“Весна була дуже холодною. Або нам так здається”: історія маріупольця, який вижив під завалами розбомбленого будинку, але втратив доньку

Дата: 20 Червня 2022 Автор: Єлизавета Сокуренко
A+ A- Підписатися

59-річний Євген Костоманов все своє життя жив і працював у Маріуполі. У березні чоловік втратив доньку – вона загинула через пряме влучання російської авіабомби у їхній будинок, але зміг вижити сам. Євген розповів ZMINA про місяць, проведений у Маріуполі, а також про те, як він з дружиною та семирічним онуком буквально пішки тікали з міста. 

Євген Костоманов

Цьогоріч Євген Костоманов, уродженець Маріуполя, має виходити на пенсію. Він – один з тих маріупольців, які докладалися до розбудови міста, що активно розвивалось з 2015 року. Останнє місце роботи чоловіка – комунальне підприємство Маріупольської міської ради “Приазовська інвестиційна компанія”, де він працював на посаді директора та керівника проєктів. Чоловік, зокрема, опікувався побудовою індустріального парку “АзовАкваІнвест” – на його території мали запрацювати 12 виробничих підприємств.

Разом із 30-річною донькою Анастасією, дружиною Тетяною та семирічним онуком Сашком Євген мешкав у Центральному районі на околицях західної частини Маріуполя. 

“24 лютого я прокинувся, як зазвичай, рано – о пів на шосту та почув вибухи в районі аеропорту. Він недалеко від нас, в останні роки там розташовувалися військові, тож подумав, що по аеропорту стріляють”, – пригадує Євген. 

Водночас ні чоловіка, ні його родину це не налякало:

“У 2014 році з “Града” вдарили по східній частині міста. Це далеко від нас. Тож, виходячи з тієї інформації, яку ми чули від президента та керівництва Маріуполя про те, що все нормально, нічого не буде, ми так і думали, що побігають гопники та маргінали по місту три дні, як у 2014 році, і на цьому все скінчиться”.   

Як і багато містян, чоловік до останнього не вірив, що Маріуполь знищуватимуть вщент. За словами Євгена, перші два евакуаційні потяги, що відправлялися у лютому з міста, поїхали заповнені на 30%. 

Родина Костоманових жила у квартирі на другому поверсі п’ятиповерхівки, з усіх боків оточеної дев’ятиповерховими будинками. 

“Коли почали стріляти “гради”, ми були спокійні і навіть думали, якщо пролетить ракета, то влучить у дев’ятиповерхівку, а не в наш будинок. Так воно певний час і було. В наш будинок перші пару тижнів не влучали, але сусідні будинки постійно обстрілювали. Особливо ті, які стояли фасадом до вулиці Купріна. Постійно били, причому щодня голосніше та сильніше”. 

Близько 250 людей з цих будинків мешкали у великому підвалі автомагазину “Жигулі”, розташованого на першому поверсі однієї з дев’ятиповерхівок, говорить Євген. 

Утім, невдовзі ракета влучила в сусідню п’ятиповерхівку – тоді вперше на лоджії квартири Костоманових вилетіли два вікна. 

“Ми розуміли, що треба йти, але було незрозуміло – куди. І зрештою покинути квартиру, в якій все було нажите непідйомною працею, я не перебільшую, нам не дуже хотілося”, – пояснює Євген. 

За його словами, дехто з сусідів розповідав, що намагався виїхати з міста на початку березня, але їх нібито розвертали на українському блокпосту. 

Днями разом з донькою Євген ходив містом – подивитися обстановку та зрозуміти, куди можна виїхати. Їхній маршрут лежав до Приморського району, тут мешкала знайома, що вирощувала курей та перепелів на продаж. У неї Костоманови купляли курятину та яйця, хоча родина мала певний запас їжі та питної води. 

3 березня Євген з донькою вперше побачили у місті загиблих – у них на очах від розриву снаряда “Града” вбило двох літніх людей. Ті верталися від джерел з набраними пляшками питної води. 

Цього ж дня у Маріуполі вимкнули світло, припинилося й водопостачання. Посилилися обстріли. 

“У нас в квартирі почали тріскатися шибки. Ми закрили вікна плівкою, але швидко стало холодно, вночі температура опускалась до -8. Однак ми все ще не хотіли йти, не вірили, що місто стиратимуть з лиця землі. Тому до 9 березня ми були у квартирі.”

Зрештою, коли стало “зовсім страшно і холодно”, каже Євген, родина спустилися до підвалу свого будинку. Там вже жили близько 20 їхніх сусідів. 

Костоманови взяли з собою у підвал матрац із двоспального ліжка, спакували документи, гроші та робочий ноутбук Євгена у тривожну валізу. Укриття було поділене на “кімнати”: у кутку тієї, яку вони для себе облаштували, родина прилаштувала дерев’яну табуретку та поставила на неї образок. 

А ще у старих дитячих речах Євген з донькою знайшли CD-програвач із радіоприймачем. 

“Уявіть собі, батарейки, залишені в ньому ще з початку 2000-х, виявилися живі!” – дивується чоловік.  

Вечорами в укритті, лежачи пліч-о-пліч, батько й донька слухали радіо. Один навушник у Євгена, другий – в Анастасії. 

Український радіосигнал тоді вже глушили, майже нічого не можна було зрозуміти. Натомість російські новини пробивалися. 

Так, 11 березня, пригадує Євген, росіяни в “оперетковій манері” розповідали про бомбардування міської лікарні №3, зокрема пологового будинку і 9 березня 2022 року російські літаки скинули бомби на дитячу лікарню та пологовий будинок у Маріуполі. Унаслідок ударів 3 людей загинули, ще 17 отримали поранення. Сама Росія визнала, що її ціллю був медичний комплекс, адже його, за словами окупантів, захопив полк “Азов”.

“Це фейк, вони кажуть, що з літака скинули бомбу, але наші літаки в Маріуполі не літають, і взагалі там немає породіль та лікарів, там сидять “азовці”, – чоловік пародіює повідомлення російських радіоведучих. 

“Все це вони говорили у напівжартівливих інтонаціях. Ми це слухали і думали: “Як ви можете брехати, ми свідки всього цього”, – обурюється Євген. 

Того дня він з донькою на власні очі бачив вирву та наслідки бомбардування лікарні. А літаки, каже він, літали над містом постійно: 

Маріуполь розстрілювали, як у тирі, ПВО у місті не було. Вдарили точно по центру території лікарні, і вибуховою хвилею пошкодило всі корпуси навколо, все було засипано шматками землі. Лікарня розташована за пів години пішки від нас, ми повз неї раніше проходили – там були не лише породіллі, а й хворі та лікарі, лише операційну перенесли до підвалу”.  

Бачив чоловік з донькою і сотні містян, які ховалися в укритті драматичного театру. Поряд постійно було людно – тут маріупольці готували їжу, а поруч стояла машина “водоканалу”, що нею привозили джерельну воду. 

Подушечка 

13 березня Євген з донькою знову пішли до знайомої “по курчат та яєчка”. 

Назад вони поверталися повз Донецький обласний апеляційний суд, в якому працювала Анастасія. Дівчина захотіла зайти до свого кабінету та забрати дещо з особистих речей. 

Виявилось, що тут у підвалі жили працівники суду з сім’ями – будівля установи, збудована ще за часів СРСР як військкомат, мала бомбосховище. Родину Костоманових запросили “переїхати” сюди. Сказали, що тут “спокійніше”. 

“Ми вирішили наступного дня перебратися до суду. “Додому” ми прийшли дуже втомлені – туди і назад пройшли близько 15 км. І це ми не просто йшли доріжкою. А постійно перебігали з вулиці на вулицю, коли чули, що летить ракета”, – розповідає Євген. 

Він продовжує: 

У підвалі години з 19-ї я пропонував лягти спати. Хоча горіли свічки, все одно було темно і не було, що робити. Я казав: “Давайте лягати, давайте лягати”. Але ми не лягали, спілкувалися з сусідами. Близько 21-ї донька сказала, що перед тим, як спати, потрібно піднятися до квартири – сходити в туалет, взяти краплі в ніс для онука, тому що у нього почалась нежить. 

Євген з донькою ненадовго піднялися додому. Однак коли вони вже збиралися виходити, поряд з будинком впала бомба: 

“Був сильний вибух. У дитячій кімнаті та спальні, вікна яких виходили на місце вибуху, розтрощило меблі – це були зроблені на замовлення ще 20 років тому дубові меблі. Але ми встигли вискочити і не постраждали”. 

Євген з донькою подумали, що літак прямує у бік “Азовсталі” – з їхнього досвіду до цього ніколи кілька разів поспіль не бомбардували одне й те саме місце. 

Батько з донькою вийшли на сходовий майданчик, де зустріли сусіда Данилу, він намагався відчинити двері своєї квартири. Там залишалися його бабуся і батько з інвалідністю, вони не спускалися в підвал. 

Молодик хотів їх забрати, але не міг відчинити замок, бо від вибуху двері зійшли зі свого місця і той заклинило, розповідає Євген: 

“У нас не виходило відчинити двері, тож я запропонував спускатися вниз. Я мав з собою маленький ліхтарик, тому зробив кілька кроків униз, освітлюючи сходи. А вони – Данило і моя дочка – були позаду”. 

У цей момент російський літак скинув бомбу на їхній будинок. 

Євген знепритомнів. Коли він прийшов до тями, зрозумів, що його затисло сходовим майданчиком, той зламався навпіл. Навкруги було темно, здійнявся пил і валив густий дим. 

Руку чоловіка притисло до кишені куртки, в якій лежав телефон зі збереженим зарядом акумулятора. Євген витяг мобільний, почав світити навкруги і кричати: 

“Настя, Настя, Настя, Настя”. 

Але було тихо, ніхто не відповідав. 

“Я подумав, що це вже кінець, за кілька хвилин я задихнуся. Вхідні двері перекрило бетонною плитою. Попереду себе я побачив шматок арматури, мені здалося, що я зможу її розігнути і щось відламати від плити. Під нею в одному з кутів завширшки близько 10 см була тріщина, а за нею – порожнеча. З останніх сил я відірвав арматуру і зміг відбити нею кілька шматів бетону від плити – зробив собі лаз і виліз через підвал іншого під’їзду”, – Євген у деталях пам’ятає той вечір.  

Чоловік був весь у крові, каже, що болю не відчував, але йти ледь міг: 

“На вулиці бігала моя дружина, шукала нас, бо почула, як я кричав: “Настя”. Вони з онуком були в підвалі, але далі від місця вибуху бомби, що їх і врятувало”. 

Близько десяти людей, які перебували в укритті в радіусі вибухової хвилі, загинули. 

“Нас прийняли волонтери з підвалу під магазином “Жигулі”. Був хлопець, обробляв мені рани на голові, робив перев’язки. Спина у мене не трималася, але звідкись волонтери принесли і одягли на мене корсет”, – Євген додає, що відчуває велику вдячність до волонтерів.  

Тієї ночі він поривався вийти з укриття, хотів потрапити до свого дому. Дружина йому допомагала. 

Але над п’ятиповерхівкою здіймалося полум’я заввишки у кількадесят метрів – ще добу будинок горів. 

“Я розумів, що туди не підійти і вижити там було неможливо”, – чоловік дістає телефон і вмикає відео: 

“Ось – це палає моя квартира”. 

Квартира родини Костоманових була розташована на 2-му поверсі

У наступні дні Євген все ж таки зміг дістатися до того місця у підвалі, де ховалася його сім’я:  

“Я побачив від нашого матраца одні пружини. Просіяв у руках попіл – це були наші речі. Але табуретка та іконка цілі залишилися. Як? Вона зі Святогірського монастиря, зараз це лавра. Ще в 90-ті, коли його будували, я надавав спонсорську допомогу будівельними матеріалами ченцям, а вони нам дарували такі іконки”, – чоловік показує пошкоджений лише з одного боку образок. 

Серед тих скарбів, що залишилися у родини, також дві подяки на ім’я Анастасії Євгенівни Костоманової, провідної спеціалістки відділу судової статистики Донецького обласного апеляційного суду: 

“За значний вклад у зміцнення авторитету судової влади, високий професіоналізм, особистий внесок у розвиток судової влади та з нагоди Дня незалежності України”.  

А ще – “подушечка”. Так чоловік називає м’який наплічник у формі усміхненої полунички з ручками та ніжками. Її Євген з дружиною знайшли на подвір’ї дому – сюди наплічник винесло вибуховою хвилею. 

Це подарунок, який Євген привіз доньці з Праги понад 20 років тому. 

“Вона на ній спала. Ми взяли подушечку з собою. Ось вона обгоріла”, – чоловік проводить пальцями по кількох підпалинах і ненадовго замовкає. – Тепер на ній спить Санька”. 

24 квітня Анастасія мала святкувати свій 31-й день народження. 

Анастасія Костоманова з сином Сашком

Бомбосховище 

У новому укритті Євген з дружиною та онуком провели кілька днів. Чоловік розумів, що більше залишатися тут не можна: 

“У сусідньому дворі були військові. Ми з ними майже не перетинались, але до них приїжджав на легковій машині їхній командир. Я став на дорозі, коли він їхав. Об’їхати мене було неможливо. Він зупинився, і я вказав йому на свою квартиру:  “Он там моя дочка, а онука мені треба рятувати”. Сказав, що хочу, аби він відвіз нас до будівлі суду. Він погодився. Ми б не дійшли туди самі. Їхали, лежачи на підлозі автівки, бо у тому районі працював снайпер. Командир гнав, хоча дороги були засипані шибками, лініями електропередач та уламками будинків. Було страшно наїхати на щось. Але залишатися було смерті подібно”. 

Дні з 15-го по 21 березня Костоманови провели в бомбосховищі під будівлею суду. 

“Але знову дедалі ближче до нас підбиралася війна. Росіяни били поквадратно – знищували все, що було. Була поруч будівля готелю – розбомбили, типографія – розбомбили”, – каже Євген. 

Пообіді 21 березня, розповідає він, пролунав сильний вибух, від якого вся будівля суду “підстрибнула”, навіть бомбосховище. 

Євгену здалося, що на неї скинули бомбу, тож він запропонував іншому чоловікові вийти і оглянути будівлю. Адже, якщо б їхні побоювання справдилися, люди всередині могли задихнутися – вентиляція не працювала. 

“Однак бомба влучила поряд – у 30 метрах від воріт зяяла величезна вирва. Все було засипане шматками землі. Сонячна батарея, від якої ми заряджали акумулятори, перетворилась на решето. Ми одночасно з “сусідом” подумали, що наступна бомба “буде наша”, подивилися один на одного і сказали: “Це по нас”. 

Чоловіки вирішили, що слід негайно тікати. Вони рушили до бомбосховища сповістити інших. Люди схопили свої речі, у кого що залишилось. Євген – в одну руку онука, а в іншу – сумку якоїсь з жінок.  

І ми бігли, бігли з усіх сил у бік моря. Нам підказав хтось з місцевих, що по тому району менше стріляють. Правда, поки російські кораблі не підходять. Всі говорили, що треба бігти в Мелекіно. Але до нього 20 км. Я говорив, що за годину стемніє і до Мелекіна ми не добіжимо. Запропонував бігти до Піщанки, пляжу на околиці – там був у мене знайомий, ми в нього могли б переночувати і вранці піти в Мелекіно.

Дорогою однак поряд з людьми зупинилась сильно побита уламками автівка. Водій сказав, що може взяти двох – сіла жінка, чию сумку ніс Євген, та її 17-річна донька.

“Ми вважали, що їм сильно пощастило – ми біжимо, а вони їдуть”, – чоловік сміється. 

Однак пізніше повз них проїхала ще одна машина – волонтерська, зі знаком Червоного Хреста. Дев’ятеро людей хто-як умістилися в “Жигулі” та доїхали до Бердянська. 

“На виїзді вже було кілька російських блокпостів. Нас виводили – роздягали, шукали татуювання, перевіряли документи”, – навіть згадувати чоловіку це неприємно. 

Евакуація 

У Бердянську Костоманови кілька днів жили у квартирі волонтерів. У місті на той час вже було тривожно, в продовольчих магазинах залишились поодинокі товари. Хоча і цьому Євген з дружиною були раді – можливості купити щось, чого хочеться. 

Також родина подовгу стояла в черзі, аби записатися на евакуацію до Запоріжжя. 

Утім, в день, коли евакуаційна колона мали виїхати, в порту Бердянська українською ракетою потопили російський корабель.

“Росіяни образилися. І не пустили до міста евакуаційні автобуси. Волонтери зателефонували нам пізно ввечері і сказали, що на об’їзній дорозі в 5–7 км від міста на трасі стоять автобуси, і якщо рано-вранці ми приїдемо, то зможемо поїхати. Той хлопець, який нас вивозив з Маріуполя, нас туди довіз”, – каже Євген.  

Уранці він з родиною вже сідав в радянський ЛАЗ. Автобусів, говорить чоловік, було багато, і вони все під’їжджали. 

Колона з 58 автобусів та десятків цивільних машин, які прилаштувалися до неї, бо розуміли, що бомбити гуманітарний конвой не будуть, рушили до Запоріжжя о третій годині дня. 

“Дорогою ми бачили дуже багато приватних спалених машин. Нам ще в Маріуполі розповідали, що російські військові обстрілювали тих, хто намагався вискочити на свій страх і ризик”, – згадує Євген. 

На кожному з понад десяти блокпостів росіяни виводили людей: інколи усіх, інколи лише чоловіків: 

“Звідки? Куди? Навіщо? Роздягайся!”. 

У Василівці перед останнім блокпостом російські солдати конвой далі не пустили. Сотні людей провели ніч у полі. 

В автобусі, пригадує Євген, було дуже холодно: 

“На вулиці заморозки. Весна була дуже холодною цього року. Або нам так здається. Я думав, якщо ми до ранку так сидітимемо, то як мінімум усі захворіємо. Тому я підійшов до водія і доволі суворо сказав: “Заводиш і не глушиш”. 

Водій завів автобус. І не глушив до ранку. 

“Треба сказати, що мені у певні моменти ставало страшно: люди справляли свої фізіологічні потреби просто так понад дорогою. Мені було неприємно дивитися – я розумів, що люди перетворюються на тварин, і я теж разом з ними, напевно”, – зітхає Євген. 

Але і для людяності попри все залишилось місце: 

Люди із села поруч привозили хліб та роздавали нам безкоштовно. Один чоловік намагався дати грошей власнику пекарні, азербайджанцю, здається. “Я не звик хліб задарма їсти”, – казав цей чоловік. А власник пекарні відповідав: “Це від щирого серця, не ображайте мене”.

Зрештою наступного дня російські військові дали дозвіл на проїзд. Пізно ввечері гуманітарна колона заїхала до Запоріжжя, а згодом родина Костоманових своїми силами дісталась Києва. Тут вони зупинилися у родичів. 

Перші два тижні Євген пролежав у столичній лікарні – під час вибуху він отримав струс мозку, забої та контузію. Ще понад місяць приймав ліки. Онукові вилікували бронхи. 

Довгий час родина усіма можливими способами шукала інформацію з Маріуполя – про те, чи розбирають завали їхнього дому. Протягом цих місяців в укритті поряд з ним залишилась мати сусіда Данили.   

3 травня його та Анастасію дістали з-під завалів. На впізнання небоги приїжджала сестра Євгена з окупованого Донецька:

“Їх поховали по-християнськи, на кладовищі. Але інших людей – у братській могилі”

Образок, який родина забрала з собою

Наразі Євген з дружиною проходять кола бюрократичної тяганини – намагаються поновити свої документи та оформити опікунство над онуком. Про його батька Євген розповідає неохоче, з Анастасією вони розлучені: 

“Він – людина, мало пристосована до сімейного життя. Так сталося, що я Сашкові ще й хрещений. Фактично з його народження я багато часу з ним проводив. Усі навколо, і моя сестра зокрема, говорять, що він дуже на мене схожий”. 

Від “другої бабусі” Євгену відомо, що батько Сашка, військовий, з кінця березня перебуває у російському полоні.  

Зараз Костоманови докладають зусиль, щоб онук не згадував те, крізь що вони пройшли у Маріуполі. 

“Він у нас дуже кмітливий хлопчик, розуміє, що нам це важко. І ми одне одного бережемо, – Євген стишує голос, аби онук з сусідньої кімнати не почув його слів. – Я намагаюся з ним постійно бути, щоб він не відчув якоїсь… порожнечі”. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: