“Ви думаєте, ми вас людьми вважаємо? Ми не вважаємо”: репортаж із села Піски-Радьківські, яке пів року жило під окупацією

Дата: 08 Листопада 2022 Автор: Єлизавета Сокуренко
A+ A- Підписатися

Село Піски-Радьківські розташоване на межі Ізюмського району Харківської області та Лиманського району Донецької. Майже пів року – з квітня по 25 вересня – населений пункт перебував під російською окупацією. 

ZMINA поговорила з людьми, яких росіяни утримували у виявленій тут катівні та вивозили із села рити замість них окопи на другій лінії фронту, а також з місцевими мешканцями про те, як частина села згуртувалася, поки колаборанти мстились односельцям за найменші образи в минулому.  

Піски-Радьківські. Фото: Єлизавета Сокуренко

На великій неасфальтованій площі перед Будинком культури Пісків-Радьківських зібралося з кілька десятків людей. Тримаючи поруч себе велосипеди, місцеві обговорюють, що до сусідньої Маліївки – маленького села за 2 кілометри, яке підпорядковується Піско-Радьківській сільській раді, – привезли гуманітарну допомогу. Тож люди чекають: можливо, заїдуть і до них.

У квітні в Пісках-Радьківських точились активні бойові дії. Від постійних обстрілів люди ховались у погребах. Як згадують місцеві, росіяни, заходячи в село, прострілювали хати. Тоді ж окупанти зруйнували поштове відділення, аптеку, дитячий садок. Згодом розмістилися в місцевій школі. Приміщення лікарні зайняли під військовий шпиталь, а поруч розгорнули власний крематорій, куди на гелікоптерах доставляли трупи.  

В очікуванні гуманітарної допомоги місцеві побіжно вирішують нагальні справи в Будинку культури: дрова, їжа, ліки, укладання списків тих, хто залишився в селі. Людей виїхало небагато. З 1500 тих, хто фактично жив у Пісках-Радьківських, за підрахунками місцевих, залишилося 1200. 

Порядкують у Будинку культури його працівниці, дехто з мешканців, сімейна лікарка та поодинокі працівники сільської ради. Одноповерхова будівля останньої, розташована неподалік, наразі закрита. Після звільнення частина співробітників органу покинула село разом з окупантами. З ними, кажуть місцеві, виїхала і сільська староста. Подекуди в розмовах односельці називають її не інакше як “мразь”. 

“У нас тут окупанти жили. Все засмітили. Отут тримали баранів, котів тримали, собак…” – Валентина, статна жінка з укладеними на потилиці косами, показує порожній вестибюль. Стіни приміщення пофарбовано в блакитний та ближче до стелі прикрашено гіпсовою ліпниною вишиваного орнаменту. 

У Будинку культури жінка очолює фольклорний колектив:

“[Сценічну] штору забрали із зали. Ми лише минулого року ремонт зробили, а вони тут усе перевернули. Вишиванки нові поскидали в купу і насцяли зверху. Музичну апаратуру покрали. Потім росіяни хотіли, щоб Будинок культури працював, щоб тут була якась гуманітарка і хтось тут співав. Ми відмовилися. Вони давали свої концерти – дві дівчини та два хлопці у формі заспівали кілька пісень перед солдатами”

Про російських військових Валентина відгукується з огидою. Жінка рахувала дні, проведені під окупацією, – 164.  

“Приїхали до мене додому з обшуком: “А чого самогон не женете? У вас виноград є, чому вино не робите? Моя мамка таке вино робе”. Так звалюй, думаю, до мамки своєї. “Чого у вас стільки трусів, п’ять ліфчиків різного кольору – чому так багато?” Перші були безбашенні: прямо у двори заїжджали, грабували будинки. У них гранати, автомати. Ніхто не скаже нічого. От награбували, причеп навантажили і їдуть воювати в Лозову, а потім з цим причепом повертаються назад”, – пригадує жінка. 

Обшуки в будинку Валентини відбувалися вісім разів. Щоразу після чергової ротації росіян. Під час першого та шести останніх шукали зброю. Чоловік Валентини, 51-річний Віталій, – начальник карного розшуку на пенсії. 

Мисливську рушницю, розповідає, він спершу ховав, але віддав після погроз окупантів скривдити його дружину, її сестру та тещу. 

“Якщо бодай волосина впаде з голови російського солдата – селу буде п…здець” 

Коли вдруге після цього росіяни приїхали до дому подружжя – шукали вже конкретно Віталія. 

“Ще наші військові тут були, і у нас неподалік села збили російський літак. А льотчик вижив – його шукали. Ну, я туди поїхав. Там уже були односельці, хтось із них потім навів на мене росіян. Зранку під’їхали під ворота червоні “жигулі”. Там було троє чоловіків зі зброєю, в російській формі. Одного запам’ятав – звати Діма, років 25, ми з ним потім роззнайомилися, так би мовити”, – розповідає чоловік. 

Його посадили в автівку та привезли на подвір’я приватного помешкання – через дорогу від Будинку культури. Тут, у погребі, на початку жовтня українські правоохоронці виявили катівню, в якій окупанти утримували людей. Тоді на території будинку знайшли мотузки, військову форму, зокрема українську, фалоімітатор, протигаз та зубні протези. Щодо останніх поліція з’ясовує, чи не належали вони місцевому стоматологу. 

Сірі залізні ворота, що на них написано “Люди”, “Діти”, перетягнуто червоною поліцейською стрічкою. Хвіртка, однак, відчинена. Крім головного будинку, на ділянці розташовані декілька прибудов. На великому подвір’ї, засміченому після перебування тут російських військових, стоїть стіл.

У квітні окупанти посадили за нього Віталія: 

Навпроти цей Діма сів. П’ять чоловік поряд стояли. Праворуч – автоматчик. “Який у вас зв’язок із ЗСУ?” Ніякого, кажу. “Ви подумайте ще”. 

Після цього чоловіка завели в погріб. На вхідних дверях, пам’ятає він, був причеплений протигаз. Усередині – темно. Віталій зупинився на сходах та почув позаду себе клацання затвора.  

Тоді хтось знизу потягнув чоловіка за руку: 

Ти спускайся, або пристрелять”.  

У тісному погребі, що в ньому ледь уміститься диван, уже сиділи троє чоловіків. Потім туди кинули ще одного хлопця – місцевого тероборонівця. 

“Двоє – це були раніше засуджені чоловіки з Лимана. В одного була прострелена сідниця, а другий жалувався, що йому ногу прострелили, але я не бачив. Першому дали водки рану протирати. Їх росіяни називали по номерах – 5 і 14. І сиділи вони в підвалі вже близько 20 днів, їх не били на відміну від тероборонівця: його лупили постійно – запитували про зброю, схрони”, – згадує Віталій. 

Він вважає, що “5-го” і “14-го” росіяни могли тримати для залякування людей у погребі:  

“Вони розповідали, що тут були хлопці із ЗСУ, яким пальці та вуха відрізали”. 

Будинок, у погребі якого утримували та катували людей. Фото: Єлизавета Сокуренко

Того ж дня після обіду окупанти повернулися по Віталія. Посадили за стіл на подвір’ї, руки наказали завести за спину: 

– Ти стріляв по льотчику. 

– Я його в очі не бачив. 

– Ні, ти стріляв. 

Віталія почали гамселити битою по біцепсах. Від болю в чоловіка потемніло в очах: 

“Воно ж одразу розпухає. Таке чувство, що силікон запускають, вони по тому ж місцю ще раз луплять – спершу по одній руці, потім по іншій. Автоматчик постійно змушував ставити руки за спину. “Лягай на землю”, – скомандували. Ніби й плакати не хотілось, але сльози самі текли річкою, сука”. 

Чоловік ліг на землю та просив, щоб росіяни його пристрелили, “якщо він у чомусь винний”. Його продовжували бити по руках, сідницях, ногах та запитувати: “Хто стріляв по льотчику?”  

Таке враження, що одночасно били двоє. Я не витримав і сказав, що це міг бути єгер із сусіднього села: я знав, що він виїхав. 

Бити Віталія припинили. Натомість один з росіян приставив йому до голови зброю. Перезарядив. Відвів ствол від голови й вистрелив поруч. 

“Стріляв, ми його називали Кошмарік, злобний, симпатичний молодий чоловік. Він мені казав: “Ви думаєте, ми вас вважаємо людьми? Ми не вважаємо, ви для нас ніхто”. Він постійно гадості робив: міг у двері погреба вистрелити, якщо хтось просився в туалет, жрать чи води”, – говорить чоловік. 

Після допиту його знову завели в погріб. На другий день по Віталія повернувся один з військових: 

“Ну що, це твоя зіркова година: чи пан чи пропав. Іди”. 

Віталія підвели до того ж таки стола:

“Цей Діма був і ще високий чоловік у формі без опізнавальних знаків. Представився: “Я підполковник ФСБ”. Я поняв, що вони всі ефесбешники. Діма цей теж. Він, я так поняв, руководітєль. Говорив мені: “Якщо бодай волосина впаде з голови російського солдата – селу буде п…здець”. 

У підполковнику Віталій, як йому здалося, впізнав коменданта, якого окупанти поставили в селі: 

“Але той був Сергій Василійович, а цей представився Василь Сергійович. Це мене збиває. Він запитав, чи я працював у поліції. Я сказав, що все життя в карному розшуку, а зараз на пенсії” – “А чому?” Відповів, що за станом здоров’я. Він так якось омрачився. Таке склалося враження, що хотіли, щоб я на них працював”. 

Тоді розмова повернулася до збитого літака: 

“Ви ж оперативні співробітники, –  кажу їм. – Ви льотчика, певно, забрали та обміняли?” – “Так”. – “Так сфотографуйте мене і відправте йому моє фото: я чи не я стріляв”. Сфотографували мене, записали всі дані. “Відправимо. Перевіримо. Як щось не так, назад до нас у підвал”, – згадує Віталій. 

Близько десятої вечора чоловік повернувся додому. Про те, що сталося з тероборонівцем, якого утримували разом з ним, Віталій не знає. 

Територія будинку, у погребі якого утримували та катували людей. Фото: Єлизавета Сокуренко

У травні в погріб до росіян потрапив ще один місцевий – 58-річний учасник АТО Олександр [ім’я змінено]. Чоловік прослужив рік, після чого його комісували через інфаркт: 

“7-го числа приїхав БТР під мій дім. “Ти такий-то? Був в АТО?” Пояснюю їм, що був у 2018 році. Так що? Я який злочин вчинив чи що? Документи в мене всі при собі – усе показав. Забрали. “Ах, так ти в наших там стріляв?” Кажу, що я водієм був, що було перемир’я. І почалося. Стріляли над головою. Прикладами били по голові, шокерами, мішок натягнули, кинули в машину”. 

Чоловік говорить, що п’ять днів його били з ранку до вечора, “коли захочуть”. У погребі утримували ще чотирьох немісцевих та одного місцевого – знайомого Олександра, також учасника АТО. 

Потім обох вивезли до села Рубці, де вони місяць підмітали дороги. Згодом – до Лимана Донецької області. Чоловіків переодягнули в українську військову форму. Місяць вони рили замість “еленерівців” окопи, будували бліндажі та укріплення на другій лінії фронту. 

“Казали: “Ми з’ясовуємо, чи немає на вас крові, чи не вбивали ви когось, як ви служили в АТО. З’ясуємо – відпустимо”. Ми як військовополонені рахувались у них. Потім сказали, що на нас крові немає, ми вільні”, – каже чоловік. 

У середині липня Олександра привезли додому. 

“Хто тебе різав? Росіяни? Не бреши, це були українці” 

З Пісків-Радьківських окупанти вивозили місцевих і до райцентру – Борової. 36-річного Віталія забрали 17 квітня, йому закидали коригування вогню: до чоловікового дому бігав ховатися літній сусід. 

Вулиця, на якій розташований будинок Віталія, виходить одразу на поле. Вздовж неї росіяни розставили важку техніку. 

“Приїхало понад 10 людей, на двох БТРах: “А чому до вас бігають? Та ви коригувальник”. Але не били поначалу перед дружиною та сином”, – щораз важко зітхаючи пригадує чоловік. 

У родини забрали мобільні телефони. На Віталія задом-наперед одягнули куртку, капюшон натягнули на голову та замотали скотчем. Заштовхали в БТР:

“Повезли. Вилажу з нього, і така подача в солнечноє сплєтєніє одразу. Налетіли, почали бити. Били, били. Я всьо, кончаюсь. А воно ж прильоти, одні побігли, інші прибігли. Зайшли ми у двір, а там стіл. Кладуть руки на нього: “Розповідай”. Ну що я можу нового сказать? І воно, сука, начінає різати палець. Каже: “А ти підготовлений. Не плачеш. Навпевно, нацик”. Кажу: “Та я 15 років на залізниці відпрацював”. 

Шрам на мізинці Віталія після катування росіянами. Фото: Єлизавета Сокуренко

Після цього чоловіка знову посадили в БТР. Його привезли на перехрестя двох вулиць, неподалік залізничної колії: у селі розташована проміжна станція на ділянці Куп’янськ – Святогірськ:  

“Росіян там багато стояло. “Щас ми тобі зашиємо палець”. Чекали ми, чекали. В ітогє я ніби свободєн. Але куди піду, як у мене паспорт забрали? Хотів його повернути. Один підбігає, починає перебинтовувати: “Хана, ти палець не врятуєш”. Кажу: “То отрєжтє його нахрен”. Питає: “Є у вас фельдшер в селі?” Немає. “Зараз тебе поїдемо лікувати”. 

Віталія “лікували” чотири дні в школі в Боровій, яку зайняли окупанти. Інших людей там не утримували, були лише російські військові. Окупанти, які викрали чоловіка, поїхали, інші – не знали, що з ним робити. Тож перші два дні Віталія не чіпали, годували сухпайками, допоки в розташуванні не з’явився “зампмоліт”: 

“Так його називали. Він був у балаклаві постійно. Що я помню: йому 31 рік, у нього троє дочок, він це мені розповідав. І такі, ви представляєте… Напевно, ви не представляєте, очі стєкляні. Заходить і каже: “Я з ним поработаю”. 

Військовий завів Віталія в клас ДПЮ і наказав малювати мапу місця, де той живе. 

“Я принесу карту, не дай Бог щось не співпаде… – кинув замполіт і пішов. А коли повернувся, дістав фінку і встромив Віталію над коліном. Чоловік закричав. – Не кричи, твої не почують, почують мої та прийдуть допомогати мені”. 

Окупант знову пішов. Повернувшись за 10 хвилин, притис фінку, яка досі стирчала з ноги Віталія: 

“І давай пістолет у рот мені сувати, бив ним, стріляв, але обойму, схоже, вийняв. Питає: “Хто тебе різав?” Ваші ж, рускіє, кажу. “Ні, то були українці. Тебе привезли, сюди підкинули, ти інформацію дізнаєшся і їм розкажеш. Допомагай нам”. Там якісь фотографії дітей у школі були. Ними мене бив. Дивлюсь, і мені здається, що на них мій хлопчик…”  

Віталій показує шрам від фінки. Фото: Євген Васильєв

Віталій повторював, що він звичайний місцевий мешканець і не працює “ні з тими, ні з іншими”. Зрештою, “замполіт” перебинтував чоловікові ногу. 

Вже наступного ранку російські військові виїхали зі школи. Віталію сказали, що “хтось його випустить”. За 12 годин двері кімнати, в якій утримували чоловіка, відчинив місцевий мешканець: 

“Він почав питати, кого я знаю з Пісок[-Радьківських]. І тільки коли зійшлися на знайомому прізвищі, відчинив. Говорить: якщо що, “скажеш, що діти лазили, відкрили”.  

Утім, Віталій боявся повертатися до села, не маючи із собою паспорта… Тому пішов до російської військової комендатури в Боровій. 

 “20 кілометрів йти. Я хто? Що? Підходжу до комендатури – коменданта немає. “Шо ви хотіли?” Зі школи, сам з Пісок-Радьківських, туда-сюда, кажу. “Ми направлень не виписуємо, повісток не видаємо”. Пішов по вулиці. Вони [російські військові] їдуть. Тричі мене зупиняли, хоть би один підвіз. Пояснював їм, шо мене забрали, тепер іду додому”. 

Один із приватних будинків, на території якого росіяни заїхали технікою та розтрощили паркан. Фото: Єлизавета Сокуренко

Чоловік дійшов. Але родини в будинку не було, натомість у його домі оселились окупанти: 

“Смотрю, кишки валяються – поросьонка різали. Заходжу у двір, руки підіймаю: “Рєбята, хазяїн прийшов”. 

Дружина і син чоловіка жили тоді в родича неподалік, там їх Віталій і знайшов: 

“Виходить родич мій, плаче. Кажу: “Іванич, та ладно тєбє”. Жінка вибігла, в ноги впала… Малий спав, ми його розбудили: цілує і обнімає мене… Вибачте”, – чоловік затуляє очі долонями. 

Російські військові за ним не повертались. 

 “У тебе манікюр кращий, ніж у моєї дружини, – на город, рий землю руками” 

Місцеві розповідають, що окупанти мали список проукраїнських людей із села, на яких постійно морально тиснули. Один з тих, хто всю окупацію зазнавав тиску, – директор психоневрологічного інтернату Володимир Михайлович Шерстюк. Водночас на нього росіян фактично нацькував колаборант Вячеслав Щербатюк – чоловік соціальної працівниці ПНІ. До повномасштабного вторгнення він стояв на обліку в центрі зайнятості. За два дні до звільнення села разом з родиною виїхав із росіянами.   

Щербатюка окупанти призначили поліцейським, видали йому форму українського зразка. 

Дружина Володимира Михайловича Олена, яка волонтерить у Будинку культури, запрошує до себе додому. Родина має генератор, а отже світло. Володимир Михайлович щойно з роботи, тож Олена розливає по тарілках борщ. 

Чоловіку – “з перчиком”. Сама жінка сідає на крісло-гойдалку та укладає поруч пса породи чихуахуа. 

Із запалом, ніби переповідаючи сюжет пригодницької стрічки, Володимир Михайлович розповідає про життя в окупації. 

Три тижні приміщення інтернату слугувало прихистком для майже 300 людей. ПНІ розташований на відстані від села, з одного боку території установи – сосновий ліс, з іншого – Червонооскільське водосховище. Тут жила і родина Шерстюків з 15-річною донькою.

Фото: Єлизавета Сокуренко

“Нас [ПНІ] не евакуювали. “Все у вас буде нормально”, – казав мені Тертишний [Олександр, Борівський селищний голова]. Думали, що Україна відстоїть”, – пояснює Володимир Михайлович. 

Крім підопічних інтернату та працівників, що не виїхали, тут прихистили частину “лежачих” жінок, яких на “газельці” з Червонооскільського ПНІ вивозив Володимир Михайлович, а також місцевих мешканців.  

Прийшли до нас кілька десятків людей. З їжею йшли: “Нам пушки понаставляли на всій вулиці. Сказали забиратися геть. Михалич, ми до вас”. Ну що ж, кажу їм: “Будемо разом”. 

Люди розділили між собою обов’язки, щоб було легше підтримувати побут. Однією з тих, хто від цього відмовився, була дружина згаданого Щербатюка. 

“У неї, як соціальної працівниці, також були паспорта підопічних. Дехто давав їй свої банківські картки, на які пенсію отримували, щоб вона їм те чи інше купувала. Вона їздила у Сватове знімати гроші, скуплялася, привозила і брала за це гроші з підопічних. Сказав їй: “Що ти робиш?” Пригрозив СБУ, – каже Володимир Михайлович та додає: Потім почався пресинг”.  

Орієнтовно 2728 квітня до інтернату прибіг сусід подружжя Шерстюків: 

“Михалич, у тебе вдома стрілянина”. 

Вдома якраз була Олена, вона поїхала прибрати в хаті: перед цим окупанти вскрили викруткою вікна та оселилися в ній. 

Володимир Михайлович помчав додому. Неподалік дитячого садка йому назустріч вилетіла БМП. Загальмувала, і російський військовий запитав у чоловіка: 

– Ти директор?

– Так, я. 

– Залазь!

– Я додому поспішаю, у мене там якась стрілянина. 

– Швидко залазь! 

Володимир Михайлович заліз. 

– Що, козел, українців переховуєш? В СБУ зібрався дзвонить? 

– Це Щербатюк вам сказав?

Володимира Михайловича вдарили. Він подивився вниз і побачив серед екіпажу БМП Щербатюка з його сином.  

“Їду на тому БМП. Сігарєт не взяв, хоч би закурити”, – директор ПНІ сміється. 

Неподалік продовольчого магазину “Нептун” машина зупинилася. Двоє росіян вийшли. 

“А один, узбек, мені каже: “Злізай, роздягайся”. Я футболку зняв, а він: “Що далі”. Штани зняв. “Що далі”. Зняв решту. Він автомат передьоргує і отак до мене впритул до живота приставляє. Тут як закричить хазяїн магазину: “Та це Володя, що ви робите. Він людей рятує”.  

Володимира Михайловича повезли назад до інтернату. Тут росіяни влаштували обшук. Роздягали співробітників та підопічних – шукали татуювання. Щербатюку доручили допитувати чоловіків. 

Директора ПНІ повели “показувати” приміщення та погреби установи: 

“Говорили: “Якщо зараз щось знайдемо, то ти тут і залишишся”. Вискочила бригадирка підсобного хазяйства: “Що ви коїте?” Почали всі заступатися за мене. Медсестри та підопічні. Як люди масово пішли на них, то росіяни почали гальмувати”. 

Тоді один з військових відвів Володимира Михайловича в бік та, погрожуючи автоматом, прошипів: 

“Ще щось у його [Щербатюка] бік чи його дружини скажеш, я тебе покладу і твою сім’ю. Ти зрозумів?” 

Дружина Володимира Михайловича тим часом розповідає, що відбулося в домі перед тим, як росіяни на БМП поїхали по її чоловіка: 

“Забігло п’ятеро автоматчиків, положили мене мордою в пол: “Лежати”. Я лежала. Зробили обшук по хаті, сараю, гаражі, в піддувалі, в пічці, в усі мішки залазили. В гаражі стріляли”. 

Згодом Олену підняли, один з військових приставив їй до голови пістолет і просичав в обличчя: 

“У нас є інформація, що ви переховуєте зеесушніков!” 

Жінка затулила лице руками:

“А я перед цим манікюр зробила на свою голову. Побачив: “А, сука, та в тебе манікюр кращий, ніж у моєї дружини. На город. Лопату бери”. Думаю, ну всьо, зараз я сама собі викопаю яму. Іду ридаю: “Хлопці, пожалійте, у мене двоє дітей”. Син у Харкові, інтерном працює. Лопати перед цим у нас їхні ж покрали. Гребу тяпкой. “Нееет, руками греби”. Гребу руками. Стояв-стояв, видно, просвєтлєніє якесь в голові сталось, і він мене відпустив: “Досить, іди”. 

На галас збіглися сусіди. Олена каже, що не може передати, як тоді згуртувалися люди. Пізніше жінці розповіли, що росіяни почали стріляти сусідам під ноги, щоб розігнати:   

“Сказали, що бачили Вовкіну машину, а його там немає. Якщо до вечора б його не відпустили, сусіди хотіли всією вулицею іти в комендатуру та просити, щоб його відпустили. Уявіть, люди які? Нічого не боялись”. 

Ще вісім разів протягом окупації росіяни влаштовували в інтернаті зачищення. “Шмон” у будинку Шерстюків відбувався двічі на тиждень. 

У сім’ї в різний час відібрали дві автівки. Щодо однієї змусили підписати папірець, що родина віддає її добровільно. Зняли подружжя з цими папірцями на відео. 

З ПНІ окупанти вивезли чотири закуплені за державні кошти автобуси: “для поліції” та солдатів. Працівників та місцевих допитували про директора ПНІ. 

“Якби хтось щось погане сказав би, його б убили”, – вважає Олена. 

Згодом Володимира Михайловича погрозами змусили приїхати в Борову до “адміністрації”: пояснювати, звідки він взяв автобуси. 

Там йому знову погрожували розстрілом. Тоді чоловік вирішив написати заяву про звільнення за власним бажанням. Її не прийняли, бо “не було відповідального”. Директору інтернату також віддали ключі від машини, яку забрали раніше. 

Володимир Михайлович. Фото: Єлизавета Сокуренко

“Не знали б вони, що з тим ПНІ робити, злякались. Тоді вони якось тормознули. Питали мене, чому я не поїхав. А як я людей кину? Лєна на мене кричала навіть, коли останній обшук був: “Ти лише про роботу думаєш”, – говорить Володимир Михайлович.   

Олена пояснює, що нерви почали здавати, коли до неї під час “шмону” “приставав” чеченець: 

“Красива. Підніми очі, яка ти гарна. Ходімо до хати”.

У вікні російський військовий побачив доньку подружжя. Вона тримала в руках телефон. Тож окупанту здалося, що дівчинка знімає його на відео. Те, що чеченець покликав її дитину спуститися, ще більше налякало Олену:

Наказав телефон показати, а там у доньки лише скриншоти книжок. Я ще повісила Вовин піджак з афганськими медалями на видному місці. Чечен його побачив. Може, в голові щось прощьолкнуло. Переключився різко на машину нашу – вирішив забрати. А якби щось зі мною чи донькою сталось, як би ми в очі дивилися потім одне одному з чоловіком?” 

Тоді жінка була на крок від того, щоб після майже шести місяців окупації остаточно зневіритися: 

“У мене все, сил ніяких не було. Ми вже почули, що Ізюм наші отбили. І ота сторона Оскола [річки] наша. Мені хотілося взяти надувний матрац і гребти на ту сторону. Я вже просто не могла. Якби ще кілька днів і нас не отбили, я б з розуму зійшла”.  

В один із днів контрнаступу ЗСУ, пригадує Олена, вона почула, що на вулиці стало тихо: 

“Вилажу з погреба. А там наші. Ми всією вулицею вийшли. Всі обіймаємо тих солдат”. 

Сусідка подружжя “врятувала” пляшку шампанського. Потроху налила кожному. Під старою шовковицею мешканці однією з вулиць Пісків-Радьківських святкували звільнення. А неподалік українські військові відловлювали росіян, які не встигли втекти із села.  


Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки тортур, скоєних під час російської збройної агресії проти України.

Якщо ви стали потерпілим або свідком тортур, залиште інформацію про себе у формі за посиланням https://bit.ly/3FVpc6y або ж напишіть на електронну адресу oh@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами. 

Отримана інформація буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду, Європейського суду з прав людини тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.

*У головній ілюстрації до матеріалу використано дві фотографії “Суспільне. Харків”. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: