Справи Майдану через 13 років: понад 100 проваджень досі в судах, а строки давності загрожують новими закриттями
За час розслідування злочинів під час Революції гідності до суду передали понад 300 обвинувальних актів щодо більш ніж 500 людей. Суди першої інстанції ухвалили понад 100 вироків, ще понад 100 проваджень залишаються на розгляді, а понад 100 обвинувачених уже звільнили від кримінальної відповідальності переважно через сплив строків давності. Водночас майже всі ключові події Майдану вдалося реконструювати. Правозахисники попереджають: у 2028–2029 роках під загрозою закриття можуть опинитися справи про особливо тяжкі злочини, зокрема вбивства протестувальників.
Через 13 років після початку Революції гідності Україна досі не отримала повної правової оцінки злочинів, скоєних проти учасників протестів у 2013–2014 роках. Попри сотні кримінальних проваджень, тисячі процесуальних дій, встановлення обставин більшості епізодів і передачу обвинувальних актів до суду, значна частина справ залишається незавершеною. Деякі провадження суди закрили через закінчення строків давності, інші роками перебувають на стадії судового розгляду, а частина підозрюваних і обвинувачених досі переховується за межами України.
Центр прав людини ZMINA підготував аналітичний звіт “Справи Майдану 13 років потому. Розслідування, суди та фактор часу”, який систематизує інформацію про майже 300 кримінальних проваджень, пов’язаних із подіями Революції гідності. Авторки дослідження — адвокатка, голова колегії ГО “Адвокатська дорадча група” Оксана Михалевич та журналістка, голова ГО “Спілка журналістів фрілансерів “На кедах”” Катерина Гуфельд.
Дослідження охоплює події від листопада 2013-го до лютого 2014 року, зокрема розгін протестувальників на Майдані Незалежності, побиття на Банковій, переслідування учасників Автомайдану, викрадення і катування активістів, убивства протестувальників, розстріли 18–20 лютого, а також справи щодо можливої участі російських спецслужб.
Публікуємо ключові висновки дослідження.

Від встановлення обставин до покарання: що вдалося зробити за 13 років
Одним з головних висновків дослідження є фіксація розриву між обсягами виконаної слідчої роботи та кількістю справ, які завершились притягненням винних до відповідальності.
У значній частині проваджень слідство встановило обставини злочинів, визначило коло причетних осіб, зібрало докази й передало обвинувальні акти до суду. Однак це не означає, що справи завершилися остаточними судовими рішеннями, які набрали законної сили.
Загалом до суду скерували понад 300 обвинувальних актів щодо більш ніж 500 осіб. Серед підозрюваних та обвинувачених — колишній президент-втікач Віктор Янукович, представники його адміністрації, керівники силових відомств, судді, працівники спецпідрозділу “Беркут”, Державтоінспекції, слідчі, прокурори та цивільні особи, яких називали “тітушками”.
Станом на вересень 2026 року суди першої інстанції ухвалили понад 100 вироків. Водночас понад 100 проваджень продовжували розглядати суди різних інстанцій, а понад 100 осіб уже звільнили від кримінальної відповідальності, переважно через закінчення строків давності. Окремі досудові розслідування також тривають.
Правозахисники у звіті наголошують, що було б неправильно оцінювати результати 13 років виключно за кількістю обвинувальних вироків. Майже в усіх епізодах слідство змогло встановити значну частину обставин: що відбувалося, які підрозділи та посадовці були залучені, які дії вони вчиняли, до яких наслідків це призвело і, в низці випадків, як працював ланцюг ухвалення рішень.
Водночас авторки окремо застерігають від ототожнення встановлених обставин із доведеною виною кожного фігуранта. Кримінальна відповідальність є індивідуальною, тому роль конкретної людини має бути доведена в суді.
“Саме цей розрив між встановленням подій та остаточною відповідальністю є головним незавершеним результатом справ Майдану”, — підсумовують авторки дослідження.
Таким чином, Україна має значний масив матеріалів, які дозволяють реконструювати події Революції гідності, однак не отримала відповідного масштабу судових рішень щодо всіх причетних.
Чому розслідування від самого початку було складним
Однією з принципових особливостей справ Майдану стало те, що більшість злочинів, які розслідували правоохоронці, за версією слідства, вчиняли представники самої держави — правоохоронці та посадовці. Відповідно, після зміни влади державним органам довелося розслідувати дії інституцій, які до цього могли бути залучені до придушення протестів.
Перші заяви про злочини почали надходити ще під час Революції гідності. Однак за часів Віктора Януковича належного розслідування насильства проти протестувальників фактично не відбувалося. Люди, які постраждали від дій міліції, часто боялися звертатися до правоохоронних органів та медичних установ, оскільки побоювалися подальшого переслідування.
Через це після зміни влади слідчим довелося відновлювати обставини подій, які відбулися місяці тому. Частину тілесних ушкоджень вже неможливо було зафіксувати судово-медичними експертизами, а деякі важливі документи виявилися знищеними або недоступними.
Представниця потерпілих у справах Майдану адвокатка Євгенія Закревська. Фото: Данило ПавловЗокрема, представниця потерпілих у справах Майдану адвокатка Євгенія Закревська ще у 2018 році розповідала, як 23 лютого 2014 року в міліції знищили документи, що стосувалися дислокації, переміщень та наказів підрозділів “Беркуту” й управління громадської безпеки. За її словами, також багато документів було втрачено під час ліквідації міліції та створення поліції.
Іншою проблемою була відсутність єдиного центру координації розслідувань. Спочатку кримінальні провадження перебували у різних слідчих підрозділах МВС, Генеральної прокуратури, прокуратури Києва та регіональних прокуратур. Це ускладнювало систематизацію матеріалів і координацію дій.
Згодом у Генеральній прокуратурі створили спеціалізований Департамент спеціальних розслідувань, який очолив Сергій Горбатюк. Однак у листопаді 2019 року виникла нова інституційна криза: під час передачі справ до Державного бюро розслідувань частина роботи фактично призупинилася через законодавчі перешкоди.
Потерпілі, адвокати та громадські активісти вимагали не допустити втрати напрацьованих матеріалів. Одним із найпомітніших проявів цього тиску стало голодування адвокатки Євгенії Закревської. Після суспільного розголосу Верховна Рада 3 грудня 2019 року ухвалила закон про перезавантаження ДБР, який усунув перешкоди для продовження розслідувань.
Нині основний масив розслідувань зосереджений у ДБР, а процесуальне керівництво здійснює Департамент у справах Майдану Офісу генерального прокурора.
Утім, постійна зміна інституційної відповідальності протягом років означала втрату часу, необхідного для встановлення обставин злочинів і доведення справ до судових рішень.
Відсутність свідчень, знищені документи та втеча підозрюваних
Ідентифікація безпосередніх виконавців насильства стала одним із найскладніших завдань слідства. У багатьох випадках правоохоронці діяли групами, були одягнені в однакову форму, шоломи та маски, не мали індивідуальних розпізнавальних знаків. Це ускладнювало встановлення конкретних людей, які били, затримували або застосовували спецзасоби проти протестувальників.
Додатково розслідуванню перешкоджало небажання колишніх працівників міліції співпрацювати. У матеріалах звіту наведено заяви колишнього керівника Департаменту спеціальних розслідувань Генпрокуратури Сергія Горбатюка, про те, що МВС не допомагає у розслідуванні щодо своїх колишніх посадовців, які мали контакти з підрозділами “Беркут” під час подій на Майдані у 2013-2014 роках.
Начальник Департаменту спецрозслідувань ГПУ Сергій Горбатюк, 2018 рік. Фото: АпострофГорбатюк звертав увагу, що міністерство не проводило службових розслідувань щодо посадовців, які могли координувати дії спецпідрозділів. За його оцінкою, це могло б допомогти швидше встановити відповідальних осіб.
Колишні міліціонери також майже не співпрацювали зі слідством. Під час судових засідань багато хто з них стверджував, що особисто не застосовував сили до протестувальників і не бачив, хто саме це робив.
Ще один суттєвий чинник — втеча частини підозрюваних та обвинувачених за кордон. Значна кількість колишніх посадовців і силовиків перебуває в Росії або на тимчасово окупованих територіях України. За наведеними у звіті даними, близько 90 справ щодо особливо тяжких злочинів стосуються осіб, які переховуються.
Керівник Департаменту у справах Майдану Офісу Генерального прокурора Олексій Донський раніше пояснював проблему міжнародного розшуку колишніх посадовців політичним контекстом цих злочинів.
“А от щодо правоохоронців і колишніх керівників держави, то там позиція Інтерполу, що це не політичний злочин, а злочин з політичною складовою. Тобто виходить так, що це може бути загальний кримінальний злочин, але якщо він пов’язаний з політичними подіями в державі, то в такому випадку Інтерпол не може здійснювати заходи з міжнародного розшуку”, – говорив Донський.
Донський також зазначав, що Росія попри наявність міжнародних договорів про правову допомогу не видавала Україні підозрюваних та обвинувачених на відповідні запити.
Серед об’єктивних чинників, які вплинули на темпи розслідувань і судового розгляду, автори називають також нестачу слідчих та технічних ресурсів, великий обсяг матеріалів, необхідність складних експертиз і значну кількість потерпілих та свідків.
Уже на судовій стадії на тривалість процесів вплинули пандемія COVID-19, карантинні обмеження 2020–2022 років, повномасштабне вторгнення Росії, повітряні тривоги, обстріли, перебої з електропостачанням та мобілізація учасників процесів.
Проте авторки звіту наголошують, що ці обставини не можуть автоматично виправдати всі недоліки розслідувань і судового розгляду.
Строки давності: чому 2028–2029 роки можуть стати критичними
Найбільша загроза для незавершених справ Майдану сьогодні — закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Відповідно до статті 49 Кримінального кодексу України, загальні строки давності залежать від категорії злочину. Для нетяжких злочинів вони становлять п’ять років, для тяжких — десять років, а для особливо тяжких — п’ятнадцять років.
Оскільки перші злочини проти учасників протестів були скоєні ще в листопаді 2013 року, п’ятирічні строки для відповідних правопорушень почали закінчуватися у 2018 році. Десятирічні строки для тяжких злочинів — у 2023–2024 роках.
Саме тому суди вже закрили значну кількість проваджень. Понад 100 обвинувачених звільнено від кримінальної відповідальності через сплив строків давності.
Наступна критична межа — 2028–2029 роки. Тоді почнуть закінчуватися п’ятнадцятирічні строки щодо частини особливо тяжких злочинів, зокрема тих, які пов’язані з убивствами протестувальників.
Тобто існує ризик, що навіть у тих справах про вбивства, де слідство встановило обставини і визначило обвинувачених, суди не встигнуть завершити розгляд.
Важливо розуміти, що сплив строків давності не означає автоматичного закриття кожного провадження. Суд має розглянути відповідне клопотання обвинуваченого або його захисника, перевірити наявність законних підстав і вислухати позицію сторін, зокрема потерпілих. Також перебіг строків давності може зупинятися, якщо людина умисно ухиляється від досудового розслідування або суду. Окремі питання виникають і щодо осіб, яким може загрожувати довічне позбавлення волі.
Однак сама можливість звільнення від відповідальності через сплив часу вже стала визначальним фактором у багатьох провадженнях.
Автори звіту звертають увагу, що в окремих випадках справи закривали навіть на стадії апеляційного перегляду обвинувальних вироків. Тобто суд першої інстанції міг визнати людину винною, але через тривалість подальшого розгляду провадження закривали, і призначене покарання фактично не виконувалося.
Окремо дослідження наголошує на проблемі якості судових рішень про закриття справ. Навіть якщо людина звільняється від кримінальної відповідальності через закінчення строків давності, судове рішення має містити достатній опис встановлених обставин події.
Адвокатка потерпілих Оксана Михалевич звертає увагу, що в багатьох ухвалах суди обмежуються формулюваннями про звільнення особи від кримінальної відповідальності, не описуючи належним чином обставини злочину.
Зокрема, вона зазначала, що в більшості таких рішень немає достатнього опису місця й часу подій, дій правоохоронців і протестувальників та обставин, за яких вчинялися злочини.
Це створює проблему не лише для потерпілих, а й для збереження історичної пам’яті. Якщо суд закриває справу, не встановивши та не зафіксувавши обставини події, суспільство ризикує втратити важливий документальний доказ того, що відбувалося під час Революції гідності.
Від розгону Майдану до переслідування Автомайдану: які справи вже не отримали повної судової оцінки
Одним із найбільш показових епізодів є розгін Майдану в ніч із 29 на 30 листопада 2013 року. Тоді на Майдані Незалежності перебувало близько 300 людей. Близько четвертої ранку після заїзду комунальної техніки та оточення площі підрозділами внутрішніх військ МВС на неї зайшли співробітники київського “Беркуту”.
“Беркут” біля Пам’ятного знаку на честь заснування міста Києва силою розганяє протестувальників. Фото: УНІАН.За матеріалами слідства, силовики почали бити учасників мирного зібрання кийками, руками та ногами, зокрема по головах, і витісняти їх із площі. Десятки людей отримали тілесні ушкодження, серед постраждалих були журналісти та медики.
У межах цього епізоду розслідували близько 30 кримінальних проваджень. Водночас станом на вересень 2026 року чинними залишалися лише три вироки. Більшість інших справ суди закрили через закінчення строків давності.
Зокрема, це стосувалося справ щодо колишніх співробітників “Беркуту” та управління громадської безпеки. Деякі провадження закривали вже під час апеляційного перегляду обвинувальних вироків.
За версією слідства, організацію силового розгону пов’язували з тодішнім президентом Віктором Януковичем, міністром внутрішніх справ Віталієм Захарченком та іншими високопосадовцями. У матеріалах справи йдеться про ланцюг координації від керівництва держави до безпосередніх виконавців.
Інший показовий епізод — побиття протестувальників на вулиці Банковій 1 грудня 2013 року. Тоді працівники “Беркуту” та внутрішніх військ застосовували проти людей кийки, газові й світлошумові гранати. Затриманих доправляли на територію Адміністрації президента, де, за матеріалами справ, їх продовжували бити, зокрема тих, хто вже лежав на землі зі зв’язаними руками.
Упродовж тривалого часу розслідування цього епізоду було формальним. Заяви потерпілих реєстрували із затримкою, судово-медичні експертизи проводили лише у 2015 році, а конкретних виконавців довго не могли встановити через відсутність документів про дислокацію силовиків та використання ними однакової форми й масок.
Станом на вересень 2026 року у справах щодо подій на Банковій ухвалили два вироки, одне провадження закрили, а розгляд кількох інших продовжувався.
Автомайдан. Фото: Сергій Супінський/AFPОкрема історія — переслідування учасників руху Автомайдан після автопробігу до резиденції Віктора Януковича в Межигір’ї 29 грудня 2013 року. Це була одна з наймасовіших акцій руху, яка відбулася мирно. Однак уже на початку 2014 року власників автомобілів почали масово притягувати до адміністративної відповідальності та позбавляти водійських прав.
За версією слідства, до цієї схеми були залучені працівники ДАІ та судді різних рівнів. Загалом до суду скерували понад 40 обвинувальних актів, більшість із яких стосувалася співробітників Державтоінспекції.
Однак результати щодо суддів виявилися особливо обмеженими: станом на вересень 2026 року всі вироки щодо них у цьому епізоді були виправдувальними. Щонайменше 12 проваджень продовжували розглядати в судах першої інстанції, ще одне перебувало в апеляції.
Таким чином, через майже 13 років питання відповідальності за використання судових рішень для переслідування учасників Автомайдану залишається значною мірою відкритим.
Викрадення і вбивство Юрія Вербицького: є вироки, але судові процеси тривають
Одним із найвідоміших епізодів Революції гідності стало викрадення активістів Юрія Вербицького та Ігоря Луценка в січні 2014 року.
У ніч на 21 січня їх викрали з Олександрівської клінічної лікарні в Києві, куди Ігорь Луценко привіз пораненого Юрія Вербицького. Обох чоловіків вивезли за межі міста, катували та утримували в неналежних умовах. Юрій Вербицький від отриманих травм загинув.
Одним із найвідоміших епізодів Революції гідності стало викрадення активістів Юрія Вербицького та Ігоря Луценка в січні 2014 року. Колаж: УНІАНЗа матеріалами розслідування, до викрадення були залучені цивільні особи, так звані “тітушки”, а також представники правоохоронних органів. Слідство встановлювало не лише безпосередніх виконавців, а й можливу організацію викрадень на рівні керівництва МВС.
У межах цієї справи суди визнали винними п’ятьох осіб. У 2021 році Олександра Волкова засудили до дев’яти років позбавлення волі за організацію викрадення, катування та протидію мирним зібранням. У 2026 році Сергія Мисливого визнали винним у викраденні та катуванні Юрія Вербицького й Ігоря Луценка та призначили йому 12 років позбавлення волі.
Водночас не всі рішення завершилися реальним відбуванням покарання. У 2023 році суд визнав Олександра Медвідя винним у незаконному викраденні активістів, але звільнив його від призначеного покарання через закінчення строків давності. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Ще двом фігурантам, Олександру Перестюку та Андрію Березовому, призначили покарання з іспитовим строком.
Станом на вересень 2026 року в судах залишалися справи щодо ще 16 обвинувачених.
Окремо у Шевченківському районному суді Києва тривав спеціальний судовий розгляд щодо колишнього міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка та колишнього керівника столичної міліції Валерія Мазана. Їх обвинувачують в організації залучення “тітушок” для викрадень, незаконного позбавлення волі, катувань, замахів на вбивство та умисних убивств.
Ця справа охоплює не лише викрадення Вербицького та Луценка, а й інші напади на учасників протестів у січні-лютому 2014 року.
18–20 лютого: найтрагічніші події та найбільші судові процеси
Кульмінацією Революції гідності стали події 18–20 лютого 2014 року. Саме ці дні пов’язані з масовими вбивствами протестувальників, пораненнями сотень людей та спробами силового придушення протесту.
За даними, наведеними у звіті, 20 лютого в центрі Києва від куль загинули щонайменше 48 учасників акцій протесту, ще щонайменше 90 отримали кульові поранення.
Фото з мережіБільшість убивств та поранень слідство інкримінувало співробітникам спецроти київського “Беркуту”, якою керував Дмитро Садовник, та заступнику командира полку Олегу Янішевському.
У різні роки прокуратура скерувала до суду справи щодо Янішевського, Садовника та ще 24 співробітників спецроти. Станом на вересень 2026 року лише двоє з цих обвинувачених перебували в Україні, решта — у розшуку, а судові процеси щодо них відбувалися за спеціальною процедурою in absentia, тобто за відсутності обвинувачених.
Одним із найбільш значущих результатів став вирок Святошинського районного суду Києва від 18 жовтня 2023 року. Суд за участю присяжних визнав винними Олега Янішевського та чотирьох співробітників спецроти “Беркуту”.
Янішевському заочно призначили довічне позбавлення волі, Павлу Аброськіну та Сергію Зінченку — заочно по 15 років позбавлення волі. Олександра Маринченка визнали винним у перевищенні влади та призначили йому п’ять років позбавлення волі, які вважаються відбутими за рахунок часу, проведеного під вартою. Сергія Тамтуру суд виправдав.
Однак цей вирок не набрав законної сили: його переглядає Київський апеляційний суд. Станом на вересень 2026 року апеляційна інстанція повторно досліджувала докази.
Водночас це лише одна частина масштабного масиву проваджень щодо розстрілів на Майдані.
У Броварському міськрайонному суді Київської області розглядають велику справу про організацію насильницьких злочинів 18–20 лютого. Обвинуваченими у ній є десятеро колишніх високопосадовців, серед яких Віктор Янукович, колишній міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, його заступник Віктор Ратушняк, колишній голова СБУ Олександр Якименко, керівники внутрішніх військ, столичної міліції та “Беркуту”.
Усіх їх судять заочно, оскільки вони перебувають за межами України.
Обвинувальний акт передали до суду у 2023 році. Після вирішення питання підсудності підготовче провадження тривало ще два роки. Станом на вересень 2026 року суд уже оголосив обвинувальний акт і мав перейти до допитів.
Таким чином, навіть найбільш масштабні справи щодо організації насильства на Майдані досі перебувають на етапі судового розгляду.
Що встановив Європейський суд з прав людини
Міжнародний вимір справ Майдану виходить далеко за межі українських кримінальних проваджень. Окремі епізоди Революції гідності стали предметом розгляду Європейського суду з прав людини.
Серед ключових рішень — справа “Шморгунов та інші проти України” та справа “Луценко та Вербицький проти України”.
У справі “Шморгунов та інші проти України” ЄСПЛ розглядав скарги щодо насильства проти учасників Євромайдану, незаконних затримань та інших порушень прав людини. Суд встановив порушення низки положень Європейської конвенції з прав людини, зокрема щодо заборони катувань, права на свободу та особисту недоторканність, права на справедливий суд і свободи мирних зібрань.
У рішенні щодо справи “Луценко та Вербицький проти України” ЄСПЛ встановив порушення права на життя та заборону катувань у зв’язку з викраденням і катуванням активістів та вбивством Юрія Вербицького, а також неефективним розслідуванням цих злочинів.
Ці рішення важливі тим, що ЄСПЛ дав оцінку не лише окремим епізодам насильства, а й діям держави щодо мирних протестувальників.
Чому навіть обвинувальні вироки не завжди означають справедливість
Дослідження показує, що результати притягнення до відповідальності суттєво відрізняються залежно від категорії обвинувачених.
Найбільше обвинувальних вироків у співвідношенні до кількості переданих до суду справ припадає на цивільних осіб, яких називали “тітушками”. У низці випадків їхні показання та визнання вини допомагали встановлювати обставини злочинів, а провадження завершувалися угодами про визнання винуватості.
Щодо правоохоронців ситуація неоднорідна. Частину працівників “Беркуту”, ДАІ та інших підрозділів засудили, зокрема до реального позбавлення волі. Однак значну кількість справ закрили через сплив строків давності, а в окремих провадженнях суди ухвалили виправдувальні вироки.
Ще складнішою є ситуація з високопосадовцями та керівниками силових структур. Більшість із них переховується за межами України, тому судові процеси відбуваються заочно. Навіть у разі обвинувального вироку фактично виконати покарання щодо людини, яка перебуває в іншій державі, часто неможливо.
Однак такі вироки залишаються важливими, адже дозволяють зафіксувати роль керівництва держави та силових відомств у подіях Революції гідності, дослідити систему ухвалення й реалізації рішень.
Що потрібно зробити, щоб справи Майдану не залишилися без остаточної оцінки
Головний виклик для держави на найближчі роки — забезпечити завершення судових процесів до спливу критичних строків давності. Особливо це стосується проваджень щодо особливо тяжких злочинів, для яких рубіж 2028–2029 років може стати визначальним.
Однак прискорення розгляду не повинно відбуватися за рахунок дотримання права на справедливий суд. Йдеться про належну організацію судових засідань, ефективне використання процесуального часу, недопущення безпідставного затягування та забезпечення безперервності судового розгляду.
Не менш важливо забезпечити повноту судових рішень. Навіть коли провадження закривають через закінчення строків давності, суди мають належним чином описувати встановлені обставини злочинів. Це необхідно для захисту прав потерпілих і збереження документальної основи історії Революції гідності.
Ще один важливий напрям — забезпечення доступності інформації про стан проваджень. Нині немає єдиного державного ресурсу, який би повно та системно показував, що відбувається з усіма справами Майдану. Значну частину моніторингу здійснюють потерпілі, адвокати, журналісти та громадські організації.