Україна відмовляє в притулку прибічнику Навального: чому це не випадковість, а система
Наразі в Окружному адміністративному суді Києва оскаржується рішення про відмову України в захисті громадянину Росії Андрію Є., який був співробітником Фонду боротьби з корупцією відомого російського опозиціонера Олексія Навального. Понад рік, із 16 вересня 2019 до кінця грудня 2020 року, міграційна служба України перевіряла, чи існує реальна загроза для співробітників зазначеного фонду та активістів антикорупційного руху в разі повернення до Російської Федерації.
Своєю чергою прокуратура України активно намагалася екстрадувати члена ФБК до Росії через оголошення його в міжнародний розшук. Так активно, що помістила до слідчого ізолятора, щоб обмежити надання з його боку доказів про політичні переслідування. Суд першої інстанції підтримав аргументи прокуратури, проте апеляційна інстанція змінила запобіжний захід на домашній арешт (було розуміння, що на всіх таких активістів місць у Лук’янівському СІЗО не вистачить: мовляв, хоча б своїх пересадити).
Вочевидь, прокуратурі міста Києва це не дуже сподобалося, і всі надії щодо екстрадиції там поклали на міграційну службу. Відомство в справах біженців їх не підвело.
Незважаючи на українське громадянство дружини та дитини росіянина, документи, які вказували на переслідування та штучність кримінального звинувачення, українські міграційники визнали безпідставність звернення Андрія Є. по захист в Україні. Працівники гуманітарного органу навіть примудрилися не помітити отруєння голови фонду, співробітником якого був росіянин, – опозиціонера Олексія Навального. Притому, що цей скандал відбувався саме під час процедури визначення можливої загрози для росіянина.
Докази іноземця – протоколи затримання за участь у мітингах та побиття поліцейськими – були визнані правдоподібними, але несуттєвими. Відомостей про створення та підтримку ним ютуб-каналу “Навальний LIVE” узагалі не зазначено в рішенні, а вся небезпека проживання в Росії звелася до меседжу про відсутність на території країни збройного конфлікту, що має свідчити про безпеку повернення.
Утім, українська міграційна служба зрадила б собі, якщо не надала б ще своїх роздумів про шукача притулку.
У цьому випадку такою “перчинкою” стали висновки щодо роботи Андрія у Фонді боротьби з корупцією. Сам іноземець не був простим активістом ФБК: він брав участь у зніманні документальних фільмів про корупцію у вищих колах влади Росії. Зокрема, найвідоміших – “Він вам не Дімон”, “Квартири, дача й італійська вілла Володимира Соловйова”, “Палац, на який заборонено дивитися”, “Засекречені мільярди прем’єра Мішустіна”, “Таємничий острів Мєдвєдєва”.
Власне, посада Андрія у фонді – “спеціаліст відділу розслідувань” – вказує на його посадові та функціональні обов’язки в організації. Саме посада і стала “червоною ганчіркою” для міграційної служби, яка з пафосом зазначила підстави відмови в захисті в Україні: “Медведєв О.С. звів Андрія Є. з об’єктами Дмитра Медведєва (колишнього президента, прем’єр-міністра РФ та чинного заступника голови Ради безпеки РФ) та родиною Чайки (колишнього генпрокурора РФ). Шукач притулку повинен був продавати їхню нерухомість, однак заявник використав ці відносини на свою користь, надавши розголосу щодо їхнього майна, і використав цю інформацію у відеовикритті про Дмитра Медведєва “Он вам не Димон”… Згодом вони здогадалися, що саме Є. мав доступ до цієї інформації, і вийшли на нього”. Тож великий привіт усім українським антикорупційникам.
Інші 19 сторінок висновку не є цікавими, адже все було спрямоване саме на дві головні маніпуляції. Перша з яких – активісти Фонду боротьби з корупцією не мають стосунку до особи Олексія Навального, і все, що сталося з керівником фонду, не стосується інших співробітників. А друга – порушення кримінальної справи відбулося не через політичні переслідування, а через “образу” (тобто особисті мотиви) керівництва Росії. А в разі такої загрози помсти, за рішенням ДМС, особа не є переслідуваною, адже передбачається можливість звернення по захист до уповноважених органів своєї країни. Тобто українські міграційники “запропонували” Андрію Є. звернутися по захист від колишніх президента та генерального прокурора до російського суду.
Подивимося, що запропонує Андрію український суд, адже в інших країнах активісти та співробітники ФБК отримують притулок саме за політичними мотивами. Відомо, наприклад, що статус біженця за таких самих обставин росіяни отримали в Болгарії, Фінляндії, Литві, Великій Британії.
Можливо, зараз, після чергового загострення подій навколо Навального, Україна схаменеться і дасть задньої, але проблема в тому, що справа росіянина Андрія Є. не є якимось винятком. Адже Україна систематично протягом останніх років видає на запит авторитарних країн представників опозиції та опонентів тамтешньої влади.
І не важливо, будуть це активісти чи опозиціонери з Казахстану, Туреччини, Білорусі чи навіть з країни-агресора Росії, з якою Україна фактично воює.
Україна називає це виконанням міжнародних зобов’язань щодо розшуку, переслідування та видавання правопорушників, які перебувають у міжнародному розшуку.
Але органи прокуратури, Державна міграційна служба та Служба безпеки України так активно використовують свої можливості щодо перевірки заяв на отримання іноземцями захисту, що Управління Верховного комісара ООН у справах біженців визнало нашу країну небезпечною для шукачів притулку та біженців.
Згаданий “тріумвірат” державних органів має суттєву підтримку в судовій системі, яка відправляє шукачів притулку за ґрати на час екстрадиції, а також – до країн, де їм загрожує нелюдське поводження, катування та несправедливе судочинство.
“Унікальність” роботи системи притулку – у відсутності відповідальності, адже в разі негативного рішення щодо отримання статусу біженця в Україні та подальшій екстрадиції один орган переводить відповідальність на інший, а судова влада взагалі залишається осторонь. Найбільшу критику з боку міжнародних неурядових організацій отримують саме міграційна служба, прокуратура та органи безпеки.
А відсутність відповідальності за помилки, наслідком яких є здоров’я, свобода та часто життя людини, породжує відчуття повної безкарності та вседозволеності. І це призводить до ще більших порушень: в Україні стрімко набуває популярності позасудове видавання до країни переслідування опозиційних політиків, активістів, журналістів та інших опонентів чинної влади.
Громадян Узбекистану і Таджикистану викрадають посеред українських міст на очах у родичів, курди та прихильники Гюлена загадково опиняються за невстановлених обставин у турецьких в’язницях, російські та білоруські активісти затримуються поліцейськими або спецслужбою і за декілька годин перетинають кордон (зокрема, доїжджаючи до нього в багажниках автомобілів силовиків). Такі випадки стають відомими лише постфактум. Державні органи вивчили урок у ситуації з інгушем Тимуром Тумгоєвим і більше не намагаються зайвий раз “хвилювати” українських правозахисників та громадськість.
Але для розуміння застарілості системи надання притулку в Україні, архаїзму та неприйняття політичного переслідування після набуття захисту в нашій країні можна навести прості приклади, які пояснюють різницю між “отриманням захисту в Україні” та “легалізацією нелегальних мігрантів”.
Саме “легалізація незаконних мігрантів” з подачі силовиків та правоохоронців використовується для розпалювання ворожнечі щодо іноземців. Жахалки у вигляді погромів та терористичних актів, які вчиняються мігрантами в Європі, на думку силовиків, переконливо свідчать про небезпеку від шукачів притулку.
А вирішує, чи заслуговує іноземець на статус біженця або додатковий захист в Україні, саме Державна міграційна служба.
Кожне таке рішення індивідуальне. Від початку і до кінця процедури шукач притулку повинен пройти всі дев’ять кіл пекла. Це притому, що наступні дев’ять – судове оскарження в разі негативного рішення з боку міграційної служби. А відомо, що приблизно 80–90% рішень міграційної служби саме негативні, оскільки іноземці не довели, що в країні походження або громадянської належності їм загрожують нелюдське поводження, тортури, несправедливе кримінальне переслідування тощо.
Приміром, доброволець, учасник АТО, громадянин Росії Тимур Тумгоєв, якого екстрадували на батьківщину, не зміг довести загрозу своєму життю та свободі в міграційній службі. Прокуратура використала твердження про безпеку повернення у своєму рішенні, а суд – висновки та рішення обох органів для відмови під час оскарження іноземним комбатантом постанови про екстрадицію. Після обурення в суспільстві всі державні органи пообіцяли ретельніше вивчати справи іноземців.
Але як вони це втілюють на практиці, бачимо на прикладі справи прихильника Навального Андрія Є. та ще однієї – справи відомої казахстанської опозиціонерки та блогерки Жанари Ахметової, яка мала необережність просити притулку в Україні.
Для початку всі без винятку правоохоронні та силові органи влаштували для неї гостинний прийом за вищими стандартами – затримання, суд, слідчий ізолятор, спроба швидкої екстрадиції.
Після розголосу із затриманням Ахметової та підтримки з боку народних депутатів України, депутатів Європейського парламенту, десятків правозахисників її звільнили на поруки народного депутата.
Проте українські правоохоронці та казахстанські спецслужби влаштували полювання на неї та її малолітнього сина звичнішими способами – намаганнями викрасти та передати до Казахстану без паперової бюрократії.
Водночас не гребували нічим: залучали співробітників української поліції, які штурмували квартиру іноземки, відкрито цілодобово спостерігали за нею, задіювали армію ботів у соціальних мережах, завданням яких було “топити” пости, статті, відеозвернення Ахметової в інтернеті.
Справу Ахметової про відмову їй у захисті як виняток розглядав Верховний Суд України, який скасував рішення апеляційної інстанції на її користь, а міграційна служба отримала постанову суду раніше, ніж на ній висохла печатка судді та підписи всіх членів колегії.
Згодом міграційна служба перевершила себе, коли сім місяців замість трьох розглядала скаргу Ахметової на рішення територіального органу після повторного звернення. Для працівників служби “неприємним сюрпризом” стало звернення до уряду України одразу двох спеціальних доповідачів ООН – Спеціального доповідача з питань катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Спеціального доповідача з питань про становище правозахисників.
Обидва спеціальних доповідачі ООН висловили занепокоєння “трилером” навколо ситуації з Ахметовою та прямо вказали на політичні переслідування, штучність кримінальної справи, а також загрози, з якими вона та її син зіткнуться в разі повернення до Казахстану.
Уряд це звернення проігнорував, а через сім місяців роздумів Центральний апарат міграційної служби написав висновок, який можна розібрати на цитати. У документі сарказм стосовно міжнародної організації втілено в кращих традиціях російського МЗС. Роздуми міграційної служби у висновку є підтвердженням думки багатьох правозахисників, що нашу країну ще років двісті не визнаватимуть безпечною для шукачів притулку та біженців:
“Одночасно є незрозумілим занепокоєння Спеціального доповідача з питання про становище правозахисників щодо перебування Ахметової Ж. та інших подібних правопорушників… у СІЗО, адже такі процедури є стандартними для такої категорії осіб. Також виказується занепокоєння, що Ахметову будуть судити за сфабрикованими звинуваченнями… які, як їм здається, є результатом її правозахисної діяльності… Казахстан запевнює в тому, що у випадку її повернення до країни… її не буде піддано катуванню або нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню та їй буде забезпечено право на справедливий суд… Саме через це в інтересах світової громадськості необхідно, щоби особи, які підозрюються у вчиненні злочинів та які переховуються за кордоном, предстали перед правосуддям. І, навпаки, створення умов для безпечного перебування втікачів є не тільки небезпечним для держави, зобов’язаної забезпечувати захист особи, але також сприяє підриву основ екстрадиції. …Її так звана “політична діяльність” не звільняє її від відбуття цього покарання. Як бачимо, занепокоєність спецдоповідачів не знайшла свого підтвердження…”
Ще раз: гуманітарний орган, який повинен вивчати ситуацію в країнах походження, не тільки засумнівався в компетенції та професіоналізмі спеціальних доповідачів ООН зі всіма їхніми структурами, штатами, радниками та спеціалістами у всьому світі, а й “насварив пальцем” ООН за ймовірний захист злочинців.
На тлі столичних “перлів” дещо блякне Вінницька міграційна служба зі своїми потугами щодо киргизького узбека, чия провина лише в тому, що він народився і проживав у місті Ош. Де та Вінницька область, а де Конвенція про статус біженця? У різних вимірах різних всесвітів.
Лише через згадування Конвенції про права людини в житомирських судах можуть притягнути до відповідальності за образу українського правосуддя. А Харківська міграційна служба вважає, що порушення кримінальної справи щодо особи прирівнюється до визнання провини поза судом. Шукачів притулку, стосовно яких порушено кримінальні справи через політичні переслідування, там уперто називають “злочинцями”.
Водночас органи прокуратури, безпеки та міграційної служби щороку лише погіршують становище реальних шукачів притулку.
Маніпуляції з фактами, інформацією щодо країн походження, міжнародним та національним законодавством стали візитівкою української міграційної політики, якщо така і є. Співпраця із силовими структурами та спецслужбами іноземних країн, зокрема авторитарними режимами, не засмучує наших “спеціалістів”, які виправдовуються “національними інтересами”, хоча насправді їх там немає.
Олексій Скорбач, адвокат, який представляє шукачів притулку в Україні
