У в’язницях фіксуватимуть катування “за міжнародним стандартом”. Але це не точно

Дата: 14 Грудня 2021 Автор: Маргарита Тарасова
A+ A- Підписатися

Наприкінці жовтня Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби (ЦОЗ ДКВС) видав наказ, яким зобов’язав медиків у пенітенціарних закладах фіксувати тілесні ушкодження в спеціальній карті. Наказ набирає чинності з 1 січня 2022 року. За задумом (як неофіційно пояснили співробітники ЦОЗ ДКВС) ця карта відповідає стандартам Стамбульського протоколу, а за основу взято напрацювання Офісу генерального прокурора, Міністерства охорони здоров’я, правозахисників та судово-медичних експертів.

Той факт, що ЦОЗ ДКВС намагаються використовувати стандарти Стамбульського протоколу заслуговує лише на схвалення. Проте в наказі заховалися серйозні ризики.

Що таке Стамбульський протокол?

Керівництво ООН з питань ефективного документування та розслідування катувань було розроблене в 1999 році. Воно містить детальні описи принципів та процедур, які мають застосовуватися, якщо є підозра, що особа зазнала катування.

Без ретельної фіксації слідів катувань майже неможливе розслідування, саме тому міжнародні стандарти прописано дуже ретельно.

Стамбульський протокол у неофіційному українському перекладі складається з понад 130 сторінок з додатками. Наказ ЦОЗ ДКВС більш стислий – картка разом з інструкцією до неї вмістилася на п’яти сторінках. Але це не єдина і не найбільша відмінність.

Медичний франкенштейн

У 2019 році Центр прав людини ZMINA та Експертний центр з прав людини провели дослідження практики фіксації катувань, зокрема, у слідчих ізоляторах та колоніях. У межах дослідження експерти не тільки зібрали дані про фіксацію катувань від ув’язнених та персоналу колоній, а й провели фокус-групу з медиками. Результати дослідження показали, що медики в пенітенціарній системі, хоч і є формально незалежними від адміністрації установи, фактично не можуть працювати, якщо мають погані стосунки з начальством. Як сказав один з медиків – учасників фокус-групи, “всі нам розповідають: не слухайте начальника. А ви спочатку мені забезпечте провезення медикаментів бандитам (ув’язненим. – Ред.). Машину мені хто на це дає? Начальник дає”.

Історія з “незалежною” медициною в українських в’язницях тягнеться вже багато років. Правозахисники вимагають передати медичні послуги до Міністерства охорони здоров’я, натомість Міністерство юстиції пропонує компромісний варіант – начебто незалежну медичну службу, проте все ще в межах пенітенціарної системи. Бути “трішки вагітною” в тюремної медицини, однак, виходить погано, про що свідчать звіти як Національного превентивного механізму, так і міжнародних структур.

І це перша проблема наказу. Де-факто залежність медиків від адміністрації колоній не дає дотягнути до стандартів Стамбульського протоколу навіть найкращі “внутрішні” карти фіксації катувань. Адже всі вони суперечитимуть одному з його принципів:  “Лікарі мають стежити за тим, щоб їхні договірні обов’язки не заважали їм зберігати професійну незалежність в ухваленні медичних рішень”.

Проілюструвати цю проблему можна цитатою одного з лікарів пенітенціарної системи: “Ми (пенітенціарна медицина. – Ред.), коли відокремилися, – у нас почала складатися конфліктна ситуація з керівництвом: вони не хочуть, щоб приїжджала поліція, не хочуть отримувати “по шапці”. Зараз у нас конфлікт із керівництвом колонії з приводу “прикриттів”.

Медикам – медичне

Наразі медики у в’язницях мають заповнювати велику кількість різноманітних журналів та довідок, більшість із яких не є медичною документацією і не може бути використана під час подальших судово-медичних експертиз. Тепер їм доведеться заповнювати ще одну. 

У карті ЦОЗ ДКВС лікарям пропонується описувати поширені травми – синці, садна, ампутації, опіки, переломи та вивихи, – позначивши їхній колір та кількість. Водночас інструкція уточнює, що йдеться про “травми кримінального характеру”, тобто такі, про які медик має здогадатися, що вони стали наслідком злочину. Походження травм медик, судячи з усього, має уточнити в пацієнта. Якщо пацієнт свої синці пояснює падінням зі сходів, наказ на цей випадок (дуже поширений, між іншим) жодних інструкцій не дає. Міжнародний стандарт водночас вимагає від медиків дати свої припущення щодо походження травм.

Окремо варто зупинитися на схемі “чоловічка”, на якій пропонується позначати локалізацію травм. З якоїсь причини схема безстатева. Очевидно, лікар має за потреби домалювати те, чого не вистачає. В інструкції лікарям пропонується намалювати ушкодження “з приблизним дотриманням розміру та форми”. Однак як лікар має фіксувати, наприклад, сліди зґвалтування? Або сліди тортури “фаланга”? До прикладу, у додатках до Стамбульського протоколу містяться не тільки детальні схеми людського тіла різних статей, а й схеми статевих органів, голови, зубів, рук, ніг та скелета, де така фіксація “з дотриманням розміру” можлива. Водночас про призначення додаткових досліджень в інструкції також не йдеться, адже роль медика – надати допомогу і дати рекомендації. Як саме пацієнт повинен ці рекомендації виконувати в умовах несвободи – наказ не уточнює. Що робити з психологічними слідами тортур, які можуть довести факт катувань, коли фізичних слідів уже немає, – також незрозуміло.

Анатомічна схема з карти первинної фіксації зовнішніх ушкоджень

Немає в інструкції і критично важливої згадки про те, що огляд має проводитися “за зачиненими дверима”, а не під наглядом оперативника, як це часто буває сьогодні.

Виявлені травми медики повинні сфотографувати (очевидно, забороненим для пронесення в установу фотоапаратом або телефоном), заархівувати, завантажити на сайт і надіслати на спеціальну адресу. Крім цього, вони також мають проінформувати органи розслідування телефоном, електронною поштою та письмовим повідомленням (чи можна вибрати щось одне – неясно). Фотографії медик має видрукувати (як?) і підкласти до карти. Водночас нумерація в карті має відповідати нумерації в інших журналах, які ведуть медики. Перспективи ретельного виконання цього алгоритму також гарно проілюструє цитата одного з учасників фокус-групи: “Всі ці довідки та повідомлення – це дві-три години роботи щодо кожного випадку. Фотофіксація, ДБР, опитування… Пів дня роботи”.

Але найбільше ризиків, мабуть, становить пункт щодо використання отриманої інформації про катування. Я думаю, що він один перекреслює все те добре, чого можна було б досягти цим наказом навіть з усіма переліченими недоліками. Тоді як Стамбульський протокол багато уваги приділяє чутливості теми перенесеного насильства і закликає медиків ухвалювати зважені рішення щодо того, як розпоряджатися отриманими даними, наказ ЦОЗ ДКВС вимагає, щоб медик передавав інформацію про виявлені травми адміністрації в’язниці. Самому ж пацієнту можуть надати тільки копію карти, і тільки на вимогу. “Звіт повинен бути конфіденційним… Необхідно вжити  всіх  заходів  обережності  для  того,  щоб утримуваним  під  вартою  особам  не загрожувала небезпека”, – попереджає Стамбульський протокол, але його вже ніхто не слухає.

Як медик має в таких обставинах будувати довіру з ув’язненими, а ув’язнений бути захищений від репресій – абсолютно незрозуміло. Навряд чи фахівці ЦОЗ ДКВС не знають, що насильство в колоніях відбувається якщо не з ініціативи адміністрації, то з її відома. Чи не знають?

Висновки

Неможливо переоцінити важливість імплементації норм Стамбульського протоколу, особливо у світлі такого масштабу системного насильства, яке можна сьогодні спостерігати в українських колоніях. Саме тому потрібні виважені та комплексі рішення, які насамперед працюватимуть на мету – документування та розслідування катувань. А не прикриття проблеми черговими довідками, які в кращому разі ігноруватимуть, а в гіршому – використовуватимуть як доказ відсутності катувань.

Завершити хочу черговою цитатою одного з медиків-учасників фокус-групи: “Наше керівництво в ЦОЗ просто не працювало в зоні”.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: