“Після моєї 355-ї скарги чоловіку дозволили вдень сідати на ліжко”: дружина політв’язня Нарімана Джеляла про тюремну систему в окупації

Нарімана Джеляла – кримськотатарського активіста, журналіста, першого заступника Меджлісу – російські окупанти засудили до 17 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за звинуваченням у “підриві газопроводу” в Перевальному в Криму 23 серпня 2021 року. У правозахисників немає жодних сумнівів, що цей вирок – помста за його активну проукраїнську позицію й прагнення до справедливості в умовах окупації півострова.

Два роки дружина політв’язня Левіза Джелялова боролася за визволення чоловіка та намагалася принаймні полегшити умови його утримання. Він має проблеми зі здоров’ям, які загострилися в ув’язненні, – три міжхребцеві грижі, варикоз ніг, стоматологічні. Наріману постійно потрібні ліки, забезпечити які йому можуть лише рідні. Саме тому дружина просила не етапувати чоловіка для відбування покарання з Криму до Росії. 

Втім, 2 жовтня стало відомо, що Нарімана Джеляла та ще одних фігурантів справи, братів Азіза й Асана Ахтемових, насильно етапували на територію Росії – до Красноярського краю. Якщо раніше Левіза могла хоча б іноді бачитися з чоловіком, стежити за його здоров’ям, допомагати, підтримувати, то тепер між ними будуть тисячі кілометрів. І навіть перед етапом адміністрація не дозволила подружжю тривале побачення.

В інтерв’ю Левіза Джелялова розповіла, як разом з адвокатами стала захисницею чоловіка, як протистояла антигуманній тюремній системі й домагалася позитивних змін та на які інструменти та інституції покладає надії, щоб повернути чоловіка з полону. 

Коли ви бачилися з Наріманом востаннє перед етапом?

На побаченні кілька місяців тому. Це було короткострокове чотиригодинне побачення за склом. Не було навіть можливості взятися за руки. Коли я була захисником Нарімана разом з адвокатом, наші побачення проходили безпосередньо в слідчих кабінетах. Там був спільний стіл, ми бачилися без скла, могли хоч привітати одне одного, обійнятися, коли прощаємось.

Виявляється, тактильні відчуття є настільки важливими! Але розумієш їхню важливість лише тоді, коли потрапляєш у такі обставини, як у нас: коли цього немає, коли ти цього позбавлений. У повсякденному житті значення таким речам не надаєш. Розлука привнесла корективи, наші цінності стосовно одне одного дуже змінилися. Проте я була дуже рада бачити його.

Впродовж кількох тижнів ми з адвокатами билися з місцевим УФСВП (рос. УФСИН, Управління федеральної служби виконання покарань РФ. – Ред.), щоб нас допустили до Нарімана як захисників, що незаконно забороняти те, на що ми маємо право. Але там пішли у відмову, ми нічого не змогли зробити.

Тому скористалися можливістю короткострокового побачення, щоб хоча б побачити Нарімана перед етапом. Було важливо побачити його обличчя, очі, усмішку.

Я багато писала йому, спілкування в нас відбувається через тюремний зв’язок “Зонателеком”, листи. Інший шлях дізнатися якісь новини – через адвоката, який намагався раз на тиждень до нього зайти.

Захищає Нарімана Джеляла кримська адвокатка Еміне Авамілєва. Продовжує діяти й угода з Миколою Полозовим, але через те, що юрист змушений був виїхати з Криму та Росії, він допомагає сім’ї політв’язня більше на міжнародній арені, в інформаційному полі.

До арешту Наріман вів дуже активне життя, постійно був у гущі подій. І тут раптом вимушена ізоляція. Наскільки важко було змиритися з цим?

Звикнути до такого, звісно, непросто. І спочатку, судячи з його листів, йому взагалі було дуже складно. Другим непростим етапом стало переведення із СІЗО-1 до СІЗО-2 Сімферополя – це зовсім інший режим. Там грубо прийняли, били, психологічно та морально тиснули.

Ні для кого не секрет, що це так зване СІЗО ФСБ. Це інша реальність, відмінна від СІЗО-1. Крім того, що там дуже жорсткий режим, ще й сама установа фактично нікому не підкоряється. Там діють усупереч навіть російським законам.

Щоб полегшити умови ув’язнення для Нарімана, я постійно зверталася до адміністрації, складала скарги, заяви, певно їх були сотні. Хоч і неохоче, але вони були змушені реагувати.

Проте, коли ми вимагали дозволу відвідувати Нарімана як захисники, мене до нього не допускали попри наявну резолюцію, що я маю на це право.

Там свій світ: грубий, жорстокий, озлоблений. Нормальній людині важко зрозуміти, що це таке, як таке може існувати. Це потім, коли йдеш удруге, втретє, вчетверте, коли ти змушений ходити туди, бо рідна людина в ув’язненні, приходить розуміння, наскільки там нелюдяно.

Коли Нарімана перевели до СІЗО-2, перший тиждень був психологічно складний. Попри те що він знав, куди його відправляють, що там відбувається, готувався до цього. Але одна річ, коли уявляєш ситуацію, та інша, коли потрапляєш туди в реальності. Це зовсім різні речі.

Наріман – мудра людина, яка не піддається паніці, намагається в будь-якій ситуації побачити бодай якесь благо. Він відволікає себе книжками, дуже багато читає. Вже близько сотні книжок перечитав.

Якщо в повсякденному житті, до в’язниці, в нього не було часу присвятити себе релігії тією мірою, якою він хотів би, то зараз у нього якраз видалася така можливість. Він читає Коран, робить намаз.

Його духовність, чистота, чесність, відкритість зараз проявилися з новою силою, я рада, що він стільки часу присвячує релігії, це допомагає йому триматися.

Наріман каже, що найскладніше – не піддатися смутку за рідними. Якщо не опиратися цьому почуттю, воно тебе знищить зсередини. Він намагається гнати сумні думки від себе якнайдалі. Допомагають йому триматися наші зустрічі, хоч і рідкісні, листи, вісті про те, що з дітьми все гаразд.

“Якщо з вами все гаразд, то і зі мною теж”, – часто повторює Наріман.

У нас є колосальна підтримка друзів та родичів. У нас удома щодня гості, постійно хтось приїжджає. З усього Криму! Не залишилося, мабуть, міста, села, з якого б до нас не приїжджали. Я чоловікові про це кажу, і тоді він трохи заспокоюється, знає, що з нами все гаразд, є кому нам допомогти.

Я надсилаю йому фотографії, пишу більш-менш позитивні листи. Звісно, прошу стежити за здоров’ям, наскільки це можливо.

А взагалі, ми з ним однаково відчуваємо: якщо з ним усе добре, отже і я спокійна.

Тобто проблеми зі здоров’ям у чоловіка були й вони нікуди не поділися?

Так, проблеми були з 2018 року, є висновок лікаря, який я прикладала до скарг неодноразово. У нього три міжхребцеві грижі, у звичайному житті раз чи два на рік у нього були загострення, запальні процеси, які ми знімали уколами, лікуванням, таблетками. Відновлювали його спину, я бачила сама, як він перекошений ходить, це складно.

В ув’язненні болі в спині посилилися, оскільки Наріман різко втратив м’язову масу. Через це хребці почали просідати та тиснути на грижі. Але це не є в переліку захворювань, наявність яких є протипоказанням для утримання в ув’язненні, і не лікується. Це як голова заболить – скажуть, просто мігрень.

Проблема в СІЗО-2 в тому, що в першому ув’язнені хоча б могли тримати біля себе необхідні ліки. Наприклад, у Нарімана гіпертонія. Якщо раптом тиск підіймався, можна було випити пігулку – і все нормально. Або зуб заболів. Із зубами в кожного там проблеми, у чоловіка також. У нього й так пародонтоз був до арешту.

А в другому СІЗО… Не знаю, куди вони поділи всі ліки. Наріман розповідав, що всі медпрепарати вилучили, нічого не давали, навіть вітаміни.

Востаннє, коли я зверталася по дозвіл, щоб передати ліки, взагалі нічого не прийняли, сказали, що він не звертався до медсанчастини з жодними скаргами.

Коли я розповіла про це Наріману, він пояснив, що за правилами внутрішнього розпорядку оглядати ув’язнених потрібно щодня, щоб розуміти, що в них болить, що не болить, надавати медичну допомогу.

Але, по-перше, до них приходили не щодня. Раз на тиждень – і то добре. Та, навіть коли хтось приходить, ув’язнені мають стояти нахилившись, обличчям униз, тож бачать лише взуття. Хто ця людина – у формі чи без, медпрацівник чи ні, вони не розуміють. Відповідно, не можуть озвучити свої скарги. Так і виходить, що в нього немає скарг. За логікою адміністрації, навіщо йому в такому разі ліки? “Ось коли будуть скарги, тоді й приймемо, а зараз ні”, – кажуть вони.

А чого потребує Наріман, які медпрепарати йому потрібні?

У нього набрякали ноги у зв’язку з тим, що йому не дозволяли сідати після підйому і до відбою протягом дня. Тобто він був на ногах 16 годин щодня. У відповідь на 355-ту відправлену мною скаргу адміністрація дозволила йому вдень сідати на ліжко. Не лягати, а тільки сідати. Тому набряки почали потихеньку сходити. Хоча загалом набряклість зберігалася, я бачила на останньому побаченні.

Спина сильно боліла. Під час етапування з першого СІЗО до СІЗО-2, мабуть, його вдарили, він казав, що ребра боліли близько місяця. Крім того, ув’язнених часто і довго тримають у напівзігнутому стані, це посилює біль.

Зараз фізичними вправами – розтяжкою хребта, наскільки це можна зробити самостійно, він більш-менш себе відновив. Але, на жаль, міжхребцева грижа – це міна сповільненої дії. Саме собою це не минеться.

До того ж Нарімана мучить зубний біль: постійно та регулярно. Йому встигли видалити два зуби в першому СІЗО, я купувала йому анестезію. Загалом із зубами у в’язнів величезні проблеми, вони буквально сиплються у всіх.

Набряклі ноги, варикоз – теж поширена проблема, через те що вони постійно на ногах, без відпочинку. На це скаржаться практично всі: ми тримаємо зв’язок з родичами більшості політв’язнів.

Хоча б на прогулянки в СІЗО виводять?

Так, але спочатку це було всього по 15 хвилин на день замість години-півтори. Сама бачила, як ув’язнені в напівзігнутому стані біжать до прогулянкового дворика. Людей багато, і, щоб виконати ПВР, у яких ідеться, що вони мають гуляти щодня, їх ганяли швидко-швидко по 15 хвилин.

Тільки пізніше, одночасно з дозволом сидіти на спальному місці, стали дозволяти довші прогулянки, до 40–50 хвилин, навіть до години могли погуляти. Хоча як “погуляти”? Прогулянковий дворик маленький – приблизно 5х3, 5х4 метри. Чотири стіни та зверху сіточка. Наскільки можна там “погуляти”?

До речі, на прогулянку ув’язнених виводять лише зі співкамерниками, тобто вони не бачаться з іншими людьми. Наприклад, Наріман жодного разу не бачився в СІЗО з братами Ахтемовими, які теж були там до етапу.

Я писала скарги як на начальство СІЗО, так і до УФСВП, яке в них відповідає за Крим. Що там, що тут – відписки. Ніхто не бере на себе відповідальності за такі рішення.

Ситуація більш-менш вирівнялася лише через чотири місяці, можливо завдяки нашим регулярним скаргам і скаргам захисників інших ув’язнених. Наріман каже: “Левізо, навіть прийняття стало м’якшим. Приймають новоприбулих легше, ми чуємо самі, що на в’язнів уже не так кричать, не так б’ють”.

Після моїх численних походів до начальника СІЗО мені навіть дозволили передати чайник Наріману, щоб він міг протягом дня попити гарячий чай або каву, дозволили присідати на ліжко протягом дня.

Все це дається через битви, але ці битви не марні. Інші люди, які зараз прибувають до СІЗО, можливо, не так сильно страждають. Це також добре.

Ви зверталися зі скаргами до СІЗО, УФСВП Росії, куди ще?

Зверталася до Москви до ФСВП Росії, щоб Нарімана не етапували далі Криму. Безрезультатно, хоча я розуміла це із самого спочатку. Зараз його вже етапували до Красноярського краю РФ – це тисячі та тисячі кілометрів від нас. Але я хоча б знаю, що намагалася змінити ситуацію, що моє сумління чисте.

А з лікарями в СІЗО ви колись зустрічалися? Розмовляли про те, що Наріман має проблеми зі здоров’ям, що йому потрібна допомога?

Там дуже складна система. Медсанчастина не підпорядковується СІЗО, тобто його адміністрація жодним чином не може вплинути на них. У них така собі “окрема держава”. Востаннє я зверталася до співробітниці МСЧ щодо передання ліків до СІЗО. Вона відмовила. Дозвіл від начальника СІЗО на передання ліків у мене був, але вона зателефонувала начальнику медсанчастини, той сказав “ні”. Її відповідь: “Мій начальник не дозволив, а інший мені не указ”.

Людині складно повірити в існування такої вивернутої реальності. Це можна лише відчути. Там навіть не те що ненависть, а якась нелюдяність. З ними розмовляєш і розумієш, що всі твої зусилля достукатися – як у стіну.

Якось ми пішли на приймання до УФСВП, щоб заявити, що не допускати нас у СІЗО як захисників разом з адвокатом – незаконно. Вони стверджували, що ухвалу про допуск дав суд першої інстанції. Пізніше вирок Наріману підтвердив апеляційний суд. Тобто, за їхньою логікою, справа пішла з-під суду першої інстанції: все, він уже не бере участі в кримінальній справі і його рішення до уваги не беруться.

Ми доводили, що справа є, судочинство в ній не припинено. Попереду щонайменше ще дві інстанції – касація та так звана надзорка (наглядове провадження – оскарження актів, що вже набули законної сили. – Ред.). Потім ми подаватимемо позов до Європейського суду з прав людини. Навіть їхніми законами не прописано, на якому етапі захисники разом з адвокатами позбавляються свого статусу чи обмежуються в правах.

Ми пояснювали, що з правового та юридичного погляду немає жодних підстав позбавляти нас доступу до ув’язнених. В управлінні слухали і явно розуміли, що ми маємо рацію. Але співробітниця сказала: “Ми завжди так робили, і всі захисники слухалися. Ми ж не можемо зробити виняток для вас тільки тому, що ви краще юридично обізнані в цьому питанні за інших”.

Тобто закон ні до чого абсолютно?

Так. Це щоб ви розуміли, з ким доводиться розмовляти. Це якась вивернута реальність. Неможливо нормальній людині зрозуміти, що тут діється. Просто ми вже в цій реальності, тож звикли. Людина може адаптуватися навіть до найгіршого. Хоча й досі не можу зрозуміти, чому люди повинні бути в таких умовах? Ми ж не тварини, у нас є мозок, розум, духовність, людяність якась. Важко зрозуміти.

Коли Наріманові забороняли вдень сидіти, коли я знала, що в нього о шостій ранку підйом і о десятій вечора відбій, я вдома теж була весь час на ногах, не могла до десятої ні прилягти, ні присісти, розуміючи, що він там стоїть.

Але маленькими кроками вдається хоч трохи полегшити життя ув’язнених. Для цього треба постійно займатися скаргами, нескінченною писаниною. Але мені так спокійніше, коли я роблю все, що можу.

Я зрозуміла, що ви хочете подавати позов до ЄСПЛ?

Звісно, ми маємо намір зробити це. Але нам треба тут пройти всі дев’ять кіл пекла, отримати всі відмови. Зрозуміло ж, що ми отримаємо відмови в місцевих судах.

Ці процедури страшенно вимотують морально та фізично, але ми намагаємося з адвокатами це робити. Дві інстанції пройдено, лишилося ще дві, і після цього можна буде подавати документи до ЄСПЛ.

Хоча надії на те, що в нинішньому правовому полі все вирішиться законними шляхами, практично немає. Хіба обмін, якщо це дивом відбудеться.

На ваш погляд, чи досить докладає зусиль Україна, щоб звільнити політв’язнів і щоб залучити до цього процесу міжнародних партнерів?

Очевидно, що ця робота ведеться. Зокрема, щодо останньої Кримської платформи, за якою я уважно стежила, бо тримаю в курсі Нарімана: він позбавлений цього всього.

Коли я чую, що не останні особи країн – Ердоган, Блінкен, інші політики – особисто говорять про справу Нарімана, розумію, що робота ведеться.

Є величезна інформаційна підтримка, про мого чоловіка та його ситуацію знають у світі. Дуже багато людей розповідають про нього не лише в Україні, а й за її межами. Я сама беру участь у багатьох заходах.

Але ж ми розуміємо, що багато залежить від тієї сторони. А в них щодо кримських татар якась принципова позиція. Ми й так наче кістка в горлі були завжди. А Наріман загалом свою позицію висловлює відкрито: і на судах, і на останньому слові, і в апеляції.

Важко, але зупинятися ми не збираємось – до його визволення.

Наталія Адамович, ZMINA, для видання “День”