Бабин Яр. Де вічний спокій ззовні вже буденний…
Широка дорога розділяє на два клапті цю зарубцьовану рану землі. Київ навчився не помічати шрами.
У південній частині Бабиного Яру, що ближче до Лук’янівки, в гарну погоду можна зустріти молодь, яка відпочиває на осонні. Молодих мам із дитячими візочками. Перехожих, які поспішають на роботу. Доглянутих собак, яким господарі, незважаючи на заборонні таблички, дозволили ганяти.
Це гарний парк – просторий, із густою тінню від дерев, з підстриженим газоном. Про трагедію нагадують хіба кілька пам’ятників. Тут я майже завжди відчуваю якийсь колисковий спокій. Хоча мала б написати біль.
Натомість інший яр, той, що в бік Сирця, – занедбаний. Густі порослі, прогниле листя, біля лавок – недопалки, пляшки з-під пива та інше сміття. Постамент із брудними ляльками лякає хіба що непосвячених приїжджих. І не стільки нагадує про трагедію, скільки пригнічує настрій…
Сучасний Бабин Яр став давно буденним. «Урочистішає» він хіба що в дні пам’яті трагедій. Саме такі поминальні дні розпочинаються наприкінці вересня. Незважаючи на негоду сюди прийдуть покласти квіти й зронити сльозу. Очевидно, нащадки загиблих про Бабину могилу згадують частіше.
За різними джерелами тут, лише за один день було розстріляно понад 30 тисяч людей. Підрахунок малолітніх дітей ті, хто стріляв, навіть не вели.
Інтернаціональну могилу напередодні «протестували» смертями понад 750 пацієнтів психіатричної лікарні імені Івана Павлова. Певно, успішно. Бо, як свідчить історія, конвеєр запустили на повну потужність. Перед початком «великих робіт» було знищено два ромських табори: один в Дарниці, інший – поруч з яром.
За різними даними, упродовж 1941 – 1943 років через бенкет смерті пройшло від 100 до 200 тисячлюдей. Праведниця Бабиного Яру Ганна Бебих бачила особисто, як стріляли того дня: «Роздягали до голого тіла, вихоплювали з рук маленьких дітей і кидали в яр… Я була дев’ятикласниця, ми йшли проводжати наших друзів-євреїв, яких кудись забирали… Я наче «сфотографувала» в пам’яті той день. За криком і плачем навіть не було чути пострілів…».
Моторошно від цифр жорстокості. І Бабин Яр – не один такий. Биківня, Сандормох, заховання на Соловках… І вже не важливо, хто стріляв. Тому для мене мають значення слова, записані в Загальній декларації прав людини та Європейській конвенції з прав людини. І прикро, навіть боляче, коли помічаю, як спекулюють ними.
…Років із сім тому я мала інтерв’ю із українським архітектором зі світовим ім’ям Анатолієм Ігнащенком. Пригадую, коли мова зайшла про його концепцію меморіального комплексу Бабиного Яру, він почав голосно обурюватися, на когось сваритися кулаком.
За його задумом, Бабин Яр є раною землі: тож сам яр слід було викласти червоною смальтою так, щоб навіть із космосу було видно розлиту «кров», обабіч урвища – викласти тернове гілля. Ігнащенко хотів через увесь яр аж до Кирилівської церкви протягнути канатну дорогу (щоб не топтати людські могили, не ходити по крові…). В оглядових кабінках вмонтувати екрани, по яким би транслювали історичну хроніку.
За задумом митця, одна з опор канатної дороги мала б нагадувати про ромську трагедію. Відносно недавно почали говорити про те, що в Бабиному Яру, окрім євреїв, систематично винищували ромів. На цій опорі мала б кріпитися кута кибитка з гірляндами металевих квітів, ланцюгами та розіп’ятим на дишлі ромом.
Мало що з його грандіозних планів було втілене через політичні упередження. Червоною смальтою не захотіли засипати, бо хтось із «затверджувачів» проекту побачив символ зірки Давида, яку в землі прорізав яр. Кибитку викували, але встановили в Кам’янець-Подільському.
Я пригадую, як Ігнащенко, мало не плачучи, розповідав, що місце невинно розлитої крові перетворили у «затишний парк», де кияни вигулюють своїх собак і за гроші продаються дівчата. Він сприймав Бабин Яр як особисту трагедію. І він не зміг змиритися з «лайт-версією» пам’яті…
У Бабиному Яру розстрілювали українців, євреїв, ромів, росіян… «Особливо» приречені були ті, хто народився не «тієї» національності. Як на мене, найбільш безглузді смерті (якщо насильственну смерть хоч колись можна буде виправдати).
Тим більше мене здивувало, коли почула від свого знайомого: «Та ж там були розстріляні «жиди» й «цигани» Чому всі носяться Бабиним Яром, і ніхто не згадає про могили в Бикивні…».
Та чи є сенс сперечатися в тому, чиї могили «нещасніші»? Коли поруч тебе дискримінують когось за ознакою національності, хто може дати гарантію, що завтра не принижуватимуть тебе?
