Нові плівки НАБУ: переслідування антикорупційних діячів залишається питанням не лише права, а й довіри до держави

Розмова фігурантів операції «Карфаген», де, ймовірно, обговорюється питання фальсифікації доказів у справі Руслана Магамедрасулова. Скриншот з відео НАБУ

Починаючи з липня 2025 року, детективам НАБУ оголошували підозри в державній зраді та пособництві державі-агресору, проводили синхронні обшуки, поміщали до слідчих ізоляторів, вилучали техніку їхніх родичів, а інформаційні кампанії формували образ “ворогів держави” ще до будь-якого рішення суду. Частина цих справ згодом була закрита або не підтвердила публічно озвучених звинувачень. Та найважливіше: під тиском опинялися насамперед ті, чия професійна діяльність була пов’язана з викриттям або розслідуванням топкорупції. 

Формально легальні кримінально-процесуальні процедури як тиск 

Ми не ставили собі за мету визначити, хто винен, а хто — ні: це завдання слідства й суду. Нас цікавило інше: чи можна пояснити обшуки, затримання, кримінальні провадження, зливи особистих листувань — усе, що відбувалося протягом 2025–2026 років, — випадковим збігом? Чи все ж початком безпрецедентної хвилі тиску на людей, повʼязаних із викриттям топкорупції?

ZMINA проаналізувала 29 задокументованих випадків тиску на антикорупційних діячів та повʼязаних із ними людей у період з 11 липня 2025 року до 31 травня 2026 року. До дослідження увійшли працівники НАБУ, колишні детективи Бюро, громадські активісти, їхні близькі та свідки у відповідних справах.

Ми працювали зі свідченнями постраждалих, процесуальними документами, матеріалами судового моніторингу та правовими висновками адвокатів. Це дало змогу побачити значно більше, ніж зазвичай потрапляє в новини чи офіційні повідомлення.

І поступово почала вимальовуватися спільна картина. Попри різні обставини справ, у них повторювалися схожі механізми: кримінальні провадження за особливо тяжкими статтями, синхронні обшуки, вилучення техніки, активізація старих справ, інформаційні кампанії та тиск на близьких. Усе це відбувалося на тлі резонансних антикорупційних розслідувань щодо представників найвищого політичного керівництва держави.

Саме тоді постало наступне питання: чи достатньо оцінювати ці події лише з погляду формального дотримання кримінально-процесуальних процедур? Чи варто також зʼясувати, чи не використовувалися законні інструменти для досягнення іншої мети, ніж та, для якої вони існують у демократичній державі?

На перший погляд, держава діяла в межах звичних правових механізмів. Відкривалися кримінальні провадження, проводилися обшуки, суди розглядали клопотання слідчих, а правоохоронні органи заявляли про боротьбу зі злочинністю та захист національної безпеки. Але як визначити, чи не використовувалися окремі процесуальні інструменти, які формально мали законний вигляд, для досягнення іншої мети, ніж та, що декларувалася публічно? Тим більше, що частину кримінальних проваджень зареєстрували незадовго до масштабних обшуків, тоді як інші роками залишалися без активного розслідування і були раптово “активовані” саме в цей період.

Відповісти на це запитання допомагає стаття 18 Європейської конвенції з прав людини — норма, яка забороняє державі використовувати легітимні за формою обмеження прав для цілей, не передбачених Конвенцією. Важливо розуміти: стаття 18 не є самостійною — вона застосовується лише в поєднанні з іншою статтею Конвенції, яка й визначає, яке саме право обмежили (у нашому дослідженні йдеться передусім про статті 3, 5, 6 і 8). У справі “Мерабішвілі проти Грузії” Велика палата ЄСПЛ наголосила: для встановлення політично вмотивованого переслідування недостатньо аналізувати окремі процесуальні порушення. Важливо оцінити всю сукупність обставин і зʼясувати, чи не була прихована мета втручання домінантною або принаймні істотною поряд із заявленою. У практиці ЄСПЛ цей підхід відомий як тест “переважної мети”, і саме він, а не оцінка окремого епізоду, ліг в основу методології дослідження.

Що обʼєднувало 29 задокументованих випадків?

Відповідь виявилася доволі показовою. Попри різні обставини справ, у всіх 29 випадках повторювалися одні й ті самі механізми: кримінальні провадження за особливо тяжкими статтями, синхронні обшуки, вилучення техніки, активізація давніх справ, інформаційні кампанії, тиск на близьких людей, а також збіг процесуальних дій у часі з політичними та законодавчими рішеннями щодо антикорупційних інституцій.

Наприклад, у ніч проти 21 липня 2025 року між 5:15 та 5:45 ранку обшуки одночасно відбулися щонайменше у 19 детективів і працівників НАБУ та їхніх близьких, зокрема керівників підрозділів, які розслідували резонансні справи щодо високопосадовців. І обшуки стосувалися дуже різних раптово актуальних проваджень, частина з яких роками фактично не розслідувалася. Так, у справі керівника підрозділу детективів НАБУ Євгена Токаря процесуальні дії активізувалися через чотири роки після ДТП, хоча раніше прокуратура сама вказувала на недостатність доказів для повідомлення про підозру.

Повторювалися й випадки втручання в права третіх осіб. У справі детектива Євгена Токаря правоохоронці вилучили ноутбуки його дружини та доньки, хоча предмет обшуку прямо стосувався лише обставин ДТП. Під час обшуку в Івана Кравчука його дружину змушували розблокувати телефон через Face ID.

У багатьох справах процесуальні дії супроводжувалися масштабними інформаційними кампаніями. Зокрема, матеріали обшуків у Руслана Магамедрасулова поширювалися публічно без приховування облич членів його родини, а медійний супровід значно виходив за межі змісту офіційної підозри.

Усіх фігурантів обʼєднувала одна спільна риса: їхня професійна або громадська діяльність була повʼязана з викриттям чи розслідуванням корупції.

Наш аналіз виявив системні проблеми з дотриманням базових процесуальних гарантій: сумніви щодо обґрунтованості окремих підозр, використання неналежних доказів, непропорційне втручання у право власності, формальний судовий контроль за обмеженням прав людини, випадки свавільного позбавлення свободи, застосування фізичної сили та неналежні умови тримання під вартою.

Так, детектив НАБУ Віктор Гусаров провів п’ять місяців у слідчому ізоляторі за підозрою в державній зраді. У березні 2026 року провадження щодо цього епізоду було закрито через відсутність достатніх доказів його причетності, а за окремим епізодом щодо поводження із секретною інформацією суд звільнив його від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Щонайменше в дев’яти випадках, які задокументувала ZMINA, було застосування фізичної сили. Руслан Магамедрасулов протягом п’яти місяців утримувався в окремій камері Київського СІЗО без гарячої води та з пошкодженим після ракетного обстрілу вікном. Такі обставини можуть свідчити про порушення прав, гарантованих статтями 3, 5, 6 та 8 Європейської конвенції з прав людини. 

Саме тому ці події потребують оцінки не лише з погляду окремих процесуальних порушень, а й крізь призму статті 18 Європейської конвенції з прав людини. Адже ключове питання полягає не лише в тому, чи були окремі обшуки, затримання або кримінальні провадження формально законними. Важливо з’ясувати, чи не використовувалися вони водночас і для іншої мети — створення тиску на тих, хто розслідує корупцію, задля дискредитації антикорупційних інституцій та формування стримувального ефекту для всього антикорупційного середовища.

Найнебезпечніший наслідок такого підходу полягає навіть не в долі конкретних фігурантів справ. Значно серйознішим є вплив на довіру до державних інституцій. Коли кримінальні провадження, обшуки чи затримання сприймаються як інструмент вибіркового тиску, суспільство починає сумніватися в неупередженості правоохоронних органів, прокуратури та судів. А без довіри до цих інституцій неможливі ані ефективна боротьба з корупцією, ані реальне верховенство права.

Особливо небезпечним це є для громадських активістів, журналістів-розслідувачів та регіональних антикорупційних діячів, які не мають спроможностей для значного суспільного розголосу чи міжнародної підтримки. Якщо навіть працівники НАБУ можуть зіткнутися з обшуками, тривалим триманням під вартою, інформаційними кампаніями та тиском на близьких, то для багатьох інших це стає сигналом про високу особисту ціну викриття корупції.

Саме тому липень 2025 року — це не лише історія про НАБУ, САП чи окремі кримінальні провадження. Це історія про межі державної дискреції та про те, наскільки ефективно в Україні працюють запобіжники від зловживання владою. Адже коли закон і процесуальні механізми можуть використовуватися не лише для захисту суспільства, а й для тиску на тих, хто контролює владу, під загрозою опиняються не окремі люди, а сама довіра до держави та її інституцій.

І саме тому важливо відповісти на запитання: чи здатна держава гарантувати, що правоохоронна та судова система залишатимуться інструментами правосуддя, а не засобами впливу на тих, хто викриває корупцію? Від відповіді на це запитання залежить не лише майбутнє антикорупційної системи, а й довіра громадян до держави, стійкість демократичних інституцій та успіх європейського курсу України.

Анастасія Соловйова, юристка Центру прав людини ZMINA для Hromadske