Невидима війна: як волонтерка допомагає ветеранам повертатися до мирного життя
Повернення з війни для всіх різне. Хтось одразу адаптується до мирного життя. Комусь потрібна тривала психотерапія та реабілітація. Проблема нашого суспільства в тому, що не всі люди після повернення з лінії фронту отримують необхідне обстеження фахівців. І йдеться зараз не тільки про військових.
Посттравматичний синдром від участі або просто присутності в зоні бойових дій отримують також і волонтери, і журналісти. Ця проблема стосується полонених та родичів загиблих. Війна триває вже сім років, і кількість потерпілих постійно збільшується. Відсутність належної допомоги створює цим людям додаткові перешкоди на шляху до повернення в мирне життя.
Журналістський проєкт “Невидима війна” розповідає про цю проблему та про можливі шляхи її розв’язання.
Перша героїня проєкту – Наталія Берещук. Вона є військовою волонтеркою від початку війни з Росією. Останні два роки працює в громадській організації “Об’єднані війною. 90-й батальйон”, де, зокрема, допомагає ветеранам повертатися до мирного життя.
Про те, як Наталія пришла до волонтерської роботи та чому реабілітація та ресоціалізація ветеранів є такими важливими, говорили з нею журналісти Ірина Сєдова та Дмитро Пальченко.
Зрозуміли, що втрчаємо контакт із бійцями, які повертаються до цивільного життя
До війни я 15 років працювала головним бухгалтером в економічній сфері. Під час Майдану допомагала активістам разом з родиною і сестрами. А коли вже почалася війна, стала волонтером в АТО.
Почалося це з Києва. Спочатку ми чергували на вокзалі: там був пункт обігріву для хлопців, які повертаються з війни або, навпаки, їдуть туди. Потім почали чергувати в госпіталі, потім організували пункт плетіння маскувальних сіток… Ну і так формували якісь там набори хлопцям постійно надсилали: від шкарпеток до бронежилетів, тепловізорів. Постійно їздили, щось відвозили, тоді в такий спосіб відбувалося волонтерство.
А коли бойові дії на сході стали менш активними, волонтерство почало затихати. Вже не потрібно було постійно в госпіталі чергувати, тому що не було такої кількості поранених. Відбулося переформатування волонтерства.
У 2016 році хлопці почали повертатися додому, і тоді ми зіткнулися з такою проблемою, як складнощі адаптації до цивільного життя. Це вже була хвиля третя, четверта, а потім і шоста. Ці ветерани повертаються, і в деяких починаються проблеми. Хтось перший час п’є, хтось просто закривається. Ми зрозуміли, що втрачаємо зв’язок з хлопцями, з якими були контакти, коли їздили в АТО.
Таких випадків ставало дедалі більше, і коли ці хвилі закінчилися, ми почали розуміти, що є гостра проблема соціальної адаптації до цивільного життя. Почали брати на замітку, коли хлопець повернувся додому, боєць.
Більше на чоловіків звертали увагу, бо з жінками, які повернулися з бойових дій, менше таких ситуацій було, можливо тому, що їх просто менше в нашій армії. Тож ми місяць давали людині відпочити, а потім телефонували, пропонували піти до психолога в Києві: у нас на Саксаганського був такий реабілітаційний центр, там, де методику випрацювали, як допомагати хлопцям.
Організовували заходи постійні для ветеранів. Були такі хлопці, що поверталися, і ми їх просили нам допомагати. Насправді не дуже нам була потрібна допомога як волонтерам, тому що вже звикли давно самі давати раду, але в такий спосіб ми їх підтримували.
“Прийди, допоможи, маскувальну сітку потрібно доплести” – і він приходить: чи тканину ріже, чи ще щось робить. Або казали їм: “Потрібна твоя допомога донести до Нової пошти якісь пакунки”. І так ми їх залучали.
Вони приходили до нас і поступово-поступово починали адаптуватися. Бувало, перший день прийде чоловік: мовчить, узагалі ні з ким не спілкується. А потім потихеньку вони починали розмовляти з нами.
На війні ворога можна вбити, а тут потрібно розв’язувати складні проблеми без зброї
Чому така проблема існує? По-перше, через адреналін, тобто, коли хлопці на бойових, вони відчувають адреналін. Там їм простіше, бо там є їжа, взуття і є визначений ворог, знаєш, куди стріляти. Вони повертаються сюди, а тут проблеми, які складно розв’язати.
Бо тут ворог бачиться вже в особі якогось працівника державного. На війні він ворога вбиває, а тут він розуміє, що не може взяти зброю і цього ворога, якогось депутата чи посадовця, просто пристрелити. Він не може його вбити, тому що тут його за це посадять. Виникають такі внутрішні суперечності, і хлопці замикаються, і не завжди добре це закінчується.
На жаль, у нас немає військових психологів, які допомагають адаптуватися до цивільного життя.
Узагалі немає саме військових психологів. У нас є військовий інститут, там є кафедра психології, але, наскільки я дізнавалася минулого року, там не готують саме військових психологів. У нас психологом може працювати взагалі будь-яка людина, яка просто відкрила кабінет. Узяв повісив табличку, навіть ліцензії ніякої не потрібно – і все, ти психолог. На жаль, на цей напрям у державі чомусь влада не звертає увагу.
Наприклад, у НАТО, коли виїжджають на бойові на два місяці чи три максимально, то перед поверненням додому їм обов’язково потрібно пройти психолога. Їх додому не відпускають, поки психолог не дасть добро. А в нас такого немає.
У нас людину посадили в Костянтинівці на потяг, він у Києві вийшов і пішов. У родину чи не в родину, і, що в людини всередині, які стреси, які переживання і хвилювання, ніхто не знає. Це в нас не відпрацьовано в державі, і протягом семи років війни цим мало хто займається.
У мене є двоє-троє психологів: якщо хлопець до мене звертається, боєць, я можу рекомендувати йому піти, тому що я знаю, що Аліна Федорівна чи Василь Григорович допоможуть. Я вже бачила результат, коли вони працювали з хлопцями. Причому з досить важкими, у яких були проблеми і які попросили про допомогу.
Тому що, наприклад, хлопцям, які не просять допомогу, неможливо допомогти. Так само з людьми, які періодично йдуть у запої. Бувало таке, що ми виїжджали, щоб якось до тями привести цього бійця, бо йому дуже погано. Але поки він не визнає, що в нього залежність, насильно ми йому нічим не можемо допомогти.
Так само з психологом. Якщо людина вже відчула і звертається, то ми дійсно її тоді скеровуємо на лікування.
Був такий боєць, здається із шостої хвилі мобілізації, повернувся додому, і я йому кажу, що треба лягти в реабілітаційний центр. А він відмовляється і каже: “Та все нормально, все добре, все чудово, я – сила”.
А потім минає три місяці, він мені телефонує і каже: “Наташо, допоможи мені, тому що я ледве не вбив людину”. От поки до такого не доходить, вони і не звертаються. Тоді вже ми скеровуємо, дивимося, куди можна відправити, дзвонимо.
Наприклад, зараз у Пущі-Водиці діє госпіталь для ветеранів війни. Він називається “Лісова поляна”. Раніше відправляли на Саксаганського, 75, там теж є реабілітаційний центр.
Це те, що я знаю в Києві. До нас приїздять з інших регіонів, і тут ми домовляємося про допомогу. І ця допомога є безкоштовною, за кошт держави.
На моїй пам’яті було два суїцидальні випадки
Можу сказати, що більшість з тих, кого я знаю, проходить реабілітацію успішно і відновлюється. Хлопців із 2014–2015 років дуже багато було, але смертельних, суїцидальних було тільки два на моїй пам’яті. Я вважаю, що я недогледіла, можливо потрібно було більше сварити цього захисника.
Але більша частина соціалізувалася, хтось швидко, хтось повільніше, комусь потрібно було три-чотири місяці, а комусь – два роки, телефонні розмови постійні, якісь зустрічі, якісь намагання щось довести.
У когось просто все залишилося на такому рівні, що і не вилікувався, і не адаптувався повністю, але і ні до чого поганого не призвело. Він не скоїв ні злочину, ні суїциду. В такому стані людина собі живе-живе-живе, потім заходить раз на три місяці в глибокий запій, виходить, ну і далі собі живе. Такі теж є хлопці.
Може, як поїдете в Рівне, в Клевань, там боєць 90-го батальйону Сергій Кармюк, він із шостої хвилі. Напевно, десь рік у нього була така адаптація, але не агресивна, бо він у нас такий “містер позитивчик”, і на сьогодні він теж радник, волонтерський рух у нього там.
Організація “Об’єднані війною. 90-й батальйон” допомагає ветеранам з працевлаштуванням, соціалізацією, реабілітацією, юридичними питаннями та оформленням документів. А також допомагає розв’язувати побутові проблеми, проводить патріотичні заходи, опікується родинами загиблих.
Організація розташована за адресою: проспект Перемоги, 52/2.
