Власниця соціального бізнесу, де працюють нечуючі, Олена Полозок: “Просто бери й роби!”

Дата: 15 Вересня 2020 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

Олена Полозок – підприємиця, власниця бізнесу DOBRA з виготовлення корисної продукції без цукру, глютену, молочних продуктів тощо. Є головою Центру громадянських ініціатив “Ми разом”, ініціаторкою освітнього простору з вивчення жестової мови “Вільна школа”. У її команді працюють люди з порушеннями слуху, тож за замовчуванням тут використовують ще одну мову спілкування – жестову.

З часів Революції гідності Олена Полозок залишила своє добротне життя працівниці банку й стала волонтеркою. Їздила до рідного міста Краматорська, допомагала дітям, людям з інвалідністю, організовувала фестивалі та освітні проєкти.

Ще з дитинства Олена любила робити цукерки – оті, коли цукор тане на сковорідці. І цей дитячий захват від смаколиків перенесла в професію, громадську сферу, бізнес. Хіба що тепер її діяльність із корисніших інгредієнтів, як вона сама каже, – добрих.

Читайте наступний матеріал з циклу “Амбасадори інклюзії”.

“Чому б не навчити людей, які хочуть мати цікаву справу й заробляти?”

– Олено, скільки разів ми зустрічались, і у вас завжди було щось солоденьке. А ще ви створюєте такий затишок, що хочеться, як у дитинстві, їсти цукерку і мовчки слухати дорослих…

– Я з дитинства мріяла робити цукерки, бути кондитером, але щось не виходило.

Із 2002 року веду підприємницьку діяльність, а простіше кажучи, ми з чоловіком тримали ларьок. І водночас я мала постійну роботу, на мені було двоє малих дітей і ще й навчалася заочно в академії… Прокидаєшся в понеділок зранку й думаєш: “Куди бігти: в податкову, чи товар приймати, чи дітей до школи збирати?” Згодом ми той ларьок закрили.

…Стався Майдан, а потім війна… Я працювала в банку. У січні 2015 року, у розпал кризи, вже не могла працювати як раніше. Прокидалася щодня з думкою: “Коли я все це кину?” 

Мене так зачепили події на Майдані, коли все горить, кричить про допомогу, коли на день народження сина моє рідне місто Краматорськ бомблять, а бабуся сина телефонує в розпачі… Я вже не могла бути в банківській сфері, перекладати папірці. Тоді оглянулася на свої 25 років банківської справи – ніби ці роки повз мене пролетіли: “Боже, за цей час стільки всього можна було зробити!” 

Було страшно, але я пішла. Звільняючись, точно розуміла: хочу працювати тільки на себе.

Я пішла волонтерити. Допомагаючи на Донбасі, познайомилася з людьми, які не чують. І чи не вперше відкрила для себе їхній світ. Потім з’явилися друзі в Києві, і разом ми почали робити на домашній кухні кондитерські вироби й продавати. Так усе й почалося.

– Щоб бути волонтеркою, потрібно мати неабиякі внутрішні ресурси: подеколи справді простіше перерахувати кошти на картку…

– Якось я побачила ролик про хлопця Олександра Булатова, який не міг виїхати з Макіївки, бо в нього була собака. І волонтери йому допомагали.

А ми тоді на якомусь сімейному фестивалі Family Days готували локацію зі своєю продукцією, хотіли розповісти про “Добру цукерню” (так раніше називалася кондитерська Олени. – Авт.). Я написала тому хлопцеві, спитала, чи не хотів би він узяти участь у нашій виставці, прийти зі своїм собакою: “У нас будуть смаколики. Можливо, ти організуєш якесь дозвілля дітям?” Хоча б цим хотіла підтримати його. І він охоче погодився. Ближче до фестивалю я пишу йому про зустріч, а у відповідь отримую: “А як ми спілкуватимемося?” 

Я навіть розгубилася: “Як? Як і всі!” І він мені пише, що не чує. Завіса!

І вже пізніше, коли до нашої “Вільної школи”, де навчають жестової мови, приходили нові учасники й ми розповідали, що з ними працюватиме людина, яка не чує, я “зчитувала” такий самий шок на їхньому обличчі. Який, до речі, минає вже за один урок.

Але саме цей перший шок, оця “завіса” і не дозволяє робити наступний крок у бік інклюзії – ані в спілкуванні, ані у взаємодії, співпраці, бо людина не знає як. На загал у нас немає розуміння й навичок, як спілкуватися з людьми, які не чують.

Тоді я тільки й спромоглася написати: зустріньмося, а потім щось придумаємо…

Виявилося, що хлопець хоч дуже погано, але чує за допомогою апарата. Тоді я вперше зрозуміла, що бар’єри в нас у голові.

Після цього знайомства мене постійно муляло: “А як нечуючі люди живуть там, у Краматорську?” І почала шукати в рідному місті таких людей. І ніхто з моїх друзів та знайомих нічого про них не знав: жодної родини, де вони живуть, працюють, чим цікавляться.

Аж поки не вийшла на перекладачів жестової мови, які співпрацювали з осередками УТОГу – Українського товариства глухих. Стільки ресурсів держава виділяє на утримання цієї організації, чому ми нічого не знаємо про цих людей?

Це був 2015 рік. Рік суцільних поїздок на Донбас, ми з командою проєкту “Відкривай Україну” організовували заходи для дітей. Я тоді ще подумала: було б добре запросити на наші заходи й дітей, які не чують.

Згодом ми організували перший у Києві фестиваль до Міжнародного дня нечуючих у парку “Перемога” на Дарниці, де відпочиває купа людей з дітьми. Одночасно такий фестиваль ми провели в Кривому Розі разом з місцевими активістами на чолі з Павлом Поварком, і вже п’ять років поспіль він організовує цей захід у своєму місті.

І знаєш, коли я почала копати цю тему, з’ясувалося, що серед нас є багато друзів та знайомих, які мають батьків і з порушенням слуху, дітей, далеких і близьких знайомих. І таких людей немало. Разом ми відкрили громадську організацію “Ми разом”.

– Олено, дозвольте уточнити: ви вели бізнес, їздили як волонтерка, відкрили громадську організацію…

– Усе-усе було тільки на старті. На початку 2016 року я ще виборола грант на навчання й підтримку своєї бізнес-справи й на отримані 25 тисяч гривень закупила все для виготовлення шоколаду від “Доброї цукерні”.

У мене була мрія – відкрити кав’ярню-простір “Добра цукерня”. Але коли підготувала бізнес-план, зрозуміла, що сама не впораюсь. Тож чому б не навчити людей, які поруч, які хочуть мати цікаву справу й, зрештою, заробляти?

Ми об’єднали наші зусилля: вони виробляли печиво та тістечка в себе вдома, а я зефір та цукерки – у себе.

За якийсь час прийшло усвідомлення: для старту це все дуже кльово, але слід переходити на серйозніший рівень. Ми розширили нашу лінійку продукції, запропонували послуги з кейтерингу.

Сьогодні в нас інша історія: ми є підприємство DOBRA – постачальник корисної сировини, інгредієнтів та виробів власного виробництва. Ми переїхали в нове приміщення, розширили команду і створили нову лінійку продукції. Але з нами незмінно працюють нечуючі друзі, які були поруч ще з майданівських часів.

“На своїй кухні я всюди розклала листівки з жестовим алфавітом…”

– Олено, для людей, які мають особливості в харчуванні, ще те випробування – відшукати продукцію, яка їм потрібна для підтримання їхнього здоров’я…

– На продукцію без інгредієнтів тваринного походження перейшли мої діти, які спочатку стали вегетаріанцями, а потім і веганами. На сьогодні вони не вживають молочних продуктів, м’яса, яєць. І коли вони приходили до нас у гості, звісно, я, як мама, не знала, чим їх нагодувати.

А ще тримати цю оборону від бабусь та дідусів: “Скажи йому, чому він не їсть м’яса, це ж вітаміни…” Якщо коротко, для мене це було, по-перше, про прийняття моїх дітей, а по-друге, все ж таки бажання нагодувати чимось смачненьким.

А як зробити випічку без яєць? Був період, коли я перепсувала купу продуктів, щоб опрацювати той чи інший рецепт.

Згодом сама перестала вживати м’ясо, обмежила цукор. У мого батька – діабет, і я зрозуміла, що треба ретельніше стежити за тим, що я їм. До речі, усі мої співробітниці теж переважно вегетаріанки. Ми ж усі на одній хвилі.

І, певно, так мало статися, що ми зустріли нашу чудову технологиню Ірину Бабатіо, яка “за все хороше” – за веганську їжу, за корисне, за локальне, за смачне.

Іншими словами, усю продукцію ми робимо як для себе. Адже перші наші клієнти – з кола наших рідних та знайомих: у когось дочка з діабетом, в іншого непереносність глютену, лактози тощо.

І навіть у Києві – великому місті – таких пропозицій дуже небагато. Ще менше тих, хто, вказавши у своїй лінійці продуктів “безглютенові”, справді відповідають за життя і здоров’я клієнтів. А це наші цінності: якщо ми пишемо, що в складі продукції цього немає, значить так і є.

Навчаючись на курсі з управління безпечністю харчових продуктів (система HACCP – Hazard Analysis Critical Control Points. – Авт.) і дізнавшись, у скількох водах потрібно мити яйця, я спочатку здивувалася: хто це все виконує? Потім зустріла людей, які справді дотримуються цих стандартів. Зрозуміла, що теж так хочу. Нині ми працюємо на професійному обладнанні, я не хвилююся, що щось можу упустити, бо повністю довіряю колегам.

– Які бізнес-виклики постають перед вами? Чи складно конкурувати?

– Найбільший бізнес-виклик – це мати постійні замовлення, пошук клієнтів. Ми навіть робили печиво для собачок на замовлення зоомагазинів. І все це – ручна робота, яка, на жаль, досі не цінується в Україні.

Однак я прекрасно розумію, що для масштабного бізнесу робити на домашній кухні – то не серйозно.

Коли мені кажуть, що я соціальна підприємиця, чесно відповідаю, що не хочу нею бути. Бо відчути соціальний вплив від свого бізнесу – це не справа одного дня, тут потрібна системна робота і велика відповідальність за свої дії, потрібен запас міцності. Мені за місяць – 54 роки, і я хочу поїхати на Гаваї й там пити коктейлі.

Але натепер не можу покинути чи передати комусь своє дітище, в яке вклала стільки зусиль, мрій, енергії. Бо навіть на інтернет-сайті, який ведуть наймані працівники, тож, здавалося б, це можна відпустити, серед ночі іноді вичитую кожне слово й виправляю помилки.

Щоб розвивати свій бізнес, потрібно бути і менеджеркою, і бухгалтеркою, і есемемницею, і маркетологом. Усім. І прибиральницею також. Мій чоловік, який має власний успішніший бізнес, уже втомився бути в мене кредитором, водієм і вантажником. Але сімейний бізнес – він такий. Звісно, в когось шлях простіший, у когось – складніший.

Щодо мене – я дуже багато вчилася, намагалася працювати над собою… Але в якийсь момент потрібно перестати ходити на тисячу й один тренінг, а просто почати робити. У мене п’ять списаних зошитів: уже можу там відшукати будь-яку пораду на будь-який випадок. А як не знайду, на щастя, поруч є люди, які точно знають щось краще за мене – і зроблять це або допоможуть мені.

Тобто головне завдання не в тому, щоб повторити те, чого тебе навчали на тренінгу або майстер-класі, а почути кожного, обговорити все й ухвалити рішення, яке на цей момент буде правильним. Головне – переходити від теорії до практики, реальних кроків у бізнесі.

І що більше помилок, то крутіший у тебе досвід. І ось цього не треба боятися! Просто бери й роби.

– Які потрібно мати якості, щоб вести в Україні бізнес із соціальною відповідальністю?

– Як сміється моя технологиня, треба мати все те, чого в мене немає. По-перше, це сміливість. А мені завжди було страшно: ось підходить 31-ше число з виплати зарплати, де взяти кошти, якщо ми тільки набираємо обертів? Та коли читаю історії успіху великих бізнесменів, виявляється, усім страшно.

По-друге, я зрозуміла для себе: поки ти гориш справою, про страх уже не думаєш, просто відчиняєш двері, які тобі потрібно. А як їх немає – ламаєш стіну.

Соціальне підприємство – сьогодні це дуже модно. Але це не про благодійництво. Насамперед це відповідальність.

У мене працюють люди, я прагну їм допомагати, і я їм допомагатиму, як би мене не називали. Але з цього робити шоу не хочу. Мій внесок – можу навчити, запропонувати роботу, підтримати.

Я хочу, щоб люди, які мають складні життєві обставини або інвалідність, отримували професію, докладали власних зусиль і були фінансово незалежні. От і все.

Якщо хтось очікує, що перед Новим роком я роздаю пакунки цукерок до гречки, – це не до мене.

– Жестову мову знаєте?

– Як знайомлюся з нечуючою людиною, перше, що кажу, що погано знаю жестову мову (усміхається. – Авт.).

…Наша пекарка Олена повністю не чує. Знайомлячи її з колективом, представила так: “Олена нічим не відрізняється від інших людей. Позбуваймося прямо тут і зараз наших стереотипів. Ми не говоримо: “глухий”, “люди з особливими потребами”, “з обмеженими можливостями” тощо. А ще ми починаємо вчити жестову мову…”

Я всюди розклала листівки з жестовим алфавітом, а Олена ще й роздрукувала велику абетку й повісила на видному місці.

Наступного дня заходжу до них на кухню, і що ви собі думаєте? Наша кондитерка Валя з Оленою… теревенять. Виявилося, що Валя розповідає по літерах, а Олена показує їй жести. І зараз вони разом ходять на обід, дружать, і немає жодних проблем у спілкуванні.

Якось за Оленою зайшов чоловік, який також має порушення слуху, наша Валя з ним перекинулася кількома словами. Він такий із захватом показує: клас! Я ж відповідаю: “Це все Олена навчила”.

…У свої 54 роки я люблю вдягатися в джинси й кофту. Інколи дивлюся на себе в дзеркало, думаю, може, щось солідніше потрібно: відповідний одяг, зачіску… І розумію, що ні. Може, коли онуки будуть? І таки ні! Якщо чесно, я не розумію проєктів “кому за 50”, мене це навіть ображає.

Якось до нас у “Вільну школу” прийшла 15-річна дівчина. Її нечуючий брат живе в Польщі. І вона прагнула вивчити жестову мову, щоб його привітати по скайпу. Мені 50, їй 15, але ми з нею спілкувалися нарівні. Яка вона глибока цікава людина!

І тут не потрібно казати, що є якісь бар’єри. Зрештою, це потрібно всім нам. Це ж життя: йдеш вулицею, зустрічаєш людину – ти ж не знаєш, чує вона чи ні. Як те моє знайомство з хлопцем під час Майдану.

Але коли люди розуміють одне одного, вони не спілкуються з образом, статтю, віком. Поставте людину з людиною, і вони розмовлятимуть очима. Я в це свято вірю.


Матеріал опубліковано в межах програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: