Ксенофобія в Україні не зросла, але боятися є чого

Дата: 09 Червня 2015 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

Згідно зі статистикою повідомлень про жертви нападів на ґрунті етнічної та расової ненависті в Україні, 2014 рік означився “лише” 24 зафіксованими злочинами.

Експерти Групи моніторингу прав національних меншин і Конгресу національних громад України, які здійснювали дослідження, зауважують, що озвучена цифра може бути лише оцінним показником. Бо це незначна частина випадків, які вдалося перевірити, — наголошує керівник Групи моніторингу прав національних меншин В’ячеслав Ліхачов.

Більше того — злочини на ґрунті етнічної та расової ненависті досі вкрай рідко фіксуються правоохоронними органами. Коли ж і фіксуються, то не кваліфікуються адекватно (тобто з урахуванням мотиву) відразу при відкритті кримінального провадження.

Ще рідше такі злочини розслідуються. Також експерт зауважує, що в контексті війни істотно ускладнився збір інформації, особливо на окупованих територіях Донбасу й Криму. 

Вандалізм задля пропаганди

“Якщо дивитися з 2006 року, то ситуація зі злочинами на ґрунті ненависті, дякувати Богу, помітно стабілізувалася”, — коментує В.Ліхачов, спираючись на дані моніторингу. 24 випадки 2014 року (25 випадків —2013-го) — це значно менше у порівнянні з 88 повідомленнями 2007-го і 84 — 2008 року.

Це при тому, що Україна перебуває в ситуації тотальної інформаційної атаки з боку країни-агресора, наголошує експерт. 

“У Росії працює ціла низка кишенькових неурядових псевдоправозахисних організацій, які здійснюють псевдомоніторинг, створюють пропагандистський продукт, нерідко — відверту брехню… Ця інформація активно поширюється медіа, використовується в роботі посольств, дипломатичних служб, так званими агентами “русского мира”. Однак очевидним є факт, що сплеску ксенофобії в Україні не сталося — незважаючи на тотальну інформаційну атаку”, — пояснює В.Ліхачов.

Експерт також звертає увагу на те, що торік спостерігалася найбільша кількість, у порівнянні з попередніми роками, актів антисемітського вандалізму — 23 зафіксовані випадки. Це — написи, графіті, свастика на синагогах, об’єктах культового значення, кладовищах, меморіалах, пам’ятниках Голокосту, що дають однозначне розуміння: їх зроблено на ґрунті ненависті. 

“По-перше, з початком війни в українському суспільстві знизився поріг допустимості символічного насилля. Так, десятки тисяч людей спостерігали за поваленням пам’ятників Леніну, актами хуліганства перед посольством Росії. З іншого боку — велика кількість жертв війни та руху опору. Зрозуміло, що на цьому тлі акти антисемітського вандалізму не сприймалися як жах-жах-жах”, — каже В.Ліхачов. 

Інша причина, яку називає експерт, — євреї почали дуже сильно асоціюватися з проукраїнським рухом від часів Майдану. “Далі ще гостріше — коли Коломойський став символічною фігурою такого собі українського єврея-бандерівця. Це викликало сплеск ідеологічно вмотивованого символічного насилля — здебільшого з боку прихильників проросійськи налаштованих людей. Не дивно, що пам’ятник жертвам Голокосту став об’єктом агресії антисемітського вандалізму”, — наголошує Ліхачов. Експерт обережно називає деякі з таких випадків провокацією, але не береться стверджувати однозначно через брак точної інформації.

Утім, пригадує осквернення Сімферопольської синагоги, коли місто було зайняте російськими окупантами. У ніч на 28 лютого 2014 року в Сімферополі невідомий антисеміт осквернив фасад синагоги “Нер тамід”, що належить громаді прогресивного юдаїзму. Злочинець на дверях синагоги чорною фарбою написав “Смерть жидам”. Ліворуч від дверей і на самих дверях залишив свастику, праворуч — “Вольфсангель” (“вовчий гак”), один з найбільш поширених у неонацистському русі по всьому світі графічних символів. 

Утім, експерт звертає увагу, що “Вольфсангель”, намальований у дзеркальному відображенні, не відповідає “традиційному” зображенню символів, які зазвичай використовують українські націонал-радикали.

Нагадаємо, що 25 лютого того ж року в Києві праворадикальний активіст з кримінальним минулим Ігор Мосійчук в ефірі телеканалу “112” від імені “Правого сектора” заявив, що українські патріоти готові приїхати в Крим, аби протидіяти сепаратистським настроям. Його виступ мав значний резонанс у Криму і активно використовувався у проросійській пропаганді для застрашування жителів півострова українськими “карателями-фашистами”. Мосейчук був одягнений у футболку з “вовчим гаком”. 

Експерти припускають, що саме цей виступ “надихнув” невідомого вандала осквернити синагогу, використовуючи згадані символи задля дискредитації українських націоналістів (під якими малися на увазі будь-які прихильники незалежності, державного суверенітету і територіальної цілісності України). До того ж акт вандалізму стався менш ніж за добу після того, як Сімферополь узяли під контроль російські війська. Хоча на той час фактів присутності організованих українських націонал-радикалів у центрі кримської столиці зафіксовано не було.

“Особисто я переконаний, що подібні акти антисемітизму вчинено задля “гарної” пропагандистської картинки в умовах війни, яку “зручно” показувати по телевізору”, — коментує Ліхачов.

Видимі жертви

Традиційними об’єктами нападів Ліхачов називає так звані видимі меншини, які легко вирізнити на вулиці. Насамперед це стосується вихідців з країн Африки, Південно-Східної Азії, Центральної Азії, Південного Кавказу. З традиційних українських меншин — роми. 

“Якщо говорити про релігійні меншини, то це, наприклад, релігійні євреї, яких легко впізнати за характерними ознаками — одягом, зачіскою тощо. У випадку з мусульманами приводом для агресії може стати хіджаб”, — пояснює експерт. 

Крім цього, зазначає Ліхачов, агресивні дії вчиняють також і проти переселенців з Криму і Донбасу.

Політичні причини ненависті

Ситуація зі злочинами на ґрунті етнічної та расової ненависті в Криму, Донецьку й Луганську — ще складніша. Експерти зазначають, що здебільшого люди стають об’єктами насильства з політичних мотивів, коли проявляють проукраїнську позицію або ліберальне до неї ставлення.

“Вбивство Решата Аметова вважати політичним чи на ґрунті расової ненависті? Тому що він був проукраїнським активістом? Натомість є низка випадків, коли українців так само викрадали, били, прострілювали їм ноги — але не вбивали… У Донбасі під прес потрапили протестантські громади, бо вважається, що вони підтримують єдину Україну, і в більшості випадків це справді так. Пригадайте молебень за цілісність України тощо. До слова, “неправильних” християн у Донбасі зачіпають набагато частіше, ніж тих-таки євреїв і мусульман. Це пояснюється й ідеологією православного “русского мира”, який розглядає “неправильних” християн як політичних опонентів”, — розповідає Ліхачов.

За даними моніторингу, використання антисемітизму в публічній риториці найбільшого масштабу досягло на територіях окупованих Росією Донецької і Луганської областей. Антисемітську риторику дозволяють собі керівники так званих ДНР і ЛНР, антисемітські матеріали розміщуються на офіційних сайтах “ДНР” і “ЛНР”, публікуються в найпопулярніших на підконтрольних їм територіях газетах.

Легалізація “своїх”

Серед інших тривожних тенденцій експерти називають легітимізацію українським суспільством праворадикальних рухів. “Не секрет: що довше триває фактична війна, то важче утриматися від того, щоб сприймати світ дедалі більш чорно-білим. Різноманіття, яке було здобуте під час Майдану, може знівелюватися в ситуації війни, яка ділить фізично лінію фронту на табори “вони” і “ми”. Це такі собі загалом хороші і загалом погані — що природно. Але це призводить до того, що будь-які ідеї, які сповідує людина, котра зі зброєю в руках захищає Україну, багато хто автоматично сприймає з повагою. Якими б ці ідеї не були, — коментує координатор проекту “Без кордонів” Центру “Соціальна Дія” Максим Буткевич, — від лівих, ліберальних думок і переконань до праворадикальних, шовіністичних, ксенофобських, расистських і неонацистських поглядів. І останні, оскільки їх сповідують ті, хто воює за цілісність України, викликають повагу чи бодай сприйняття на кшталт: “Ну й що, що нацисти, то ж наші нацисти…”

Причому, наголошує Буткевич, на боці так званих ДНР і ЛНР воює більше відомих активістів крайніх правих, расистських рухів — ідеться навіть не про окремих людей, а про цілі підрозділи. Так звана “Русская православная армия” фактично укомплектована бійцями “Русского национального единства”. На території Донбасу діє терористичне угруповання “Русич” з відверто крайніми правими символами і відповідною біографією лідерів… 

“Насправді таких людей там багато, і вони поповнюються добровольцями з інших країн, не тільки з Росії. Ми знаємо про ветеранів Балканських воєн…”, — каже експерт. Однак, за словами Максима Буткевича, на український бік так само приїздять воювати з інших країн. І трапляється, що це люди, які у своїх країнах відомі як учасники неонацистських рухів. 

“Ті, хто слідкує за темою, відразу згадають неонациста Романа Желєзнова, якого з фурором зустрічали представники батальйону “Азов”. Або білоруського неонациста “Малюту”, який відомий іще й тим, що президент Порошенко вручив йому український паспорт, а “Малюта”, приймаючи його, радісно прикладав кулак до серця у початку характерного жесту. Звісно, все це не сприяло поліпшенню іміджу України”, — зазначає експерт.

Окрім іміджевих ризиків, Буткевич звертає увагу на реальну небезпеку через можливу ескалацію насильства. Відкритим залишається і питання “А як бути із цими “героями” в майбутньому?”. “Уже тепер ми бачимо, що ці люди мають воєнний досвід, у їхніх руках зброя, і часто вони не приховують, що не збираються її здавати, — каже Буткевич. — Тож повоєнні внутрішні проблеми, пов’язані з тим, що відбувається нині, — ще попереду”.

Дзеркало тижня

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: