Повідомити про корупцію: хто може стати викривачем, як зробити це законно та отримати захист

Хто такі викривачі корупції

Закон “Про запобігання корупції” пояснює, хто саме може бути викривачем. Викривач – це фізична особа, яка переконана в достовірності інформації про можливий факт корупції або пов’язаного з корупцією порушення і повідомила про це уповноваженим органам. При цьому ключова умова – інформація має стати відомою саме у зв’язку з діяльністю цієї людини: трудовою, професійною, господарською, громадською, науковою чи під час служби або навчання.

Наприклад, простий громадянин, який прочитав у новинах про можливу корупцію й написав скаргу, за законом не набуває статусу викривача – він буде вважатися заявником. Статус викривача можливий лише тоді, коли інформація про порушення стала відома людині через її професійну чи іншу діяльність, передбачену законом.

Інакше кажучи, викривачем не може бути компанія чи юридична особа, а може бути лише людина, яка була всередині процесу, бачила чи фіксувала факти корупції й вирішила розповісти про це компетентним інституціям. Це можуть бути держслужбовці, працівники комунальних підприємств, члени наглядових рад, військові, волонтери чи науковці – головне, щоб джерело інформації відповідало вимогам закону.

Які дії визнаються викриттям корупції, а які – ні

Викриття, за законодавчим визначенням, – це повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень іншої особи. Це може бути повідомлення про хабар, розкрадання майна, зловживання службовим становищем чи інші порушення, прямо передбачені антикорупційним законодавством.

Важливо розуміти, що не кожне повідомлення про неправомірну поведінку тягне за собою викриття. Якщо інформація стосується, наприклад, порушень трудового законодавства чи побутового конфлікту, це не є викриттям корупції. Такі випадки відносять до загальних заяв, і вони не дають права на спеціальні гарантії захисту.

Ще одне ключове питання: чи потрібно бути держслужбовцем, щоб стати викривачем? Відповідь – ні. Закон не обмежує коло можливих викривачів посадою чи статусом. Людина може працювати в приватній компанії, бути волонтером чи громадським активістом – головне, щоб саме в ході її професійної чи іншої діяльності стала відома інформація про можливу корупцію.

Але тут є важливий аспект: якщо інформація стала відома просто як результат спостереження за сусідніми процесами чи через соціальні мережі, така особа може повідомити про корупцію, але не набуває статусу викривача з усіма пов’язаними правами та захистом. Така людина знову ж таки буде заявником, і її повідомлення розглядатимуться вже в іншому порядку.

Закон також підкреслює: щоб набути статусу викривача, особа повинна бути переконана в достовірності інформації та мати підстави так думати. Тобто слід відкидати припущення чи чутки й спиратися суто на фактичні дані, документи чи інші обґрунтовані підозри, які можуть стати предметом розгляду антикорупційних органів.

Зрештою статус викривача – це не лише назва на папері. Це правовий захист, який передбачає певні гарантії, і саме через суворі вимоги до набуття статусу законодавець намагається відокремити серйозні викриття від неперевірених або поверхневих заяв. Але для тих, хто має фактичну інформацію про корупцію і готовий діяти законно та відповідально, цей інструмент стає можливістю змінювати систему зсередини.

З якими ризиками можуть зіткнутися викривачі

Коли людина вирішує повідомити про корупцію, вона відкриває двері не лише для перевірок, а й для потенційного тиску з боку тих, кого викриває. Так, після набуття статусу викривача корупції людина отримує доступ до захисту. Однак шлях до захисту часто проходить через ризики, про які варто говорити чесно і без ілюзій.

Один з основних ризиків – це несприятливі дії з боку роботодавця чи колег. Саме ті, хто працює всередині установи або організації, найчастіше стикаються з тиском, спробами примусити написати заяву про звільнення, зменшити зарплату, перевести на іншу посаду чи навіть відсторонити від роботи. Закон “Про запобігання корупції” прямо забороняє такі дії, але їхня поява на практиці – не рідкість.

Цікаво, що не тільки сам викривач, а й його близькі родичі можуть опинитися під тиском у зв’язку з повідомленням про корупцію. Як зазначають у Національному агентстві з питань запобігання корупції, бували випадки, коли, наприклад, близькому родичу викривача намагалися оголосити догану чи поставити в складні умови на роботі – і лише втручання антикорупційних органів та суду відновило справедливість.

Саме тому правовий захист викривачів – не просто формальна норма. Стаття 53 закону гарантує, що працівника не можна звільнити, примусити до звільнення чи дискримінувати через повідомлення про корупцію. Такі гарантії розповсюджуються на всі форми негативних дій роботодавця: від зменшення зарплати до відмови в кар’єрному просуванні.

Право на захист важливе і тому, що безкарність відлякувала б потенційних викривачів. Людина, яка ризикує кар’єрою чи соціальним статусом, має бути впевнена: держава не залишить її сам на сам. Це стосується і компенсації збитків: якщо викривача незаконно звільняють, суд може не лише скасувати таке рішення, але й призначити компенсацію за втрачену зарплату та моральну шкоду.

На який захист і підтримку можуть розраховувати ті, хто повідомляє про корупцію

Захист – це не лише про те, що викривачів “не можна звільнити”. Закон передбачає конфіденційність і навіть анонімність. Викривач має право просити, щоб його дані не розголошували третім особам, за винятком випадків, коли це є необхідним для розслідування або судового процесу – і лише з повідомленням самого викривача заздалегідь. Це важлива норма, яка має убезпечити особу від ідентифікації зовнішніми силами.

Практичні кроки для самозахисту починаються задовго до подання повідомлення. Фахівці радять докладно фіксувати факти та докази, зберігати копії документів, листування, записів – все, що може підтвердити наявність корупційного правопорушення. Такі матеріали не лише допомагають у розслідуванні, а й стають опорою у випадку спроб дискредитації чи оскарження дій самого викривача.

Не менш важливою є безпечна комунікація: звертатися до уповноважених органів або порталу, не обговорювати розкриті дані зі сторонніми особами, користуватися захищеними каналами зв’язку. Це не лише зменшує ризик витоку інформації, а й дозволяє будувати захисну лінію ще до того, як повідомлення буде оприлюднене в інший спосіб.

І, звісно, в сучасних реаліях не можна недооцінювати роль юридичної підтримки. Викривач може отримати безплатну правову допомогу чи психологічну підтримку, особливо коли справа стосується великих і складних корупційних схем. Це – частина державних гарантій, які зроблені для того, щоб особа відчувала не лише формальні захисні механізми, а й реальну підтримку під час тривалих і частково травматичних процесів.

У підсумку: шлях викривача корупції – це не тільки про моральний вибір говорити правду, а й про те, як закон і держава зможуть мінімізувати ризики та забезпечити безпеку. І хоча гарантії ще далекі від ідеалу, практичні інструменти захисту сьогодні працюють і продовжують розвиватися у відповідь на реальні виклики, з якими стикаються люди, що наважуються говорити.

Куди повідомити про корупцію

Повідомлення про корупцію – це чітко побудований юридичний процес, який починається з правильного вибору каналу, продовжується описом фактів і закінчується їх перевіркою відповідними органами. За останні роки в Україні система звітності про корупцію стала більш технологічною, конфіденційною і багатоканальною, що дозволяє людям безпечно передавати інформацію навіть у складних умовах війни.

Перший і основний інструмент – Єдиний портал повідомлень викривачів. Це цифрова платформа, створена Національним агентством з питань запобігання корупції (НАЗК), яка дозволяє подавати інформацію про корупційні правопорушення в захищеному режимі 24/7. Система гарантує конфіденційність, захист особистих даних і можливість анонімного звернення. Якщо повідомлення містить необхідні дані, воно автоматично передається відповідним уповноваженим структурам для розгляду.

Утім, закон передбачає й інші офіційні канали: звернення безпосередньо до Національного антикорупційного бюро України (НАБУ), Офісу генерального прокурора, Національної поліції, Державного бюро розслідувань або навіть до спеціальних служб у структурі міністерств та відомств. Контакти цих органів публічні: телефонні гарячі лінії, електронні адреси, офіційні форми на сайтах.

Ще один рівень – внутрішні канали організацій. Якщо ви помічаєте корупцію в межах свого місця роботи, закон радить спочатку звернутися до уповноваженої особи або антикорупційної служби всередині організації. Такі внутрішні механізми повинні бути налаштовані відповідно до вимог антикорупційного законодавства, і їх існування – це обов’язок роботодавця. Але, якщо внутрішній канал недоступний або неефективний, можна використати зовнішні – державні або публічні.

Цікаво, що закон дає можливість використовувати “зовнішні” канали, тобто поширювати інформацію через медіа, громадські організації чи профспілки. Такий варіант має бути у тих випадках, коли внутрішні чи державні механізми не працюють або загрожують безпеці викривача. При цьому важливо, щоб інформація була перевіреною, інакше це може стати підставою для юридичних претензій до особи, яка розголошує дані.

Як правильно сформулювати своє повідомлення

В інструкціях до Єдиного порталу повідомлень викривачів, а також у публічних рекомендаціях антикорупційних органів зазначається: щоб повідомлення розглянули не просто як звернення, а як викриття корупції, воно має містити три базові елементи: конкретний опис події, чітко визначених осіб та підстави для перевірки, і достовірні факти, які можна перевірити. Формальні, абстрактні чи непідтверджені твердження здебільшого не будуть прийняті до розгляду як серйозна інформація для розслідування.

Текст повідомлення має бути максимально структурованим і фактажним: що саме відбулося, де і коли, які дії вважаються корупційними, і на яких документах чи свідченнях це ґрунтується. Наприклад, важливо вказати ім’я, посаду, місце роботи особи, про яку йдеться, дати подій, опис порушень, і за можливості – список документів (електронні листи, фінансові звіти, фото/відео, виписки), які підтверджують факт. Інакше це буде радше суб’єктивна скарга, а не зібраний масив доказів.

Система перевірки в антикорупційних органах розрахована на те, щоб кілька разів перепровірити інформацію. Якщо повідомлення не містить конкретних підтверджень чи посилань на джерела, воно може бути відхилене на стадії формальної оцінки. Тому перед поданням має сенс проаналізувати матеріали, які ви маєте, і структурувати їх так, щоб сторонній фахівець міг зрозуміти привід для розслідування без додаткових пояснень.

У відкритих звітах і роз’ясненнях НАЗК, а також у рекомендаціях міжнародних організацій, зокрема OECD та Єврокомісії, зазначається, що у 2024–2025 роках українські антикорупційні органи дедалі більше спиралися на цифрові механізми звітності – електронні форми, портали, зашифровані канали. Це відповідає загальноєвропейській практиці захисту викривачів, яка має знизити людський фактор, ризики втручання та витоку інформації. Саме тому навіть у разі подання звернень через телефон чи email часто радять одночасно зареєструвати повідомлення через портал, щоб зберегти правовий статус і зафіксувати подання у системі.

Чи можна стати викривачем корупції анонімно

Варто розуміти: анонімність і статус викривача – це різні речі. Ви можете анонімно залишити інформацію про корупцію, але без зазначених даних особи, яка подає повідомлення, це буде просто анонімна скарга. Якщо ж ви хочете мати статус викривача з усіма правами та захистом, то маєте вказати свої дані, що дозволить органам звернутися до вас за деталями під час розслідування.

У підсумку: в Україні повідомлення про корупцію можна подати через універсальний портал, уповноважені органи або внутрішні механізми, але ключове правило залишається незмінним – чітка структура, фактичні дані та конкретні докази. Саме це дозволяє перетворити повідомлення на справжній старт розслідування, а не на паперове звернення, яке ніколи не прочитають чи не перевірять.

Яку винагороду можна отримати за викриття

Викриття корупції передбачає і можливість винагороди, якщо повідомлення привело до реального результату – зокрема до судового рішення, яке підтвердило факт корупційного злочину чи завданих державі збитків. Така система винагороди має заохочувати людей не лише бути свідками, а й робити крок уперед та говорити правду вголос.

Закон “Про запобігання корупції” визначає чіткі умови для отримання винагороди: вона надається лише після набуття чинності судовим вироком, який засвідчує завдання збитків державі або факт корупційного злочину. Розмір винагороди становить 10 % від грошової вартості предмета корупційного злочину або завданих збитків, але не може перевищувати 3 000 мінімальних заробітних плат, встановлених на момент вчинення злочину. 

Ця норма може бути технічно складною для реалізації на практиці: довгий час в Україні не існувало чітко врегульованого механізму для виплати винагород, тому навіть позитивні судові рішення не завжди призводили до виплат. Лише після змін у процедурі використання коштів із бюджету, а також роботи НАЗК, Міністерства фінансів та інших органів, перші реальні виплати відбулися у 2024 році.

Першим викривачем, який отримав нагороду, став чинний військовослужбовець, який у 2020–2021 роках очолював департамент внутрішнього аудиту Міністерства оборони. Він повідомив про спробу підкупу: представники будівельної компанії пропонували йому 24 мільйони гривень за позитивний висновок аудиту робіт для Міноборони. У разі успіху підрядник мав отримати понад 400 мільйонів гривень оплати та шанс на нові контракти.

За цим фактом НАБУ відкрило кримінальне провадження, а суд у 2023 році визнав обвинуваченого винним і призначив покарання у вигляді чотирьох з половиною років ув’язнення. Спершу викривачу відмовили у виплаті винагороди, аргументуючи це тим, що він повідомив про злочин нібито у межах своїх службових обов’язків. Однак наприкінці 2023 року Апеляційна палата ВАКС скасувала це рішення і присудила виплату. 

Однак такі випадки поки що залишаються поодинокими. Часто повідомлення про корупцію призводить до розслідування, але не завжди – до обвинувального вироку чи визначених збитків, які можна було б використати для розрахунку винагороди. Тож навіть якщо людина подала якісне повідомлення, воно не завжди автоматично тягне за собою фінансовий результат. Це не означає провалу інституції – швидше вказує на жорсткі вимоги доказової бази та судового процесу.

Законодавці та антикорупційні органи працюють над тим, щоб максимально спростити й пришвидшити виплату винагород, зокрема шляхом автоматизованих процедур і гармонізації норм у різних кодексах. 

На що ще можуть розраховувати викривачі

Паралельно з фінансовою винагородою, закон передбачає інші переваги для викривачів та наслідки для тих, хто намагався їх залякати або притягти до відповідальності незаконними методами. Наприклад, викривачі та їхні родичі, які були звільнені через повідомлення про корупцію, мають право на відновлення на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного неробочого періоду. Це важлива компенсаційна норма, яка покликана зменшити ризики для тих, хто вирішив вийти з тіні.

Показово, що не кожне повідомлення про корупцію має матеріальні наслідки, але саме активність викривачів часто запускає ланцюг перевірок, змін у процедурі закупівель чи кадрових ротацій. 

Чому боротьба з корупцією не працює без викривачів

Ключова  розробниця першого в Україні закону  щодо  захисту  викривачів корупції та ініціаторка “Коаліції 11” Оксана Нестеренко пояснює: ефективна протидія корупції неможлива без викривачів, бо саме вони мають доступ до інформації, якої не бачать ані правоохоронці, ані аудитори.

За її словами, викривачі – це інсайдери, тобто люди, пов’язані з установою або організацією. Вони можуть працювати там, проходити стажування, бути волонтерами, підрядниками, членами громадських чи експертних рад, а у випадку з військовими – перебувати на службі. Саме завдяки цьому статусу вони мають доступ до внутрішньої інформації, яка недоступна стороннім.

"Правоохоронні органи часто виявляють порушення саме завдяки повідомленням зсередини організацій. Аудитори теж можуть знаходити проблеми, але їхні перевірки тривають довго і зазвичай обмежуються аналізом документів. Натомість викривачі бачать реальну "внутрішню кухню" і знають, як усе працює на практиці", – пояснює юристка.

За її словами, західні дослідження, проведені у США та країнах Європи, показують, що понад половину корупційних правопорушень виявляють саме завдяки викривачам. Цей показник перевищує результати роботи правоохоронців, аудиторів, журналістів-розслідувачів і комплаєнс-офіцерів разом узятих.

Водночас експертка застерігає: зводити роль викривачів лише до боротьби з корупцією – помилка. Вони повідомляють і про порушення прав людини, і про екологічні злочини, і про інші суспільно важливі проблеми. Ключове питання – чи готове суспільство дізнаватися про ці порушення вчасно, на ранніх етапах, а не вже після гучних скандалів.

На її думку, історія з "Міндіч-гейтом" в енергетиці є прикладом того, що стається, коли на сигнали викривачів не реагують вчасно. Вона нагадує, що викривач Олег Поліщук повідомляв про проблеми ще з 2020 року і просив провести перевірки. Якби на ці звернення відреагували раніше, скандалу могло б не бути.

Зрештою, Нестеренко переконана: люди будуть готові говорити лише тоді, коли держава створить реальні правові та інституційні гарантії захисту. Йдеться не про героїзацію викривачів, а про умови, за яких повідомлення не зруйнує людині кар’єру і життя.

"Захист має бути таким, щоб людині не змогли зламати кар’єру, знищити репутацію чи довести її до повної життєвої катастрофи", – наголошує вона.

Проте захист викривачів – це не про вигоду держави, а про моральний вибір суспільства: чи готове воно захищати людину, яка виступає проти системи. Застереження про можливі зловживання з боку викривачів  Оксана Нестеренко називає перебільшеними, адже одна людина фізично не може протистояти потужним корупційним мережам без реальних гарантій.

Надійний захист, як пояснює експертка, зменшує дисбаланс між звичайним службовцем і впливовими неформальними групами, які мають ресурси для тиску, переслідування і підкупу. Фактично йдеться про вибір між правовою демократичною державою і системою, де корупційні мережі можуть безкарно знищувати тих, хто наважився говорити.

"У будь-якого держслужбовця завжди є два варіанти: слідувати Конституції й законам або підкорятися незаконним наказам керівництва. Якщо держава реально захищає викривачів, більшість обиратиме закон. Без такого захисту зловживання стають помітними лише тоді, коли ситуація вже зайшла надто далеко – як у випадку з тоталітарними чи слабкими корумпованими державами", – зауважила юристка.

Підсумовуючи, вона підкреслила: захист викривачів – це не окрема антикорупційна політика, а питання виживання правової демократичної держави, особливо в умовах війни і залежності від міжнародної підтримки.