Примус та виживання: де межа між колабораційною діяльністю та забезпеченням існування в окупації?
Питання примусу та виживання в окупації є практичною дилемою, яка часто постає в разі засудження осіб за колабораційну діяльність. Кримінальний кодекс України передбачає загальні положення про крайню необхідність, фізичний і психічний примус, однак не містить спеціальних критеріїв оцінки примусу в умовах окупації. Через це суди часто оцінюють поведінку осіб з тимчасово окупованих територій без належного урахування фактичного контролю окупаційної влади над життям місцевого населення.
Аналіз судової практики засудження за колабораційну діяльність протягом чотирьох років свідчить, що питання фізичного та психічного примусу, а також крайньої необхідності неодноразово поставали перед судами. Водночас результати дослідження вказують на проблему належного оцінювання обставин, які могли впливати на свободу вибору моделі поведінки особи в умовах окупації. Зокрема, у мотивуванні обвинувальних вироків суди здебільшого спираються на усталене й вузьке розуміння обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння (крайньої необхідності, фізичного та психічного примусу), передбачених статтями 39 і 40 КК України. У звичайних умовах їхня конструкція є зрозумілою: якщо особа діяла під впливом фізичного примусу, внаслідок якого не могла керувати своїми діями, або для усунення небезпеки, яку неможливо було усунути інакше, це може виключати кримінальну відповідальність.
Однак чи досить цього підходу, коли йдеться про діяння, вчинені в умовах окупації? Загальні положення статей 39 і 40 КК України залишаються застосовними, проте вони не охоплюють усієї складності ситуацій, у яких перебувають жителі тимчасово окупованих територій. Окупація не є звичайним соціальним середовищем, у якому особа має повноцінну свободу вибору. Людина перебуває під повним контролем окупаційної адміністрації та збройних сил держави-агресора, що формує атмосферу страху та небезпеки. Цей аспект жодним чином не враховано ні в законі України про кримінальну відповідальність, ні в судовій практиці, адже й надалі питання фізичного та психічного примусу тлумачаться досить вузько.
Зокрема, у мотивувальних частинах обвинувальних вироків суди аргументують відсутність фізичного примусу тим, що особа не звернулася по медичну допомогу під час окупації, а звернення після внесення відомостей про кримінальне правопорушення розцінюють як стратегію захисту від обвинувачення. Так само суди звертають увагу на те, що особа не намагалася в умовах окупації зібрати та зберегти докази застосованого насильства: зробити фото тілесних ушкоджень, сховати одяг або інші предмети, які могли б підтвердити факт насильства. Такий підхід не враховує, що в умовах окупації сама можливість безпечно фіксувати насильство або звертатися по допомогу є суттєво обмеженою.
З аналізу вироків також випливає, що для доведення фізичного примусу очікується, щоб обвинувачений повідомив про його застосування широкому колу осіб. Водночас свідчення членів сім’ї нерідко оцінюються критично як такі, що спрямовані на виправдання обвинуваченого. Це створює завищений і часто нереалістичний стандарт доведення примусу для особи, яка перебувала під тотальним контролем окупаційної адміністрації.
Щодо психічного примусу, суди переважно не визнають наявність такої обставини навіть у випадках, коли сторона захисту посилається на погрози застосування насильства до обвинуваченого або членів його сім’ї. Ба більше, факти застосування фізичного насильства щодо членів сім’ї обвинуваченої особи не розглядаються як обставина, що могла впливати на поведінку особи. Натомість невиїзд з окупованої території за наявності, на думку суду, такої можливості фактично прирівнюється до добровільності поведінки.
Такий підхід повністю ігнорує той факт, що жителі тимчасово окупованих територій перебувають у середовищі, де окупаційна влада контролює безпеку, пересування, роботу, медичну допомогу, соціальні послуги, документи та доступ до базових ресурсів та послуг. За таких умов примус може проявлятися не лише через пряме фізичне насильство або конкретну погрозу, а й через саму ситуацію фактичної залежності від окупаційної адміністрації. Звісно, існують випадки добровільної співпраці з державою-агресором. Однак чинна редакція статті 111-1 КК України та практика її застосування не проводять чіткої межі між такими випадками й поведінкою, зумовленою примусом, залежністю від окупаційної адміністрації або необхідністю виживання. Адже факт загального примусу, що панує на ТОТ через системні порушення Російською Федерацією норм міжнародного гуманітарного права та прав людини, залишається поза увагою.
Водночас у практиці Верховного Суду з’являються певні позитивні зрушення щодо врахування загальної ситуації на окупованих територіях під час оцінювання питання добровільності вчинення особою діяння, передбаченого статтею 111-1 КК України. Так, у постанові Верховного Суду від 2 червня 2026 року в справі № 642/1281/23 було враховано звіти національних і міжнародних організацій про масове застосування Збройними силами Російської Федерації насильства, катувань, жорстокого поводження та погроз щодо співробітників правоохоронних органів на окупованих територіях. Ці обставини були розглянуті як частина ширшого контексту, який має значення під час оцінювання добровільності дій засудженого. Крім того, Верховний Суд послався на рішення ЄСПЛ у справі “Україна і Нідерланди проти Росїі”, у якому йдеться про системну практику нелюдського поводження і катувань на окупованих територіях України. Верховний Суд у постанові звернув увагу на стандарт ефективного розслідування заяви про погане поводження. Суд наголосив, що заява про примус із боку окупаційної влади має бути ретельно перевірена, а сторона обвинувачення повинна спростувати її поза розумним сумнівом у межах ефективного розслідування.
Водночас ця постанова стосується насамперед обов’язку перевірити заяву про примус і погане поводження з боку окупаційної влади під час оцінювання добровільності дій особи. Проте вона не розв’язує питання ширшого тлумачення та застосування обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння в справах, де поведінка особи була зумовлена не прямим насильством, а залежністю від окупаційної влади чи потребою виживання цивільного населення.
Питання примусу в окупації не може оцінюватися виключно крізь призму статей 39 і 40 КК України, а має розглядатися також у контексті міжнародного гуманітарного права, яке регулює особливий правовий режим окупації. Так, стаття 51 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни припускає, що окупаційна влада може залучати дорослих цивільних осіб до певних робіт, необхідних для потреб окупаційної армії, комунальних служб або забезпечення населення харчуванням, житлом, одягом, транспортом чи медичною допомогою. Стаття 61 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій зараховує до завдань цивільної оборони діяльність, спрямовану на забезпечення виживання цивільного населення, включно з її плануванням та організацією. З урахуванням цих положень виникає питання: чи можна вважати добровільною співпрацею з окупаційною владою виконання згаданих робіт на її вимогу лише тому, що особа не отримала прямих погроз застосування насильства? І чи має така діяльність призводити до кримінальної відповідальності, якщо вона була спрямована на забезпечення базових потреб цивільного населення?
У судовій практиці Верховного Суду питання виживання в окупації та крайньої необхідності досі порушувалося лише на рівні окремих думок суддів Верховного Суду. Як зазначено в окремій думці до постанови Касаційного кримінального суду від 1 грудня 2025 року в справі № 638/18926/23, стаття 111-1 КК України в разі широкого тлумачення “забороняє будь-яку співпрацю з окупантом.. Це ставить населення… перед вибором: зубожіння і голод або довге тюремне ув’язнення у разі деокупації”. В окремій думці також зазначено, що крайня необхідність могла б враховуватися судами як обставина, що виключає протиправність діяння у випадках, коли особа виконувала певну роботу для окупаційної адміністрації задля забезпечення хоча б мінімального рівня життя. У чинній редакції стаття 111-1 КК України не залишає альтернативної поведінки, яка б була правомірною та водночас дозволяла забезпечувати виживання в умовах окупації. Відповідно, є потреба в законодавчих змінах статті 111-1 КК України для закріплення правомірної поведінки, яка “не буде повʼязана із загрозою для життя, здоровʼя і благополуччя людини”.
Отже, проблема неврахування умов примусу та виживання в окупації випливає як з вузького тлумачення статей 39 і 40 КК України в судовій практиці, так і з відсутності визначення правомірної поведінки, яка б дозволяла забезпечувати мінімальні стандарти життя в умовах окупації без шкоди для життя і здоровʼя особи.
Тож чинна редакція статті 111-1 КК України не забезпечує належного розмежування між добровільною співпрацею особи та держави-агресора та поведінкою, зумовленою примусом, залежністю від окупаційної адміністрації або необхідністю виживання на тимчасово окупованій території. Загальні положення статей 39 і 40 КК України не є достатніми для оцінювання таких ситуацій, оскільки вони не враховують окупацію як середовище системного контролю, страху та обмеженого вибору.
Саме тому стаття 111-1 КК України потребує законодавчих змін. У примітці до статті має бути передбачено нове поняття примусу, що враховуватиме не тільки обставини, що виключають протиправність діяння, передбачені статтями 39 і 40 КК України, а й атмосферу примусу в умовах окупації, зумовлену системними порушеннями норм міжнародного гуманітарного права, прав людини та недоступністю ефективних засобів правового захисту. Такі зміни покладатимуть вищий тягар доказування на сторону обвинувачення, адже потрібно буде спростувати презумпцію примусу на ТОТ. Також вони дозволять на практиці врахувати наявність в особи реальної можливості відмовитися від відповідної поведінки, безпечно виїхати, отримати альтернативні засоби для існування та захистити себе і членів своєї сім’ї. Крім цього, необхідно статтю 111-1 КК України доповнити частиною, що передбачатиме звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинення діянь, які формально підпадають під ознаки передбачених нею кримінальних правопорушень, але фактично були спрямовані на забезпечення життєдіяльності населення тимчасово окупованої території, включно з плануванням та організацією такої діяльності.
Окреслені зміни дозволять спрямувати кримінальне переслідування саме на осіб, які добровільно й усвідомлено сприяли державі-агресору у встановленні влади на ТОТ, відмежувавши поведінку, зумовлену примусовим середовищем на ТОТ або необхідністю забезпечення базових потреб цивільного населення. Без такого розмежування зберігається ризик, що стаття 111-1 КК України застосовуватиметься не лише як інструмент притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність, а як механізм криміналізації виживання в окупації.
Діана Депутат, аналітикиня Центру прав людини ZMINA, для “Точки Сходу”
