“Ми усе, усе горе перенесли”: історія Марії Тільної, яка бачила, як в Голодомор помирали її сестри

Дата: 01 Жовтня 2021 Автор: Катерина Саніна
A+ A- Підписатися

Цикл публікацій за результатами експедицій Музею Голодомору з розшуку свідків геноциду українського народу продовжує розповідь Марії Тільної з Харківщини.

Тільна Марія Андріївна народилася 15 серпня 1922 року в смт Костянтинівка Богодухівського району Харківської області. Це селище на пів шляху між Полтавою та Харковом відоме цукровим заводом та паровим млином, які розвивали економіку села з середини ХІХ століття. Однак цих заможних часів пані Марія не пам’ятає. Такі спогади тьмяніють на фоні жахливих картин замучених голодом людей, які падали на вулицях, кислого смаку галет із кінського щавлю та смерті двох старших сестер від голоду.

“А хто в колгосп не хоче йти — на Сєвєр, ліс рубати”

Родина Тільних – батько Андрій, мати Парасковія та доньки Шура, Настя, Марійка, Марія і Клава – були небагатими селянами. 

“Жили бідно, дітей багато. Коня мали. Курей тримали і качечок, а так більше нічого не мали”, – згадує Марія Андріївна. (Тут і далі збережено оригінальну мову свідка.) 

Жінка впевнена, що Голодомор був організований навмисно. Йому передувало розкуркулення з подальшими депортаціями. Люди (переважно “середняки” та заможні селяни) не бажали вступати до колгоспів, де у них відбирали їхню власність та змушували до фактично рабської праці. Аби зламати опір, людей могли виселяти до віддалених, малопридатних для життя регіонів Росії:

“Хто в колгосп не хоче йти — на Сєвєр, ліс рубати. В кого коняка, корова, отих розкуркулюють і теж — на Сєвєр, на Сєвєр. Хто вернувся звідти живий, хто й не вернувся. Багато не вернулось.”

Сім'я бондарів-переселенців у Сибіру. Кінець XIX століття. Фото:  nv.ua. Сім’я бондарів-переселенців у Сибіру. Кінець XIX століття. Фото:  nv.ua.

Після “операції” з розкуркулення було вчинено Голодомор-геноцид. Одним із методів його реалізації, поряд із ліквідацією церкви, інтелігенції та фрагментацією українства, було знищення українців-господарів, що становили економічну основу нації. Геноцид виконали руками активістів, які ходили по хатах з обшуками, з особливою злобою відбираючи всю їжу. Керували активістами люди, прислані з районного осередку. Проте для ефективної роботи залучали й місцевих, адже вони добре знали село та людей, які у ньому проживають. Тож особи активістів часто були знайомі свідкам. 

“Ті активісти були: Кучугура, Треполець. Тоді активістами були баби й мужики. З баб — Шейчиха, Серафима – без затримки називає імена Марія. – Я вже позабувала багатьох, їх багато було, тих активістів. Ті, що були активістами, були великими людьми на селі. Коли ставали бригадирами — о, всьо, оце уже людина!”

До оселі Тільних активісти-комуністи приходили двічі чи тричі, щоразу забираючи ще і ще, хоча відбирати вже було нічого. Могли забирати не лише їжу, а й одяг. У Тільних спершу забрали коня, хоча, за словами пані Марії, “він поганенький був”. Тато намагався заступитися за свою худобу, але не зумів узяти гору. Активісти забирали навіть останнє — квасолю, яка стояла у склянці, віяли полову (відходи при обмолочуванні й очищуванні зерна. — Ред.) — раптом і там залишилась якась зернинка!

Восени люди, аби вижити, були змушені йти на поля, де щось залишилося після жнив. Однак це було суворо заборонено страшним “законом про п’ять колосків”. Те, що земля українців “належить” режиму, а люди – “порушники”, настільки міцно врізалося в свідомість свідків, що свої дії Марія Андріївна називає не інакше як “крадіжкою”:

“Ходили, як колоски вже поспіли, красти вночі. І тоді одна жінка, у неї діти були малі, звати її було Секрета, а дітей було четверо й малі діти були, пішла колосків нарізать — впіймалась. Засудили. В тюрмі вмерла. Тоді, коли колоски крали, в тюрму садовили. А хто не попадеться… [розводить руками]”.

З цієї добірки слів – “красти”, “пійматися”, “попастися” – видно, що українці 1930-х, яких масово знищували, відчували себе злочинцями в умовах, коли у них насильно забрали землю, а вони самі були змушені безкоштовно працювати в колгоспах.

Свідкиня Голодомору Тільна Марія Андріївна. Фото: Музей Голодомору Свідкиня Голодомору Тільна Марія Андріївна. Фото: Музей Голодомору

“Їмо жом, а він кислий – печінку роз’їдає”

Не маючи що їсти, у порожніх хатах та з полями “під замком”, українці були змушені харчуватися усім, що траплялося під руку. Окрім низької поживної цінності, ці сурогати часто були дуже небезпечними для здоров’я, тому від них теж нерідко помирали. 

Оскільки Костянтинівка розташована у цукровиробничому регіоні, люди під час Голодомору вживали в їжу відходи після видобутку цукру з буряків – жом, по суті, продукт, який використовувався для годування худоби. 

“Патоку (продукт цукровиробництва – сироп, отриманий від виварювання крохмалю у цукрі. – Ред.) не їли, бо не давали, тому їли жом. Жом, який корови їдять, знаєте? Ми крали жом, а він кислий-кислий – печінку роз’їдає”, – скаржиться Марія. 

"Україна 1933: Кулінарна книга. Лінорити М. Бондаренка", Нью-Джерсі, 2003 р. ЦДАЗУ, з колекції М. Гереця “Україна 1933: Кулінарна книга. Лінорити М. Бондаренка”, Нью-Джерсі, 2003 р. ЦДАЗУ, з колекції М. Гереця

Крім цього, згадує вона, люди ходили рвати кінський щавель. Його рубали сокирою (або сікли), запарювали та пекли з нього так звані “галєти”. Але постійне вживання таких “продуктів” з підвищеним вмістом кислоти може руйнувати тканини шлунка, печінки та інших органів травлення.

Крім того, раптове відновлення харчування, навіть якщо йдеться про сурогати, є також дуже небезпечним для здоров’я і подекуди призводило до раптової смерті. Медичною мовою цей стан називається “синдром відновленого харчування”, або рефідинг-синдром (“refeeding syndrom”). Річ у тім, що під час тривалого голодування в організмі людини критично падає рівень фосфору у крові, який відповідає за виробництво енергії організмом, функціонування м’язів та навіть зберігання генетичної інформації у ДНК. А при раптовому відновленні харчування, приміром, після понад 10-денного голодування наступає рефідинг-синдром, тобто раптовий сплеск рівню фосфору, що призводить до судом усіх м’язів. Прояви цього синдрому і описує Марія Тільна: 

“Сильно голодні були. Хто понаїдався дуже – повмирали. Бо сильно понаїдалися”.

“Одна баба старенька свою дитину з’їла”

Щоб підтримати сили в організмі, люди їли м’ясо померлих тварин – корів, коней. Марія Тільна розказує, що їли навіть запаски – шматки неваляної вовняної тканини, адже вона була органічного походження. “Їли все, аби було”, – підсумовує вона й пригадує один особливо яскравий випадок.

“Їжі не давали навіть у колгоспі. А курям у колгосп їжу возили. Сестра батька Галя в колгоспі працювала біля курей. І висипали послід курей, а в ньому ж – пшениця! Але сам послід, він з дурманом (йдеться про різкий запах азоту, який у високій концентрації справді викликає гостре отруєння. — Ред.). Так ми понабирали того посліду, поприносили й почали його варити, бо там пшеничка є. Та як понаїдалися, то дурні два дні були. Але не повмирали. Тільки дурні були”. 

"Україна 1933: Кулінарна книга. Лінорити М. Бондаренка", Нью-Джерсі, 2003 р.  ЦДАЗУ, з колекції М. Гереця “Україна 1933: Кулінарна книга. Лінорити М. Бондаренка”, Нью-Джерсі, 2003 р. ЦДАЗУ, з колекції М. Гереця

Певна річ, така “їжа” є небезпечною для здоров’я, однак людям йшлося про одне – вижити за будь-яку ціну.

​​Окремим жахливим явищем став канібалізм як крайня ступінь відчаю та психічного розладу внаслідок голодування. Усю повноту жаху цього явища сьогодні складно уявити.

“Одна баба старенька свою дитину з’їла, – розповідає пані Марія. – Баба стара, а свою дитину з’їла. Отак було у тридцять третьому. Назавжди це, назавжди воно в умі. Баба вижила, але недовго пожила. Узяла її племінниця до себе та все докоряла їй: “Ти ж свою дитину з’їла”. 

Свідкиня Марія Тільна згадує, як люди від голоду помирали прямо на вулицях і як їх скидали просто в ями:

“Голодовка в тридцять третьому сильна була. Люди пухли. Йшли по вулицях, на ходу падали й вмирали. І яма вже готова була на кладовищі. Оце я пам’ятаю. Багато померло, сильна, сильна в тридцять третьому голодовка була. Буває, що ще й жива людина, а коняку вже запрягають в повозку, ще дихає людина, а вони грузять. Яма вже ж готова була. Повну яму накидають людей, а тоді закидають землею. Ні труни, нічого”.

За даними Національної книги пам’яті жертв Голодомору, у Костянтинівці у 1932–1933 роках померли щонайменше 223 жителі села, це близько 10% усіх тодішніх мешканців. І це лише встановлені дані щодо вбитих Голодомором, насправді жертв могло бути значно більше.

У родині Тільних з голоду померли двоє дітей – 15-річна Марійка і 10-річна Клава. По їхні тіла, так само, як і по решту мертвих односельчан, приїхали прямо до хати. Зазвичай людей, які мали збирати тіла по хатах, призначало місцеве керівництво – переважно обирали тих, хто мав власний віз та коней. Людей змушували займатися цієї жахливою роботою, однак за це давали якийсь мінімум їжі. Тіла вантажили на підводу, а тоді ховали їх у загальній ямі. 

Пані Марія каже, що від місць масового поховання жертв Голодомору у її селі не залишилося й сліду:

“Вже немає цього кладовища з ямами. Розрилювали (тобто розорали, перетворили на ріллю. — Ред.)”. 

Оскільки факт злочину Голодомору усіляко приховували, пам’ять про нього теж намагалися стерти, знищуючи, забудовуючи місця масового поховання, прокладаючи дороги чи облаштовуючи на цьому місці парки та сквери. Дані про ці могили збереглися лише в пам’яті свідків-старожилів.

Після закінчення Голодомору у селі, за словами свідкині, залишилося багато дітей-сиріт та порожніх, вимерлих хат, у які пізніше заселяли людей, часто з інших регіонів СРСР.

Тільна Марія Андріївна. Фото: Музей Голодомору Тільна Марія Андріївна. Фото: Музей Голодомору

У штучний голод сорокових ходили пішки за сотні кілометрів міняти товар на їжу

Марія Тільна пережила у рідному селі ще й масовий штучний голод 1946-1947 років. Згадує, що тоді походи в місто або навіть на Західну Україну з метою обміняти одяг чи полотно на їжу були найпоширенішим способом порятунку від голоду. Марія сама з сусідами не раз ходила на Захід міняти. Згадує, що вони йшли протягом дня в страшний холод, а на ніч просилися по хатах місцевих переночувати, які вже звикли до “гостей з востоку”:

“Стукаю, собака гавкає. Виходить дядько. “Шо таке? З востоку ви?” Це ж ми з востоку, а вони кажуть: “Еге, приїхали міняти”.

Ця “традиція” тривалих піших тимчасових міграцій задля обміну склалася ще під час Голодомору. Тоді батьки Марії часто ходили пішки 100 кілометрів до Харкова, де на Кличковській вулиці жила сестра батька – Вася. Вона час від часу посильно допомагала родині брата їжею. Так само, пам’ятає Марія, ходили люди з крамом і до районного центру – у Краснокутськ. 

На питання про те, як свідки під час Голодомору або масового штучного голоду 1946–1947 років самі вижили та врятувалися, вони дуже часто згадують один чи два випадки, пов’язані з обманом, хитрощами, порушенням законів (навіть таких злочинних, як “закон про п’ять колосків”). Видається, ніби вони пам’ятають ці часто дрібні випадки, бо їм досі соромно за свої вчинки. З позиції сучасності здається абсурдним думати про рівний розподіл хліба й сурогатів, поховання згідно з обрядами, цінність родинних речей, добре ставлення до сусідів, коли твоє життя під великою загрозою, а ти можеш стати наступною жертвою злочинної політики комуністичного тоталітарного режиму. Однак саме ці випадки чомусь найяскравіші в людській пам’яті. 

Боронування землі коровами в колгоспі ім. М.М. Коцюбинського Новобузькогорайону Миколаївської області. Квітень 1946 р. ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Боронування землі коровами в колгоспі ім. М.М. Коцюбинського Новобузькогорайону Миколаївської області. Квітень 1946 р. ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Ось, наприклад, Марія Тільна досі яскраво пам’ятає, як під час голоду сорокових “обікрала” директора МТС та “підставила” свою бабусю. Молода дівчина прийшла у будинок своєї бабусі, знаючи, що старенька часто ловить рибу, хотіла попросити й собі. Але бабусі в той час не було вдома, як і її квартиранта – директора МТС (машинно-тракторна станція. – Ред.) на прізвище Сич. Він мав у своїй кімнаті борошно, молоко й інші продукти. 

“В хаті було вікно, яке на дві половинки відкривалося. От я відкрила вікно, подивилась, що ніде нікого, і в хату. Якби мене той Сич впіймав у хаті, він би мене вбив. Пішла в другу кімнату, а там мукичка стоїть, та ще й біла. А нема ж у що узяти. Побігла в сарай, а там торбинки лежать. Я торбинку взяла, насипала муки туди, зав’язала. Ну, а шо ж ше? Шо ж воно ще таке трепечеться в чавуні? Подивилась – риба жива. Жива рибка, така й величенька, й мала. Так я шо? Платок отакий був, підперезалася, висипала сюди рибу (показує на пазуху. — Ред.)”, – описує Марія свій вчинок, за який потім відчувала сором. 

Жінка розповідає, що так і не наважилась зізнатись бабусі, що то вона забрала рибу й борошно:

“Прийшла додому і зачала коржі місити, а риба кипить у воді. І замикнулась у землянці. Отаке віконечко – шибочка лишилась. Та риба вариться, а тут же коржі печу. Коли чую: “Ану одкрий, се я, бабушка”. Ой Боже! Кажу: “Подождіть”. А вона кричить же: “Чи ти спиш?” А я злякалася, ховаю отак. Відмикнулась. “Знаєш шо?” — каже. Кажу: “Шо?” “Пішла на поле, прихожу в хату, а рибу забрали і муки ще набрали. Бог з ним. Я така ще не дуже голодую. Але якби прийшов і побачив квартирант, він би в хаті вбив”. І не признавалася, поки й вмерла вона, куди ця їжа, що я вкрала, ділася”.

У Костянтинівці в Голодомор помер відомий кобзар Павло Гащенко

Селище Костянтинівка зазнало не лише людських втрат. Комуністичний тоталітарний режим завдав шкоди й культурному життю населеного пункту. Марія Тільна пам’ятає, як під час антирелігійної кампанії було розібрано місцеву церкву, побудовану ще 1780 року:

“Була хароша, натуральна церква (мабуть, йдеться про дерев’яну церкву святих Костянтина та Єлени, розібрану в 1939 році. — Ред.). І звони натуральні. Як задзвонять в звони, так аж на Коломаці (смт Коломак, розташоване за 30 км від Костянтинівки. — Ред.) чути. А тоді вже як топтали, палили там, де сільрада… тоді й начали. А той звін такий хороший. Приїхали, то зняли, порубали на куски і паять повезли. Ікони палили, ногами, та… усе було. Ми усе, усе горе  перенесли, усю страсть”.

Місцеві жителі, щоб уберегти святині, розібрали їх по хатах – це було звичною практикою в той час. Мати пані Марії теж забрала одну з ікон. Це була “велика ікона, вся в шумисі” (тобто в олов’яних прикрасах), згадує жінка.

Черемних М. М. Антирелігійна азбука. Ленінград-Москва: Утильбюро Ізогіза. 1933. Черемних М. М. Антирелігійна азбука. Ленінград-Москва: Утильбюро Ізогіза. 1933.

Костянтинівка також була батьківщиною відомого українського кобзаря і лірника Павла Петровича Гащенка, представника Харківської школи кобзарів. Він кобзарював у Краснокутському та Богодухівському повітах, часто бував у Харкові, за запрошенням у містах Полтавщини та Чернігівщини. До окупації України його талант високо цінувався серед української інтелігенції. “З сумом! З жалощами! Без крику! Похоже на голосіння!” — навчав співу своїх учнів, яких було близько десятка, кобзар. Гащенко серед інших українських кобзарів та лірників зазнав переслідувань комуністичним тоталітарним режимом. Павло Гащенко став однією з жертв Голодомору-геноциду. Він помер 1933 року, був похований у рідному селі Костянтинівка на старому кладовищі, його могила нині втрачена.

О. Сластьон. Портрет П. М. Гащенка. 1905. О. Сластьон. Портрет П. М. Гащенка. 1905.

Марія Тільна запевняє, що про Голодомор у їхній родині та їхньому селі пам’ятали завжди. Однак через втрату місця масового поховання, зруйнування церкви, виїзд багатьох мешканців з села й загальний занепад, який почався у населеному пункті після зупинки цукрового заводу, локальна пам’ять про Голодомор залишається малодослідженою та поволі забувається. Марія Тільна – одна з небагатьох носіїв пам’яті про цю сторінку нашої історії, одна з останніх її свідків.


Проєкт “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки” реалізується за підтримки Українського культурного фонду

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: