“Залишаючи Неверленд”: наклеп, викриття, маніпуляція чи розслідування?

Дата: 05 Квітня 2019 Автор: Маргарита Тарасова
A+ A- Підписатися

Стрічка Дена Ріда “Залишаючи Неверленд” (виробництво телеканал НВО)  про ймовірне сексуальне насильство з боку Майкла Джексона щодо його малолітніх фанатів спричинила немало галасу у світі. Найбільше в Америці, де про цю історію написали і продовжують писати чи не всі топові ЗМІ. Широка прем’єра цього фільму відбулася 6 березня, у російськомовному сегменті – 15 березня. І, здається, тільки зараз до України дійшла луна дискусій щодо одразу декількох проблем, актуалізованих фільмом.

Працюючи з правозахисним контекстом, я застала обговорення цього фільму переважно в правозахисному середовищі із відповідним фокусом. І реакція правозахисної спільноти на цей фільм здалася мені досить однозначною, але сьогодні не про неї. Пізніше я зітнулася з обговореннями фільму журналістською спільнотою: переважно медійники дискутували про те, чи дотримався фільм журналістських стандартів, чи не ображає він пам’ять видатного артиста, чи не є він безпідставним обвинуваченням людини, яка вже не може сказати слово на свій захист?

Маючи як правозахисний, так і журналістський досвід, я спробую поміркувати над питаннями, які ставить фільм, і які можна поставити до фільму.

Про що ця стрічка? Про Майкла Джексона? Про Вейда Робсона і Джеймса Сейфчака – ймовірних жертв Джексона? Про стосунки? Про насильство? Про складний і багатовимірний характер сексуальних злочинів?

Як на мене, публічне обговорення довкола цих речей могли би дати глибше розуміння, чому фільм саме такий, і чому він вийшов саме зараз. Однак такого обговорення в Україні ще не відбулося, тому я спробую дати свої варіанти відповідей на деякі з основних претензій до фільму.

Чому Робсон і Сейфчак не наводять доказів того, що Джексон чинив проти них насильство? Це порушення презумпції невинуватості.

Річ у тім, що принцип презумпції невинуватості, на який занадто часто посилаються з приводом та без, уже остаточно розмився у значенні. Презумпція невинуватості означає лише те, що жодна особа не може вважатися винуватою, допоки її провина не доведена у суді. Чи означає це, що жодна людина не може звинуватити в чомусь іншу людину, якщо не має доказів? Ні, не означає. Якщо проти когось скоїли злочин – достатньо про це заявити. Обов’язок збирати аргументи і доводити їх до суду лягає на правоохоронців, а не жертв. Якщо ж виявиться, що заявник когось оббрехав – він нестиме за це свою персональну відповідальність. Чи означає принцип презумпції невинуватості, що журналісти не можуть називати Джексона злочинцем чи звинувачувати його у педофілії? Так, означає. Але у фільмі немає закадрового голосу, автори взагалі не дають ніякої персональної оцінки історіям, розказаним їхніми героями. Більше того – жоден із героїв фільму не називає Джексона злочинцем. Робсон і Сейфчак розповідають історії своїх “взаємин” із Джексоном, які, як вони з’ясували пізніше, мали травматичні наслідки для них, і, відповідно до американських законів, є злочином.

Чому автори не дали слово іншій стороні – представниками Джексона?

Для мене очевидним є той факт, що “Залишаючи Неверленд” – це і є слово “іншій стороні”. Стороні ймовірної жертви. Тій, яка до цього не мала багато можливостей викласти свою версію подій. Під час судових розглядів звинувачень Джексона у педофілії він мав безліч інтерв’ю і безліч простору для самозахисту. Як відома та впливова людина він, очевидно, привертав багато уваги преси до себе і, відповідно, – мав багато “ефірного часу”. Позиція Джексона та його представників у цій ситуації відома. Більше того – нам відома оцінка присяжних, які виправдали Джексона. Проте автори фільму, вочевидь, захотіли вислухати тих, хто в цій історії опинився по інший бік. Менш відомі і впливові герої отримали слово на рівні із Джексоном і змогли пояснити, що з ними відбувалося, чому вони не розцінювали “відносини” зі співаком як сексуальне насильство, чому мовчали та брехали на його користь.

Чому автори не зібрали доказів провини Джексона, а задовольнилися лише словами героїв?

Автори, звичайно, могли зібрати докази провини або невинуватості Джексона. І тоді цей фільм вийшов би у жанрі журналістського розслідування, наприклад. Але, думаю, метою авторів було не викрити Джексона, а показати проблему, відверте обговорення якої стало можливим лише зараз, коли заяви про сексуальне насильство у шоубізнесі перестали бути маргінальною справою. Насправді усе, про що розказано у фільмі (окрім хіба що приватних подробиць), було відомо задовго до його виходу. Джексон відповідав на суді за тими самими звинуваченнями, про які йдеться, тому не можна сказати, що фільм витягнув на світ божий сенсаційні новини. Те, що виглядає, як фільм-викриття, насправді може претендувати на дещо інше. На те, щоб спробувати розібратися, наскільки складно буває виявити сексуальне насильство, і ще складніше – сказати про нього, особливо коли кривдник та жертва у різних “вагових категоріях”. Як сексуальне насильство може мімікрувати під дружбу та любов. Як кривдник може переконати жертву в тому, що вона сама в усьому винна. Як складно буває визнати очевидне, навіть за багато років.

Чому фільм вийшов саме зараз, коли покійний Джексон не може себе захистити?

Відповідей на це запитання може бути безліч: від браку відповідного матеріалу за життя Джексона, до зміни парадигми, яка уможливила вихід фільму і провокацію відповідних дискусій. Можливо, ймовірні жертви Джексона не наважувалися сповідуватися раніше. Можливо, придатний ґрунт для виходу стрічки підготував рух MeToo і загальносвітовий тренд на боротьбу з нерівністю та безкарністю. Можливо, до цього герої фільму не рефлексували щодо “стосунків” із Джексоном.

Як нам бути впевненими, що Робсон і Сейфчак не вирішили просто заробити грошей?

Наскільки відомо з відкритих джерел, героям фільму не платили за інтерв’ю. Вірити їм чи ні – завжди залишається на розсуд глядача. Зрештою, фільм залишає багато простору для роздумів, критики, аналізу та оцінок.

На перший погляд стрічка пропонує подумати над класичним: чи може геній бути злодієм. Але, думаю, смислове поле може бути трохи ширшим. І серед багатьох питань, порушених у фільмі, я би виділила такі: чи можуть жертви популярної та впливової людини мати силу говорити? Якщо так, то які очікування та вимоги висуває суспільство до них? Чи сприяють ці очікування та вимоги встановленню правди? Чому жертви сексуальних злочинів поводять себе так, як поводять? Чи багато ми взагалі знаємо про сексуальне насильство?

Не менш важливо (а може, навіть, і найбільш важливо) зрозуміти, кому адресують ці питання автори фільму. Джексону? Глядачам? Чи суспільству?

Мені здається, десь у цьому напрямку можуть бути заховані болючі, але надзвичайно важливі відповіді.

Маргарита Тарасова для Детектор медіа

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: