Заборона абортів, тиск костелу та війна з консерваторами: що важливо знати про фемінізм у Польщі

Дата: 29 Листопада 2021 Автор: Ірина Вікирчак
A+ A- Підписатися

Цього місяця в Польщі загинула 30-річна жінка через те, що лікарі відмовилися вдатися до необхідної процедури аборту, щоб урятувати їй життя. Ця трагедія стала приводом нової хвилі протестів проти заборони абортів у країні.

Про те, чому в європейській країні заборонили майже всі аборти, як цьому протистоять жіночі рухи, якими є польські феміністки та які питання розв’язують, говорили в шоу “Фем-zoom-теревені” з гостею Іриною Вікирчак.

Ірина Вікирчак – менеджерка у сфері культури, поетка, перекладачка. У минулому очолювала міжнародні літературні фестивалі (Meridian Czernowitz, Intermezzo Short Story Festiwal) та Національне бюро програми Європейського Союзу “Креативна Європа”. Курувала українські події за кордоном у межах Conrad Festival (Краків), Read My World Festival (Амстердам), Leipziger Buchmesse (Ляйпциг) та багатьох інших.

Останні два роки Ірина працювала в польському Вроцлаві особистою помічницею лауреатки Нобелівської премії з літератури Ольги Токарчук та координаторкою її новоствореного фонду. А нещодавно Ірина сама випустила нову збірку віршів “Альгометрія”, що просочена ідеями фемінізму, силою власного голосу та поглядом дорослої  жінки на досвід дитинства в 90-х.

Нижче коротко публікуємо розповідь Ірини Вікирчак під час онлайн-шоу на платформі ZMINA.

Коли я переїхала до Вроцлава працювати з нобелівською лауреаткою, я часто давала інтерв’ю, які можна умовно поділити на дві категорії.

Українські медіа в Польщі запитували мене про те, що їм боліло найбільше: стереотипи про українців у Польщі. Адже, на жаль, слово “українка” тут стало повністю синонімом до слова “sprzątaczka” – “прибиральниця”. І однією зі своїх місій я вбачала проговорювати ці стереотипи й позбуватися їх. Тим паче демографічно в Польщі дуже багато змінилося протягом останніх років. Зараз українці сюди переїжджають по комфорт, вони створюють бізнеси, працюють у сфері IT на високих посадах, стають менеджерами у сфері культури та в багатьох інших.

Друга категорія моїх публічних розмов стосувалася фемінізму, а саме порівняння ситуації українських жінок і польських. Я неодноразово чула від своїх польських подруг, що становище жіноцтва в Україні набагато краще, ніж тут. І водночас мені “прилітали” упередження на кшталт “українкам головне швидко вийти заміж, бо економічна ситуація скрутна”.

Не тільки мене одну це непокоїло. Тож буквально за спільною кавою з уповноваженою представницею з питань українців у Вроцлаві Ольгою Хребор ми “народили” ідею зробити українсько-польський літературний фестиваль “Фемінатива”. Таку собі платформу для діалогу українок і польок.

Цей фестиваль прекрасний тим, що жінки говорять самі про себе і не потребують нікого, хто говорив би замість них.

Також він дає можливість говорити про професійну ситуацію жінок у різних сферах: від письменництва до політики, від юриспруденції до війська. І нарешті, це місце реальних зустрічей, реальних знайомств і такого важливого діалогу поміж жінками з України та Польщі, зокрема на тему фемінізму.

Що таке польський фемінізм сьогодні? Я спостерігаю три основні напрями.

Перший – творення herstory (науковий напрям в історії, який визначає дослідження та вивчення історії з феміністичного погляду. – Ред.). Тут закладено важливу місію – повернути жіночі імена в історію, науку, висвітлення важливих досягнень та ролей жінок в історії, науці, мистецтві та ін.

Другий напрям, який найбільше помічаю в Польщі, назвала б “войовничий фемінізм”. Лідерки “чорних протестів”, такі як Марта Лемпарт чи Клементина Суханов, ведуть за собою натовп, захищають свої права не тільки словами, а й діями. Це найризикованіша, найвідважніша діяльність, але вона дуже потрібна. І ось чому.

Сьогодні в Польщі відбуваються небезпечні процеси щодо захисту прав жінок: нещодавно Конституційний суд ухвалив рішення про заборону майже всіх абортів.

Ще рік тому відбувалася потужна хвиля протестів щодо закону про заборону абортів. На вулицю вийшли всі – і молоді жінки, і жінки літнього віку. Усю хвилю протестів ще називають терміном “Страйк кобет”. Усе почалося з “чорного понеділка” – 3 жовтня 2016 року. Домовленість була така: виходити з чорними парасольками як виявом своєї позиції. Але це все затягнулося: уряд постійно відкладав своє рішення щодо закону про аборти. І протести проти закону про аборти переросли ідеологічно в протести анти-PIS (проти керівної партії).

Тут варто зауважити, що Польща… світоглядно поділена на дві частини: ти або тримаєшся “правого боку”, або – “лівого”, ліберального. Цей поділ польського суспільства видно і в результатах виборів, коли різниця між двома кандидатами на пост президента була всього у 2%.

“Чорні протести”, “Страйк кобет” також підтримали й чоловіки, які відкрито називають себе феміністами. І їх у Польщі стає дедалі більше і більше.

До речі, для мене нормально, що чоловіки називають себе феміністами. Вони нам потрібні як ніколи, тому що можуть зробити для фемінізму не менше, ніж самі жінки. Тож що більше чоловіків будуть феміністами або хоча б визнаватимуть цей рух, то збалансованішим почне ставати світ.

На тлі феміністичних протестів у країні навіть виникло нове слово для визначення прихильників консервативної ідеології, яким протиставляють себе феміністки. Це слово вже ввійшло до офіційних словників, ним усюди активно послуговуються.

“Дзядерси” – це консервативні чоловіки старшого віку, які багато чого вирішують у державі й указують, зокрема, жінкам, що їм робити з власним тілом. Їхні закони страшні. Якщо, наприклад, жінка вагітна і цей плід за всіма медичними показниками не виживе, вона нічого не зможе зробити, бо аборти заборонено, і змушена доношувати вагітність і народжувати мертву дитину.

Де-факто влада в Польщі не віддільна від костелу. І костел як інституція має реальний вплив на політику в країні, зокрема і на те законодавство, що стосується жіночого тіла, репродуктивних прав. Костел максимально патріархальна структура, і їхні рішення є консервативними щодо ролі жінки, бо це їм вигідно.

Тут дозволю собі зауважити, що все становить загрозу не тільки для польок і проблема набагато ширша. Спробую пояснити, чому так, через постать моєї багаторічної знайомої Клементини Суханов.

Варшав’янка, одна з лідерок глобального руху “Страйк кобет”, Клементина Суханов написала книжку “To jest wojna” (“То є війна”). У ній – величезне журналістське розслідування про так звану громадську організацію “Ordo Iuris”. Ця організація добре відома в Польщі як небезпечна. Клементина Суханов у межах свого розслідування доходить висновку, що Ordo Iuris працює саме в тих країнах, де є проблеми з правами жінок: Південна та Північна Америка, низка країн Європи.

Дослідниця аргументує в дослідженні, що “ноги цієї організації ростуть”, як не дивно, з Кремля. І одним із завдань Ordo Iuris є розхитування ситуації в Європі.

Наприклад, Ordo Iuris навіть подала до суду на феміністку, добре відому діячку сучасного кінематографа Агнешку Холланд за її публічний коментар, що Ordo Iuris має “фашистський” характер.

Члени Ordo Iuris постійно атакують організації, що працюють над захистом прав людини. Найнебезпечніше те, що назовні, зокрема на своєму вебсайті, “організація” виглядає як цілком пристойна та успішна. І вона вербує до своїх лав зовсім молодих людей, які світоглядно ще формуються, але вже перебирають думки й позиції цієї організації на свій лад, зокрема й радикальніші. 

Але я впевнена, що в Україні майже нічого не знають про цю організацію та її діяльність. Тому я дуже зраділа, коли Клементина сказала, що її книжка буде перекладена українською мовою.

Третій напрям, за яким розвивається польський фемінізм, академічний. Тут я б пригадала такі постаті, як Агнешка Графф, Казимера Щука та інші, хто формує ціле покоління з новою свідомістю.

Я бачила студенток, які виходили на страйки. Це зовсім інші люди – вільні, вони знають чого хочуть, знають свої права і захищають їх. Вони не бояться, не чекають схвалення на свої дії та думки дорослих чи уряду.

І, звісно, фемінізм у літературі. Я не знаю жодної польської письменниці, яка не була б феміністкою. Нобелівська лауреатка Ольга Токарчук відкрито про це говорить, зокрема про видимість жінок. І у своїй нобелівській промові, до речі, вона згадує фільм режисера Бйорна Рунге “Дружина”, де чоловік і дружина спільно працювали над книжками все життя, але нагорода і визнання дістаються чомусь чоловікові. Тож Ольга подякувала всім тим жінкам, завдяки яким вона отримала цю премію.

Ірина Вікирчак, менеджерка у сфері культури, поетка, перекладачка

Записала Марія Дрозд


Матеріал підготовлено за підтримки посольства Федеративної Республіки Німеччина

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: