Дмитра і Олену з Куп’янська ув’язнили за передання СБУ фото російської техніки: пара розповіла, як у неволі дочекалася звільнення міста

Під час окупації Куп’янська 30-річний місцевий мешканець Дмитро Гречаний фіксував на фото й відео переміщення російської військової техніки та разом з визначенням її геолокації передавав дані СБУ. На початку серпня Дмитра та його дівчину Олену (ім’я змінене, – Ред.) викликали на допит у поліцейський відділок: розпитували, чи не співпрацюють вони з українськими спецслужбами. Під час допиту окупанти зробили резервну копію телефону хлопця і виявили раніше видалені ним фото. Обох ув’язнили та утримували порізно.

Звільнення Куп’янська ЗСУ Дмитро зустрів у лікарні, а Олена – в ізоляторі поліцейського відділку, звідки їй та іншим ув’язненим вдалося самостійно вибратися в день утечі росіян з міста.

Про життя в Куп’янську під час окупації, рейди “Ангелів смерті” й викрадення місцевих мешканців, переповнені камери ізолятора і поводження окупантів з ув’язненими чоловіками і жінками, а також про своє звільнення Дмитро і Олена розповіли в інтерв’ю ZMINA.

Дмитро Гречаний

До початку повномасштабного вторгнення Дмитро Гречаний заробляв ремонтом комп’ютерів і займався написанням музики для свого сольного проєкту. Коли 27 лютого російські війська зайшли до Куп’янська, хлопець почав знімати на телефон переміщення військової техніки окупантів: з вікон його квартири в дев’ятиповерховому будинку, який розташовувався на околиці міста, було видно виїзд на Харків та Ізюм і переміщення трасою військових колон. Фото, відео й геолокацію техніки Дмитро пересилав через WhatsApp співробітнику СБУ з Харкова, з яким хлопець був знайомий ще до окупації, після чого видаляв з телефона все відзняте.

У квітні в Куп’янську зник мобільний зв’язок. Подекуди Дмитру і його дівчині Олені, які проживали разом, вдавалося зловити інтернет, піднявшись на дев’ятий поверх свого будинку. Інші містяни ходили на городи поруч, де на одному з пагорбів місцеві чоловіки за допомогою власноруч зроблених антен ловили зв’язок і роздавали вайфай. За 50 гривень можна було на 20 хвилин вийти в мережу. Підходили й російські військові: їм інтернет роздавали безкоштовно.

З дому Дмитро майже не виходив, лише щоб вигуляти собаку чи сходити в магазин. Під час однієї з таких прогулянок він став свідком викрадення російськими військовими місцевого мешканця.

“Бачив, як чоловіка забрали з його власної машини. Він сидів усередині, коли до нього під’їхала російська автівка із “зеткою”. Звідти вийшли озброєні військові й витягли чоловіка назовні. Вони накинули йому на голову мішок і посадили у свою автівку, а один з військових сів у машину викраденого чоловіка, після чого всі вони разом поїхали”.

 “До вас приїжджали “Ангели смерті”

Наприкінці червня, коли Дмитро й Олена були вдома зі своїм другом Романом, у двері квартири постукали. Було близько десятої вечора, комендантська година. Дмитро відчинив двері, за якими стояли п’ятеро озброєних військових у балаклавах. Запитавши ім’я і прізвище хлопця, вони зайшли всередину.

“Наскільки я зрозумів, це була Росгвардія. Вони почали обшукувати квартиру, перевіряти ноутбук і телефони, розпитувати про камуфляжний одяг і українську символіку. Мене допитували в окремій кімнаті, а Олену і Рому на кухні. Питали про місцевих військових, хто де воює, чи співпрацюю я з українськими спецслужбами, чи не передаю їм дані”, – розповідає Дмитро.

Обшук і допити тривали близько години, в якийсь момент Дмитру стало погано:

Під час допиту я став заїкатись і в один момент схопився за серце. Вони питають: “Що з тобою таке?” Я відповів, що ніколи о десятій вечора до мене озброєні люди не приходили. Розповів їм про своє погане здоров’я, що маю діабет, у їхній присутності вколов собі інсулін.

Завершивши допити, росіяни пішли, наостанок наказавши Дмитру прибрати квартиру: “Щоб усе тут вилизав – повернемось і перевіримо”.

До квартир інших мешканців будинку військові не заходили: з вікна хлопець побачив, як ті одразу після нього поїхали геть на сірому та білому джипах із “зетками”. Дмитро припускає, що навідатися до нього могли через свідчення на допитах інших місцевих, у присутності яких він висловлював свої проукраїнські погляди.

Наступного дня хлопець написав про візит росіян співробітнику СБУ, якому передавав дані про російську техніку. Той відповів, що знає про діяльність цього підрозділу:

“Їх називають “Ангели смерті”. Не переживай, вони приїжджають тільки один раз. Якщо нічого не знайшли, потім ти стаєш їм нецікавий”.

Торговельний центр у Куп’янську. Фото: Сергій Кочмарський / ZMINA

Через тиждень після обшуку Дмитро й Олена разом з Ромою виїхали до міста, щоб купити продукти.

“Вийшли з магазину і вже сідали в автівку, коли раптом почули позаду голос: “Ну що ви там, поприбирали?” Це був військовий з напарниками в балаклавах. Я відповів йому, що прибрав. Тоді він сказав: “Ну дивись, ми до тебе ще повернемось і перевіримо!” – описує зустріч Дмитро.

 “Ну що, голубки, дострибалися?”

Наприкінці липня Дмитро і Олена намагалися зловити інтернет на дев’ятому поверсі свого будинку, коли побачили, як до їхнього під’їзду під’їхав зелений ВАЗ Patriot із “зеткою”. Оскільки була вже комендантська година, вони швидко спустились у свою квартиру, а вже через кілька хвилин почули з нижніх поверхів гуркіт з вимогою відчинити двері. За десять хвилин постукали й до них – трьома стуками, які були умовним сигналом, що прийшли “свої”. За дверима стояла сусідка в сльозах і повідомила, що “забрали її Артема”. Артем був колишнім учасником АТО.

Наступного дня районом, де жили Дмитро з Оленою, стали активніше їздити військові патрулі. Того ж дня окупанти закрили Куп’янський м’ясокомбінат і всі його магазини в місті. Пара вирішила, що безпечніше на деякий час з’їхати з квартири й пожити в родичів.

Коли через день Дмитро повернувся до своєї квартири, щоб забрати деякі речі, там не було світла: хтось вимкнув електрощитову. Він її ввімкнув, бо в холодильнику залишалися продукти. Але наступного дня ситуація повторилася: коли він приїхав, електрощитова була знову вимкнена. Дмитро поспілкувався із сусідкою, і та розповіла, що приїжджали люди у формі, ломились у двері й вимикали світло, розпитували сусідів: “Гдє молодьож?”

“Можливо, це Артем міг щось про нас розповісти. До того як його забрали, він ходив знервований, переляканий, казав, що Росія тут назавжди, а нам усім хана”, – припускає Дмитро.

Після цього хлопець поїхав до матері й домовився, що вона переночує в його квартирі та поспілкується з військовими в разі їхнього візиту. Ті приїхали й повідомили матері, що хтось розвозить містом наркотики на синьому мотоциклі й, оскільки в Дмитра теж був синій мотоцикл, вони хочуть з ним поспілкуватися. Попросили її передати сину, щоб  прийшов у поліцейський відділок.

Куп’янський відділок поліції. Фото: Євген Васильєв / ZMINA

31 липня Дмитро прийшов до будівлі поліції.

“Одного зі слідчих називали Саша Кот, він був з Новосибірська. Ще був слідчий кремезний чоловік з родимкою на щоці, його звали Дмитро Едуардович, а позивний у нього був Дозор 7.1. Вони в моїй присутності перемовлялися з кимось по раціях – так про їхні позивні й дізнався”, – пояснює хлопець.

Слідчі спитали Дмитра, чому, на його думку, вони його розшукували. Дмитро припустив, що через мотоцикл, але слідчих цікавило не це: “Ти ще подумай, подумай. Може, ти якось зі спецслужбами пов’язаний? Нам багато чого про тебе розповіли, і ми вже знаємо про тебе більше, ніж ти готовий розповісти”.

Під час допиту слідчі довго перевіряли телефон Дмитра і знайшли в ньому приховані месенджери, але в них нічого не було. Утім, вони частково відновили резервну копію телефону, про яку Дмитро навіть не здогадувався. Там виявили одне його фото куп’янського мосту і різні фотографії з телеграм-каналів. 

Дмитра повезли додому, щоб вилучити в нього ноутбук. Обіцяли повернути за кілька днів, якщо не знайдуть там нічого компрометувального.

4 серпня Дмитро прийшов до відділку поліції забрати ноутбук. Його покликали в кабінет на допит і заявили: “Ти зробив підлість”. Слідчі знайшли зроблені ним фото російської військової техніки й почали розпитувати, що це за фотографії:

“Мене почали бити великою текою з документами по обличчю, від цього в мене піднявся тиск і розболілася голова. Оскільки я ні в чому їм не зізнавався, вирішили: “Забираймо його в ізолятор”.

Того ж дня слідчі викликали на допит Олену і розпитували, як саме її хлопець передавав дані спецслужбам. У слідчих була інформація, що під час окупації дівчина отримала грошовий переказ у 30 тисяч гривень. Олена пояснила, що ці гроші були одноразовою допомогою від компанії, у якій вона працювала. Але слідчі відмовлялися вірити, що якась компанія може виплачувати співробітникам таку допомогу, і наполягали: ці гроші вона отримала від українських спецслужб за передані її хлопцем дані. На завершення допиту слідчий сказав:

 “Ну що, голубки, дострибалися? Закриємо вас обох, але будете сидіти порізно”.

 “Думав, і мене от-от катуватимуть”. Розповідь Дмитра

Дмитра помістили в одиночну камеру, де утримували ще двох чоловіків – Юрія та Євгена. Перший, за словами хлопця, був “відомим у Куп’янську рецидивістом і бандитом”, йому було 62 роки. Він стверджував, що не знає, за що його ув’язнили. Євгену ж було близько 30 років, він жив у сусідньому Куп’янську-Вузловому. Своє ув’язнення пояснював тим, що на нього “настукали, що він щось крав”.

Охоронці наказали, щоб на ліжку тепер спав тільки Дмитро, а інші мали на підлозі. Наступного ранку вони зайшли в камеру і побачили, що на ліжку лежить Юрій. За це його вдарили так, що він упав, і наказали надалі спати на підлозі. Чому ліжко закріпили саме за Дмитром, він не знає: припускає, що можливо врахували поганий стан його здоров’я.

Євгена цього дня забрали на допит, де повідомили, що чоловік, який звинуватив його в крадіжці, насправді сам і був крадієм, і наказали збиратися додому. Всього в ув’язненні він провів 22 дні.

Фото: Євген Васильєв / ZMINA

Дмитра цього дня також повели на допит і розпитували, який у нього позивний, навіщо він фотографував, з ким спілкувався: “Якщо фотографував – отже точно комусь передавав“. Казали, що за кілька днів повністю відновлять резервну копію його телефону і все про нього дізнаються.

Годували в’язнів двічі на день – макарони, якась каша, зрідка тушкованка. Дмитро розповів, як чув зі своєї камери катування інших утримуваних:

“Чув, як одного вечора хтось кричить, наче ріжуть людину. В нього питали: чого кричиш? А той стогнав і викрикував, що йому дуже боляче. Я думав, що і мене от-от катуватимуть. Але чомусь цього не робили”.

У суботу, на третій день утримання, Дмитру стало погано. Він поміряв цукор: той піднявся до 17. Коли до камери принесли вечерю, хлопець підійшов до дверей її забрати, взяв з “годівниці” тарілку, розвернувся і після цього впав. Його співкамерник Юрій покликав охоронців.

Дмитра вивели на вулицю, де йому трохи полегшало. Прокапали п’ять флаконів фізрозчину і наказали вколоти собі інсулін, після чого відвели назад у камеру.

Наступного дня Дмитру також було зле, сильно піднявся тиск. А вже в понеділок конвоїри наказали йому збирати речі, щоб їхати до лікарні. 

“Коли виводили з ізолятора, мене побачив слідчий Дмитро Едуардович і сказав: “Думаю, треба тебе катувати струмом, щоб мені все розповів”. Після цих слів я ледь не в сльози, нервова система вже не витримувала. Поглянувши на мене, Дмитро Едуардович промовив: “Добре, їдеш до лікарні, кілька днів там проваляєшся, а потім ми тебе заберемо, і ти нам усе розповіси. А якщо не розповіси – тобі буде гірше”.

Фото: Євген Васильєв / ZMINA

9 серпня Дмитра відвезли до Центральної міської лікарні Куп’янська. Лікарі виявили в хлопця гострий апендицит з перитонітом: уже був гній, а цукор піднявся до 37. Лікарі його прооперували, поставили дренаж і перевели в палату, яку охороняли конвоїри. Руку хлопця одразу після операції прикували наручником до ліжка.

У палаті разом із Дмитром перебував 47-річний мешканець Куп’янська Роман. Він розповів Дмитру, як його жорстоко побили росіяни за слова “за України було краще”. Окупанти забрали чоловіка з авторинку, де він торгував запчастинами, і стали бити – спочатку в автівці, а згодом продовжили в поліцейському відділку.

За словами Романа, його побили так, що він і піднятися не міг. Лежав на підлозі хвилин 15–20. Потім у кабінет зайшли інші люди, посадили його на стілець і спитали, що сталось і хто його побив. Після пояснень Романа вони почали лаятись і голосити: “Як так, прямо у відділку!” Тоді його відвезли до лікарні.

“Роману зламали сім ребер, пробили легені, інфільтрати були в нього по всьому організму – постраждали і нирки, і печінка, все що тільки можливо. Лікарі йому казали: “Якби таке сталося з тобою в мирний час, тобі б дали вже другу групу інвалідності”. Коли мене поклали в палату до Романа, він тут уже лежав два місяці”, – згадує Дмитро.

Через три дні після операції Дмитра разом з Романом перевели до “спецпалати” з решітками на вікнах. Охороняли їх завжди три конвоїри, які змінювалися кожні три-чотири дні. Конвоїри, за словами Дмитра, ставилися до нього по-різному:

“Одні на словах співчували й виправдовувалися, що “в них нема вибору”. Інші знущалися: коли просився до туалету – казали терпіти. Могли й півтори години не пускати, чекаючи, коли мені стане вже зовсім нестерпно. До туалету супроводжували з автоматами й не відходили жодної миті”.

У деякі дні до лікарні приїжджав слідчий Дмитро Едуардович, який допитував Дмитра у відділку поліції, щоб перевірити конвой. Він знущався і “жартував” з хлопця, примовляючи, аби той швидше одужував, щоб забрати його назад до камери. А наприкінці серпня почав дорікати лікарям: “Давайте вже швидше його лікуйте, він нам дуже потрібен”.

На початку вересня Дмитро почув з палати, що в місті йдуть бойові дії. 7 вересня до нього підійшов один з конвоїрів і сказав:

“Ми сьогодні будемо забиратися звідси. Нам наказали вас тут закрити, але ми зробимо по совісті й залишимо вам двері відчиненими: коли будете впевнені, що ми вже всі з лікарні поїхали, забирайте свої речі й біжіть додому”.

Вночі всі росіяни залишили лікарню, евакуювавши своїх поранених з військового шпиталю на третьому поверсі. А на ранок у лікарню до Дмитра приїхала мати й забрала його додому.

 “Віддамо тебе солдатам, і робитимуть з тобою все, що хочуть”. Розповідь Олени

Увесь час, поки Дмитро перебував в ізоляторі, а згодом у лікарні, Олену утримували у двомісній камері поліцейського відділку, де разом з нею постійно перебували ще 10–11 жінок. Ні матраців, ні ковдр їм не видавали, тож більша частина жінок спала на голій підлозі.

“Ходити в душ водночас нам не давали. Коли запитували про це в конвоїрів, нам показували на унітаз і казали: “Ось тут купайтеся”, – розповідає Олена.

Фото: Євген Васильєв / ZMINA

Перші два дні ув’язнення дівчину викликали на допити та ставили одні й ті самі запитання про Дмитра і їхніх “кураторів”. Олена згадує, як на одному з допитів слідчим не сподобалася відповідь і вони погрожували віддати її російським солдатам, щоб ті “робили з нею все, що хочуть”.

Після цього Олену на допити не викликали, аж поки на третій тиждень утримання двоє конвоїрів зайшли о першій ночі в її камеру, одягнули їй шапку на очі й вивели у внутрішній дворик ізолятора. Дівчині приставляли пістолет до голови й імітували постріли, погрожували бити струмом і вивезти в ліс, якщо вона не робитиме жодних зізнань. Тривало це понад годину, після чого Олену повели назад у камеру, де змусили її і всіх утримуваних жінок співати гімн Росії.

Російський гімн нас змушували співати по три-чотири рази на день разом з “Катюшею” і “Смуглянкою-молдованкою”. Так вони собі настрій підіймали. Бувало підбухнуть і починають обходити камери, змушуючи всіх співати, а якщо їм щось не подобалося – переспівувати. Хлопців, які відмовлялися вчити гімн, били, – згадує Олена.

Звуки катувань і побиття ув’язнених дівчина чула ледь не щодня:

“Звук був такий, немов їх били якоюсь трубою. Хлопці кричали дуже сильно. А коли забирали п’яних на вулиці й доставляли їх у відділок, то виводили у внутрішній дворик, приковували там наручниками й також сильно били”.

Також Олена розповіла про катування струмом і побиття її співкамерниць. Одна з них, 60-річна директорка школи з Вовчанського району, провела п’ять днів у карцері, де її періодично били й не годували. Інша була з Луганської області, 47 років, її затримали на одному з блокпостів і виявили інформацію про те, що її донька колись давно працювала в СБУ. Ця жінка розповіла співкамерницям, що її чотири-п’ять разів били струмом, “настільки боляче, що від цього ходила в туалет під себе”.

Також били струмом 18-річну дівчину, яку посадили в камеру до жінок наприкінці серпня. За словами Олени, у неї були численні синці на литках, на ребрах і на спині, а катували дівчину за те, що “її хлопець був за Україну”.

Олена також розповіла про утримуваних в ізоляторі онкохворих жінок:

“Ще у двох жінок був рак. В однієї, Юлії, десь 45 років їй було, був рак щитоподібної залози, і вона перебувала в ув’язненні вже три місяці. Юлія з 2015 року займалася волонтерством, а затримали її за те, що знайшли в неї в телефоні фото російської техніки. Коли вона просила в слідчого Дмитра Едуардовича відправити її на лікування, той лише посміхався і казав: “Ну то й що, що рак. Ти ж не хочеш з нами співпрацювати, то сиди тут”.

В іншої жінки, за словами Олени, був рак “по жіночій темі” й уже почався процес гниття. Одного разу в камеру до утримуваних зазирнув військовий і спитав, чому одна з жінок лежить на підлозі й не підвелася на його наказ. Йому пояснили, що в неї рак і їй дуже погано. У відповідь військовий звернув увагу, що камера надто переповнена і пообіцяв усіх розселити. Через тиждень частину жінок переселили до іншої окремої камери.

Фото: Євген Васильєв / ZMINA

7 вересня, у день відходу російських військ із Куп’янська, ув’язнених зранку не годували, позакривавши навіть завжди відкриті до того “годівниці”. За словами Олени, десь о 15–16-й годині дня всі росіяни полишили поліцейських відділок, залишивши камери зачиненими. Ближче до ночі чоловіки в одній з камер змогли виламати решітку на вікні й вибратися на вулицю. Виламавши також двері в будівлю, вони знайшли ключі від камер і стали визволяти інших.

“Годині о другій ночі ми вже всі вийшли на волю, всього чоловік двісті нас було. Звільнені казали, що в тій камері, звідки люди вибралися найперше, був і  Мацегора (мер Куп’янська, який під час окупації пішов на співпрацю з росіянами й був згодом ними ж ув’язнений, – Ред.). Але коли я вийшла з камери, то його не бачила. Можливо, втік найпершим”, – згадує Олена.

Як і інші звільнені, дівчина почала розшукувати по кабінетах відділку свої документи й телефон, але нічого не знайшла. Проте зустріла серед інших звільнених друга Рому. Він розповів, як 25 серпня до нього на роботу прийшов слідчий Саша Кот разом з військовими. Романа забрали в поліцейський відділок і на допиті вимагали зізнатися, що він знає про Дмитра, Олену і їхніх кураторів, гасячи водночас об тіло хлопця сигаретні недопалки. Врешті його повели до ізолятора і більше на допити не викликали.

З відділку Олена з Романом попрямували нічним містом на квартиру Дмитра, потрапивши додому вже на світанку.

***

8 вересня в Куп’янську ще точилися бої. Росіяни облаштувалися на цукровому заводі на лівому березі міста і звідти обстрілювали правий берег, де розташовувалися ЗСУ. Через сильні обстріли Олена разом з батьком вирішили евакуюватись і, оскільки, за їхніми даними, мости на підконтрольну Україні територію були зруйновані, їхати через територію Росії до Естонії, звідки потім виїхали до Німеччини.

Дмитро перебував у Куп’янську ще два тижні після свого звільнення з лікарні, а після цього разом з матір’ю вони виїхали до Харкова. Хлопець ліг на стаціонар і наразі проходить лікування, а також переоформлює свою інвалідність:

“Ще не загоїлася рана після операції, є нагноєння. Погано щодо діабету, з нирками дуже погано, досі підіймається тиск. Це все наслідок стресів і всього пережитого”.