“Не та реінтеграція, на яку я очікувала”: як Україні не втратити людей у боротьбі за кілометри
Українське суспільство багато говорить про звільнення окупованих територій, водночас значно рідше в центрі цієї розмови опиняються самі люди, які залишаються під російською окупацією.
На тимчасово окупованих територіях люди продовжують працювати, навчатися, дбати про близьких і шукати способи вижити в умовах російського контролю. Водночас ті, кому вдається виїхати на підконтрольну Україні територію, можуть місяцями залишатися без документів, не мати доступу до базових послуг і стикатися з упередженнями.
Від того, як Україна зустрічатиме цих людей і які умови створить для їхнього нового життя, залежить і готовність тих, хто досі залишається в окупації, виїжджати на підконтрольну територію.
Під час Donbas Media Forum-2026 учасники дискусії “Невидимі люди – видимі території: як не втратити людей у боротьбі за квадратні кілометри” обговорили, як змінюється ставлення українців до жителів окупованих територій, чому суспільство схильне сприймати їх як потенційну загрозу та які труднощі можуть бути в тих, хто виїжджає з окупації. ZMINA передає головне з розмови.
Від Полтави до Тернополя мінус 30% лояльності до людей з ТОТ
Під час дискусії модераторка, редакторка медіа 0629, координаторка проєкту “Кластер релокованих медіа” Анна Мурликіна представила результати дослідження, яке мало на меті з’ясувати, що українці знають про життя в окупації та як ставляться до людей, які залишаються на захоплених Росією територіях.
Дослідники організували три фокус-групи – у Полтаві, Києві та Тернополі. За словами Мурликіної, учасники дослідження демонстрували різне ставлення до жителів окупованих територій залежно від регіону.
“Рівень довіри до громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях, знижується із центру на захід країни. Якщо в Полтаві ставлення було цілком лояльним і учасники фокус-групи практично не висловлювали жодних застережень, то в Києві ми вже спостерігали більше побоювань. Зокрема, люди мали високий запит на перевірку громадян, які виїжджатимуть із ТОТ”, – говорить Мурликіна.
За її словами, у Тернополі дослідники зафіксували ще більшу настороженість: частина учасників відверто боялася не лише повернення територій, а й реінтеграції людей, з якими доведеться жити та працювати разом.
Джерело: скриншот з презентації результатів дослідженняДослідження також виявило відмінності у ставленні до різних категорій людей, які залишаються в окупації. Найбільш прихильно учасники фокус-груп ставилися до пенсіонерів.
“До пенсіонерів спостерігається максимально лояльне ставлення, незалежно від регіону, де ми проводили дослідження”, – наголошує журналістка. Позитивніше сприймали й учителів, пояснюючи це тим, що діти мають продовжувати навчання навіть за умов окупації.
Натомість ставлення до підприємців, які відкривали або продовжували вести бізнес на окупованих територіях, було значно негативнішим.
“Люди [опитані. – Ред.] вважали, що підприємці мають фінансовий ресурс для того, щоб розпочати своє життя будь-де, зокрема на підконтрольній території або за кордоном. І що, приносячи свої гроші на окуповані території, вони фактично фінансують війну”, – ділиться Анна Мурликіна.
Анна Мурликіна. Фото: Роман Чорний / Donbas Media ForumНеоднозначним виявилося й ставлення до працівників критичної інфраструктури. Учасники фокус-груп спочатку не вважали електрика, який ремонтує мережі та повертає людям світло, порушником українського законодавства.
Однак, коли обговорення торкнулося ремонту енергетичних об’єктів, які можуть використовуватися для потреб російської армії, їхні оцінки ставали менш однозначними.
Джерело: скриншот з презентації результатів дослідженняЗа словами Мурликіної, дослідники побачили значний запит на люстрацію та перевірки жителів окупованих територій. Водночас виникає питання, як це реалізувати, якщо йдеться про мільйони людей, які перебувають у різних обставинах і мають різний досвід життя під окупацією.
Читайте також: Перевірка на зв’язки з РФ: чи має держава інструменти для люстрації
Попри страхи та недовіру, учасники фокус-груп висловлювалися проти ізоляції людей, які виїжджатимуть з окупованих територій. На думку співрозмовників, не можна створювати для них “гетто”: люди мають інтегруватися в суспільство, жити й працювати поруч з іншими громадянами.
Росіяни створюють фейкові проукраїнські фонди, щоб завадити виїзду людей
Одна зі спікерок дискусії, Серафима Крук виросла в окупації. З 12 років вона перебувала в реальності під тотальним контролем Росії, згодом здобула окупаційну шкільну й університетську освіту, а у 2022 році була частиною проукраїнської спільноти в окупованому Донецьку. На підконтрольну Україні територію вона виїхала лише у 2026 році.
“Моє рішення про виїзд було доволі органічним, бо, попри те, що я виросла в окупації, я жила серед проукраїнських людей. Я була шокована репресіями, концтабором і переслідуваннями (на ТОТ. – Ред.). Тому рішення про виїзд для мене було очевидне: або я буду жити на підконтрольній Україні території, або я ризикую втратити життя загалом“, – ділиться дівчина.
Однією з головних перешкод для виїзду Серафима назвала недовіру до волонтерських організацій. За її словами, росіяни створюють фейкові проукраїнські фонди, через які можуть виявляти людей, що підтримують Україну або планують виїхати.
“Ти пишеш туди, звертаєшся, надсилаєш свої документи – і наступного дня до тебе приходять з профілактичною бесідою”, – розповіла вона.
Серафима Крук. Фото: Роман Чорний / Donbas Media ForumЧерез ризик переслідування люди в окупації, за словами Серафими, не завжди готові звертатися навіть до організацій, які справді можуть допомогти. Інформація про безпечні маршрути та контакти волонтерів поширюється переважно через знайомих.
“Здебільшого про виїзд з окупації ми дізнаємося через сарафанне радіо. Хтось знайомий виїхав, поділився контактами, поділився волонтерами – і ти вже їдеш. Але довіри у нас немає, на жаль”, – пояснила вона.
Ще однією проблемою є обмежений доступ до українських інформаційних ресурсів. Серафима розповіла, що на окупованих територіях українські сайти заблоковані, а VPN не працює. Через це повідомлення волонтерських організацій можуть не доходити до людей, яким потрібна допомога.
На її думку, це робить особливо важливим досвід тих, хто вже виїхав. Якщо люди, які скористалися допомогою, зможуть розповідати про свій досвід і рекомендувати надійні організації, це може поступово зміцнити довіру серед тих, хто досі залишається в окупації.
Однак сам виїзд не означає, що людина може відразу почати нове життя на підконтрольній Україні території. Серафима зіткнулася з іншою проблемою: держава, за її словами, недостатньо пристосована до ситуацій, коли людина виїжджає з окупації, але не має документів, необхідних для підтвердження особи.
Нагадаємо, у червні уряд запустив експериментальний проєкт з видавання посвідчень на повернення мешканцям окупованих територій. Постанова № 736 дозволила оформлювати посвідчення особи на повернення в Україну громадянам, народженим після 24 серпня 1991 року на ТОТ, – навіть якщо їхніх даних немає в Єдиному державному демографічному реєстрі.
Тоді правозахисники підтримали спрощення процедури оформлення посвідчення, проте застерегли, що затверджений Порядок містить низку положень, які фактично блокують можливість ефективної реалізації проєкту.
Зокрема, одним зі способів підтвердити особу є процедура за участю свідків. Проте цей механізм не завжди працює для людей, чиї рідні та знайомі залишилися на окупованій території й бояться свідчити через ризик переслідування.
“У мене немає людей, які можуть підтвердити мою особу. Всі мої люди залишилися в окупації. На жаль, вони бояться свідчити про мене”, – розповіла Серафима.
Через це дівчина вже тривалий час перебуває на підконтрольній території без документів. За її словами, вона не може повноцінно працевлаштуватися, отримувати державні виплати чи скористатися медичною допомогою. Відсутність документів також ускладнює повсякденні справи, зокрема можливість придбати квиток на транспорт.
Серафима наголосила, що люди в такій ситуації змушені покладатися на допомогу сторонніх людей і волонтерів.
“Пів року я не маю документів. Я не можу влаштуватися на роботу, отримати медичну допомогу чи державні виплати. Я залишаюся сама, просто з вірою в те, що якось із цього викручусь. Я покладаюся на доброту людей, яких зустрічаю. На жаль, система інтеграції розрахована на людей, які вже отримали документи” – сказала вона.
За словами Серафими, система підтримки має враховувати потреби людей ще до того, як вони завершать процедуру підтвердження особи. Серед необхідних рішень дівчина назвала запровадження тимчасових посвідчень особи та тимчасових карток, які дали б змогу отримувати базові послуги.
“Немає сенсу їхати туди, де тебе не чекають”
Повернення до України стало для Серафими важливим рішенням, однак період адаптації виявився значно складнішим, ніж вона очікувала. Окрім бюрократичних перешкод, їй довелося долати психологічні наслідки пережитого та адаптуватися до життя поза окупацією.
“Попри те, що я дуже рада, що повернулася в Україну, перші чотири місяці адаптації були дуже складні. Враховуючи те, що в мене жахлива ментальна адаптація до мирного життя, бо я зараз борюся з ПТСР – це не та реінтеграція, на яку я очікувала, коли поверталася”, – розповіла вона.
Відсутність зрозумілого механізму може стримувати інших людей від виїзду. Серафима знає молодих людей в окупованому Донецьку, які не наважуються залишити місто, оскільки не мають свідків, здатних підтвердити їхню особу, і побоюються, що на підконтрольній території не зможуть облаштувати життя.
“Немає сенсу їхати туди, де тебе не чекають”, – підсумувала вона.
Проблеми з документами, про які розповіла Серафима Крук, не є поодиноким випадком. За словами адвокаційної директорки Центру прав людини ZMINA Альони Луньової, труднощі з підтвердженням особи – одна з перших серйозних перешкод, з якими стикається молодь після виїзду з ТОТ. Це може бути наслідком підходу держави до людей, які жили під російським контролем.
“Навіть результати фокус-групового дослідження (представленого на початку дискусії. – Ред.) свідчать про те, що люди, які живуть на підконтрольних уряду України територіях, сприймають людей з окупованих територій як носіїв ризику. І мені здається, нам дуже не вистачає здорової оцінки цих ризиків”, – наголосила правозахисниця.
За словами Луньової, проблема полягає не в повній відсутності процедур ідентифікації, а в тому, як вони побудовані та наскільки складно людині їх пройти.
Альона Луньова. Фото: Роман Чорний / Donbas Media ForumОдним із бар’єрів є неможливість використовувати документи, видані окупаційною владою, для ідентифікації особи.
“Тобто, якщо людина виїхала з окупації, у неї є окупаційний паспорт, який, очевидно, є результатом нав’язування, але його не можна використати для ідентифікації, хоча він містить дані, які можуть бути використані: дату народження, прізвище, ім’я, по батькові та фото, – заперечення можливості використання цих документів призводить до того, що люди місяцями залишаються тут без документів”, – говорить правозахисниця.
Як пояснила Луньова, це створює додаткові ризики: від неможливості працевлаштуватися й отримувати необхідні послуги до вразливості перед експлуатацією та торгівлею людьми.
Правозахисниця наголосила, що важливо розрізняти сам факт перебування на окупованій території та конкретні дії людини, які можуть створювати безпекові ризики.
Це стосується і дискусій про люстрацію жителів ТОТ. Луньова запропонувала замислитися над тим, що саме має бути предметом оцінювання: факт проживання в окупації чи співпраця з Російською Федерацією.
“Якщо ми оцінюємо ризики співпраці з Російською Федерацією та її впливу, то, можливо, питання стосується не лише окупованих територій, а й підконтрольних уряду України територій та закордону”, – говорить Луньова.
Такий підхід дає змогу не ототожнювати мільйони людей із різним досвідом життя під окупацією та не вважати саме перебування на захопленій території доказом злочину. Натомість увагу слід зосереджувати на конкретних обставинах і діях, які можуть становити загрозу.
Анна Мурликіна, Альона Луньова. Фото: Роман Чорний / Donbas Media ForumЩе однією проблемою Луньова назвала відсутність узгодженої державної політики щодо реінтеграції людей з окупованих територій. За її словами, різні відомства діють у межах власних повноважень і уявлень.
Читайте також: Державна політика щодо ВПО: хронологія міністерств від 2014-го до 2026 року
Луньова наголосила, що Україна має змінити підхід до людей, які залишаються в окупації, та розглядати їх не лише крізь призму безпекових загроз, а й у контексті майбутнього розвитку держави.
Зокрема, вона закликала більше говорити про демографічні виклики України та роль людей з окупованих територій у майбутньому країни. Такий підхід, на її думку, має спонукати державу створювати умови, за яких люди зможуть виїхати, отримати необхідні документи й інтегруватися в суспільство.
“Ми не маємо морального права закликати людей виїжджати з окупації, тому що ми їх фактично не готові приймати”, – сказала Луньова.
За її словами, якщо Україна прагне повернення своїх громадян, це має супроводжуватися практичними рішеннями: спрощенням процедур виїзду і реінтеграції після прибуття на підконтрольну територію.
Стратегія реінтеграції: чому державі потрібен план дій
Ірина Іванова, голова громадської організації “Асоціація сприяння самоорганізації населення”, повідомила, що в Україні розробляють стратегію реінтеграції людей з тимчасово окупованих територій.
Іванова назвала позитивним те, що держава почала приділяти увагу цій темі. Водночас наголосила: ухвалення стратегії саме по собі не розв’яже проблем людей, які залишаються в окупації або виїжджають звідти.
“Стратегія – це всього лише рамка, політична рамка, яку можна презентувати на загал, показувати європейським партнерам, говорити про те, що ми будемо робити. Але кроки, які будуть реалізовувати, – давайте будемо чесними, – сама держава не подужає”, – зазначила вона.
Наступним етапом, за словами Іванової, має стати розроблення конкретного плану дій за участю громадського сектору та профільного міністерства. Саме це має визначити, як реалізовуватимуть задекларовані цілі та хто відповідатиме за практичні зміни.
Ірина Іванова. Фото: Роман Чорний / Donbas Media ForumІванова також звернула увагу на проблему довіри. Люди, які залишаються на окупованих територіях, перебувають під впливом російської пропаганди, а досвід тих, хто виїжджає на підконтрольну Україні територію, може як зміцнювати, так і послаблювати їхню готовність до такого кроку.
“Довіра виникає між людьми, а не до конкретних медійних ресурсів. Попри те, що я виїхала зі свого рідного міста ще 12 років тому, я знаю, що якщо напишу в телеграмі людині, яка залишається в окупації, вона повірить моїм словам, адже вона знала мене раніше. Якщо про це напише хтось інший, кого не знають, його будуть боятися”, – говорить Іванова.
За її словами, комунікація з людьми в окупації не може обмежуватися офіційними оголошеннями, а допомога після виїзду – перевірками та вимогами надати документи й свідчення. Держава має формувати зрозумілу систему підтримки.
Важливо говорити про людей на рівних
Співзасновниця та виконавча директорка ГО “Лабораторія журналістики суспільного інтересу” Наталія Гуменюк критично висловилася про частину українських медіа, які, за її спостереженнями, протягом років не виявляли достатнього інтересу до теми окупованих територій.
Водночас вона наголосила, що журналістика неоднорідна: є редакції та журналісти, які якісно працюють із цією тематикою, є медіа, які не вміють із нею працювати, а є ті, чия позиція зумовлена політичними переконаннями.
На її думку, змінити всі медіа неможливо, але можна посилювати ті, які дотримуються професійних стандартів.
“Треба підтримувати ті медіа, які працюють якісно, підтримувати їхні матеріали, бути обережними з тими, хто не працює з цими темами або створює неякісні матеріали, і, можливо, вказувати їм на помилки”, – говорить експертка.
Наталія Гуменюк. Фото: Роман Чорний / Donbas Media ForumОкремо Гуменюк звернула увагу на те, як медіа представляють людей, які живуть в окупації. За її словами, їм часто доводиться спочатку доводити свою проукраїнську позицію, перш ніж їхній досвід почнуть сприймати серйозно.
“Перед тим, як ти розкажеш про окуповані території, ти ніби маєш зробити 54 дисклеймери, щоб довести, що там живуть такі самі люди. Ніби ці люди мають спочатку герб показати, тризуб, вдягнути вишиванку перед тим, як їм дадуть слово”, – сказала вона.
Гуменюк закликала відмовитися від такого підходу й говорити з людьми з окупованих територій на рівних. Це не означає, що журналісти мають ігнорувати питання безпеки або обставини конкретних історій. Проте не варто вимагати від людини додаткових доказів належності до українського суспільства, перш ніж вислухати її.
Життя в окупації не можна зводити до порушень, а проживання там – до колабораціонізму
Адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова зазначила, що правозахисники багато років документують воєнні злочини та порушення прав людини, але повсякденне життя людей в окупації залишається поза належною увагою.
“Ми знаємо досконало про порушення, про практики в різних СІЗО, але про рутинне життя людей ми не знаємо”, – сказала Луньова.
За її словами, медіа найчастіше звертаються до теми окупованих територій, коли там стаються обстріли, теракти чи інші резонансні події. Такий дисбаланс, вважає правозахисниця, може посилювати нерозуміння досвіду людей, які залишаються в окупації.
“Якщо ми розповідаємо лише про тотальні порушення всіх прав в окупації, але мільйони людей там залишаються, то виникає питання: “А що з ними не так? Чому вони готові це терпіти?”. Цей перекіс у нас є, і я не знаю, чи можна його виправити. Чи захочуть медіа розповідати про прорив труби, про те, як надають медичну допомогу, які щеплення роблять на окупованій території. Там триває життя і заперечити це дуже складно”, – говорить Луньова.
Окремо Луньова звернула увагу на кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність. За її словами, відповідні зміни до Кримінального кодексу України у 2022 році мали стати чітким сигналом для людей, які могли опинитися в окупації: не співпрацювати з ворогом. Проте з часом стало очевидно, що правовий підхід потребує розмежування різних видів діяльності та обставин, у яких люди їх здійснюють.
Читайте також: Примус та виживання: де межа між колабораційною діяльністю та забезпеченням існування в окупації?
Як приклади вона навела працівників пенсійних установ, освітян і медиків. За її словами, сам факт обіймання певної посади може ставати підставою для кримінального переслідування, тоді як оцінка конкретних дій людини та завданої ними шкоди, на її думку, має бути значно важливішою.
“Держава мала б розділити тих, хто залишається в окупації й не вчиняє дій, які шкодять національним інтересам та національній безпеці України”, – сказала правозахисниця.
Анна Мурликіна, Альона Луньова (з мікрофоном), Серафима Крук, Ірина Іванова, Наталія Гуменюк. Фото: Роман Чорний / Donbas Media ForumЛуньова також звернула увагу на те, як оцінюють примус в умовах окупації.
“Примус трактується як фізичний або психічний тиск, як пряма дія. Людина, яку звинувачують у вчиненні злочину, мусить довести наявність цього примусу в конкретному випадку. Але чи не створює сама окупація атмосферу примусу? Чи не працює окупант над тим, щоб люди в окупації постійно відчували страх?” – говорить експертка.
На думку правозахисниці, ці питання потребують опрацювання. Держава має не лише визначати, які дії на окупованій території заборонені, а й розробляти механізми, що враховують реальні обставини життя під окупацією.
“Ми боїмося, що ви назвете нас колаборантами”
Про страх перед звинуваченнями в колабораціонізмі розповіла й Серафима Крук. За її словами, люди в окупації бояться не лише російських репресій, а й того, що після виїзду українське суспільство відкине їх як нібито зрадників.
“Ви дуже боїтеся колаборантів, а ми дуже боїмося, що ви назвете нас колаборантами”, – сказала Крук.
Вона пояснила, що російська пропаганда працює не лише через нав’язування російської ідентичності, а й транслює думку, нібито Україна відмовилася від людей, які залишилися в окупації, і не чекає на них.
За словами Крук, навіть попри власну проукраїнську позицію та досвід, вона виїжджала з думками, що її можуть вважати колаборанткою лише через здобуту в окупації освіту.
“Коли я приїхала і проходила перевірки, я була щиро впевнена, що це правда, на жаль”, – розповіла вона.
Крук вважає, що суспільний страх перед колабораціонізмом може бути значно більшим за реальний масштаб проблеми, а Росія використовує цей страх, щоб переконувати людей в окупації нібито повертатися в Україну немає сенсу, адже там їх не приймуть.
Тому, на її думку, важливо припинити поширювати узагальнення про всіх людей, які залишилися на окупованих територіях, і розрізняти тих, хто свідомо допомагає російській владі, та тих, хто намагається вижити в умовах окупації.
