. Пройшов курси в Дніпрі, відповідав за МТ-12 “Рапіра”, на передовій успішно ліквідовував бойову техніку терористів.

29 серпня 2014 року загинув від пострілу снайпера під час виходу колони з Іловайського котла “зеленим коридором” поблизу села Червоносільське Амвросіївського району Донецької області. Залишив дружину та однорічну дочку. Похований у Сумах на Алеї поховань Почесних громадян Центрального кладовища (плани поховання героя в Криму були скасовані з міркувань безпеки). Указом президента України від 4 червня 2015 року № 311/2015 нагороджений орденом “За мужність” III ступеня посмертно. Рішенням Сумської міської ради від 26 жовтня 2016 року Олександрові Самосадову надано звання “Почесний громадянин м. Суми” посмертно. Нагороджений відзнаками “За оборону рідної держави” та “Іловайський Хрест” посмертно.

Смірнов Сергій Геннадійович

Народився 26 квітня 1975 року в селі Привільне Красноперекопського району. Після проходження строкової служби в ЗСУ скінчив школу прапорщиків, подальшу військову службу проходив у 51-й окремій механізованій бригаді в місті Володимирі-Волинському Волинської області на посаді старшини роти. Разом з іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії.

29 серпня 2014 року загинув унаслідок обстрілу українських військових російсько-терористичними військами біля села Новокатеринівка Старобешівського району на Донеччині під час виходу з Іловайського котла “зеленим коридором”. Залишив дружину та двох дочок.

Сергія Смірнова поховали на Федорівському кладовищі Володимира-Волинського. Своїм указом № 553/2015 від 22 вересня 2015 року президент посмертно нагородив його орденом “За мужність” III ступеня, міська рада міста Володимира-Волинського – відзнакою “За заслуги перед містом”.

13 жовтня 2016 року на честь Сергія відкрили меморіальні дошки одразу у двох селах Володимир-Волинського району: на фасаді школи у селі Верба та в школі села Стенжаричі.

Степанок Володимир Іванович

Народився 27 січня 1968 року в селі Майське Джанкойського району. У 1985–1989 роках навчався в Новосибірському вищому військовому училищі. Служив у Туркестанському військовому округу. Після проголошення Україною незалежності склав присягу на вірність народові України. Служив у Феодосії, де жив з родиною тривалий час.

У 1998 році Володимир закінчив Київський військовий гуманітарний інститут та був скерований до Кропивницького на посаду старшого офіцера відділення виховної роботи. Вийшов у відставку у званні майора.

Вын був активним учасником Революції гідності. Пішов добровольцем до війська влітку 2014 року, був заступником командира 42-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Володимир Степанок загинув 26 січня 2015 року, напередодні свого 47-го дня народження, виконуючи бойове завдання в районі села Санжарівка Бахмутського району на Донеччині, під час обстрілу загону з боку російсько-терористичних військ. Чоловік був без бронежилета й шолома, які віддав побратимам. У травні того ж року в Криму з життя пішла його мати.

Його поховали у Кропивницькому на Алеї Слави Рівнянського кладовища. Залишив дружину та дочку. Своїм указом№ 311/2015 від 4 червня 2015 року президент нагородив орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

Токарєв Юрій В’ячеславович

Народився 6 травня 1993 року в АР Крим (точне місце невідоме). Сирота, вихованець дитячого будинку, вимушений переселенець.

Юрія призвали на військову службу за контрактом 23 листопада 2016 року в Білій Церкві на Київщині. Служив у 72-й ОМБр ЗСУ (в/ч А2167). Учасник бойових дій у зоні АТО.

Він помер 3 серпня 2017 року в Головному військовому клінічному госпіталі у Києві через гостру серцеву недостатність. Похований 5 серпня з військовими почестями в селі Мізяківські Хутори Вінницького району, де мешкає сестра, яка є єдиною родичкою.

Угрін Федір Дмитрович (позивний Професор)

Народився 21 вересня 1975 року в Джанкої. Мешкав у Херсоні. Федір – науковець, мав дві вищі освіти, викладав у Херсонському державному аграрному університеті, де працював асистентом кафедри землеустрою, геодезії та кадастру.

Його мобілізували у березні 2015 року як добровольця. Матрос, гранатометник 1-го окремого батальйону морської піхоти ВМСУ.

Загинув 25 серпня 2015 року під час нічного артилерійського обстрілу поблизу села Комінтернове Волноваського району на Донеччині (сектор “М”) внаслідок розриву снаряду. Залишив дружину і двох дітей.

Похований Федіра Угріна у Херсоні на кладовищі Геологів (меморіал пам’яті загиблим бійцям АТО). Своїм указом № 9/2016 від 16 січня 2016 року президент нагородив його орденом “За мужність” III ступеня посмертно. На університетській будівлі, де працював Федір Угрін, відкрито меморіальну дошку на його честь.

Чухась Руслан Іванович

Народився 24 серпня 1971 року в селі Новокатеринівка Красногвардійського (Курманського) району. Батьки працювали в Криму за розподілом. Після народження сина вони повернулися до Гусятина Тернопільської області, де Руслан скінчив школу.

У Кам’янець-Подільському училищі Руслан Чухась здобув професію спеціаліста з контрольно-вимірювальних приладів. Пройшов військову службу в Стрию на Львівщині. Після демобілізації служив у міліції, згодом працював електриком та художником.

4 червня 2014 року його мобілізували до війська. Служив сержантом у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді (6-й окремий мотопіхотний батальйон – Тернопільський батальйон територіальної оборони “Збруч”). 1 лютого 2015 року загинув поблизу села Преображенка (до декомунізації – Червоний Чабан) Каланчацького району Херсонської області під час пожежі та вибуху боєприпасів у польовому таборі. Залишив батьків, у яких був єдиним сином, і трьох дітей.

Похований у Гусятині. У школі, де навчався Руслан Чухась, відкрили меморіальну дошку на його честь.

Шумейко Олександр Вікторович (позивний Шум)

Народився 24 вересня 1982 року в селі Митченки Бахмацького району на Чернігівщині. Шкільні роки проводив у Криму. У 2007–2014 роках мешкав у місті Щолкіне (АР Крим), де служив у міліції (за іншими даними – працював рятувальником).

Після збройного перевороту в Криму й тимчасової окупації півострова російськими військами в березні 2014 року залишив службу і житло та переїхав до родичів у село Киселівка Менського району Чернігівської області. Із собою тоді він забрав паралізованого дідуся. Їздив на заробітки до Києва.

Олександра мобілізували 11 лютого 2015 року як добровольця. Під час війни – солдат, номер обслуги протитанкового артилерійського розрахунку 2-го взводу роти вогневої підтримки 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади. 4 серпня 2015 року загинув унаслідок смертельного поранення від розриву 82-міліметрової міни під час вогневого боєзіткнення в районі міста Горлівка (за іншими даними, поблизу Костянтинівки) Донецької області.

Похований у Киселівці. Своїм указом № 553/2015 від 22 вересня 2015 року президент нагородив його орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Щепцов Дмитро Володимирович

Народився 19 січня 1977 року в Севастополі. Мешкав у Балаклаві. У 1998 році Дмитро скінчив Чорноморське вище військово-морське училище ім. П. Нахімова, проходив службу в Севастополі.

Навесні 2014 року, під час захоплення Криму російськими військами, на зборах штабу ВМС України закликав офіцерів зберегти честь і вірність присязі. Після тимчасової окупації півострова виїхав разом із братом Олександром, капітаном 2-го рангу, до Одеси, де продовжив службу й активно протидіяв сепаратистським заворушенням.

Служив на посаді старшого офіцера відділу замовлень морської зброї, РТО та навігаційної техніки управління кораблебудування Командування ВМС ЗСУ. Неодноразово виконував завдання на території проведення АТО (зокрема, у Дебальцевому та ДАП), постійно виявляючи бажання вирушити до неї. Останнім часом працював на Донеччині в Спільному центрі з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін.

Помер 24 квітня 2018 року від ішемічного інсульту під час несення служби на території Донецької області. Залишив дружину, двох синів (старший служив у ЗСУ) і дочку.

Яворський Олексій Олексійович

Народився 12 червня 1965 року в Севастополі. У 1970 році родина переїхала до Пінська (Білорусь). Після закінчення школи, у 1982 році, Олексій вступив до Київського ПТУ №14 за спеціальністю “монтажник радіоапаратури і приладів”, після випуску повернувся до Пінська, де був мобілізований до радянської армії.

Брав участь в афганській війні. Після демобілізації, у 1986 році, вступив до Київського політехнікуму зв’язку за спеціальністю “технік лінійних споруд зв’язку”. За цим фахом працював ціле життя.

Наприкінці квітня 2015 року через Ірпінсько-Бучанський військкомат мобілізувався до АТО, пройшовши перепідготовку. Служив зенітником у 54-й окремій механізованій бригаді зенітно-ракетного артилерійського дивізіону. Брав участь у бойових діях біля Бахмута (Донецька область).

Помер Олексій Яворський 25 жовтня 2015 року за нез’ясованих обставин. Його поховали на Бучанському міському кладовищі. Нагороджений пам’ятною медаллю “Захиснику Батьківщини” посмертно. Залишив дружину та сина.

Якушин Іван Іванович

Народився 17 серпня 1982 року в Євпаторії. Закінчив Військовий інститут внутрішніх військ МВС України в Харкові, прослужив у лавах внутрішніх військ МВС України та Національної гвардії України понад 13 років. Після проходження служби в Ялті, Євпаторії та Феодосії наприкінці 2013 року, перевівся до військової частини 3029 ВВ МВС України в Запоріжжі.

Під час Євромайдану перебував у Києві до наказу про вивід військ у місця постійної дислокації 20 лютого 2014 року. Був офіцером бойової та спеціальної груп підготовки, працював над підготовкою військовослужбовців, організацією навчань та стрільб. Служив у полку спеціального призначення “Гепард” Південного ОТО НГУ (в/ч 3029). 16 липня 2014 року під час обстрілу бойовиками позицій НГУ поблизу населеного пункту Маринівка, командуючи екіпажем БТР, дістав проникне осколкове поранення черевної порожнини, що призвело до значної втрати крові.

У польовому медичному шпиталі медики надали йому першу медичну допомога, але стан залишався складним. Щоб урятувати життя гвардійця, його з іншими пораненими передали російським прикордонникам. Українських військових доправили до лікарні міста Куйбишева Ростовської області (РФ).

Вранці 17 липня майор Якушин помер, залишивши дружину та дочку, якій наступного дня після смерті батька виповнилося шість років. Похований на Алеї Слави Капустяного кладовища Запоріжжя за волею дружини й батьків. Своїм указом №619/2014 від 26 липня 2014 року президент нагородив його орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Яхновський Олександр Вікторович

Народився 27 жовтня 1974 року в селі Мартиновичі Поліського району Київської області. Старший прапорщик, головний старшина 501-го окремого батальйону морської піхоти. 1992 року був призваний до лав ЗСУ. Два роки служив у прикордонних військах Львівської області. У 1994 році переїхав до Керчі, був спортивним інструктором Національної гвардії Криму, згодом продовжив військову службу в береговій охороні міста Керчі.

Після тимчасової окупації Криму російськими військами вийшов у складі 36-ї бригади морської піхоти на материкову Україну, на грудях вивіз з окупованого півострова знамено 10-ї бригади НГУ.

Своїм указом № 390/2015 від 3 липня 2015 року президент нагородив його медаллю “Захиснику Вітчизни”. Брав участь у боях у найгарячіших точках Донбасу. Загинув 18 липня 2016 року в зоні АТО від серцевого нападу. Залишив дружину та дочку. Олександра поховали у селі Скурати Малинського району Житомирської області, де мешкали батьки.

Історії загиблих передав Представництву президента України в АР Крим представник медіапроєкту “Кримські українці” Сергій Вікарчук  (“Євпаторія”).

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: