“Опусти камеру, бо пристрелю!”, або Досить бачити в журналістах ворогів та диверсантів

Дата: 29 Березня 2022 Автор: Стас Козлюк
A+ A- Підписатися

Наведений на вас калаш і звук затвора, що пересмикується, змушує переглянути пріоритети в житті. І ні, це не злобні івани, які прийшли щось денацифіковувати. Це свої, українці. Підходиш такий до них, пояснюєш, що хочеш зняти результати обстрілів, питаєш, що знімати можна, а чого не можна. Пояснюєш, що ти зніматимеш за кілька перехресть. Бо там розбиті й спалені машини, розвалені будинки й офісні центри. Ніби домовилися.

Йдеш собі, починаєш працювати. І тут до тебе несеться людина, з якою хвилину тому ви говорили. От тільки тепер вона не надто налаштована на дружню розмову. Тепер вона на вас кричить, погрожує розбити камери, наводить на вас автомат і обіцяє пристрелити, якщо ви не побіжите геть прям тут і прям зараз.

Окей, це я ще можу зрозуміти. Бо це Харків, усі нервові, щодня обстріли, людей може перемкнути, їм може бути глибоко пофіг на якогось, там, фотографа і його роботу. Лінія фронту поруч, і прилетіти може будь-якої миті. Народ на стрьомі.

Але ось вам інша історія. Кривий Ріг. Двір, де виріс Зеленський. Заходимо туди з колегами, розпитуємо двох місцевих жінок про те, чи пам’ятає взагалі цей двір президента. Яким він був, коли був малим, яким він був, коли ходив до університету. Як вони зараз до нього ставляться і чого очікують. Якщо коротко, звичайна собі розмова для замальовки в репортажі для англомовного видання.

Уже сідаємо в авто, збираємося їхати на базу. І тут до нас підскакує кілька місцевих, викликають поліцію, особливо нервові починають витягати водія з-за керма. Ґвалт, крики, погрози тюрмою й підвалами СБУ. Притому що представник СБУ з нами. Його, щоправда, місцеві слухати не хочуть.

Поки чекаємо поліцію, говоримо з місцевими, довго й терпляче пояснюємо, хто ми і що ми тут робимо. Ситуація заспокоюється, стоїмо, куримо. Підлітає нова група занепокоєних громадян. Знову ґвалт, крики, звинувачення в роботі на Росію, бо питання про дитинство президента, як виявляється, чутлива інформація, що може вплинути на перебіг війни (га?). Звинувачення в роботі на сєпарів з окупованого Донбасу, звинувачення в роботі на Росію, погрози судом воєнного часу – в розумінні занепокоєних громадян це розстріл на місці без слідства.

“Якби в мене був автомат – я б вас нах*й розстріляла!” – кричить одна з жінок. Хвала журналістському богу, в цей момент приїжджає поліція, перевертає всі наші речі, ретельно оглядає авто, всіх заспокоює, і ми злі й втомлені їдемо нарешті на базу.

Результати обстрілів. Люди начиталися, що результати обстрілів знімати не можна. Бо фото в соцмережах – це корегування вогню. Окей. Може бути, якщо за кількадесят кілометрів від вас стоїть ворожа арта. Але ж не тоді, коли від вас до лінії фронту ціла країна.

“Звідки у вас інформація, що обстріляли щось біля аеропорту?” – питає поліцейський колегу.

І в цей момент важко дібрати слова. Бо, по-перше, ваш мер кількадесят хвилин тому написав. Бо, по-друге, у вас, пане полісмен, за спиною величезний стовп чорного їб*чого диму, який видно за десятки кілометрів. Але все одно нічого знімати не можна. Будівлі біля аеропорту – не можна (окей, поруч стратегічний об’єкт). Гасіння нафтобази – не можна. Стій біля поліцейських фіг знає де і навіть не думай підіймати камеру. Бо це корегування вогню. І можна отримати в об’єктив чи то від поліції, чи то від знервованих місцевих. Пофіг, що на ранок пресслужба ДСНС опублікує в себе на сторінці фотографії. За цими фото корегувати вогонь не можна. А по твоїм, аналогічним (але різким і у фокусі) можна.

Народ шукає відьом. І на вулицях, і в соцмережах. Діалогу не виходить. Коли ти намагаєшся пояснити, що нафтобаза тут давно, що координати її є давно, що базу видно навіть на мапах гуглу, що ракетні удари не корегуватимуть за вашими фото (бо це, блін, ракетні удари – це сотні й сотні кілометрів, з Чорного моря чи з Білорусі) – тебе не чують. “Те, що прилетіло за 20 хв після нафтобази, – результат прямого ефіру ВВС”. Та майте бога в серці! Ви хочете сказати, що якийсь іван у режимі реального часу дивився прямий ефір, за п’ять хвилин розрахував координати, вистрілив, і ракета за 15–20 хв уже прилетіла? Щоправда, по-іншому важливому інфраструктурному об’єкту в іншій частині міста, але кого то гребе. Спроба дискусії зводиться до переходу на особистості й питань: “А чьо ти не на фронті, тобі шо, павєстку пріслать, сільна умний?”

Акредитація ЗСУ – це просто фантик. Гарний, ламінований, але фантик. Усім по хрін на цю акредитацію. Заїжджаєш у ЖК під Львовом – питають дозвіл від місцевої влади. Проходиш блокпост – питають папірець від військової адміністрації. Питання: на хіба було витрачати час людей у Міноборони, щоб про цей документ знало лише Міноборони й журналісти?

Що цей документ нам дає, окрім геморою зі спробами його роздрукувати?

Людина з камерою за замовченням підозріла. Вас зупинить поліція, щоб перевірити документи. Акредитація від ЗСУ? Що це такє? Паспорт давай, покажи прописку. Що там у тебе на камері? Точно нічого забороненого не знімав? А якщо пошукати? На вас коситимуться люди, будуть забороняти фотографувати бомбосховище (дарма, що адреса є у відкритому доступі), заборонятимуть фотографувати волонтерський центр (пофіг, що його адреса публічна, а звідти уже навалили 100500 фото).

Я вже не знаю, як пояснювати людям, що журналісти – не вороги. Що від нашої роботи також залежить результат цієї війни. Бо світ має бачити, що роблять росіяни і як конкретно вони “не воюють з цивільними”. Що прямий ефір з високої точки за кількадесят кілометрів від місця ракетного удару – це не про корегування ракетних ударів. Що диверсант чи корегувальник не ходитиме з технікою, яка коштує 10 тисяч доларів. Диверсант чи корегувальник зніматиме на телефон. Можливо, навіть з вікна сусіднього будинку. Чи з вікна авто. Чи просто проходячи повз. Бо велика чорна камера привертає забагато уваги. Телефон – ні. Здавалося б, це логічно, але люди про це не думають і думати не хочуть. Тому що навколо шастають ДРГ росіян і корегувальники. Бо про це ж пишуть на кожному кроці, у кожному телеграм-каналі.

І це ми ще не говорили про зміни до Кримінального кодексу, за якими тепер ледь не кожного журналіста можна посадити на кілька років, бо він просто виконує свою роботу. Якщо коротко, може, ну його на фіг? Може, продати камеру, нарешті здати на водійське посвідчення й почати таксувати? Там хоч нервів менше.

 Стас Козлюк, журналіст-фрілансер, фотограф, медіаактивіст

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: